112. Збірка д. Павличка "Сонети подільської осені" і «Таємниця твого обличчя».

Збірка Д. Павличка "Сонети подільської осені" є натурфілософською сторінкою; вони позначені майстерним поетичним живописом, яскравістю образних барв, що лягають на полотно за велінням не самого аналітичного розуму, а й художницької інтуїції, чуття («В повітрі потривоженість така тонесенька, як голка літака, що тягне білу нить за видноколи»). Це своєрідне «інтермеццо» сповнене малярських чарів, росяної свіжості, неквапливої філософської задуми, на яку настроює осіння прозорість, спочила по жнивах далина, питальна нота передзим'я.

Однпк натурфілософська медитація змогла вдовольнити пристрасного Павличка лише на мить. Як уже не раз, випорскуючи з-під ідеологічного пресу, він звертається до історії культури і створює низку промовистих морально-психологічних портретів. Драматична мить тріумфу героя над власною поганьбленістю, над жорсткою тупістю часу – ось наскрізний пафос другого розділу «Подільських сонетів», алегорична відповідь митця на стагнацію суспільного життя («Юліус Фучік», Антуан де Сент-Екзюпері»).

Інтимна лірика – збірка «Таємниці твого обличчя». З гуманістичного погляду її суспільний сенс не поступається найгострішим інвективам поета. З вершин життєвого досвіду він оспівав любов як найбільшу цінність життя , запоруку його осмисленості й тривання. Павличко оживив в укр. поезії жанр еротичної лірики, що має величезну світову традицію. Любов як вседержителька – єдиний і наскрізний мотив інтимної лірики, таємниця, розгадувана поєтом.

113. Драматургія 60-80-их років хх ст., основні представники.

Дра́ма (грец. drama — дія) — п'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

В українській літературі драма з'являється на початку 19 ст. («Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Простак» М. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину 18 столетия» Т. М. (криптонім не розкрито), «Чари» Кирили Тополі, «Чорноморський побит» Яківа Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського).

У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого — враховано досвід західноєвропей-ської драми кінця 18 ст. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській драмі, помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного плану порушувалися важливі суспільні проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного). З 80-их років 19 ст. спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв драми, з'являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» Михайла Старицького, «Доки сонце зійде…» Марка Кропивницького, «Житейське море» Івана Карпенко-Карого, «Украдене щастя» Івана Франка, «Нахмарило» Бориса Грінченка).На рубежі 19-20 століття переважає соціально-психологічна драма. Потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку 20 століття, виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних умовах («Кассандра» Лесі Українки). Саме в творчості Лесі Українки чи не вперше в українській драматургії сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична драма, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені інтелігентні переживання.

Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Вед-мідь»).Найвидатнішим представником українського ренесансу у драмі став Микола Куліш («Зона», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Граса»).

Етапна межа драматургічного поступу позначена трагедією О. Левади «Фауст і смерть» (1960), комедією О. Коломійця «Фараони» (1961), драмою М. Стельмаха «Правда і кривда» (1965). Ці твори тяжіють до порушення загальнолюдських, вічних питань, відновлюють на грунті українського мистецтва колізії наперебутнього конфлікту між добром і злом, а з боку формального вирізняються активним використанням засобів художньої умовності. Театр Корнійчука. На його стильовому грунті виростає творчість М. Зарудного. У кінці 60-их рр. була створена п’єса М. Руденка «На дні морському».

Молоде покоління прийшло в укр. драматургію в 70-ті роки (Лариса Хоролец, В. Бойко, Я. Стельмах, Д. Кешеля та ін.), у час, найменш сприятливий для творчого становлення. Пєси П. Загребельного «Хто за? Хто проти?», «І земля скакала мені навстріч», Ю. Щербака «Маленька футбольна команда», Ю. Мушкетика «Вернися в дім свій», І. Драча «Дума про вчителя», В. Дрозда «Леви на воротях».

Драматургія прагне пропагувати цінності формованої віками народної етики і моралі. Морально-етична проблематика, родинні драми в яких тривожно озивається проблема відчуження, часткового чи повного незрозуміння батьками дітей і навпаки (М. Зарудний «Ну й дітки ж…», О. Коломієць «Дикий Ангел», Л. Хоролець «Шкільна драма»). Життя наукової інтелігенції (Ю. Щербак «Відкриття», «Наближення»). Істоичні теми («Л. Костенко «Маруся Чурай», Ю. Щербак «Сподіватися», «Стіна», М. Зарудний «За Сибіром сонце сходить»).