110. Літературно-мистецьке обєднання мур. Концепції «Великої літератури» (у. Самчук), «національно-органічного стилю» (ю. Шерех) та дискусії навколо них.

МУР (Мистецький Український Рух) – об’єднання українських письменників в еміграції з метою консолідувати українських літераторів, які після Другої світової війни опинилися у таборах для переміщених осіб переважно в Німеччині та Австрії. Засноване в 1945 р. у м. Фюрт (Німеччина). За час існування відбулися три з’їзди (1945, 1947 і 1948) та кілька конференцій. Головою об’єднання був У. Самчук, заступником Ю. Шерех (Шевельов). Неоднорідність еміграційного середовища того часу (вихідці з Радянської України, західно-українських земель, представники міжвоєнної еміграції переважно з Чехо-Словаччини та Польщі) спричинила розбіжності в поглядах на літературу та її призначення, дискусії щодо перспективності літературних стилів тощо. Водночас народжувалися ідеї, які мали об’єднати представників різних світоглядних принципів та політичних орієнтацій. Такою була висунута ідея “великої літератури”, яка базувалася на тому, що література є одним із найголовніших чинників духовного самовияву нації і чи не єдиним в умовах її бездержавності. Широкого резонансу набула також розроблена в цьому річищі концепція національно-органічного стилю Ю. Шереха (Шевельова). Незважаючи на розбіжності в ідеологічних та естетичних поглядах, МУР об’єднав основні мистецькі сили еміграції. До нього входили: О. Бабій, І. Багряний, Докія Гуменна, В. Домонтович (Петров), Ю. Косач, І. Костецький, Б. Кравців, Є. Маланюк, Михайло Орест, Т. Осьмачка та ін. Хоч об’єднанню не вдалося організувати періодичного літературного органу та видавництва, все ж у різних містах вийшли по одному або кілька чисел журналів “Арка”, “Заграва”, “Хорс”, три випуски збірника “МУР” та одноіменний альманах. Твори “мурівців” виходили також у “Малій бібліотеці МУРу”, видавництві “Золота брама”. Об’єднання припинило існування у зв’язку з переїздом його учасників на постійне проживання в інші країни.

111. Історичні романи п.Загребельного, їх проблематика та особливості стилю.

Одним із значних здобутків укр. прози став роман «Диво» (1968), в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям укр. історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. Розкрити «таємниці» характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). В романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди. Уже в повісті "Дума про невмирущого" (1957) П.Загребельний рішуче обрав модерністський принцип зображення "очима героя". Відтак у всіх його творах "партії" персонажів добре виписані - чи розповідь формально ведеться від імені автора, чи маємо справу із синтаксично виділеними внутрішніми монологами персонажів. Своє завершення цей принцип знайшов у трилогії "З погляду вічності" (окремими романами виходила в 1970-му, 1971-му, 1974-му рр.), де акцентується усний варіант нарації й простежується чітка спрямованість оповідача Дмитра Череди на зовнішні події; у романах "Я, Богдан (Сповідь у славі)" (1983) і "Тисячолітній Миколай" (1991), де ситуативно й формально виступає як спосіб нарації внутрішній монолог; у повісті "Гола душа (Сповідь перед диктофоном)" (1992), у якій головна героїня Клеопатра Січкар свою оповідь зосереджує на власних пригодах у жорстокому для неї світі влади й чоловіків, які в повісті збігаються. Для повнішого з'ясування мотиваційних аспектів наративних форм у названих творах П.Загребельного, які концептуально визрівали й писалися в умовах межових ситуацій тоталітаризм - перебудова - незалежність, доцільно нагадати слова М.Бахтіна з його книжки "Проблеми поетики Достоєвського" про наявність у наратора в романах цього письменника кількох поглядів, які були потрібні авторові. Поява роману «Я, Богдан (Сповідь у славі)» була подією в літературному житті середини 80-х рр. минулого століття. Інтригуючою була й друга частина назви роману «Сповідь у славі»: у славі не сповідаються, славою насолоджуються. Але вслід за Т.Шевченком П.Загребельний устами свого героя порівнює славу з "п'яною дівкою", яка й сама не знає, кому віддасться. Через те в цьому словосполученні проглядається певна оксюморонність, що своєю чергою розхитувало колоніальний дискурс, зафіксований на багатьох сторінках роману, пов'язаний насамперед з оцінкою подій у Переяславі в січні 1654 р. У наснаженому думками й емоціями вступі до роману серед головних віх свого життя Хмельницький називає й Переяслав - під знаком вічності, а свій лист до російського царя - листом у вічність (прозора алюзія), листом нашої історії, яка прямувала до "великого акту возз'єднання народів наших". Як гадається нині, оксюморонність другої частини назви роману "Я, Богдан (Сповідь у славі)" ледь-ледь пом'якшувала романтичний пафос твору, пов'язаний з подіями в Переяславі. Та й сторінки роману, де йдеться про ті події, написані без властивої письменникові пристрасті, скоріше в інформативно-репортажному стилі. Сухожилля публіцистики й описів ледве втримують цей текст від саморозпаду, витісняючи з нього правду. Ситуації не рятує й романтичний образ золотих очей зірок, якими всесвіт дивиться на українську землю. Обираючи наскрізний внутрішній монолог у сповідальному варіанті для викладу тексту великого роману, автор намагався мотивувати свій вибір. У самому тексті твору знаходимо кілька мотиваційних позицій. Перша: "Я вмираю в Чигирині, але не вмру ніколи...". "Я живу в оповіді...". Так форма наради переходить у зміст: пам'ять. Саме вона, пам'ять, зближує події історичного часу (Визвольна війна), минулого й майбутнього щодо гетьмана. І тут із-за його плеча виглядає автор, оголюючи свій прийом, завдяки якому текст роману набув багатошаровості, а плин Богданових думок став багатовекторним. Естетична єдність твору - результат дії завершеної авторської художньої концепції. Друга мотиваційна позиція стосується сповідальної форми викладу. Причому сповідь ґрунтується, з одного боку, на правдивості, щирості, одвертості, а з другого - на каятті в гріхах. З висоти своєї смерті гетьман веде "повість свого життя, нічого не втаюючи, тримаючись у всьому істини... Слово і серце злилися в... вмиранні"; згадує і вгадує себе, "розповідаючи і про найсокровенніше". Оте "найсокровенніше" стосується передусім трагічного кохання до молодої шляхтянки Мотрони. Уявні листи до неї схожі на інтимні листи Мазепи до Кочубеївни й належать до найкращих сторінок любовної лірики. До "найсокровеннішого" належать і уявні розмови з колишнім генеральним писарем Самійлом, який загинув після битви під Жовтими Водами. Дух Самійла, передаючи сумніви й роздвоєння душі самого Богдана, являється йому в найскрутніші моменти життя. Втілюючи світлу частину гетьманової душі, Самійло виступає виразником ідеалу, до якого так болісно тягнеться керівник Визвольної війни України. Дух Самійла допомагає Хмельницькому усвідомити й адекватно оцінити найістотніші моменти його життя й діянь, а після Берестечка вказує на гріхи гетьмана (смерть кожного козака, роздвоєність у ставленні до народу, "піддався темнощам", яких той не може заперечити. Так "сповідь у славі" доповнюється сповіддю в гріхах, а зізнання "Страшні думки і страшна душа моя" - наповнюються конкретними вчинками. У внутрішньому монолозі Хмельницького автор порушив багато проблем: гетьман і народ; сила розуму, мудрості і влади; свобода і мир як ідеал життя та свобода й війни як гірка дійсність; незбагненність людини; краса народної пісні й рідної мови; рідна земля та її "віки золоті й криваві". Окремі судження автора, доручені Хмельницькому, звучать надто категорично, що не раз викликає спротив. Але слушне звернення до джерел, залучення до розмови різних, часто протилежних суджень про гетьмана роблять нас свідками, а то й учасниками захопливого диспуту, що є однією з причин неослабного інтересу до роману П.Загребельного.