107. Перекладацька діяльність Миколи Лукаша і Григорія Кочура.

Микола Лукаш. Народився він 19.12.1919 р. в Кролевці. Школу закінчив із відзнакою, успішно займався і на історичному факультеті Київського університету. Навчання перервала війна, його було поранено, а з 1943 р. служив у діючій армії. Закінчив Харківський педінститут, викладав іноземні мови, пізніше працював завідувачем відділу поезії журналу «Всесвіт». Людина волелюбних поглядів, він, більше завдяки щасливому випадку, не мав відкритих конфліктів із владою, знаючи її костоламну вдачу. М. Л. був насамперед найталановитішим митцем — прозаїком і поетом, романістом і новелістом, ліриком і сатириком, майстром епіграми та пародії, відмінним знавцем фольклору, діалектів деяких мов. Коли трапилося перекладати поезії Ф.-Г.Лорки, написані на галісійському діалекті, М. Л. успішно здійснив досі небачений експеримент — використав гуцульський діалект, етнічно споріднений за духом і характером. Це був перекладач-новатор. Він свідомо вводив у перекладений текст маловідомі і маловживані укр. слова, створював неологізми. Неперевершений повний переклад М. Л. «Фауста» Гете, «Декамерон» Боккаччо, «Дон Кіхот» Сервантеса, «Пані Боварі» Флобера, поезії середньовічних японських авторів, Бернса і Гейне, Шіллера і Аполлінера, Верлена і Рільке, Гюго й Міцкевича, Гофштейна і Тувіма, Йожефа і Гавличенко-Боровського, багатьох інших, які заговорили по-українськи вустами М. Л. Перекладацька концепція М. Лукаша невід’ємно пов’язана із соціокультурним контекстом, у якому відбувався переклад. Вона мала на меті забезпечити цілісність літ. полісистеми та повноцінне функціонування укр. мови, що знайшло своє відображення, передусім, у відборі творів для перекладу та конкретних перекладацьких рішеннях. М. Л. надавав перевагу творам тих жанрів, стилів, літературних напрямів, які були відсутні чи недостатньо розвинені в українській літературі. Зокрема, перекладач обирав теми, суголосні з тодішньою дійсністю, із виразними, актуальними політичними мотивами, висловлюючи таким чином свою громадянську позицію. З іншого боку, М. Л. приваблювали твори, багаті мовно-стилістично, переклад яких, відповідно, дозволяв би максимальне залучення лексико-стилістичних ресурсів української мови. Кінцевою метою Лукашевих перекладів було довести самодостатність української мови для перекладу творів різних жанрів і стилів та зберегти і збагатити рідну мову засобами перекладу. Віджилої лексики нема, натомість є нагромаджений і відшліфований століттями пласт пасивних лексико-фразеологічних ресурсів, які необхідно активізувати. Тому основою його перекладацької стратегії є якнайширше звертання до творчості класиків укр. літ. як до багатого джерела лексичних та синтаксичних резервів української мови і максимальне використання цих мовних скарбів у перекладах. М. Л. проводив цілеспрямований відбір мовних засобів з орієнтацією на жанрово-стилістичні особливості оригіналу, тяжіючи до призабутих, рідковживаних, розмовних форм, фольклорних ресурсів. Мовне новаторство М. Л. виявилося в тому, що, мобілізуючи найширші пласти укр. лексики та фразеології, він продемонстрував потенційні можливості укр. мови, її високу дериваційну спроможність, органічну здатність до слово- та фразотворення, багатої синонімії. Активно реалізуючи дериваційні можливості української мови та опираючись на продуктивні моделі словотвору, М. Л. увів до обігу чимало утворень узуального й оказіонального характеру. Серед них є як авторські новотвори, так і активізовані давно забуті форми. Яскраво новаторським явищем у перекладах М. Л. стала синонімія як вузького, так і широкого контекстів. Перекладач поширив явище синонімії на різні рівні: фоностилістичний, словотворчий, лексичний, фразеологічний, рівень тексту. Григорій Кочур – (17.11.1908, Феськівка — 15.12.1994, Ірпінь) — перекладач, поет, літературознавець, громадський діяч. Нар. в с. Феськівка Менського р-ну Чернігівської обл. в селянській родині. Навчався в Київському інституті народної освіти. Викладав у Тираспольському та Вінницькому педінститутах. 1943 разом з дружиною безпідставно заарештований, засуджений до каторжних робіт на шахтах системи ГУЛАГ м. Інта (Комі АРСР). Тут посів провідне місце в інтернаціональному гуртку інтелігенції, не припиняв творчої діяльності. Перекладав, писав вірші, вивчав із допомогою в'язнів нові мови, зокрема, естонську, латвійську, вірменську, грузинську, долучав до цього друзів. Активне духовне життя допомагало протистояти реаліям каторги. Після звільнення (1953) і реабілітації (1962) К. повернувся в Україну й оселився в м. Ірпінь, під Києвом. Найближчий соратник М. Рильського, К. був неформальним лідером українського перекладацького цеху. Кочур належав до ключових фіґур національно-культурного відродження в Україні в 60-і. Його оселя в Ірпені була центром, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. Усі ці роки Кочур багато і плідно працює, виховуючи нове покоління перекладачів. Його переклади охоплюють 26 століть, починаючи від Архілока (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), біля 30-ти літератур. Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів. У 70-х Кочур став усе частіше потрапляти до «чорних списків», зокрема, за те, що зустрічався з укр. літераторами з-за кордону. За 2-ої хвилі репресій серед української інтелігенції в 1973 К. був виключений зі Спілки письмеників України. Був практично позбавлений можливости публікуватися. Тільки 1988 Кочур відновлений в СПУ. 1989 видана невелика збірка його віршів «Інтинський зошит», його табірна поезія з царства «дротяного дракона». 1991 р. виданий том вибраних перекладів «Друге відлуння». Кочур — лауреат премії ім. М.Рильського за переклади і Державної премії ім. Т.Шевченка за книгу «Друге відлуння». Тільки у 82-річному віці дістав можливість прийняти зарубіжні запрошення і виступити з доповідями на наукових конференціях у США (Іллінойський університет, 1991), у Польщі й Чехії (1992). Кочур був дійним членом НТШ, нагороджений медаллю НТШ ім. М.Грушевського. Шанувальникам літератури ім’я Григорія Кочура відоме насамперед завдяки книзі «Третє відлуння» (видавництво «Рада», 2000 р.). У ній вміщено більш ніж 600 перекладів творів 175 поетів, представників понад 30 літератур світу. Часовий простір цієї своєрідної антології світової поезії — від античних часів і до сучасності. 1960–ті роки Григорій Кочур не лише відновив зв’язки з Рильським, Тичиною, Бажаном, Теном, Дроб’язком, а й познайомився з Миколою Олексійовичем Лукашем, з яким вони стали найближчими друзями, активно взявся за перекладацьку й літературознавчу діяльність. Хоча Кочура й не допускали до викладання в університетах та інститутах, проте поетичні вечори і засідання перекладацької секції під його керівництвом у Спілці письменників України збирали повні зали творчої інтелігенції — це були багатолюдні зібрання шанувальників літератури. Колись Григорій Кочур написав: «Я маю зухвалість вважати себе не тільки перекладачем, а ще почасти й істориком та теоретиком перекладу». Це була не зухвалість, а свята істина. А слово «почасти» — то тільки прояв скромності вченого. Адже він досліджував історію перекладу світової літератури українською мовою, перекладу української літератури іншими мовами, вивчав відмінності між античним і нашим віршуванням, був досконалим знавцем поезії різних часів і народів. І завжди напружено працював, попри те, що це зовсім не завжди приносило йому визнання чи гроші і що його твори не друкували, забороняли, знищували (в таборі), а їхнього автора виключили зі Спілки письменників. „Антігона” Ніщинського, передмов до творів Боккаччо, Сервантеса, Шіллера, Верлена, Гашка, інших давніх і нових класиків)

108. Роман О.Гончара «Собор», його проблематика і поетика. Собор — роман-застереження, один із найвідоміших і найвизначніших творів О. Г. Написаний 1967 року. Протягом майже 20 років замовчувався прорадянською літ. критикою, що трактувала «С.» як творчу невдачу, порівнюючи його із іншими творами письменника, зокрема «Прапороносці», «Людина і зброя», «Злата Прага». Історія написання. О. Г. працював над романом протягом 4-ох років: (1963-1967). «С.» можна вважати романом-попередженням перед загрозливим наростанням ряду тенденцій моральної деградації суспільства у середині шістдесятих років. У творі О. Г. використав за основу реальні події і факти. Прототипом Зачіплянки стало приміське селище на Дніпропетровщині, де минули життя і творчість письменника. У Титані можна побачити монумент Прометею, після революції відлитий і встановлений у Дніпродзержинську. Собор, зображений у романі, мабуть, найбільше схожий до козацької дерев'яної церкви у Новомосковську, яку, за легендою, в одну ніч побачив і зробив її макет з комишин Яків Погребняк з Нової Водолаги. Також прототипом міг служити і Дніпропетровський собор, споруджений приблизно у ті ж роки. Історія публікацій. Вперше вийшов у січневому номері журналу «Вітчизна» 1968 року. Того ж року двічі друкувався у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник». До друку був підготовлений також і російський переклад роману, що мав вийти на сторінках журналу «Дружба народов». Проте на прохання «украинских товарищей» журнал взагалі відмовився від публікації роману. Після цього твір до 1987 р. не видавався через те, що був розкритикований і не імпонував радянському правлінню, свідомо замовчувався, хоч і не був офіційно вилучений з бібліотек. Крім того, від письменника вимагали переробити роман або ж зректися його, на що О. Г. не погодився, не зважаючи на погрози другого секретаря ЦК КПУ Ляшка, а також Щербицього, Федорчука, Ватченка, Грушецького та Добрика. Самого автора Шелест добивався арештувати, проте Голова Президії Верховної Ради СРСР Підгорний не погодився. Проте багато читачів навіть у часі замовчування та різкої критики у листах до О. Г. висловлювали свої захоплення романом та подяки автору. Знову роман вдалося надрукувати весною 1987 р. рос. мовою у московській газеті «Роман-газета», цього ж року «С.» вийшов і українською мовою у семитомному виданні творів О. Г. У 1989 р. твір був виданий окремою книгою видавництвом «Дніпро» (редактор Н. М. Кравченко) тиражем 300 тисяч примірників. Композиція. Композиція роману не відзначається складною побудовою, карколомними сюжетами, здатними заінтригувати читача. Більшу увагу автор приділяє розкриттю внутрішнього світу героїв, їхньої життєвої позиції. У романі обмежена кількість осіб, зображені події не є винятковими. У творі зображено життєві будні робітничого селища над Дніпром — Зачіплянки, яка і є головним об'єктом зображення, а також Єльчине село Вовчуги, мальовниче Скарбне, береги Дніпра, заводи у великому місті. Обмежені також часові рамки подій: вони відбуваються протягом одного літа. У романі є вставні розповіді-новели «Чорне вогнище» і «Бхілайське вогнище». Перша новела розповідає про визначного українського вченого-історика Дмитра Яворницького, який не допустив осквернення храму махновцями в період Української революції. Друга новела про перебування одного із персонажів твору Івана Баглая в Індії, про дружбу і взаєморозуміння українського та індійського народів. У сюжетну тканину вплітаються авторські розповіді про Єльчине минуле, про її біди й поневіряння, про життєві шляхи інших героїв. Роман також містить багато відступів-розповідей про духовні й моральні цінності, про історичну долю пам'яток культури, які у творі гордо репрезентує збудований у 17 столітті козаками-запорожцями храм. У творі багато описів селища Зачіплянки, собору, Скарбного та інших сіл і місцевостей. Персонажі. Персонажів роману можна умовно поділити на дві групи відповідно до їх діяльності і характеру: ті, хто бореться за збереження «соборів душ»: Микола Баглай, Іван Баглай, Єлька, Ізот Лобода, Ягор Катратий, Шпачиха Вірунька, Хома Романович, Костя-танкіст, Яворницький; та ті, хто є осквернителями світлого й чистого, святого і чесного: Володька Лобода, «браконьєри-юшкоїди», Бригадир, бандити з гуляйпільських степів, ресторанні гульвіси та повії. Головна сюжетна лінія роману пов'язана з собором. Собор є центральним образом, епіцентром подій, що розгортаються навколо. Його можна назвати головним персонажом роману. Микола Баглай — студент-металург, один із головних персонажів твору, виступає пристрасним поборником правди, шукачем ідеалу моральної та духовної краси. Микола закоханий у свої рідні місця, у людей, що проживають там, природу, у собор, який уособлює все величне й прекрасне, що єднає його з минулим й прийдешнім. Це ідеалістичний образ поета, мрійника. Він народився під час війни у окопі. Перше, що він бачив і чув, це жахи війни, вибухи бомб. З дитинства був сиротою, його батько загинув на війні, так що Микола його не застав. Хлопець мав нелегке повоєнне дитинство. Потім навчався у школі, працював на металургійному заводі і вчився у інституті. Микола Баглай мав загострене почуття справедливості, бажання бачити світ кращим, ніж він є насправді, чистим і прекрасним. Юнак вболіває за чистоту свого рідного краю, Зачіплянки, Дніпра. Він врешті поставив мету — сконструювати очищувальну систему, котра запобігатиме забрудненню повітря заводськими димами. В суперечці з технократом і прагматиком Геннадієм Микола переконує, що саме духовне і визначає людину, сенс її життя. У розмові з Єлькою він висміює «різні так звані колгоспні» та «робітничі» романи, що діляться з суворістю кастовою — один від шелюгівської ферми й до собору, а другий — від собору, де зона міста починається, і вже до самої домни: іншому героєві сюди зась, вхід заборонений…". Микола Баглай є юнаком-ідеалістом, тому він нетерпимий до осквернителів усього святого: браконьєрів, "юшкоїдів", руйначів історичних пам'яток, "батькопродавців". Він намагається віднайти оту спадщину віків, що живить наш дух, сприяє збереженню національної свідомості. У своїх почуттях до Єльки Микола - теж чистий і прекрасний, вважаючи кохання "найсонячнішим" з усіх почуттів. Саме кохання допомагає Миколі Баглаю у боротьбі зі смертю, коли він захищає собор. Можливо, що він зі своєю лицарською шляхетністю є одним із небагатьох "дон-кіхотів" свого часу. Елька (Олена) Чечіль - кохана Миколи Баглая - цікавий характер, драматична людська доля. Її біографія чимось схожа на Миколину, але життя її ще заплутаніше. Вона також народилася у час війни. Її батько був простий перехожий солдат, якого Єлька ніколи не знала. Невдовзі померла і її мати, вона залишилася жити сама, після чого залишила школу і подалася на ферму. Проте, не зважаючи на всі ці життєві обставини, вона мріяла про високе й прекрасне кохання, прагнула вчитися, перечитала всю класику, яку могла знайти у бідній сільській бібліотеці. Єлька мала незвичайну вроду, проте спочатку вона довго не могла знайти свого кохання. Одного разу у їхнє село завітав лектор, який прочитав селянам лекцію про кохання. Для Єльки смішним, нікчемним виявився і залицяльник-механізатор, який був типовим продуктом соціальної деформації, обивательсько-споживницького характеру, національного нігілізму. У житті Єльки були розчарування в людях, падіння біля собору під час поїздки по комбікорм і гірке каяття, ненависть до бригадира - винуватця дівочого безчестя, потім безпаспортне життя в місті в одинокого дядька Ягора Катратого. Була також спроба вийти заміж за нелюба Володьку Лободу. І порятунок дівчині змогло принести лише кохання до Миколи Баглая, ніжне й самозречене, засноване на взаєморозумінні, на спорідненні сердець. Образ сільської дівчини Єльки - велике творче досягнення автора. По-своєму трагічна доля Єльчиного дядька Ягора Катратого, неблагонадійного через своє «махновське» минуле. Дядько Ягор був єдиним близьким родичем Єльки, які у неї зосталися. Свого часу Ягора хотіли звільнити з заводу в ході одної з «чисток», проте обермайстер Ізот Лобода заступився за нього, і з того часу між ними зав'язалась щира дружба. В образі потомственого сталевара Ізота Івановича Лободи уособлюється дух народного патріотизму, козацької вольності, незнищенності світлих вікових традицій, єдність людини з природою, з землею, де народилася. Ізот Лобода — це не просто трагедійний образ зрадженого рідним сином отця, сучасного «батька Горіо». Старий Лобода — сама мудрість віків, героїчна й трагічна історія, народний гнів і вселюдський протест проти оскверніння й руйнування народних багатств. У минулому Ізот Лобода брав участь у громадянській війні, воюючи проти гуляйпільців, хоча згодом сам дуже сильно подружився із Ягором Катратим — колишнім махновцем. Згодом став уславленим сталеваром республіки, втратив на фронтах Другої світової війни двох синів. Батька невдовзі його єдиний люблячий син відправив у будинок металургів, де той мав би доживати віку. І хоч Володимир Лобода вважав це благородним вчинком, адже умови у тому будинку металургів були просто прекрасними, Старий не міг простити цього синові. Він не хоче приймати дарунків, відвідин, всякої формальної уваги. Йому радше прагнулося повернутися до рідної Зачіплянки, провести час із старим другом Ягором Катратим. До сина він звертався як до найбільшого ворога. Ізот Лобода — знавець рослинного світу, він розуміє цілющі властивості трав і всякого зілля. Володька Лобода — невдячний і недостойний син чесного трудівника Ізота Івановича. Це цікавий, оригінальний характер. На перший погляд, він навіть викликає симпатію. Володька свій хлопець, друзяка, не цурається земляків, ладен їм допомогти, поспівчувати, простий і товариський у поводженні, сумлінний та ініціативний на службі, вважає себе зразковим сином. Проте сам автор всі ці риси характеру показує у іронічному тоні, особливо що стосується ініціативності персонажа. У свій час цей висуванець із робітничого середовища запропонував «геніальну» ідею — щоб не витрачати кошти на ремонт старовинного собору, взяти споруду у риштовання. Згодом у висуванця постала інша мрія — завдяки зруйнуванню собору нажити собі кар'єру. На місці національної святині цей «ініціатор» прагне збудувати критий ринок і шашличну, тим самим сподівається завоювати симпатію та прихильність у місцевого населення. Володька Лобода — типовий образ руйнівника того часу — він умілий пристосуванець, котрий ладен будь-що догодити вищим ешелонам влади, незалежно від того, який треба буде зробити крок — нищення чи творення. Життєве кредо Володимира Лободи — вміло служити власним далекосяжним кар'єристським цілям, чинодерським інтересам, вгадування волі вищих чиновників. Такі люди тонко відчувають вимоги часу, моду на нове і обов'язково мають продемонструвати свою першість, сміливі ідеї, прогресивність, швидко зорієнтувавшись на нову хвилю. Молодший Лобода, як представник певного рівня влади, завжди прагнув демонструвати свою єдність з трудовим простим народом. Насправді ж інтереси людей були абсолютно байдужі йому і таким як він узагалі. Йому було наплювати, як оцінять його черговий «винахід» низи, проте небайдужою була думка вищих партійних босів. Захоплюючись красою собору^[13], усвідомлюючи неоціненну велич цієї історичної пам'ятки, Лобода в той же час задався метою зруйнувати споруду, заробивши на цьому політичний капітал. Хоч і Володимир Ізотович Лобода вважався повсюдно людиною освіченою і розумною, у душі він ненавидів людей, інтелектуально вищих за нього, усвідомлюючи їхню небезпеку для свого клану. Зокрема його турбує середовище письменників, у якому, мовляв, пишуть «про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм…». Цей чиновник шукатиме привід відомстити Миколі, а з учителем Хомою Романовичем повністю розкриває єство не тільки власне, а й системи, що виплекала таку рать. Упродовж всього роману можна спостерігати духовну деградацію героя. Олег Бабишкін, літературознавець, стверджує: «історія духовної деградації цього персонажа печальна і повчальна». Володька Лобода — велике творче досягнення Олеся Гончара. Саме цей персонаж найбільше обурив усіх партійних можновладців, котрі впізнавали у висуванцеві себе. Проблематика. Головний конфлікт твору — зіткнення високої духовності, людяності, правди з облудним фарисейством чиновників, кар'єристів і бюрократів; боротьба світлих сил народу за збереження свого національного коріння, історичної пам'яті, істинний гуманізм. Основна проблема роману — проблема історичної пам'яті народу, є давньої і традиційною у творах як української, так і світової класики. Вона пов'язана і з назвою роману — одухотвореним образом, яких так багато в літературі. У Тараса Шевченка такий образ втілений теж у назвах поем, наприклад: «Великий льох», «Холодний Яр», «Розрита могила». Серед світових класиків також відомі такі образи — «Собор Паризької богоматері» Віктора Гюго, «Пармський монастир» Стендаля тощо. Порушуючи проблему історичної пам'яті, Олесь Гончар у своєму романі звертається до часів героїчної козаччини, славить народних витязів давнього і недавнього минулого. Зокрема у романі розповідається про мужнього і нескореного царями кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, про героїчну дівчину-підпільницю та ще багато інших героїчних постатей з минулого. У «Соборі» автор засуджує, як і в «Людині і зброї», «Прапороносцях», фізичну і духовну руйнацію. З проблемою історичної пам'яті органічно пов'язана й інша — потреба «собору душів», тобто духовної і моральної краси, особистої причетності людини до історичного буття свого народу, прагнення до суспільної гармонії і взаємоповаги. Автор показує мешканців Зачіплянки у переважній більшості своїй щирими й сердечними людьми, прямими і відвертими, чесними роботягами-трударями, не байдужими до майбутнього своєї землі, до краси собору. Серед інших, не менш важливих проблем, висвітлених у творі, чільне місце посідає екологічна, проблема охорони природи. У творі висловлюється тривога за майбутнє людини, яку може чекати непередбачуване через надмірну експлуатацію природних надр. Символи у романі. У «Соборі» можна назвати кілька образних явищ, що виростають до рівня символу — козацький собор, урочище Скарбне, монумент Титану тощо. Окрім того, Михайло Наєнко, автор статті про творчу спадщину Олеся Гончара вцілому «Життя в мистецтво перейшло…» вважає найвражаючим серед символічних образів «лободизм». Серед усіх суспільних аморальностей автор статті найнебезпечнішим вважає «батькопродавство», яке «вело до руйнувань самих основ життя». Образ собору. У романі О. Г. собор безпосередньо впливає на хід подій, є не просто історичнрим пам'ятником, а виступає символом культурних цінностей народу, духовної єдності поколінь, незнищенності народної пам'яті. Собор встояв і під час більшовицьких руйнацій. Вєнком, який під час наступу радянський військ командував дивізійною артилерією, згадував, що він, тоді ще зовсім молодий офіцер, відчуваючи неймовірну повагу до цієї святині, намагався будь-що зберегти витвір людського генія від мимовільного руйнування снарядями. Собор у романі — це єдність поколінь, минулого і сучасного, історична пам'ять народу, яка не має права на загибель. Собор наче виразніше окреслює минуле, діла чорні і праведні, добро і зло, руйначів і будівників. Як уособлення вселюдської краси, духовного багатства й величі, собор наче докоряє Єльці за її мимовільне падіння і ганьбу.