94. «Співець Степової Еллади» (є. Маланюк).

Євгенові Маланюку довелося стерпіти 48 еміграційних літ. Проте йому судилося ненайважча доля. Він усе ж обминув Соловки чи Колиму, а точніше – ранню смерть і, головне, не був переслідуваний творчими кон’юктурами. Він прожив поза Україною, але з Україною в серці. Протягом довгого і складного життя, зітканого із «переходів та ісходів», Євген Маланюк жодного разу не зрадив собі, не зрікся свого добровільного вибору, того хресного шляху, який пророкувала його розіп'ята душа. Свідчення тому — низка поетичних книг, історіософічні, культурологічні, публіцистичні, літературно-критичні статті, нариси. У поета, дослідника, публіциста Євгена Маланюка один адресат і один герой — Україна. І то однаково стосується як творів, у яких поет величає її степовою Елладою, так і тих, де митець з болем і гнівом назве Україну «Пріською гетьмана Петра».

А починалася поетова Еллада-Україна з його дитинства, з маленького провінційного містечка Новоархангельська, загубленого в степу, якому Богом і людьми судилося протягом віків бути покордонням княжої Русі і половецького степу, Гетьманщини і Дикого поля, Запорожжя і Речі Посполитої.

Початкова школа була першим кроком до наук для Євгена, як і для його братів Сергія та Онисима. Вчилися всі Маланюки блискуче. Природна обдарованість дітей була очевидною. Саме вчителі й наполягли на тому, аби батько найстаршого віддав до найліпшої школи в повіті – Єлисаветградського земського реального училища. На жаль, матеріальна скрута в сім’ї стала на перешкоді отримання класичної освіти Онисипом та Сергієм.

Вісім років навчання в реальному училищі – то не лише грунтовні знання. Реальна школа заклала міцний фундамент у становленні Євгена Маланюка – поета, в її стінах формувався завдяки прекрасному педагогічному колективові майбутній дослідник літератури й історіософ. Реальне училище було справді унікальним навчальним закладом, де панував культ науки, духовності. Тут знайшла для себе скромний, але привітний куток чиста наука, тут же знайшли і знаходять відгук кращі сучасні просвітительські потреби. Не випадково цей храм науки дав лише літературі й мистецтву імена Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Євгена Чикаленка, Яновського, Покаржевського, Нейгауза, Гнат Юри, Кобця тощо.

Далі шлях його лежав до Петербурзького політехнічного. Проте на перешкоді навчанню стала війна 1914 року. Замість студентської лави в політехнічному Євген потрапив до Київської військової школи, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером в кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по військовому скупий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення в званні.

У таборі інтернованих вояків УНР в Польщі Євген Маланюк поринув з головою в літературну діяльність. Так поезія Євгена Маланюка народжувалась з потреби спілкування з Батьківщиною, і витворилась вона у сповненій гніву і любові, болю і відчаю монолог поета, продовжений на роки та десятиліття.

Таборовий та літературний “університет” не був даремним для поета. Влітку 1922 р. став виходити журнал “Веселка” на сторінках якого майже щочисла зявлялися поезії Є. Маланюка . Тут він дебютував і як критик, як рецензент і публіцист. Тут же в Калимі, поет впорядкував і першу свою збірку “Гербарій”, щоправда через видавничі негаразди вона побачила світ лише 1926 році. Альманах–трилисник “Озимина” який під однією обкладинкою обєднав трьох авторів; членів ред колегії “Веселки” Михайла Семчія,Євгена Маланюка та Михайла Осику.

Весною 1922 року табір облетіла радісна звістка про відкриття в Чехословадчині Української Господарської Академії Воякам УНР, ті хто мали відповідну освіту, шлях до вступу був відкритий, а уряд Польщі дав добро на виїзд. Отож глибокої осені 1923р. Євген Маланюк приїздить до Чехословакії для навчання на гідротехнічному відділенні інженерного факультету Подєбрацької Української Господарчої Академії. Основу студентського складу академії становили колишні вояки українських армій. А найголовніше в Подєбрадах утвердився літературний гурт, що писав, дискутував, змагався.

В Падєградах виходили часописи “Наша громада”, “Падєбради”, “Падєбрадська Глідка”, “Село” численні фахові журнали, збірки,тощо. Університетська бібліотека мала гарні фонди та й комплектування , як найліпше, досить сказати, що там “була преса з усіх українських земель і з кожного куточку світу”.

Літературне оточення, до якого прилучився Євген Маланюк,було більш ніж промовистим, досить лише назвати такі відомі сьогодні імена як Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Микола Чирський, Наталя Лівицька-Холодна, Михайло Мухан та інші. Частими гостями подєбрадців були пражани Олег Ольжич та Улас Самчук.

Подією в житті поета став вихід у світ першої поетичної збірки “Стилет і стилос” (1925). Зміст її розшифровувався вже випесеними в назву словами; зброя і перо – перо як зброя. Він обирає високу і благородну, а водночас складну й відповідальну мету – завдання поезією творити націю, а через ню – державу. Отож боротьбу за Україну, і за її державність колишній старшина УПР продовжив зброєю “в одежі Слова”.

Євген Маланюк формувався і як науковець, літературознавець і дослідник вітчизняної культури. Його становлення походило на численних диспутах, лекціях, прослуханих і виголошених ним самим а до нього виношених і ретельно виважених доповідях. Смак до дослідницької роботи, вміння вживатися в проблему десятиліттями жити нею стало невідємною рисою характеру письменника. Маланюк був одним із кращих шевченкознавців, часто цитував “Кобзаря”.

Маланюк добре знав загальну політичну й літературнут ситуацію на Україні. Він був перший хто визнав Тичину геніальним поетом. І перший, хто сказав йому найсуворішу правду.

Євген Маланюк одружився із Зоєю Равич. Шлюб цей був нетривалим – через 4 роки Євген і Зоя розійшлися і отримавши диплом інженера виїздить в тому ж 1929 році. Тут через кілька років поет одружиться вдруге з чешкою Богумілою Савицькою, яка працювала тоді в чеському посольстві у Варшаві. Згодом у них народиться син Богдан, котрий тепер живе й мешкає в Празі. Син спілкувався з батьком, добре знає українську мову, хоч в силу обставин з 1945 року виховувався без участі Євгена Маланюка.

Отже, Варшава була новою, вимушеною адресою нашого поета. Довелося залишити друзів, літературне середовище і їхати починати все спочатку. Українська Студентська Громада нараховувала коло 150, а то й більше членів. Навколо Є. Маланюка та Юрія Липи об’єднуються літературна група. Планів у групі було чимало, але через брак коштів група не видала жодного збірника чи журналу. Новий журнал одержав назву „Ми”. В ньому друкувалися поезії Б. Лепкого, Є. Маланюка, Наталі Лівіцкої-Холодної, Миколи Бажана, новели Крижанівського, Юрія Косача, статті Миколи Хвильового, Миколи Рудницького.

Євген Маланюк неймовірно, плідно працює. У Львові з’являється підряд дві збірки віршів „Земна Мадонна”(1934) та „Перстень Полікрата”(1939), а перед тим вийшла у Парижі збірка „Земля й залізо”(1930).

У Варшаві вийшла друком книга поезій Євгена Маланюка «Еллада степова» в перекладі польською мовою Ч. Ястшембєц-Козловського.

У 1943 році до читача прийшов томик „Вибрані поезії”. Багатогранна тема України з кожною новою поезією, незважаючи на те, чи йшлося про далеке чи близьке минуле, чи про сучасність, осмислювалася поетом в історіософічному аспекті. Ностальгічна емоційність поступалась філософським роздумам над долею Батьківщини.

Міцніє у Варшаві й перо Маланюка – публіциста, критика. Окрім рецензії на твори еміграційної літератури, письменник відгукується й на новинки західноукраїнських авторів, на твори, що з’явилися в Україні радянській. У періодиці з’явиляються його статті та есе, приурочені Т.Шевченку, Пантейлемону Кулішу, Якову Щоголіву, Миколі Гоголю, Івану Буліну, Миколі Бажану. Митець і громадянин сміливо переступає рамки суто літературні і виступає з рядом статей суспільно-поллітичного спрямування, торкається проблем власне історичних та історії культури зокрема.

1945 рік змусив поета залишити домівку і перебратися до Німеччини. Зоставатися у Варшаві чи у Празі було небезпечно. Так розпочалася для Є.Маланюка друга еміграція. Точніше другий період таборних блукань. Знову бараки, квартирування, тимчасові роботи і як свого часу в Каліні, жодних перспектив. Дружина з сином відмовилися від ризикованої подорожі у безвість й залишилися у Празі. Євген працює ліфтером, згодом викладає математику в українській гімназії в місти Регенсбурзі, точніше в таборі біженців з країн Східної Європи в американській окупаційній зоні.

Чотири роки таборних митарств. Коли за плечима не двадцять, а п’ятдесят. І знову – все спочатку, тільки це вже значно складніше. На порозі нових втрат і випробувань – безповоротньої втрати можливості відвідувати західноукраїнські землі, передчуття майбутнього прощання зі слов’янським світом, втрати сім’ї і сина поет пише вірш „Ісход”.

В царині поетики Євген Маланюк — симфоніст. Саме це його ріднило з Павлом Тичиною. Він вільно оперує художніми засобами і класичної поетичної мови, й найсучаснішими образними версифікаційними трансформаціями її. Виваженість і, сказати б, наукова точність слова в історіософській поезії поєднується з гранично вираженою емоційністю, просто — бурею пристрасті. Крім того, поет виробив власну мову символів, що є водночас і знаряддям, і результатом його світоаналізу. Саме символізм визначає одну із провідних рис поетичного мовлення Маланюка — лаконічність як принцип, що регулює структуру тексту.

У своїй інтимній поезії Є. Маланюк плекає глибоко традиційну, до біблійних порівнянь і співвіднесень сягаючу, образну систему. Проте рівночасно його поетична візія дуже сучасна, а на рівні відтворення емоційної ретроспекції він лишається одним із найщиріших поетів у світовій галереї.

Питання, які ставив Євген Маланюк собі й світові в історіософській поезії, ліричне страждання, яке пронизало його душу — це те, що було і є актуальним як на початку століття, так і наприкінці тисячоліття.

Пережите і пройдене в „походах і ісходах” внесло корективи до творчої лабораторії митця. Зі збірки “Проща” народжується Маланюк-лірик. Війна, чотирирічний шлях на другу еміграцію, митарства перших років перебування у США поета, що переступив вже межу піввіку,очевидно стали першопоштовхом ліричної самозаглибленості, мудрого осягнення самого сабе і світу.

В 1962 році пустився в ризиковану подорож „в молодість” до Варшави, на останнє побачення зі слов’янським світом, з близькими і знайомими, Зустрівся з колишньою дружиною Богумілою. До рілної України було рукою подать, але й думати про неї було зась.

В останні роки шукав розраду у колі старих знайомих, це було для нього живущою водою.

На схилі літ все частіше гостював у Канаді, в Торонто в родині свого земляка Івана Янішевського. Його дружина Галина, молодша сестра першої дружини Є.Маланюка Зої Равич згадує: „Їх колишня любов перемінилася в теплу приязнь”. В родині Янішевських Євген Маланюк зустрів останнє Різдво Христове і підняв тост за січень 1919 свято соборності України.

16 лютого 1968 року згадує близький сусід Євгена Маланюка Богдан Бойчук – пані Гайворонська, з якою Маланюк мав теплі взаємини, застала його уранці на підлозі біля ліжка.

Похований поет в Нью-Джерсі. В Бавнд-Брук до українського пантеону на православному цвинтарі святого Андрія Первозваного.

Людиною прийшов у цей світ, людиною мусив і відійти. Митцем. Поетом.