92. Поезія є. Плужника, д. Фальківського, о. Влизька.

Євген Плужник народився у слободі Кантемирівці колишньої Воронезької губернії, батько його був українцем, мати росіянкою. Навчався у Воронежі в приватній гімназії, згодом в інших містах, зокрема в Ростові.

Плужник – поет протиріч. На нього зручно навішувати ярлики, що й робилося не один раз гардеробниками від критики. Плужник мимоволі викликав вогонь на себе. Уже сам лад його вірша, декларування своєї малості і непомітності, само по собі могло розцінюватися тоді як виклик. Індивідуалізм поета, як філософський принцип, а не як норма поведінки, утвердження самодостатньої цінності людського життя в епоху, коли воно так мало важило, не могли не помічатися. Це була одна із таких сольних партій, що мовби протидіяло хоровому співу. Вона тим більше дратувала, що привертало до себе увагу своєю несхожістю, самостійністю. Навряд чи сам Плужник у пору виходу першої книжки усвідомлював це до кінця. Він просто лишався самим собою – інакшим бути не міг.

Висока мовна культура, віртуозне володіння віршем зближують Плужника з неокласиками. В роки розгулу розхристаного самозакоханого примітиву з поетів „цей найлаконічніший з поетів” (Л. Новиченко) послідовно відстоював право на своє розуміння духовних цінностей.

Поема „Галілей” – поетичний пік Плужника. Тут бунт його проти світу, усі рахунки за ним і самим собою то розходячись, то, навпаки, - зливаючись, творять той спектр цілісності, яке і є вищою ознакою майстерності. Є в поемі шматки, які не тільки за силою почуття, а й за стилістикою нагадують урочисто-пророчі біблійні тексти:

Прекрасна відвага щирості явлена в цій поемі. Прекрасна й ота ламаність, бо за нею – болісне шукання істини. Тонко прочитаний Рильським і Новиченком „Галілей”, усе не вичерпується сказаним. Плужник дає підстави і для інших тлумачень. Як і кожна глибока річ, поема має кілька вимірів. Це той випадок, коли суперечливість стає достоїнством. Монолог набуває чинності рентгенівського відбитку душі, відкритої нашому зору у пору великого потрясіння:

Ось воно – головне, що мучило Плужника усе його коротке життя: самотність, якої він так і не зміг позбутися, оте гостре відчуття відчудження між людьми, що назване Сартром екзистенціалізмом. Романтик Плужник завжди йшов у парі з Плужником-скептиком. Як він не запевняє інших у жертовності власного болю, проте сам не дуже вірить у те, нагорода за нього – грядуща благодать. Є втіха стражданням. Схильний до неї й Плужник: „О болю! Ти днів моїх радосте!” він так часто вживає це слово, що сприймається воно як заклинання. А щодо віри, то тут поет висловлюється з категоричністю полемічного запаху: „Вірю – сльоза одинока каліки Важить більше, ніж промови, баланси і тисячі віршів і драм!”

„Канів” – річ значуща за змістом і блискуча здобутками формальними. В ній Плужник являє таку владу над словом, що не раз стискалося від жалю серце – ніким не замінити в поезії цієї совісної, до останнього ґудзика розстебнутої на вітрах віку душі.

У „Каневі” Плужник сказав про себе чи не найбільше. Але сказав і про нас. Переходова доба спонукала до несуєтних роздумів. Вдивляючись у день грядущий, вітаючи прихід його, поет ще пильніше озирався, хворобливо усвідомлюючи неминучість кровоносних розривів:

„Бо голос став неголосний

І не подав онукам оборони,

Коли їх час могутній та грізний

Гнав од дідизни у міські полони”.

Зі смертю Плужника обірвалася в українській поезії та лінія глибокої медитації лірики, яка в поезії російський веде свій родовід від Баратинського. Так дають підстави думати вірші з „Рівноваги” – книги зрілого мужа, де немає жодних оздоб, є тільки рух мислі й чуття. Тут Плужник, що з якоюсь настороженою недовірою ставився до власної творчості, чи не вперше ладен повірити в себе, хоча й не без власної йому обачливої запитальності – „Може, й твоя з тих багатющих душ, що вміють всесвіт слухати з кімнати”. Втім, певності цієї вистачило йому ненадовго:

„Дві паралелі, два меридіани –

І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай!

Тут тверді тінь. Тут, трепетний і тьмяний,

Замкнувся світ. Тут – Тігр, Єфрей і Рой”

Знову це жорстоке усвідомлення герметичності простору. Така ця натура – зіткала з протиріч і в протиріччях цілісна! Хотів того чи не хотів Євген Плужник, здогадався чи ні, але виказав себе з такою силою щирості, як мало хто з його сучасників. Тим і цінне його слово. Бо доля індивідуума, мікрокосм його свідомості – ще й дзеркало доль інших. Огром і гуркіт маховиків історії не повинен затіняти тієї долі, як і притлумити її живого болю.

Дмитро Фальківський (1898-1934)

Дмитро Никанорович Фальківський (справжнє прізвище - Левчук) народився 3 листопада 1898 року у селі Великі Липеси (тепер Кобринського району Брестської області) в бідній селянській родині. Батько працював робітником у цегельні. Дмитро спочатку вчився в сільській школі, потім у гімназії в Брест-Литовську, яку не закінчив, бо 1915 саме там проліг один з фронтів Першої світової війни. 1920 року Д.Фальківський добровольцем вступив до Червоної Армії, три роки відслужив у органах Надзвичайної комісії Білорусії, про що не любив згадувати. Якщо вже заходилося про це, то розповідав більш ніж стримано. Проте чимало його творів так чи інакше допомагають зрозуміти цю особливість життєвого шляху поета, бо інших автобіографічних свідчень та матеріалів надзвичайно мало.

З 1924 року друкується на сторінках журналів "Червоний шлях", "Життя й революція"‚ "Всесвіт", "Глобус" та інших. Перша книжка поезій Фальківського "Чабан" вийшла 1925 року. Окремими видання: "Обрії" (1927)‚ "На пожарищі" (1928), "Полісся" (1931).

Перші віршовані публікації молодого автора та його перша поема "Чекіст" (романтизація "червоного терору" в якій на всі лади оспівувалась класова ненависть, як єдина і незмінна цінність "історично закономірної" диктатури пролетаріату) загубилися в масовому віршованому потоці.

Пробував шукати себе Фальківський і в епічних жанрах ("Краском", "Селькор", "Іоган", "Тов. Гнат", "Чабан"). Але ці твори не задовольняли автора. Свою поетичну стихію Дмитро Фальківський знайшов у ліриці. Його ліричні твори - це сповідь молодої людини, яка, віддавши свою першу юнацьку віру і запал більшовизмові, побачила безглуздість жертв і навіки залишилася з комплексом провини та туги за чистою первісністю природи. Класова боротьба, якою освячувалися вбивства, у віршах поета передається як безглузда боротьба батька з сином, яких обох вбиває кулемет справжнього ворога. Романтика революційних воєн у творчості письменника набирає похмурого зловісного відтінку, позначеного більше фаталізмом, аніж цілеспрямованістю в досягненні мети. Колись убиті ним жертви в уяві змальованого Фальківським чекіста постають цілком інакше: І жах один, що жертви душу - Подумать тільки - душу мають... А так - усе до болю просте. Рука пером сім раз чиркне, І вийде слово просте: "Розстріл". (Папір німий... мовчить... не крикне).

Фальківський стає членом літературного угрупування "Ланка" (з 1926 р. - МАРС), де обстоювалися погляди на мистецтво, близькі до поглядів неокласиків та ваплітян. У доброзичливому оточенні "ланківців" - Б.Антоненка-Давидовича, Г.Косинки, В.Підмогильного, М.Івченка, Т.Осьмачки та інших - Д.Фальківський написав свої кращі поезії. Особливо зближується з Є.Плужником.

На новому етапі творчості Фальківський прагне показати глибину національної трагедії, коли у полум'ї революції багато родин по-живому розтиналось на непримиренні табори. Він обертається в рамках небагатьох тем - віддає перевагу осінній меланхолійній тематиці, присмерковим тонам, приглушеним звукам, оспівує тугу й жаль, зів'яле листя, що падає з дерев, самоту і сум.

Для радянських ідеологічних критиків такий голос був однозначно ворожим. Психологічна й ландшафтна тема віршів Фальківського, його суб'єктивно ліричні настрої інтерпретувались більшовицькою критикою як невіра в соціальне будівництво. Мовляв, тоді як увесь пролетаріат, сповнений ентузіазму, самовіддано працює над побудовою соціалістичного суспільства, поет плекає настрої зневіри. Не забарилися й належні політичні висновки: Дмитра Фальківського з літератури було усунено. Виїзна сесія Московської Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха та за участю Ричкова і Ґорячова 14 грудня 1934 року засудила Дмитра Фальківського (а також Косинку, Буревія, Влизька та ін.) до розстрілу. Письменникам інкримінувавши ще й участь у терористичній діяльності. Вирок був виконаний негайно.

Кожен поет мріє, щоб його вірші «йшли в люди». Та рідко якому поету вдається написати такі рядки, щоб вони стали народною піснею. Для цього, певно, треба відчувати «душу народу». Дмитру Фальківському вдалося створити такий шедевр. Мається на увазі вірш, що починається словами:

"Очерет мені був за колиску;

В болотах я родився і зріс.

Я люблю свою хату поліську…

Я люблю свій зажурений ліс…"

Цей вірш став не просто народною піснею, а своєрідним гімном поліщуків. У цих простих словах є щось дійсно глибинне, таке, що передає їхнє світовідчуття.

Життя на Поліссі нелегке. Тут немає родючих грунтів, а є ліси, болота, річки. Злидні для поліщука – звична річ.

Втім, мало хто знає цього поета. Навіть ті люди, які співають або чули пісню «Очерет мені був за колиску…», не завжди знають, хто написав її слова.

Д.Фальківському вдавалося не просто блискуче змальовувати картини поліської природи, а й передавати їх через призму почуттів «блудного сина». А оскільки Полісся було — та й залишається — краєм емігрантів, його поезія для вихідців із цього регіону є близькою, рідною.

У віршах Д.Фальківського багато ліричного песимізму. Викликаний він не лише відірваністю від рідної землі. Поета мучив туберкульоз. Хоча ця хвороба в певному сенсі теж була наслідком цієї відірваності. Поет відчував свою «непотрібність» і передбачав трагічний кінець.

Влизько Олекса Федорович

Внаслідок нещасного випадку він став глухонімим, прожив усього 26 років, протягом яких смерть чатувала на нього – та й сам він не цурався її дражнити – проте залишив по собі хоч і короткий, але помітний слід, ставши однією з найяскравіших постатей української поезії 20-30-х років.

Олекса Влизько народився 17 лютого 1908 року у селі біля станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії. Потяг до поезії пробудився в Олекси ще з раннього дитинства. Коли хлопчикові виповнилося 9 років, Влизьки повернулися до України й оселилися недалеко від Сингаївки, де батько служив при парафії. Діти почали звикати до української мови… Місцевість, у якій мешкала родина, славилася своїми лісами – тож брати гралися там мало не цілими днями, особливо влітку й восени. А в місцевому жіночому монастирі Олекса з Олександром брали уроки малювання й, слід зазначити, подавали неабиякі надії: вчительки вважали, що з хлопців можуть вирости іконописці.

Не витримавши батькової поведінки, Олекса з матір’ю та братом переїхали до Києва. Начитаний талановитий хлопець з легкістю вступив на мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти та влаштувався на роботу в редакцію однієї з профспілкових газет. Можливо, світ так і не дізнався би про Влизька-поета, якби одного разу його не помітив Борис Антоненко-Давидович. 1925 року у всеукраїнському журналі «Глобус» з ініціативи Давидовича було надруковано вірш Влизька «Серце на норд». Дебютант увірвався в літературу з романтично-оптимістичними віршами, сповненими віри в майбутнє та власні сили.

Цей новий енергійний голос відрізнявся від Тогочасної «робітничо-трактористської» лірики, й критики сприйняли автора з непідробним захватом. Вірші «поетичного вундеркінда» (так охрестили Олексу в навкололітературних колах) почали виходити в газетах «Комсомолець України», «Культура і побут», «Літературна газета», журналах «Життя й революція», «Молодняк», «Нова громада», «Червоний шлях». Він зблизився з Михайлем Семенком та українськими футуристами, активно публікувався в їхньому журналі «Нова генерація». Для Влизька почався процес становлення власного світогляду та активного пошуку засобів для його висловлення. Темпераментний та енергійний характер не дозволяв хлопцеві тупцювати на місці.

Не забарилася з виходом перша збірка поета з досить неоднозначною, як для глухонімого автора, назвою “За всіх скажу” – вона побачила світ 1927 року, коли Влизькові було 19. І знову критики не поскупилися на компліменти. Наприклад, відомий у ті часи критик Ф. Якубовський серед імен Миколи Бажана, Максима Рильського, Миколи Терещенка, Євгена Плужника, Павла Филиповича згадує й ім’я молодого дебютанта, називаючи його “напрочуд яскравим, бадьорим, цілком життєвим». Визнанням автора стала й третя премія Наркомосу УРСР, присуджена поетові за цю збірку. Ба більше, за три роки книжка була перевидана тричі, а її загальний наклад досяг тридцяти трьох тисяч примірників.

Сучасники охрестили Влизька „непослідовним футуристом” – певно, не так за творчість, як за враження, що він справляв на оточуючих. Поет не цурався цього статусу, тим більше, що практикував характерні вибрики в дусі футуристів. Наприклад, він полюбляв містифікації, найвідоміша з яких стала свого часу справжньою київською сенсацією. 1927 року до декількох великих редакцій надійшла телеграма з повідомленням про те, що поет потонув у Дніпрі за невідомих обставин. Звістка справила приголомшливе враження. Впливовий тогочасний критик Володимир Коряк у одній з центральних газет надрукував некролог, у яком назвав поета „молодим Пушкіним”. Важко навіть уявити, яким шоком стала поява „воскреслого” Влизька. Виявляться, хлопцеві просто закортіло дізнатися, що сказали би про нього після смерті, чого насправді варта його збірка „За всіх скажу” – тому розіслав телеграми з повідомленням про власне потоплення. Ця тоненька книжечка з’явилася навесні 1927 р. і стала подією в молодій українській радянській поезії. Динамізм думки, вибухова енергія почуття проймають кожен її рядок; кожен вірш – мов сторінка своєрідного ліричного щоденника, з якого постає яскравий духовний автопортрет поета гранично відритої душі й щирого слова.

В його ліриці виразно помітна етична чистота, глибока духовна змістовність. Мабуть, саме такі поезії, наснажені вірою і надією, перейнятті пориванням у завтра, пишуть тільки молоді:

"Нема журби…Нема в мені печалі,

Бо серце в мене – золотий дудар,

Бо серце в мене – човник на причалі,

А сміх – пісні, а окіян – вода.

І сил моїх не зложиш на долоньці,

І повен човен мій гарячих дум,

Ой вірю я, що вигребу до сонця

І з ним піду, бадьорий, на тріумф!.."

Мабуть, найсильніший з усіх, написаних юнаком творів, його вірш „Дев’ята симфонія”, в якому він висловив свою трагічну спорідненість з Бетховеном. Вона гуртує напруженістю почуттів, енергією кожного рядка, прагненням поета обійняти любов’ю цілий світ. Перед авторовим поглядом проходить усе суще на землі: людина, звір, соціальні катаклізми, – все втягується у магнітне поле асоціацій. Поет звертає погляд у вчорашній день історії, пригадує сильних і ситих, мораль і культура яких збанкрутували, – все це згоріло в кратері людській любові й ненависті. Світ освячується новою любов’ю – без усього того, „Що берегли нащадки рахітичні Дегенератів з „голубою кров’ю”, – „З гербами пишними”, „красою дому”, Та гниллю ран під золотим плащем!”

Втішений „посмертними” відгуками, Влизько видав збірку із „заспокійливою” назвою „Живу. Працюю!”, яку критики знову зустріли схвально.

Тим часом одна за одною виходять нові збірки поета: „Рейс”, „Поїзди ідуть на Берлін”, „Моє ударне”, „Мій друг Дон Жуан”, „П’яний корабель: Морські вірші”. Під впливом подорожей у творчості поета з’являються морські мотиви, й згодом Олекса – хоча й виріс серед лісів – стає одним із найсильніших мариністів не лише сучасності, а й української літератури загалом. Зважаючи на бурхливий старт творчості, критики пророкували Влизькові блискуче майбутнє.

Однак не слід забувати, що надворі були тридцяті роки. Оптимістичний романтизм, який так потужно прозвучав у першій збірці Влизька, з часом змінився безнадією та похмурими пророцтвами. Збірка „П’яний корабель” стала останньою прижиттєвою книгою Олекси Влизька – у ній морські мотиви вже перегукуються з фатальними:

26-річний Влизько вкотре не цурався торкатися теми смерті – вже у творчості. І цього разу не помилився. У грудні 1934 року його разом із численною групою діячів української культури (Григорієм Косинкою, Дмитром Фальківським, Костем Буревієм та іншими) заарештували за приналежність до міфічної контрреволюційної терористичної організації та розстріляли…