81.Літературна дискусія 1925-1928 рр.

Розпочав її М.Хвильовий на сторінках “Культури і побуту, надрукувавши в ньому 30 квітня 1925р. памфлет під назвою: “Про “сатану в бочці”, спрямованою проти плужанського масовізму та “червоної” халтури. Стаття справила величезне враження не лише на літературну громадськість, а на всю національну інтелігенцію. Невдовзі, 24 травня, з приводу неї відбувся диспут. У диспуті взяли участь О.Дорошенко (головуючий), Ю. Меженко, Б.Коваленко, М.Зеров, В.Десняк, І.Ле, М.Рильський. Якщо більшість промовців підтримала пафос дражливої статті, розвивала багато в чому суголосні думки (непересічно виступив М.Зеров, який згодом ще відгукнувся низкою статей у пресі), то Б.Коваленко, І.Ле, С.Щупак вбачали в ній небезпечний ідеологічний ухил. Потім М.Хвильовий опублікував ще цілу серію матеріалів, полемізуючи зі своїми опонентами, серед яких найактивнішим був С.Пилипенко. Коли ж М.Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву, а навчатися у “психологічної Європи”, дискусія з літературної площини перекинулася в політичну, в неї втрутилося Політбюро ЦК КП(б)УДискусія набирає політичного характеру – не виходить “ВАПЛІТЕ” і закривається організація.Хвильовий змушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Крізь його памфлети проходить три тези: кінець малоросійському провінціоналізмові, українське мистецтво прилучається до світового, і в першу чергу, західноєвропейську, кінець російській гегемонії на Україні. Політичний злам у літературній дискусії стався після появи “Апологетів писаризму” навесні 1926 р. Тут Хвильовий вдався до рішучого протесту проти “диригентської палички Москви”, яка постійно паралізувала національне життя Україні. Протистояли в літературній дискусії М.Хвильовому, і М.Зерову А.Хвиля, С.Пилипенко та ін. Партійні діячі трактували позицію Хвильового,як “національне ухильництво”,як ідеологічну диверсію, котра спрямовує проти Москви Й.Сталін, ознайомившись із “Апологетами писаризму” вичитав там гасло “Геть від Москви”! у тенденційно політичному значенні та негайно надіслав листа (26 квітня 1926 р.) Л.Кагановичу, Літературна дискусія “захлинулася” .Її учасники були дискредитовані, а згодом фізично знищені.

82. Естетична програма поетів-неокласиків.

Поети-неокласики: поч 30-х (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, О. Бургардт). То було неформальне товариство вільних митців, котрі шанували талант, поціновували літературу за іманентними художніми критеріями, не визнавали позамистецьких, власне, пробільшовицьких структурувань ("Плуг", "Гарт", Аспанфут та ін.). Їх об'єднувала система світосприймання, позначена рисами "аристократизму духу" та творчого інтелекту.

Перші ознаки формування цієї групи (навколо журналу «Книгар») відносяться до 1918 р. Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова.

За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Класична тенденція ловити вічно суттєве відповідала складові розуму й таланту всіх поетів-неокласиків: М. Зерова (збірка «Калина»), М. Рильського (збірка «На білих островах»), М. Йогансена (збірка «Революція»). Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами. Вони свідомо відмітали від української культури інерцію простацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнографічному матеріалі, сентиментальність, розчуленість. Пропонована українській культурі програма була такою: «засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів, вияснення нашої української традиції та переоцінка нашого літературного надбання; мистецька вибагливість». Звичайно, захист «позачасових» класичних традицій сприймався як аполітизм, який пізніше дав привід для їх політичних переслідувань.