51. "Чорна рада" п.Куліша – перший соціально-історичний роман в українській літературі.

1857 року виходить «Чорна рада» одночасно окремою книгою по-українськи та в журналі «Русская беседа» російською мовою. [...] Звичайно, ми чуємо і читаємо про російський переклад українського тексту. Але при першому порівнянні впадає в око більша розволоклість російської «Чорної ради». По-перше, кожен її розділ починається епіграфом з народноїдуми або пісні; ці епіг­рафи в українському виданні 1857 р. відсутні. По-друге, в українському виданні пропущений цілий ряд експлікативних фраз, а інколи навіть уступів. Порівняймо для початку перші розділи російського й українського тексту. В описі Череване-вого хутора у російському тексті після слів «прорублено было оконце» йде кілька рядків: «За отсутствием пушки, оно служило единственно для того...» В україн­ському тексті цих слів немає. [...]

Сюжет «Чорної ради» взято з доби Руїни. Соціальні антагонізми, що вияви­лись на Україні відразу по смерті Богдана Хмельницького і перетворили всю тогобічну «иже от Корсуна й. Белой Церкви Малороссийскую Украйну» на об­ласть, «пустыне оставленную», служать тлом для історії двох закоханих героїв Петра Шраменка та Лесі Череванівни. Пише Куліш цю річ не без потайного бажання створити пандан до гоголевого «Тараса Бульби».

Куліш цілком «підпорядковує себе минулому», пише не так роман, як хроніку; замість твору, «потешающего воображение», хоче дати повість трохи дидактичного жанру.

На задум «Чорної ради» наштовхнули його козацькі літописці: Самовидець і Грабянка. Вони підказали Кулішеві центральну постать старого Шрама.

Куліш; у своєму Шрамі він підкреслює риси релігійності та козацької традиційності. Його Шрам — людина літня. Він брав участь іще в повстанні Остряниці; десять літ від Остряниці до Хмельницького сидів зимовником на Низу, проповідуючи «слово правди Божої рибалкам та чабанам запорозьким». Зумів він стати у великій по-. слузі Хмельницькому... Поруч Богдана в'їхав він у Київ 1648 р. Богдан Хмельни­цький, його постать, військовий хист, одностайність козацтва, коли ще була «ду­ма і воля єдина» — ще й досі стоять перед Шрамом. В подіях 1663 року він на стороні старшини. Старшина єдина має досвід: низовики ніколи не були розумними політиками, тим більше тепер, коли їх провадить кошовий Брюховецький, колишній джура Хмельницького, здавна відомий своїм паскудством. Разом з тим не. співчуває Шрам і таким старшинам, як Гвинтовка. Нове панство, його примхи, хлопчики з бандурками і панська пиха немила йому так само, як і божому чолові­кові, кобзареві. Хотів би він повернути колесо історії назад, загладити противенс­тва, що невідхильно, неминуче раз у раз глибшають, повернутися до 1648 р. Шрамові властиві риси донкіхотства. 1 це влучно підкреслив запорожець Кирило Тур, розповідаючи про свою невдатну спробу визволити Сомка: «Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою!» Кирило Тур пробує розбудити серед запорозького гультяйства дух розумного розрахунку політичного. Шрам мріє про неможливу консолідацію суспільних сил на Україні.

Інші постаті — божий чоловік, що має репрезентувати авторський погляд на добу, а в подіях 1663 року відіграє роль Червоного Хреста, полковник Сомко, Петро Шраменко, Леся Череванівна — постаті ідеальні — вийшли значно бліді­шими. Сомко — то якийсь ходячий кодекс лицарських чеснот; Петро й Олеся — ідилічні коханці осавуленко й Орися, поставлені серед бурхливих подій криваво­го віку; тільки через ті історичні обставини їхнє кохання не стало «самой обык­новенной историей». Проте під кінець роману ідилія перемагає. Всі ідейні діячі доби, що мали горду ілюзію направити історію по-своєму, зійшли зі сцени. Гине Сомко, гине старий Шрам, але зостається Черевань, Хмарище, Леся, Петро. По бурхливих днях, відданих громадській справі, розгортається тиха картина особи­стого щастя, родинних гараздів. На руїнах розростаються і цвітуть троянди. Закінчення роману, на думку В. Петрова, підкреслює романтичну тему «острова», тихого спочинку і пристані по бурхливій морській плавбі.

Найбільше завинили в очах Куліша запорожці. Низове братство найбільше «сколотило світом», робило людям «пакості».

Над повістю «Чорна Рада» Куліш працював кількома наворотами й надав їй назву «Хроніка з 1663 р.». «Це так, — каже сам Куліш, — як от інколи схопиться завірюха: громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно, поломле старе дерево, повиворочує з корінням дуби й берези...» Образ такої руїни в житті народу він дав саме у своїй повісті.

Історичною основою повісті є часи наслідників Богдана Хмельницького, коли-то Україна розпалася на Правобережну, що дісталася Польщі, й Лівобережну, що полишилася під Московщиною. В Правобережній залишився при гетьманстві Павло Тетеря, а на лівому боці Дніпра виступили як претенденти на гетьманську булаву переяславський полковник Сомко, Іван Золотаренко і запорізький кошовий Іван Брюховецький. Запорожці, на яких опирався Брюховецький, просили московського царя скликати «чорну раду» — збори всього козацтва. Сам Брюховецький намагався приєднати чернь обіцянками зрівняти всіх козаків й обіцянками дозволити їм грабунки. Він схилив також на свій бік князя Великогагіна, що приїхав в Україну з метою відкриття «чорної ради». На «чорній раді» козаки обрали гетьманом Брюховецького, який видав на Сомка смертний присуд. Куліш розповідає, як старий Шрам, священик і козак в одній особі, приїжджає разом із сином Петром на хутір Хмарище у відвідини до хутірного козака, веселого Череваня. Петро закохується в доньку Череваня Лесю. Черевань погоджується видати доньку за Шраменка, але Череваниха хоче посватати її за гетьмана Сомка. Про свій намір вона говорить Череваневі під час подорожі до Києва. В Києві все товариство зустрічається з Сомком. Сомко запрошує всіх на свій хутір. Сюди приїжджають також запорожці Кирило Тур і Богдан Чорногор. Вночі пориває Тур суджену Сомка — Лесю та хоче втекти з нею в Чорногору. Його доганяє Петро. У двобої обидва падають на землю. Пораненого Тура забирає в опіку Сомко, Петра — Леся. Під старанним доглядом Лесі Петро приходить до здоров’я. По його видужанні Шрам і Черевань їдуть до Ніжина в намірі помирити Сомка з Золотаренком. У Ніжині відбувається суд над Кирилом Туром за те, що той пірвав Лесю (чи, як висловлюються козаки, — за те, що «скакав у гречку»). Його прив’язують до стовпа та б’ють киями. Дуже точно описує далі автор перебіг «чорної ради», на якій серед бурхливих сцен остаточно обирають гетьманом Брюховецького. Після обрання Брюховецький замикає Сомка до в’язниці. З нараженням власного життя Кирило Тур намагається звільнити його, але Сомко не приймає його жертви. Повість закінчується смертю Сомка, Шрама й весіллям Петра з Лесею.

Хоч повість «Чорна Рада» не має одного героя, довкола якого розвивалася б уся акція, але поодинокі картини виведені в ній дуже живо, цікаво, згідно з історичною правдою. Крім образу безвідрадних історичних обставин, Куліш дав у ній також образ тодішнього життя різних верств українського громадянства, широкий малюнок народного побуту. Постаті в повісті — ясні, виразні, з характеристичними рисами вдачі. Так і врізується в пам’ять образ поважного суворого Шрама, веселого, добрячого Череваня, відчайдушного, палкого Кирила Тура, невмолимого, грізного дідугана Пугача, що твердо стоїть на сторожі давнього ладу, давніх козацьких традицій.

Роман Пантелеймона Куліша "Чорна рада" посідає в українській літературі особливе місце, як перший український історичний роман. Його основою були реальні події, що сталися після Переяславської ради 1654 р. через загострення боротьби за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.

"Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа і рани", - каже паволоцький полковник Шрам. До речі, його вустами та вустами Якима Сомка автор нерідко висловлює власні думки. Державницькі погляди відстоює наказний гетьман Сомко, який має власну думку і щодо внутрішнього устрою України ("Нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда і сила"), і щодо її місця у стосунках з іншими народами. Хоча він зорієнтований на союз із Москвою проти Польщі, але лише на умовах Гадяцьких пунктів, які гарантували Україні майже цілковиту незалежність: "Не дурень був Виговський, що написав їх, тільки дурень, що з'якшався з ляхами". Без цього: "Що мені тії князі та бояре? Що се вони надумали - шматовати Україну? Наше право козацьке, ніхто міждо нас не втручайся!". Ідея національного єднання, на його думку, є запорукою нездоланості українського народу.

Загалом, усе що робить Сомко, він робить заради інтересів України. Особисті інтереси, кохання, будь що інше, крім любові до України, для Якима нічого не варті. Інших людей він також, як і Шрам, оцінює за критерієм відданості своєму народові та Батьківщині.

Україну люблять Сомко і Шрам. Україну любить Черевань: хоча за звичайних обставин він дбає більше про свій особистий добробут, проте у скрутні часи готовий знову повернутись до боротьби, та довести що він "не Барабаш". Але Україну так само щиро люблять і запорожці, що підтримують на "чорній раді" Брюховецького. Вони також готові віддати життя в ім'я цієї любові до Батьківщини, та замість цього здійснюють власними руками підступні задуми Іванця. Серед них - такі неоднозначні постаті, що загалом викликають симпатію, як Кирило Тур і старий Пугач. То в чому ж справа?

П. Куліш, на відміну від більшості своїх сучасників, вважав носієм традицій не запорожців, а городове козацтво - перші на його думку стали "пропащою силою": на відміну від часів протистояння з поляками, що принесло їм славу, пізніше там зібралися "гольтяпаки", у них "що ватажок, то й гетьман", "да вже без юродства в їх не буває". Вони відважні й гонорові - але саме стихійна анархічність запорожців, їхнє небажання визнавати над собою будь-яку сталу владу і не дали втримати Україні виборену Хмельницьким державність. Вони готові йти на ризик, навіть на самопожертву в ім'я України, та лиха буде більше ніж користі "...коли не стало ні розуму, ні правди на Вкраїні".

"Може, се тілько на науку мирові і пустив господь Україну в руки харцизякам, - говорить вже ув'язнений Яким Сомко, що мав час осмислити причини свого програшу, - Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму". Дорого дісталася ця наука Сомкові. Ще дорожче - українській землі, яку на багато десятиліть облягла страшна Руїна. Усвідомивши свою помилку, Тур і Пугач поривають з Брюховець ким, розчаровуються інші прості козаки, міщане, селяне, усі, хто повірив був у порожні обіцянки, правда виходить назовні - та запізно, слід було раніше думати: лихо вже скоєне... Розумник Брюховецький виявився зданим перемогти Сомка - але "послі й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю".