47. Творчість т. Шевченка останніх років житя

Після смерті ненависного поетові Миколи І до влади прийшов більш поміркований та ліберальний його син Олександр II, і друзі Шевченка почали наполегливо добиватися полегшення долі видатного письменника. Зрештою це їм вдалося. Почався останній період життя і творчості Кобзаря — після заслання (1857-1861). Повернувшись до Петербурга, Шевченко активно включається у громадсько-політичне та культурне життя столиці, знайомиться і зближується з найвидатнішими представниками інтелектуальної еліти України та Росії. Понад усе поет мріє збудувати своє сімейне життя, оселитися на рідній землі. Але його плани зазнають невдачі. Епізодичні поїздки в Україну супроводжуються негласним наглядом поліції, тому душевно тільки втомлюють Кобзаря.

У роки після заслання Шевченко не зраджує своєму творчому кредо. У незакінченій сатиричній поемі “Юродивий” він знову повертається до образу “царя-фельдфебеля” Миколи І і з сарказмом пише, що цар і його найближче оточення “добра таки чимало натворили”. Разом з тим Кобзар нещадно картає тих, хто спокійно спостерігає за відвертим нищенням його рідного народу.

Алегоричний зміст має і поема“Неофіти” .Зображуючи переслідування перших християн лютим римським імператором Нероном, Шевченко насправді мав на увазі жорстоку розправу російського царизму над народними будителями. Яскравим свідченням тому є уривок з 5-ого розділу поеми, в якому автор, звертаючись до матері неофіта Алкіда, навмисне обмовився.

Образна система поеми побудована на виразній антитезі: Нерон — “собака! людоїд! Деспот скажений!”, Алкід — святий мученик. З любов’ю, ніжно і зворушливо змальовує Шевченко цілком новий образ матері. Її трагедія полягає в тому, що син обрав шлях боротьби з кесарем, у якого вона спочатку вірила, наче в Бога, і який розпорядився кинути Алкіда в пазурі розлюченого леопарда. Мати втратила сина і віру в імператора, але знайшла в собі сили вижити і продовжити пророчу справу неофітів.

Глибоким уболіванням за долю рідного народу, гнівом на тих, хто ганьбить його славу і сприяє ще більшому поневоленню, пройнята поезія “Я не нездужаю, нівроку…”. Поет не вірить у те, що можна мовчки і смиренно дочекатися сподіваної волі, адже цар давно приспав її.

Риторична афористичність й алегорія надають ще більшої художньої виразності віршеві — визначному зразку політичної лірики.

На останній період творчості припадає розквіт інтимної лірики Шевченка, в якій поетично відтворено ніжний чар юності, чистоту і і щирість почуттів, стосунків. Своєрідне тло віршів “Не тополю високую…”, “І широкую долину…”, “Зацвіла в долині…”, що дуже нагадують народні пісні, — мальовничі картини природи, які надають зображуваному особливої краси, задушевності і зворушливості.

Багато Шевченкових поезій останніх років його життя пройняті світлою мрією про щасливе майбутнє рідного народу. У вірші “Ісаія. Глава 35″ автор уміло скористався своєрідною художньою формою “подражанія” біблійному сюжету для того, щоб проголосити свої натхненні ідеї, створити гімн вільним людям на вільній землі, висловити непохитну віру в те, що знедолений і пригноблений український народ здобуде сподівану свободу.

В уяві поета постає велична картина радісної, творчої праці звільнених людей, від якої оживуть степи, простеляться верстовії шляхи, озера проростуть гаями, у яких тішитиметься гомінливе птаство. Люди стануть розумними, свідомими, духовно багатими громадянами своєї країни. Говорячи про щасливе майбутнє, поет щедрий на виразні епітети, метафори, порівняння, окличні звертання. Звертаючись до рідної землі, він наслідує мову народних колядок і щедрівок, що надає творові урочистого звучання.

Велике право народу не лише створювати всі блага землі, а й володіти ними Т. Шевченко проголошує і в поезії “Тим неситим очам”.

Кобзареві, на жаль, не поталанило побачити здійснення своїх мрій. Він помер 10 березня 1861 р. у Петербурзі. Там же спочатку й був похований, але у травні друзі виконали поетів заповіт: він був перепохований в Україні, на Чернечій горі під Каневом, де й справді “лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий”.

Т. Шевченко увійшов в історію української культури як великий демократ, видатний поет, прозаїк, драматург, художник, творець нової літератури та літературної мови, як виразник дум і пророк нашої нації. Творчість Кобзаря стала не тільки вищим етапом у розвитку української літератури, а й утвердила ЇЇ як самобутнє, самостійне словесне мистецтво.