41. Поезія т. Шевченка періоду «трьох літ»

Золота пора художньої зрілості Кобзаря припадає на другий період його творчості (1843-1847 рр.), який прийнято називати періодом “трьох літ”. Після того, як не здійснилась Тарасова мрія поїхати на навчання до Італії, він наполегливо добивається дозволу відвідати рідну Україну. І така нагода трапилася у 1843 р., коли Шевченко відвідав Київ, рідні місця на Черкащині і ті краї, де в минулі століття була Запорізька Січ. За підсумками подорожі ї. Шевченко видає в Петербурзі “Живописну Україну” — серію картин, на яких відображено історичні місця рідної землі. У 1845р. художник був включений до складу археографічної комісії, яка займалася вивченням старожитностей України. Ця робота дала йому можливість відвідати різні куточки нашого краю. У 1846 р. письменник приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства в Києві й очолив його радикальне крило.

Ще більш радикальною була творчість Т. Шевченка періоду “трьох літ”, адже, заново побувавши в Україні, він остаточно позбувся романтичних ілюзій щодо минулого і сучасного батьківщини і твердо став на позиції реалізму. Ця творча еволюція відображена у програмному вірші “Три літа”. Тут письменник, зокрема, стверджує, що в нього назавжди висохли романтичні сльози, “що лилися з Катрусею в московській дорозі”, “що молились з козаками в турецькій неволі”. Митець став рішучим борцем.

Бойова програма поета-демократа знайшла своє яскраве вираження у вірші “Заповіт”. Висловлюючи свою нерозривну єдність з рідним краєм, з його “ланами широкополими”, з “ревучим” Дніпром і мальовничими прибережними кручами, поет глибоко вболіває за долю свого народу, вказує йому шлях у боротьбі за національне визволення.

Гострою сатирою на російський царизм стала поема Т. Шевченка “Сон”, сам факт написання якої був одним із головним пунктів обвинувачення проти Т. Шевченка під час його арешту в квітні 1847 р. Викриття монарха Миколи І, що на той час став “жандармом Європи”, було важливим завданням письменників-демократів. На це першим відважився український Кобзар, який сміливо поглумився над вінценосцями. Його цар “неначе з барлоги ведмідь виліз” — лютий, сердитий. А в іншому епізоді він усього-на-всього “кошеня”, нікчемне і пусте. Від пияцтва імператор “одутий, аж посинів”. Ще нищівнішу характеристику дає автор цариці: “мов опеньок засушений, тонка, довгонога…, хита головою”. Письменник з гострим сарказмом пише не тільки про сучасних йому монархів, а й про їхніх “славних” попередників. Бачачи напис на постаменті пам’ятника Петру І, ліричний герой поеми поринає у спогади.

“Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая [Катерина II] доконала вдову сиротину”. Шевченко ненавидить обох, називає Їх катами, людоїдами, бо вони зруйнували залишки козацької вольниці, знищили сотні тисяч українців (”наїлись обоє”); вони — грабіжники багатств нашого народу (”накралися!”), руйнівники його традицій, мови, культури. Обвинувачами колонізаторської політики Петра І перед його пам’ятником є козаки, яких цар зганяв у невські плавні будувати свою нову столицю.

Образ панства поданий Шевченком узагальнено. Але вже навіть їхня зовнішність викликає огиду. Порівняння з годованими кабанами та індиками, емоційно-оцінні епітети пикаті, пузаті і метафора золотом облиті вичерпно увиразнюють їх портрети. Ще гидкіші Шевченкові придворні: це підлабузники (блюдолизи), кар’єристи (та товпляться, щоб то ближче стати коло самих), людці, які повністю втратили почуття власної гідності (може, вдарять, або дулю дати благоволять). Особливо вражаючою характеристикою панства є сцена, яку І. Франко образно назвав “генеральним мордобитієм”. Кулак у цій сцені є влучним символом російської державно-бюрократичної системи. Жало Шевченкової сатири не обминає і наших нікчемних “землячків”. Тішачись “циновими ґудзиками” свого чиновницького стану, один з них називає себе “просвіщенним”, що означає для нього вигідно нажитись.

“Не поскупись полтинкою”. Сатиричною картиною всього тогочасного суспільства стає знаменитий вступ до поеми. У ньому викриваються ненажерливі магнати (”Той неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать…”), шахраї (”Той тузами обирає свата в його хаті”), богобоязливі лицеміри, що в будь-який момент готові запустить “пазурі в печінку”, без’язика і безпринципна інтелігенція — “братія”, що “мовчить собі, витріщивши очі”. Гротеск, сарказм, іронія — типові художні засоби першого в українській літературі твору політичної сатири. Водночас важливе місце в поемі займають умовність і фантастика.

У поемі “Єретик” описано національно-визвольний і релігійно-протестантський рух чеських гуситів у Середні віки, однак, вдаючись таким чином до інакомовності, Шевченко знову викриває сучасний йому царизм. У творі звучить заклик до єднання слов’янських народів у боротьбі з колоніально-деспотичними режимами.

Викриття загарбницької політики російського самодержавства, показ страждань поневолених ним народів складають тему поеми Т. Шевченка “Кавказ”. За жанром це — сатиричний твір з елементами лірики та героїки. У невеличкій за розміром поемі (178 рядків) автор зумів показати гігантську панораму Росії як тюрми народів. Цього він домагається завдяки лаконізмові й афористичності висловів, наприклад: Борітеся — поборете!; Не вмирає душа наша, не вмирає воля; Кати, знущаються над нами, а правда наша п’яна спить; Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує! Головна частина поеми — це монолог російського колонізатора, який підступно закликає горців до “дружби”, з гордістю повторюючи: “До нас в науку! ми навчим…”, “Усе добро … у нас!”. Шевченка глибоко обурює у цьому самовикривальному монолозі лицемірне блюзнірство “Господом проклятих”, які, виступаючи від імені “настоящих християн”, знущаються над народом.

З розпачем автор запитує самого Сина Божого, за кого він розіп’явся.

Символом поневоленого народу, що пробуджується до боротьби, вдалою художньою знахідкою письменника є образ Прометея.

Своєрідним заповітом нащадкам стало послання Т.Шевченка “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…” Вибравши жанрову форму, відому українській літературі ще від часів І. Вишенського, поет надав їй глибокого громадянського звучання. Змальовуючи чудові картини рідної природи, автор обурюється безчинствами, які чинять на його землі зайди.

Серед винуватців народних кривд — і “раби, підніжки, грязь Москви”, і “варшавське сміття”, і “мудрий німець”, який “картопельку садить” на колишніх землях Запорізьких Вольностей. Та головні винуватці, звичайно ж,— самі українці, ті “ясновельможнії гетьмани”, які, уявивши себе “славними братами”, превірно “кров свою лили” і за Москву, і за Варшаву. Руїна, сучасна Шевченкові, є логічним продовженням, на думку поета, історичної Руїни XVII ст. Однак історія не навчила самовпевнених сучасників, не дала їм розуміння того, що коли “одцурається брат брата і дитини мати”, тоді загине навіки славний рід український, тому й “доборолась Україна До самого краю”, бо “гірше ляха свої діти Її розпинають”. Провідна ідея твору — заклик до інтелігенції об’єднати навколо себе знедолений і знеохочений до подальшої боротьби народ.

Т. Шевченко щиро вірить: кайдани неволі розпадуться і настане світле майбутнє України, тому твір пройнятий непідробним пафосом, підсиленим властивою Кобзареві афористичністю.

По-новому трактує Шевченко у цей період творчості історію. Зокрема, неоднозначне змальовує він образ Богдана Хмельницького. У віршах “Стоїть в селі Суботові”, “За що ми любимо Богдана”, “Розрита могила” поет негативно ставиться до гетьмана. В алегоричному зверненні мати Україна називає його нерозумним сином і навіть катом. Хоча митець і “величає” Богдана п’яним, юродивим, водночас він співчуває йому. Особливо поетові болить, що не все так сталося, як хотів Богдан, і сараною обсіли Україну “байстрюки Єкатерини”. Більш прихильно ставиться Шевченко до гетьмана Івана Мазепи. У поемі “Іржавець” він дає історично правильне тлумачення причин поразки українського війська під Полтавою 1709 р., з обуренням згадує про її трагічні наслідки — загибель десятків тисяч українських козаків на будівництві Петербурга. Тема зради складає змістову основу однієї з найцікавіших поем ї. Шевченка “Великий льох” - містерії за жанром. Уроки минулого автор реалістично узагальнює в символічних образах. Три пташки переповідають сумовиті сторінки історії України. Перша зросла на гетьманському дворі Хмельницького, караючись від того, що мусила з ним у Переяславі “Москві присягати”. Друга обливається слізьми у стражданні за долю мазепинського Батурина, знищеного росіянами. Третя пташка-душа проклинає царицю Катерину — “голодну вовчицю”, що “з’їла” Січ. Символами зла й нещастя в історичній долі України, Польщі й Росії виступають три ворони. Заключна частина поеми, на відміну від двох перших, не має нічого “таємничого”, фантастичного. Трьох лірників — блідих тіней колишніх героїчних кобзарів — “начальство мордате”, розгніване невдачею розкопок козацьких могил, вилаяло й побило. Ключовий символ царського самодержавства — “великий льох” — закладено у самій назві поеми.

З великою любов’ю Шевченко знову змальовує звитяжні сторінки гайдамаччини. У поемі “Холодний яр” він закипає гнівом на тих псевдоісториків, які паплюжили цей рух, вважаючи його зграєю розбійників, “пятном в нашей истории”.

У період “трьох літ” письменник розробляє і жанр соціально-побутової поеми. Найкращим її зразком є “Наймичка”, у якій змальовано образ знедоленої жінки, яка змушена добровільно відмовитися від слова “мати” щодо своєї власної дитини Марка і прислуговувати йому як наймичка. У поемі виразно змальовані картини селянського побуту, народні обряди та звичаї.

Глибоке знання Біблії, авторське осмислення її сюжетів продемонстрував Кобзар у циклі “Давидові псалми”. Автор обирає тільки 10 псалмів — ті, в яких мотиви й образи були співзвучні з його суспільними переконаннями. Головні теми циклу — любов до батьківщини, вболівання за щасливу долю рідного народу, ненависть до його гнобителів. Письменник широко залучає властиві такому жанрові архаїзми та церковнослов’янізми.