28. Література Києво-Могилянської академії: тематика, жанри, імена.

(Київсь­ка Академія) - один з перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Бере свій початок від заснованої у 1615 Київської братської школи, яка відігравала важливу роль у боротьбі проти національно-культурного гніту українського народу. В 1632 до неї була приєднана школа при Києво-Печерській Лаврі, заснована в 1631 (див. Лаврська школа). Об'єд­наний навчальний заклад дістав назву Києво-Братської Колегії (або на честь його покровите­ля П. Могили) Києво-Могилянської Колегії. Сучасники прирівнювали колегію до академій (університетів), проте юридична назва академії була закріплена лише в 1701. Кількість учнів колегії в 1700 досягала двох тисяч, пізніше коливалася в межах 500-1200. Значну частину їх складали сини міщан, козаків, селян. Академія поділялася на 7 (у 18 ст.-на 8) класів (“шкіл”). Вищу ступінь навчання складали “школи - риторики і поетики” (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна “школа філософії” (гуманітарні і природничі науки), чотирирічна “школа богослів'я”. Лекції читалися переважно на латинській мові. Багато викладачів, переборюючи наслідки середньовічної схоластики, орієнтувалися на досягнення педагогіки гуманізму. В їх лекціях простежувалися елементи раціоналізму та матеріалістичного сенсуалізму. Глибоко та оригінально розроблялися в К.-М.А. проблеми логіки, семіотики, психології. В академії проводилися публічні наукові виступи, ставилися вистави. Видатними просвітителями були професори академії І. Гізель, Ф. Прокопович, С. Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський. У 1734 в академії вчився М. Ломоносов. Вихованцями К.-М.А. були Є. Славинецький, С. Полоцький, Г.Сковорода, Я. Козельський, гетьман України І.Самойлович. У 17 ст. філіали академії діяли у Вінниці, Гощі, Кременці, Яссах (Молдавське кня­зівство), за її зразком були створені колегії у Чернігові (1701), Харкові (1726), Переяславі (1738). У 18 ст. досвід К.-М.А. широко використовувався при організації середніх і вищих навчальних закладів Росії. Вихованці академії зробили внесок у розвиток освіти в Білорусії, Молдавії, південних слов'ян.Академія діяла до 1817. Історичне значення К.-М.А. полягає в тому, що вона була значним освітнім і науковим центром України, сприяла пожвавленню культурного життя та зміцненню міжнародних зв'язків. Етика в Києво-Могилянській академії грунтується на раціоналізмі. Професори академії намагаються наблизити її до реального життя. Покликанням людини вони вважають перетворення світу, створеного Богом. В академії панівною тенденцією курсів філософії був деїзм: за Богом визнавав­ся акт творення світу, але після цього Бог позбавлявся права цим світом управляти, бо це повинна була робити вже людина, наділена розумом, свідомістю і волею.В етичних курсах викладачів академії спостерігається прагнення не просто коментувати моральні норми, а зробити мораль дієвою силою вдосконалення суспільства. Спадщина Києво-Могилянської академії та її значення в духовному житті України надзвичайно вагома. По-перше, з Києво-Могилянської академії поширювалися по всій Україні філософсько-світоглядні, богословські, наукові ідеї, які створювали певну інтелектуальну атмосферу, впливали на художньо-естетичне бачення дійсності, громадсько-політичну орієнтацію тогочасного суспільства.Вони сприяли духовному згуртуванню українського народу, формуванню єдиного комунікативного простору культури, а отже, іпроцесам націєтворення.

29. Вірші Івана Величковського. Іван Величковський — поет дуже цікавий. Саме поет, а не віршописець. Бо наділила його природа щирою іскрою художнього таланту — здатністю зірко вдивлятися у світ, гостро і парадоксально осмислювати його, відливати свої думки у місткі асоціації, колоритні образи, влучні дотепи. Віртуозно володіючи словом і віршем, він полюбляв експериментувати, шукати і розробляти нові й незвичні літературні форми. З останнього десятиліття поетового життя маємо дві підписані його іменем книжечки віршів. Першу з них — «Зеґар з полузеґарком» — автор датує 1690-м роком, другу — «Млеко» — роком 1691-м. Вірші «Зеґара з полузеґарком», звичайно, могли бути створені й раніше. Але коли року 1690-го архімандрит Києво-Печерської лаври Варлаам Ясинський обирається митрополитом, Іван Величковський, прагнучи відзначити цю подію, оформляє їх у «книжицю» і офірує її «новоконсекрованному пастыре※ У посвяті поет звертається до митрополита як до свого «великого добродія», називаючи його «мнЂ велице милостивим паном». У нього, отже, були якісь підстави саме так іменувати Варлаама Ясинського, Це підтверджується аналізом другого зшитка Софійського збірника, З листів, які в ньому записані, видно, що у поета було двоє братів — Віктор і Лаврентій, обидва ченці. Із присвяти «Млека» тому ж Варлаамові Ясинському видно, що Іван Величковський свої «труди поетицкіє», зібрані у цій «книжеці», складав ще замолоду і наважився подати їх «до розсудку» митрополита, побоюючись, «аби и тая прошлих лЂт моих праця в тЂни забвенія не заставала...». Отже, видимо, якась його праця вже «зоставала в тЂни забвенія». На жаль, присвята збереглася не повністю: бракує її початку. З наявного уривку її можна лише здогадуватися, що Іван Величковський мав на увазі тут і інші свої творчі доробки. Відома нам літературна спадщина Івана Величковського відбиває певну його ідейну еволюцію. В 60 — 70-і роки він набагато мирськіший, вільнодумніший, ніж у 80 — 90-і роки. У ранній період творчості Іванові Величковському імпонує афористична заява Джона Овена про те, що він пише вірші і для духовних і для світських читачів. Прагне задовольнити і тих і других і сам Іван Величковський, з однаковим успіхом розробляючи як релігійну, так і суто світську тематику, іноді навіть вільнодумно трактуючи деякі традиційні християнські мотиви, а то й впадаючи у зовсім погансько-фривольний тон. У 80— 90-і роки настрої Івана Величковського помітно змінюються. Тепер поета раз у раз опановує благочестивий молитовний ліризм, прагнення до каяття за свої людські слабості, за свою нестійкість перед життєвими спокусами. Це дуже характерний, наскрізний мотив його зрілої лірики. Один з найпримітніших ідейних настроїв у поезіях із зшитка I — настрій каяття за колишні прогрішення, за негідну християнина минулу поведінку. Мотив цей у даному разі, мабуть, не просто традиційно-християнський. У ньому відчуваються індивідуальні, автобіографічні нотки, посилювані його настійністю, повторюваністю, наскрізністю. Настрій цей цілком природний для глибоко релігійної людини, яка довго залишалася світською, людини емоційної, активної, жадібної до всіх радощів життя і яка на схилі віку, ставши священиком, провадить переоцінку своїх діянь. Тут і страх перед неминучістю кари, і надія на милосердність Христа («Почто тебЂ связанны, Ісусе мой, руцЂ?..») та заступництво його матері («Пред рождеством неврежденна...») чи святих — Івана Богослова («Богослове, умоли слова воплощенна, да не будет ми душа адом поглощенна»), Івана Златоуста («К Златоусту бренными устнами молюся...»), Варвари («Варваро, от варварска храни нас находа...») — і муки сумління, і спроби самовиправдання та відведення від себе «гніву божого»

30. Життя і творчість Дмитра Туптала. Святий, митрополит Ростовський та Ярославський, церковний діяч, вчений, письменник і проповідник. Український письменник, історик і богослов. Народився в родині сотника Київського полку. Навчався у Києво-Могилянській академії (тоді колеґіум) (1662-1665). Після постригу 9 липня 1668 р. Т. Д. жив у Київському Кирилівському монастирі. З 1675 по 1700 р. Т. Д. - ігумен і проповідник різних українських монастирів (Густинський, Чернігівський, Батуринський, Києво-Печерській Лаврі) і недовгий час у Вільні та Слуцьку, жив в єпископа Теодосія Василевича). 1677 року Д. Р., коли був кафедральним проповідником при Лазарі Барановичу в Чернігові, написав за велінням останнього "Руно орошенное" (1680), перший з його творів, який дійшов до нас. Це був збірник сказань про чудеса чудотворного образу Богоматері в Чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі (7 видань до 1702 р.). З 1679 р. — імовірно, придворний проповідник гетьмана Івана Самойловича у Батурині. 1680 р. обраний ігуменом Київського монастиря Св. Кирила, проте залишається у Батурині. 1681 р. стає ігуменом Максаківського Спасо-Преображенського, а через півроку — Батуринського Крупицького Миколаївського монастиря. Для учнів школи Т. Д. у перший же рік перебування в Ростові написав "Рождественську драму", поставлену 24 грудня 1704 р., драма й дотепер користується попитом на сучасній сцені. Інша п'єса Т. Д. - до свята Успіння Богородиці - "Успенська драма" була написана, на думку дослідників, в Україні наприкінці XVII ст. для виконання ченцями й переписувачами в монастирі Д. Р., імовірно, написав і інші п'єси, але тексти до нас не дійшли. Інтерес Т. Д. до театру був викликаний і суто практичні цілями: прищеплюючи смак й інтерес до спектаклів, митрополит здійснював морально-виховну програму.        Серед богословських творів "Зерцало православного исповедания" (вид. 1805 р.), "Діаріуш, каталог кіевских митрополитов". Мова богословських праць - церковнослов’янська з українізмами, проповідей - близька до народної. Проповіді Т. Д. ростовського періоду стають логічнішими, коротшими, жвавішими, загальдоступнішими, яскравою та виразною є їхня мова. Важливе місце в літературній спадщині Т. Д. посідає "Келійний літописець" - праця, заснована на докладному вивченні Біблії, праць батьків Церкви, творів європейських хроністів і новітніх церковних письменників. Спочатку Т. Д. мав тільки список Хроніки Псевдо-Дорофея Монемвасійського і Літописець Еллінський і Римський; матеріалу, що міститься в цих джерелах, було йому недостатньо, тому митрополит за допомогою купця Ісакія Ванденбурґа через Архангельськ виписував іноземні книги, звертався по допомогу до свого друга солепромисловця Г.Д.Строганова. Окремі місця "Літописця" Т. Д. майже дослівно збігаються з проповідями митрополита. Як зазначають дослідники, Т. Д. обережно натякає і на діяльність Петра І, критикуючи "сущих на владетельствах", які "вельми согрѣшают и безгрѣшных осужают вмѣсто грѣшных", в той час коли царю мають бути властиві "милость, кротость и незлобие". Перше видання "Келійного літописця" здійснено у 1784 р. Робота над "Літописцем" була перервана через необхідність писати нову працю - відомий твір про розкол "Розыск о раскольнической брынской вѣрѣ". Створюючи "Розыск", Т. Д. думав, що "надлежит простыми словесы увещание простерти ко уклонящимся в раскольные заблуждения". Автор завершив працю у березні 1709 р. (1-е вид., 1745). Трактат складається з 3 частин, у яких Т.Д. намагається пояснити походження розколу й різко виступає проти його адептів. Розкол він розглядає, головним чином, як плід неуцтва. Твори митрополита Т. Д. добре були відомі кільком поколінням письменників і в епоху Просвітництва, і в "золотий" для російської літератури вік: О.С.Пушкіну, М.В.Гоголю, Т.Г.Шевченку, О.І.Герцену, Л.М.Толстому, М.С.Лєскову та ін.; мали вплив на творчість Квітки-Основ’яненка; багато хто з них мав книги Т. Д. у своїх бібліотеках, виховувався на них, а пізніше використовували перероблені ним джерела і сюжети в своїх художніх творах.