153. Датування і локалізація літературного твору, їх різновиди і методи.

Датування твору – часове визначення етапів роботи письменника над певним твором від задуму до остаточного завершення тексту (машинопис), яким виявлено останню волю автора. Задля підтвердження Д.т. використовують різні джерела – нотатки, щоденникові записи, листи, свідчення сучасників, відомості з періодики. Для історії літератури часове визначення етапів роботи письменника над твором допомагає зясувати мотиви цієї роботи, контекст, особливості певного літ.періоду та культ-соц. середовища і водночас відтворити перебіг творчої еволюції автора. Подекуди трапляються випадки свідомої заміни митцем справжньої дати з обєктивних чи субєктивних міркувань. (повісті Т.Шеченка – «Наймичка», «Варнак» - датовані 1844-45, хоч були написані на засланні 1852-54)

Датування – встановлення часу появи творів,

Лаколізація – місця

Датування літ.творів – це вписування його в літературний процес і контекст. Датування може виявити, яка подія спричинила до написання твору, а також розповісти про вплив ранніх авторів на пізніших. Як правило, автор сам датує свій твір, але він також може зумисне поставити іншу дату, або ж датування може бути умовним, бо твір пишеться усе життя. Дата може фіксувати як кінець роботи, так і початок, виникнення задуму. Датуючи твір, ми можемо спиратися на такі джерела: листи, спогади, публіцистику, події, цитати.

Виділяють дати:

1. Пряма – пряме вказ.дати

2. Широке датувння – період праці

3. Подвійне датування – 2,3 дати, що означають повернення автора до роботи через деякий час.

Датування може бути: абсолютним (конкретне), відносним (припущення

154. Методи атрибуції літературного твору. Антитеза.

Атрибуція – (лат.- надаю, постачаю) – проблема текстології, що полягає в установленні авторської приналежності художнього твору, виданого анонімно чи підписаного псевдонімом, а також на випадок містифікації. Водночас А. – покликана зясувати достовірність(автентичність) цього твору, його автора, місце й час його написання, аргументовано спростувати сумніви щодо авторства, які виникають довкола імен, скажімо – Гомера, В.Шекспіра, М.Шолохова, а в Укр. – М. Вовчка.

Атрибуція – встановлення авторства.

Атрибуцію зумовлюють такі чинники: - автор пише під псевдонімом, криптонімом,

• ім*я автора забулося, загубилося,

• підпис одного тексту кількома авторами.

Методи атрибуції:

• документальна – пошук і досл.документів, на основі яких ми робимо висновки про автора(листи, щоденники, записи, письмові свідчення роботи автора над текстом, біографізм твору) – найточніший метод

• соціологічна – дослідження і пошук у творі світоглядних елементів автора, переконань, ідей

• мовно-стилістична – мова, лексика, синтаксис, стиль письма, діалект

Поняття авторства є не лише літературним, а й юридичним.

Антитеза (грец. άντίθεσιζ — проти­ставлення) — це стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом. Наприклад: «Думав, доля зустрінеться — спіткалося горе» (Т. Шевченко).

Антитеза часто зустрічається в прислів'ях та приказках, афоризмах: «Ситий голодного не розуміє», «Багатство дме, а бідність вдвоє гне». Антитеза використовується для опи­сів, характеристики предметів, часто іронічної або сатирич­ної. Наприклад:

Всякий, хто вище, то нижчого гне, — Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.(І. Котляревський)