12. Питання жанру балади. Специфіка літературної фольклорної балади

Балада (Прованс, balada, від ballar — танцювати). Первісно - це танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією. Пізніше - це невеликий фабульний твір, в основі якого лежить певна незвичайна пригода. Тому баладу часто називали маленькою поемою: «балада так належить до поеми, як оповідання до роману» (Г. Шенгелі). Тепер балада — це епічний жанр казкового, фантастичного чи легендарного змісту: «Це сумовиті лірично-епічні пісні про незвичайні події, життєві конфлікти... з трагічним кінцем».Балада виникла у XII столітті в народному мистецтві Провансу. Балади писали видатні поети Італії Данте й Петрарка. У Франції це був популярний жанр придворної поезії. В Англії дуже поширилися балади про Робіна Гу-да. Улюбленою стала балада в поетів-сентименталістів і романтиків (Берне, Колридж, Гете, Шіллер, Гайне, Гюґо, Жуковський, Пушкін, Міцкевич).

Українська балада розпочинається з творів П. Гулака-Артемовського («Пані Твардовська», «Рибалка»), Л. Боро-виковського («Маруся»), М. Шашкевича («Погоня»), І. Ва-гилевича («Жулин і Калина»). У другій половині XIX століття до цього жанру зверталися С. Руданський («Верба»), Я. Що-голев («Чумак»), Ю. Федькович («Рекрут»). Значні успіхи в розвитку жанру належать І. Франку («Керманич», «Князь Олег»), Лесі Українці («Калина», «Королівна»). Не цуралися баладного жанру на рубежі XIX—XX століть М. Стариць-кий, П. Грабовський, Б. Грінченко, Дніпрова Чайка, М. Чер-нявський. У літературі нинішнього сторіччя українська балада представлена у творчості М. Йогансена, Є. Плужника, В. Сосюри, Л. Первомайського, А. Малишка, Б.-І. Антонима, 0. Олеся, П. Тичини, Є. Маланюка, І. Муратова, В. Симоненка. В поезії останніх десятиліть до балади зверталися І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, В. Корж, В. Малишко, І. Жиленко. Антологія української балади репрезентована в книзі «Балади», упорядником якої є С. Крижанівський.

Жанр балади у світовій літературі ввібрав у себе ознаки всіх трьох її родів — епосу, лірики та драми. Національною особливістю сучасної української балади є домінуючий ліризм, оповідні елементи в ній відійшли на задній план, і вже не хід подій, а драматизм (часом трагізм) внутрішнього світу героя визначають її жанрові особливості.

балада - це старовинна, невеликого розміру, ліроепічна мандрівна пісня західноєвропейського походження, якій властиві драматичний характер, перманентний трагічний фінал; пісня, що викладає яку-небудь подію (історичну, легендарну, побутову), має зосереджено-динамічну композицію, драматично-сконденсований конфлікт, викликає емоційне потрясіння і зворушення, обов'язково послуговується такими допоміжними художніми засобами як елементи чарівного; за загальним типологічним жанровим змістом є близькою до роману, оскільки у ній характер головного персонажа чи персонажів усвідомлюється у його становленні - в прагненні до ідеалу, зазвичай приреченого на поразку.

Між літературознавцями і фольклористами можна відзначити наявність дискусії з приводу усталеності / змінюваності жанру балади. Г. Поспелов, скажімо, називає баладу жанровою формою, котра покликана бути носієм чітко визначеного жанрового змісту [1, с. 16], внаслідок чого виникає уявлення про стабільність і непорушність всередині цього жанру. Розширюють що думку Д. Балашов, говорячи, що змінність, рухливість всередині баладної структури призводить до згасання цього жанру, де першою ознакою такого згасання було "насичення епічної тканини балади ліричними елементами та поява ліро-епічної балади" [2, с. 45], через що "нова балада як творчо продуктивний жанр [...] хилиться до занепаду, Aрунт для творчості у формах баладної поетики повинен зникнути" [3, с. 72], а також Р. Ієзуїтова, вказуючи на те, що "стійкість і повторюваність специфічно застосовуваних художніх засобів у баладі (а такими, на її думку, є сюжетна основа, новелістична побудова, фрагментарна композиція, динаміка дії, лаконізм і концентроване використання художніх засобів. - О. Ч.) не дозволяє погоджуватись із тими дослідниками, котрі розглядають її як відкриту жанрову структуру" [4, с. 162]. Але, ми вже писали про те, що жанр взагалі за своєю сутністю є структурою рухомою, не застиглою на одній якійсь стадії свого розвитку. Процес трансформації не обійшов стороною і баладу, про що свідчать зазначені нами вище дослідження М. Гайдая, а також розвідки Т. Салиги, Ю. Смирнова, С. Страшнова та Є. Тарланова. Цей жанр пройшов усі етапи розвитку - від архаїки до модернізації, і в період шістдесятництва у черговий раз деактуалізувався (навіть деконструювався, набувши при цьому якісно нових рис). Про жанрову модифікацію балади писав ще на початку XX століття Д. Овсянико-Куликовський, аналізуючи творчість Г. Гейне. Дослідник говорив, що поезії Г. Гейне зі збірки "Романцеро" належать до баладних, незважаючи на свою відмінність від звичайного типу балад "оригінальною обробкою, перевагою ліризму над епічним боком та особливим характером цього ліризму, до складу якого входять іронія і сарказм" [5, с. 39].

поняття "балада" стає родовим, моножанровим, статичним, породжуючим нові рухомі утворення, здатні коригуватись залежно від характеру епохи. У приклад можна навести такі різновиди, як алегоричний [2, с. 63]. героїчний, легендарний, історичний, казковий, лицарський (класифікація скандинавського дослідника @рундтвіга; цит. за [4, с. 228]) типи балад; далі - почуттєва балада (активно побутує у XVIII ст.), комічна [3, с. 150, 161], притчева балада-знахідка 70-х років XX століття, яка являє собою "вельми еклектичне утворення, поетична фантазія переказ в якому зв'язані по руках і ногах життєвим нарисом чи злободенною публіцистикою" [7, с. 150], нарешті іронічна та філософська балади [8, с. 21].

У цілому, відкритість жанру мотивується "складністю процесів, що відбуваються в поезії, зокрема, в розвитку жанрів" [8, с. 22], через що важко все багатство структурно-смислових відтінків звести до якоїсь всезагальної формули. Особливо важливою є ця вказівка для другої половини XX століття, для періоду шістдесятництва, де зароджуються передпостмодерні віяння з їх тяжінням до барокової метафоричності, символічності мислення і наданням чільного значення фольклоризації разом з інтелектуалізмом.