
- •Основні поняття та категорії фольклористики як науки.
- •2. Фольклор і художня література. Проблема «фольклоризації» літературних текстів.
- •3. Проблема колективного та індивідуального в фольклорі.
- •4. Питання жанрово-тематичної співвіднесеності колядок і щедрівок
- •5. Цикл весняних обрядів та вірувань веснянок
- •6. Жанрово-тематична характеристика народних дум
- •7. Народні думи, які відображають різні аспекти стосунків українського народу з турками і татарами
- •8. Образи і поетика соціальних дум
- •9. Етапи історичного розвитку українського народу і тематична класифікація історичних пісень
- •10. Характеристика «Пісні про Байду». Стаття Франка «Пісня про…»
- •11.Тематичне розмаїття ліричних пісень
- •2.1. Історичний характер соціально-побутових пісень
- •2.2. Родинно-побутові пісні як вид ліричних пісень
- •12. Питання жанру балади. Специфіка літературної фольклорної балади
- •13. Основні типи баладних сюжетів
- •14. Основні жанри дитячого фольклору.
- •15. Жанрове визначення казки. Казка і легенда
- •16. Різновиди літописних оповідань у Повісті минулих літ.
- •17.Українська житійна традиція
- •18. «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона: жанрово-стильові ознаки.
- •19. Києво-печерський патерик: історія написання й функціонування тексту
- •20.Галицько-Волинський літопис: проблематика і поетика.
- •21. «Слово о полку Ігоревім» (історія перекладу й дослідження).
- •22. Творчість і.Вишенського.
- •23. Життя і творчість Мелетія Смотрицького.
- •24. Острозький літературний осередок кінця 17 - початку 18 ст.
- •25. Літературнан спадщина Лвівської братської школи кн. 16 – поч. 18 ст.
- •26. Касіян Сакович. Вірші на похорон гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
- •27. Образ б. Хмельницького в укр. Літ с.17- п.18ст.
- •28. Література Києво-Могилянської академії: тематика, жанри, імена.
- •31. «Історія Русів»: специфіка жанру.
- •33. Українське літературне бароко: хронологія, проблематика, поетика.
- •34. «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди.
- •35. Жанрово-стильова характеристика поеми і. Котляревського «Енеїда».
- •36. Драматичні твори Котляревського
- •37. Школи українського романтизму (харківська, київська, галицька).
- •38. «Руська трійця» і її роль у розвитку української літератури в Галичині на народній основі.
- •39. Г. Квітка-Основяненко – фундатор нової української прози.
- •40. Романтичні балади та історичні поеми т. Шевченка
- •41. Поезія т. Шевченка періоду «трьох літ»
- •42. Творчість т. Шевченка періоду каземату та заслання
- •43. Розвиток байки в укр. Літ. І пол. Хіх ст.
- •44. Бурлескно-травестійна поезія в укр. Літ. І пол. Хіх ст.
- •45. Побутово-етнографічна драматургія і пол. Хіх ст.
- •46. Переспіви й переклади в укр. Літ. І пол. Хіх ст.
- •47. Творчість т. Шевченка останніх років житя
- •48. Повісті т. Шевченка: літературна доля, проблематика, художня вартість
- •49. «Щоденник» т. Шевченка як джерело суспільних та естетичних поглядів поета
- •50. Сучасні проблеми шевченкознавства
- •51. "Чорна рада" п.Куліша – перший соціально-історичний роман в українській літературі.
- •52. Роман-виховання а. Свидницького «Люборацькі»
- •54.Соціально-психологічні основи прози Марка Вовчка.
- •55. Український театр корифеїв: історія виникнення, діяльність, творчість.
- •56. Історичні романи Івана Нечуя-Левицького («Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський»): тематика і проблематика.
- •57. Соціально-побутові повісті і.Нечуя-Левицького: своєрідність характерів, особливості гумору, комізм ситуацій.
- •58. І.Нечуй-Левицький: перші українські романи з життя інтелігенції ("Хмари", "Над Чорним морем").
- •59. Проблема "пропащої сили" в прозі Панаса Мирного ("Хіба ревуть воли, як ясла повні").
- •60. Соціально-психологічний роман "Повія" Панаса Мирного: історія написання і публікації, композиція, соціально-психологічна зумовленість поведінки головної героїні.
- •61. Творчість б.Грінченка.
- •62. Новаторство політичної лірики і.Франка.
- •63. Філософські поеми і.Франка.
- •64. Лірична драма і.Франка «Зів’яле листя».
- •65. Мала проза Франка: тематика і поетика.
- •66. Велика проза і. Франка: проблема естетичного ідеалу.
- •67. Соціально-психологічна та історична драма і.Франка.
- •68. Перекладацька діяльність і.Франка.
- •69. Іван Франко – літературний критик.
- •70. «Покутська трійця»: Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина.
- •71. Ранній український модернізм, його філософські та естетичні засади. Дискусія: м. Вороний – і Франко.
- •72. Літературні групи «Молода Муза» та «Українська Хата».
- •73. Українська новелістика кн. 19 – поч. 20 ст. Жанрові модифікації. І Франко про психологізм малої прози.
- •74. Поетика драматичної поеми Лесі Українки («На полі крові», «Оргія», «Бояриня»).
- •75. Художня трансформація фольклорно-міфологічного начала в «Лісовій пісні» Лесі Українки.
- •76. Винниченко – новеліст («Краса і сила»).
- •77. Ідея «чесності з собою» в драматургії в. Винниченка.
- •78. Риси індивідуального стилю м. Коцюбинського.
- •79. «Філософія життя» о. Кобилянської: «Царівнва», «Земля».
- •80. Літературні організації і групи 20-30-их рр. Хх ст.
- •81.Літературна дискусія 1925-1928 рр.
- •82. Естетична програма поетів-неокласиків.
- •83. Рання поезія п. Тичини («Сонячні кларнети», «Замість сонетів та октав», «Плуг», «Вітер з України»).
- •84. Лірика в. Сосюри.
- •85. Поезія м. Рильського 20-30 рр. XX ст.
- •86. Драматургія м. Куліша і театр Леся Курбаса.
- •87. Жанрово-стильові особливості драматургії 20-30 XX ст.
- •88. Проза м. Хвильового
- •89. Роман "Місто" в. Підмогильного
- •90. Поеми м. Бажана «Різьблена тінь», «Смерть гамлета», «Сліпці»
- •91. Новелістика Григорія Косинки.
- •92. Поезія є. Плужника, д. Фальківського, о. Влизька.
- •93. Поезія б.-і. Антонича.
- •94. «Співець Степової Еллади» (є. Маланюк).
- •95. «Празька школа» в українській поезії.
- •96. Романи Івана Багряного «Сад Гетсиманський», «Тигролови».
- •97. Улас Самчук. «Волинь, «Марія».
- •98. Драматургія Івана Кочерги («Свіччине весілля», «Алмазне жорно»).
- •99. Юрій Яновський. Роман «Чотири шаблі».
- •100. Кіносценарії о. Довженка.
- •101. Фольклорність поезії а. Малишка.
- •102. Шістдесятництво як суспільно-політичний і літературний феномен.
- •103. Перша фаза реабілітації репресованих письменників (кн. 50 – поч. 60-х рр. Хх ст.).
- •104. «Третє цвітіння» української поезії (м. Рильський, п. Тичина, а. Малишко, м. Бажан, л. Первомайський).
- •105. Космічна тема в українській поезії 60-их рр. Хх ст.
- •106. Новелістика 60-х років хх ст., її представники.
- •107. Перекладацька діяльність Миколи Лукаша і Григорія Кочура.
- •109. Роман-епопея і. Вільде «Сестри Річинські»: мистецтво індивідуалізації жіночих персонажів.
- •110. Літературно-мистецьке обєднання мур. Концепції «Великої літератури» (у. Самчук), «національно-органічного стилю» (ю. Шерех) та дискусії навколо них.
- •111. Історичні романи п.Загребельного, їх проблематика та особливості стилю.
- •112. Збірка д. Павличка "Сонети подільської осені" і «Таємниця твого обличчя».
- •113. Драматургія 60-80-их років хх ст., основні представники.
- •114. Збірки Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність», їх проблематика та поетика.
- •115. Поезія Василя Симоненка.
- •116. Літературна критика 60-80-их хх ст., основні представники.
- •117. Новелістика Григора Тютюнника. Мотив скаліченого дитинства.
- •118. Історичні романи Романа Іваничука та Романа Федоріва. Мотиви історичної пам’яті та яничарства.
- •121. Трилогія Валерія Шевчука «Три листки за вікном», образ літописця.
- •122. Дисидентська поезія 60-80-х років хх ст. Творчість Василя Стуса та Ігоря Калинця
- •123. “Химерна проза” 70-х років хх ст.
- •125. Друга хвиля реабілітації української літератури (кінець 80 — початок 90-х років хх ст.).
- •120.Основні жанри драматичних творів. Драма як рід і як жанр літератури.
- •121. Роль поетик у розвитку літературознавства. Українські поетики хvіі – хvііі ст.
- •122. Культурно-історична школа в літературознавстві, її основні положення, Представник культурно-історичної школи в українському літературознавстві.
- •123. Психологічна школа у літературознавстві. Основні положення психолінгвістичної теорії о. Потебні.
- •124. Теорія психоаналізу Фройда, її стосунок до літератури і мистецтва. Концепція колективного підсвідомого Юнга.
- •125. Стиль бароко в літературі. Риси українського бароко.
- •126. Поезія, музика і малярство. Спільне і відмінне між ними за інтерпретацією і. Франка.
- •127. Зміст і форма художнього твору, їх взаємозв’язок. Компоненти змісту і форми.
- •128. Основні системи віршування.
- •129. Сюжет у художньому творі, основні елементи сюжету. Сюжет і фабула.
- •130. Композиція літературного твору, основні елементи композиції.
- •131. Художній образ та його функція в літературі.
- •132. Стиль класицизму в літературі. Особливості українського класицизму.
- •133. Модернізм в літературі та його течії. Філософські засади модернізму.
- •134. Символізм як літературний стиль. Етапи розвитку українського символізму.
- •135. Авангардизм в літературі та його течії. Риси українського авангарду.
- •136. Постмодернізм як дискурс і художня практика.
- •137. Історія літератури як галузь літературознавства і фактор літературного процесу.
- •138. Категорії епічного, ліричного та драматичного як родові ознаки літератури.
- •139. Літературна критика як галузь літературознавства і фактор літературного процесу.
- •140. Бібліографія як наукова дисципліна, типи бібліографії.
- •141. Основні жанри ліричних творів, поділ лірики за тематичним принципом.
- •142. Жанри епічних творів.
- •143. Жанри ліроепічних творів.
- •144. Тропи у художній системі твору, їх різновиди.
- •145. Роль звукопису у художньому творі, його елементи.
- •146. Роль риторичних фігур у художньому творі, їх різновиди.
- •148. Літературознавчі школи XX ст. : феноменологія, герменевтика, структуралізм.
- •149. Місце текстології серед літературознавчих дисциплін, основні завдання текстології.
- •150. Історія тексту літературного твору.
- •151. Встановлення тексту літературного твору, його причини і принципи.
- •152. Цензура і самоцензура, їхній вплив на текст літературного твору.
- •153. Датування і локалізація літературного твору, їх різновиди і методи.
- •154. Методи атрибуції літературного твору. Антитеза.
- •155. Поняття твору і тексту у сучасному літературознавстві.
- •156. Проблема автора у сучасному літературознавстві.
- •157. Завдання і методи генетичної критики.
146. Роль риторичних фігур у художньому творі, їх різновиди.
Риторичними фігурами (грец. ρητορική — риторика, наука про ораторське мистецтво) називаються фігури мовлення, побудовані на словесних зворотах, що мають умовно-діалогічний характер.
Риторичні фігури постають внаслідок порушення комунікативно-логічних норм висловлювання, оскільки ті діалогічні інтонації, які вони вносять у процес мовлення, не розраховані на реальну відповідь або практичну дію, як це має місце в «живому», побутовому спілкуванні, коли діалог слугує передусім потребам обміну інформацією, такому звертанню до співрозмовника, яке передбачає відповідь або спонукає його до конкретних учинків. Діалогічність риторичних і словесних зворотів цілком умовна і слугує у творах художньої літератури меті індивідуалізації та емоційного увиразнення мовлення, привертання особливої уваги до певних аспектів зображуваного явища, в окремих випадках використовується з композиційною метою. Серед риторичних фігур виділяють фігури звертання, запитання, заперечення, оклику.
Риторичним називається звертання, яке не має на меті дійсного контакту з особою, предметом або явищем, до якого звертаються, і служить лише для того, щоб привернути до нього увагу читача й висловити ставлення мовця. Наприклад: Україно моя! Чисті хвилі ланів, Променисті міста, голубінь легкокрила! Україно! Сьогодні звірів-ворогів Ти грудьми вогняними зустріла. (М. Рильський)
Риторичне звертання частіше застосовується у віршових, аніж у прозаїчних текстах, де воно, крім усього іншого, досить часто оформлює, «вводить» тему твору.
Риторичне питання — це питання, яке ставиться не з метою отримання відповіді, а з метою афористичного узагальнення загальновідомої або очевидної думки.
Наприклад: Кати знущаються над нами, А правда наша п'яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже утомлений? (Т. Шевченко)
Інколи поставлене автором запитання мотивує подальше розгортання художнього викладу, яке розкриває ті чи інші, пов'язані з запитанням, смислові аспекти.
Риторичне заперечення — це заперечення, що має форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного співрозмовника. Наприклад: Ні, друже мій, не та родина! Сучасна пісня — не перина... (І. Франко)
Риторичний оклик — це вислів, що має підкреслено-емоційний характер і вводиться переважно з метою затримати або посилити увагу на якомусь з аспектів зображуваного. Наприклад: О, що за туга розум мій опала! Яка крізь серце потекла Каяла, Що за чуття на серце налягло! (М. Зеров)
147. Строфіка: прості і канонізовані строфи. Верлібр.
Стро́фіка — розділ віршознавства, що вивчає властивості, внутрішню структуру строфи як ритмічно-інтонаційної цілості, як фонічно викінчену віршову сполуку, а також історію її виникнення, еволюцію, зв'язок з жанром та віршовим розміром, визначає її класифікацію.
Водночас термін «строфіка» вживається у значенні строфічного ладу творів певного автора чи стильової течії або явища.
Класифікація строф звичайно відбувається за кількістю рядків у них.
Строфою (від грецького – поворот, зміна, коло) називають фонічно викінчену віршову сполуку, яка повторюється у поетичному творі, об'єднану здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римового ряду, відносна змістова завершеність тощо).
У силабо-тонічній системі розрізняють такі види строф, зумовлені структурою вірша: одновірш (моностих), двовірш (дистих), тривірш (терцет), чотиривірш (катрен), п'ятивірш (квінта), шестивірш (секстина), восьмивірш (октава), дев'ятивірш (нона), десятивірш (децима) та ін. Це прості строфи. Строфи, формальні ознаки яких закріплено, перетворилися у літературний канон. Їх називають канонізованими (за І. Качуровським) або „твердими" строфічними формами. До таких належать: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї, ріторнель, балада, танка, хокку (гай-ку), шлока, бейт та ін.
Проблема розвитку верлібру в українській літературі є надзвичайно актуальною. У XX столітті її досліджували Д. Загул, Б. Якубський, Г. Майфет, Б. Навроцький, В. Ковалевський, Г. Сидоренко, Н. Костенко, І. Качуровський, Ю. Ковалів та ін.
Що ж таке верлібр і який шлях він пройшов у своєму розвитку?
На думку Н. Костенко, верлібр — це форма, утвердження якої є закономірним і водночас новим етапом у розвитку віршової культури XX ст. Дослідниця підкреслює, що в сучасному віршознавстві протиставлено концепції метричності (В. Брюсов, В. Баєвський, С. Кормилов, М. Гаспаров та ін.) та неметричності верлібру (В. Поліщук). Н. Костенко пропонує свою, авторську концепцію розуміння цього феномена, яка не зіштовхує дві, здавалось би, несумісні системи, а знаходить їх спільну точку опори: верлібр — неоднорідний, а тому він може бути метричним і неметричним, розмірним і нерозмірним.
Верлі́бр (фр. vers libre — вільний вірш) — неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії). Верлібр є одночасно і ліричним жанром. У художній літературі верлібр поширився в добу середньовіччя(літургійна поезія),, а пізніше — у німецькій (Генріх Гейне ) та бельгійській (Еміль Верхарн) поезії й твор-чості французьких символістів (Поль Верлен, Артюр Рембо, Шарль Бодлер, Стефан Малларме та ін.). Видатним майстром верлібру був Уолт Уїтмен (США). В Росії верлібром писали Афанасій Фет, Валерій Брюсов, Олександр Блок, Андрій Бєлий та ін.
Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування:
В українській літературі, що мала потужну верліброву основу в фольклорі, верлібр почав розвиватися наприкінці XIX століття (І. Франко, Леся Українка), активізувався у 20-х роках XX століття (М. Семенко, М. Рильський, В. Поліщук, В. Бобинський, Я. Савченко, Г. Шкурупій, О. Близько та ін.),
Але максимального прискорення як ритмоструктурі, так і в образно-стильовому звучанні верлібру надали поети київської школи та нью-йоркської групи.
Без сумніву, верлібр в українській літературі першої половини XX століття активно розвивався, спираючись на здобутки європейської поезії та національного фольклору, насамперед дум.
Форми верлібру використано у двох циклах І. Франка: « В пленері»(збірка «Із днів журби», 1900) та «Вольні вірші» (збірка «Давнє й нове», 1911). Якщо вірші першого циклу верлібрами ми називаємо досить умовно, то всі без винятку «Вольні вірші» насичені верлібровим елементом .
У збірці «Думи і мрії»(1899) найповніше виявився поетичний талант Лесі Українки. Авторка зверталася до багатьох поетичних форм, зокрема до сонета, терцета, катрена, секстини, гекзаметра, силабічної поезії, верлібру. Спроби І.Франка та Лесі Українки в жанрі верлібру активно продовжили українські поети 20—30-х років XX століття, але найбільших здобутків на цьому поприщі досягли М. Семенко і В. Поліщук. Отже, у творчості М. Семенка та В. Поліщука верлібр досяг нових, більш вишуканих, специфічних форм, набув нових відтінків та «аранжувань». Кожен з цих поетів приділив значну увагу вдосконаленню ритмомелодики вільного вірша, звукопису, прагнув підпорядкувати образну систему своїх верлібрів тому модерністському напряму, до якого належав.
Досвід українських верлібристів 20—30-х років XX століття не пропав марно. Практику творення верлібру українським поетичним авангардом цього періоду активно засвоїли і розвинули поети «київської школи» (Василь Голобородько, Михайло Григорів, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Валерій Ілля, Іван Семененко та ін.), В. Стус, представники нью-йоркської групи, а пізніше — поети 80-х— 2000-х років.
Верлібр відмінний від вільного вірша, власне, нерівностопного римованого (переважно — ямбічного) вірша. Натомість вільний вірш (його ще називають вольним віршем) – це вірш, який, на відміну від канонічних нормативів силабо-тоніки, має довільну кількість стоп при збереженні традиційного римування та закономірного розподілу наголосів. Спочатку вільний вірш з'явився у байках, що використовували невимушену бесіду, живі інтонації, а значить – різну довжину фраз, рядків (див. байки Л. Глібова). Згодом вільний вірш поширився на інші віршовані твори.
В українській літературі верлібр використовували М. Вороний, О. Олесь, М. Семенко, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська, Р. Кудлик, В. Голобородько та ін. Верлібр став основним різновидом поетичного мовлення у постмодерній поезії.