146. Роль риторичних фігур у художньому творі, їх різновиди.

Риторичними фігурами (грец. ρητορική — риторика, наука про ораторське мистецтво) називаються фігури мовлення, побудовані на словесних зворотах, що мають умовно-діалогічний характер.

Риторичні фігури постають внаслідок порушення кому­нікативно-логічних норм висловлювання, оскільки ті діало­гічні інтонації, які вони вносять у процес мовлення, не роз­раховані на реальну відповідь або практичну дію, як це має місце в «живому», побутовому спілкуванні, коли діалог слу­гує передусім потребам обміну інформацією, такому звер­танню до співрозмовника, яке передбачає відповідь або спонукає його до конкретних учинків. Діалогічність риторич­них і словесних зворотів цілком умовна і слугує у творах художньої літератури меті індивідуалізації та емоційного уви­разнення мовлення, привертання особливої уваги до певних аспектів зображуваного явища, в окремих випадках викори­стовується з композиційною метою. Серед риторичних фігур виділяють фігури звертання, запитання, заперечення, оклику.

Риторичним називається звертання, яке не має на меті дійсного контакту з особою, предметом або явищем, до якого звертаються, і служить лише для того, щоб привернути до нього увагу читача й висловити ставлення мовця. Наприклад: Україно моя! Чисті хвилі ланів, Променисті міста, голубінь легкокрила! Україно! Сьогодні звірів-ворогів Ти грудьми вогняними зустріла. (М. Рильський)

Риторичне звертання частіше застосовується у віршових, аніж у прозаїчних текстах, де воно, крім усього іншого, досить часто оформлює, «вводить» тему твору.

Риторичне питання — це питання, яке ставиться не з ме­тою отримання відповіді, а з метою афористичного узагаль­нення загальновідомої або очевидної думки.

Наприклад: Кати знущаються над нами, А правда наша п'яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже утомлений? (Т. Шевченко)

Інколи поставлене автором запитання мотивує подаль­ше розгортання художнього викладу, яке розкриває ті чи інші, пов'язані з запитанням, смислові аспекти.

Риторичне заперечення — це заперечення, що має форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного спів­розмовника. Наприклад: Ні, друже мій, не та родина! Сучасна пісня — не перина... (І. Франко)

Риторичний оклик — це вислів, що має підкреслено-емоційний характер і вводиться переважно з метою затри­мати або посилити увагу на якомусь з аспектів зображу­ваного. Наприклад: О, що за туга розум мій опала! Яка крізь серце потекла Каяла, Що за чуття на серце налягло! (М. Зеров)

147. Строфіка: прості і канонізовані строфи. Верлібр.

Стро́фіка — розділ віршознавства, що вивчає властивості, внутрішню структуру строфи як ритмічно-інтонаційної цілості, як фонічно викінчену віршову сполуку, а також історію її виникнення, еволюцію, зв'язок з жанром та віршовим розміром, визначає її класифікацію.

Водночас термін «строфіка» вживається у значенні строфічного ладу творів певного автора чи стильової течії або явища.

Класифікація строф звичайно відбувається за кількістю рядків у них.

Строфою (від грецького – поворот, зміна, коло) називають фонічно викінчену віршову сполуку, яка повторюється у поетичному творі, об'єднану здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римового ряду, відносна змістова завершеність тощо).

У силабо-тонічній системі розрізняють такі види строф, зумовлені структурою вірша: одновірш (моностих), двовірш (дистих), тривірш (терцет), чотиривірш (катрен), п'ятивірш (квінта), шестивірш (секстина), восьмивірш (октава), дев'ятивірш (нона), десятивірш (децима) та ін. Це прості строфи. Строфи, формальні ознаки яких закріплено, перетворилися у літературний канон. Їх називають канонізованими (за І. Качуровським) або „твердими" строфічними формами. До таких належать: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї, ріторнель, балада, танка, хокку (гай-ку), шлока, бейт та ін.

Проблема розвитку верлібру в українській літературі є надзвичайно актуальною. У XX столітті її досліджували Д. Загул, Б. Якубський, Г. Майфет, Б. Навроцький, В. Ковалевський, Г. Сидоренко, Н. Костенко, І. Качуровський, Ю. Ковалів та ін.

Що ж таке верлібр і який шлях він пройшов у своєму розвитку?

На думку Н. Костенко, верлібр — це форма, утвердження якої є закономірним і водночас новим етапом у розвитку віршової культури XX ст. Дослідниця підкреслює, що в сучасному віршознавстві протиставлено концепції метричності (В. Брюсов, В. Баєвський, С. Кормилов, М. Гаспаров та ін.) та неметричності верлібру (В. Поліщук). Н. Костенко пропонує свою, авторську концепцію розуміння цього феномена, яка не зіштовхує дві, здавалось би, несумісні системи, а знаходить їх спільну точку опори: верлібр — неоднорідний, а тому він може бути метричним і неметричним, розмірним і нерозмірним.

Верлі́бр (фр. vers libre — вільний вірш) — неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії). Верлібр є одночасно і ліричним жанром. У художній літературі верлібр поширився в добу середньовіччя(літургійна поезія),, а пізніше — у німецькій (Генріх Гейне ) та бельгійській (Еміль Верхарн) поезії й твор-чості французьких символістів (Поль Верлен, Артюр Рембо, Шарль Бодлер, Стефан Малларме та ін.). Видатним майстром верлібру був Уолт Уїтмен (США). В Росії верлібром писали Афанасій Фет, Валерій Брюсов, Олександр Блок, Андрій Бєлий та ін.

Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування:

В українській літературі, що мала потужну верліброву основу в фольклорі, верлібр почав розвиватися наприкінці XIX століття (І. Франко, Леся Українка), активізувався у 20-х роках XX століття (М. Семенко, М. Рильський, В. Поліщук, В. Бобинський, Я. Савченко, Г. Шкурупій, О. Близько та ін.),

Але максимального прискорення як ритмоструктурі, так і в образно-стильовому звучанні верлібру надали поети київської школи та нью-йоркської групи.

Без сумніву, верлібр в українській літературі першої половини XX століття активно розвивався, спираючись на здобутки європейської поезії та національного фольклору, насамперед дум.

Форми верлібру використано у двох циклах І. Франка: « В пленері»(збірка «Із днів журби», 1900) та «Вольні вірші» (збірка «Давнє й нове», 1911). Якщо вірші першого циклу верлібрами ми називаємо досить умовно, то всі без винятку «Вольні вірші» насичені верлібровим елементом .

У збірці «Думи і мрії»(1899) найповніше виявився поетичний талант Лесі Українки. Авторка зверталася до багатьох поетичних форм, зокрема до сонета, терцета, катрена, секстини, гекзаметра, силабічної поезії, верлібру. Спроби І.Франка та Лесі Українки в жанрі верлібру активно продовжили українські поети 20—30-х років XX століття, але найбільших здобутків на цьому поприщі досягли М. Семенко і В. Поліщук. Отже, у творчості М. Семенка та В. Поліщука верлібр досяг нових, більш вишуканих, специфічних форм, набув нових відтінків та «аранжувань». Кожен з цих поетів приділив значну увагу вдосконаленню ритмомелодики вільного вірша, звукопису, прагнув підпорядкувати образну систему своїх верлібрів тому модерністському напряму, до якого належав.

Досвід українських верлібристів 20—30-х років XX століття не пропав марно. Практику творення верлібру українським поетичним авангардом цього періоду активно засвоїли і розвинули поети «київської школи» (Василь Голобородько, Михайло Григорів, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Валерій Ілля, Іван Семененко та ін.), В. Стус, представники нью-йоркської групи, а пізніше — поети 80-х— 2000-х років.

Верлібр відмінний від вільного вірша, власне, нерівностопного римованого (переважно — ямбічного) вірша. Натомість вільний вірш (його ще називають вольним віршем) – це вірш, який, на відміну від канонічних нормативів силабо-тоніки, має довільну кількість стоп при збереженні традиційного римування та закономірного розподілу наголосів. Спочатку вільний вірш з'явився у байках, що використовували невимушену бесіду, живі інтонації, а значить – різну довжину фраз, рядків (див. байки Л. Глібова). Згодом вільний вірш поширився на інші віршовані твори.

В українській літературі верлібр використовували М. Вороний, О. Олесь, М. Семенко, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська, Р. Кудлик, В. Голобородько та ін. Верлібр став основним різновидом поетичного мовлення у постмодерній поезії.