141. Основні жанри ліричних творів, поділ лірики за тематичним принципом.

ЖАНР (франц. genre) – історично сформований внутрішній підрозділ у всіх видах мистецтва;

Лірика (від грец.слова - означає струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) - один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора.

Основні жанри ліричних творів.

Жанри лірики — гімн, дифірамб, псалми, пеани, ода, пісня,сонети, станси, канцони, елегії, послання. сатири,епіталама, пенегірик, мадригал, епітафія, думка, романс, ліричний портрет, медитація.

Гімн (грец. ΰμνοζ) не має чіткого етимологічного значення; в античності його пов'язували із υμνάινω, розуміючи гімн як «зіткану» пісню (метафоричне сполучення слів у мовленнєву матерію викликало аналогії з ткацьким процесом) — урочистий музичний твір програмного звучання. Початок веде з давніх часів, коли спершу в Єгипті, а пізніше в Греції стали складати гімни на честь богів або героїв.

Гімн як жанр уперше з'являється в українській літературі у творчості П. Куліша («Гімн єдиному цареві», «Гімн єдиній цариці»). І. Франко назвав гімном вірш «Вічний революціонер». Подібний характер має і вірш П. Чубинського «Ще не вмерла Україна», що є гімном незалежної Української держави.

Дифірамб (грецьк. dithyrambos — урочиста хорова пісня на честь богів, передовсім Вакха) — один із різновидів давньогрецької лірики, близький до оди чи гімну. Виконувався спочатку на святі збирання винограду, властивий поезії Піндара (VI-V ст. до н.е.). У новоєвропейській літературі — вірш, позначений надмірним звеличенням певної особи або події. Досить часто цей термін вживається в іронічному значенні.

Послання — епістолярно-публіцистичний вірш, написаний у формі звернення до певної реально існуючої особи (іноді до багатьох осіб).

Широко представлений цей жанр в українській літературі. Класикою стали вірші Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє», «Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ'яненка», «М. Костомарову». Чимало таких віршів є у творчості І. Франка («Товаришам з тюрми», «Мойому читачеві», «Молодому другові»), Лесі Українки («Товаришці на спомин»). Цю жанрову форму використовували практично всі визначні українські поети XX століття (П. Тичина, М. Рильський, М. Драй-Хмара, В. Сосюра, М. Бажан).

Ода — жанр лiрики, вiрш, що виражає пiднесенi почуття, викликанi важливими

iсторичними подiями, дiяльнiстю iсторичних осiб.

Сонет (від італ. зопеііо — звучати) — ліричний вірш, який складається з 14 рядків п'ятистопного або шестистопного ямба: два чотиривірші (катрени) з перехресним римуванням і два тривірші (терцети). У сонеті має бути п'ять рим з різними видами римування. Виник сонет в італійській літературі, очевидно, на початку XIII ст. Започаткований Джакото да Лентіно (XIII ст.), сонет проходить через всю історію світової літератури. В українській літературі майстрами сонету були І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, Є. Мала-нюк, А. Максименко та багато інших.

Панегірик (від грец. πανηγυρικόζ) — урочиста похвальна промова, яка виголошувалася на народних зборах. Панегірик звичайно присвячувався певним видатним особам, суспільним діячам, полководцям і т. д., вихваляв їхні діяння або ж славословив певні знаменні історичні події, наприклад, по­хвальне слово Ісократа 380 року до нашої ери про Афіни та їхню історію.

Думка — досить поширений в українській і деяких інших слов'янських літературах жанр короткого ліричного вірша елегійного (іноді баладного) змісту.

В українській поезії жанр започаткував А. Метлинський (збірка 1839 року «Думки і пісні та ще дещо»). Зустрічається він також у творчості О. Афанасьєва-Чужбинського («Як ранок осипле квіточки росою»), М. Петренка («Дивлюсь я на небо»), Т. Шевченка («Нащо мені чорні брови», «Тяжко-важко в світі жити»).

Романс (ісп. romance від пізньолат. romance — по-романськи, тобто по-іспанськи) — це сольна лірична пісня, здебільшого про кохання. Вона виконується з музичним супроводом.

Розквіт цього жанру в Україні припадає на XIX — початок XX століття (Є. Гребінка, А. Кримський, Леся Українка).

Елегія (грец. ελεγεία, від έ'λεγοζ — пісня; утворено, як гадають, від фрігійського слова, що означало очерет, тобто від музичного інструмента, виготовленого з очерету, — сопілки, під акомпанемент якої співалися елегії) — вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії: «Тоска _ элегии пароль» (І. Северянин).

Елегійні настрої характерні для поезії українських романтиків ЗО—40-х років XIX століття (А. Метлинський, С Писаревський, М. Петренко, В. Забіла). Елегія посідає важливе місце в творчості Т. Шевченка («Думи мої...», «Чого мені тяжко...»). Народною піснею стала елегія Л. Глібова «Журба». Досить часто трапляються елегії у творчості І. Франка («Майові елегії», «Розвійтеся з вітром»), Лесі Українки («Східна мелодія», «Мрія далека»), поезії П. Гра-бовського, В. Самійленка, М. Чернявського.

Елегія має свою специфіку. Не всі сумні твори слід вважати елегіями. Для справжньої елегії журба є концептуальною. Вона є результатом усвідомлення певних закономірностей дійсності, що виявляють себе в протиріччях між життям і смертю, добром і злом. Саме ці моменти свідчать про збагачення елегійного жанру в сучасній літературі. Особливо це характерно для творчості В. Сосюри, В. Поліщука, М. Бажана, М. Рильського, А. Малишка, І. Муратова, В. Стуса, І. Світличного, М. Вінграновського, Л. Костенко

Медитація (лат. meditatio — роздум) — вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа).

Особливого поширення цей жанр набув у поезії сентименталістів і романтиків. Медитативний характер мали чимало віршів Є. Гребінки, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, О. Олеся, В. Самійленка, Лесі Українки. У літературі останніх десятиліть медитації писали М. Рильський, В. Сосюра, A. Малишко.

Прикладами медитації можуть бути вірші «Дивлюсь я на небо» І. Муратова, «Знову літо пролетіло» П. Осадчука, «О власну стріти смерть — як щастя засягнути» B. Стуса. Інколи у творчості поетів медитації складають цілі цикли. Так, у С Крижанівського є цикл «Медитації», що об'єднує шість віршів («Вночі моя уява ожива», «Мені чужа бундючність пишних поз», «Юних літ казки обворожили», «Про смерть», «Звернення до моря», «Ні пишним лугом, ні затишним лісом»). У Ю. Сердюка подібний цикл складається з двох віршів («Природа. Гармонія», «Слово»).

Пісня (давньорус. п^ти — співати, нім. Lied, франц. chanson, англ. song) — вірш ліричного або ліро-епічного характеру, мелодичний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу.

В українській літературі цей жанр особливої популярності набуває в XIX столітті. Провідне місце в ній посідають пісні: «Віють вітри» І. Котляревського, «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі» В. Забіли, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Скажи мені правду» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Повій, вітре, на Вкраїну» С. Руданського, «Стоїть гора високая» Л. Глібова, «Вечірня пісня» В. Самій -ленка. Особливо цінний внесок у розвиток цього жанру зробили Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, ліричні пісні яких популярні ще й досі.

Традиції класичної літератури були продовжені й наступними поколіннями українських поетів. У сучасній ліриці популярними є пісні, авторами слів до яких стали П. Тичина і М. Рильський, В. Сосюра і А. Малишко, В. Симоненко і С. Крижанівський, О. Богачук і Д. Пав-личко, Ю. Рибчинський і М. Луків.

Пеан - хорова пісня, близька до гімна, на честь бога Аполлона. Появу пеана в давньогрецькій авторській ліриці пов'язують з ім'ям поета Фалета, який створив його у Спарті в 7ст. до нашої ери. Кращі зразки пеана належать давньогрецьким поетам Алкману, Вакхіліду, Піндару.

Станси (італ. stanza — зупинка, кімната) — невеликий ліричний вірш, що складається із чотирирядкових ямбічних строф, кожна з яких характеризується викінченою філософською думкою. При цьому вони відмежовані одна від одної і за змістом, і за формою. Проте схема римування однакова впродовж усього вірша. Термін "С." увійшов у західноєвропейську поезію на межі XVIII — XIX ст. (Й.-В.Гете, Дж.Байрон, О.Пушкін та ін.) як назва особливого жанру порівняно з елегією чи одою. В українській поезії С. віднаходимо у творчій спадщині Б.Кравціва (збірка "Сонети і станси. З поетичного щоденника 1971—1973")

Канцо́на (іт. canzone — пісня) — одна з форм середньовічної лірики, що походить від кансони трубадурів Провансу: пісня про лицарську любов, пов'язана з культом дами.

В Україні канцона відома перекладами І. Франка, М. Бажана та інших. Українські поети до цієї форми зверталися рідко (В. Самійленко, цикл «Весна», де, крім сонетів, є дві канцони).

Ліричний портрет - це вірш, у якому дається характеристика певної реально існуючої людини, розкриваєтьс її внутрішній сівт, належність до якоїсь професії тощо. Це досить новий жанр лірики, який перебуває в стадії становлення. Прикладами ліричного портрета можуть бути вірші "Шевченко", "Шопен" М. Рильського, "Сестра" С.Крижанівського...

Поділ лірики за тематичним принципом.

Більше поширення одержало членування лірики на жанри по тематичній ознаці - лірика пейзажна, філософська, любовна (або інтимна), громадянська (або політична).

У творах громадянської (політичної) лірики йдеться про події суспільно-політичного життя, оспівуються постаті відомих історичних осіб, виявляються патріотичні почуття, любов до Батьківщини ("Заповіт" Т.Шевченка, "Заспів" П.Куліша, "В вигнанні дні течуть, як сльози" О.Олеся, "Любіть Україну" В.Сосюри, "Старенька жінко, Магда чи Луїза" Л.Костенко).

Філософська лірика — поезія, спрямована на філософське осмислення світу, людини, є виявом філософських поглядів ліричного героя. Ф.л. і філософія мають спільний предмет осягнення — загальні закономірності життя, природи, розвитку суспільства. Проте наука базується на узагальненнях логічного порядку, а поезія — на асоціативних роздумах. Характерними особливостями Ф.л. є художня настанова на пізнання сутнісних проблем буття, часу і простору, превалювання логізованих узагальнених образів, медитація як спосіб ліричного осмислення дійсності. Ф.л. виявляється в різних жанрах (сонети, рубаї, газелі, есе, своєрідні етюди, вірші елегійного характеру тощо). Скажімо, в українській літературі 50-70-х XX ст. активно розвивався філософський сонет (М.Рильський, А.Малишко, Д.Павличко). Проте жодна з цих форм, крім елегії, не була особливо стійкою, нерідко (створюються вірші, генетично не пов'язані з традиційними жанровими формами. Філософську поезію можна осягнути в контексті всієї творчості поета або окремої книжки — "Троянди й виноград" М.Рильського, "Мить і вічність" І.Муратова, "Дерево пізнання" Л.Первомайського, "Карби" М.Бажана. Тут важливу роль відіграє саме контекст.

Bірш-пейзаж, або Пейзажна лірика (фр. paysage, від pays — місцевість, краєвид) — умовна назва ліричного жанру, в якому зображено художні переживання природи, олюдненої та одухотвореної. Пейзажна лірика передає роздуми і почуття поета, викликані картинами та явищами природи ("Озеро" Я. Щоголева, "Гаї шумлять" П. Тичини). У різні культурно-історичні епохи В.-п. посідав не однакове місце в поезії. Був майже відсутній у добу класицизму, натомість набув особливого поширення в період романтизму. В українській ліриці В.-п. — один із основних жанрів, зазнавав емоційної інтимізації.

Інтимна лірика (фр. intime, від лат. intimus — найглибший, потаємний) — умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив — любовна пристрасть автора. Таку лірику ще називають "любовною", або "еротичною". І.л. розкриває широкий діапазон душевних переживань, постає найяскравішим художнім документом історії людського серця; основні мотиви поезії мають еротичне забарвлення, зумовлюють витончену інтимізацію буття, втаємничення у заповітні істини. Після "Книги Пісень" та лірики трубадурів, Ф.Петрарки та Данте Аліг'єрі, Гафіза й О.Пушкіна, Т.Шевченка й І.Франка "Зів'яле листя", В.Сосюри "Так ніхто не кохав" й Наталі Лівицької-Холодної, В. Стуса "Я марно вчив граматику кохання" й П.Тичини "О, панно Інно" інтимна лірика виявилася невичерпною як для сьогоденного покоління поетів, так і для наступних.

Існує й інша класифікація лірики. Згідно з нею лірика ділиться на медитативну і сугестивну. До медитативної належать твори, в яких домінують роздуми над вічними проблемами буття; до сугестивної - твори, в яких основний акцент робиться на передаванні емоційних станів.

Дещо у видозміненому варіанті пропонує типологічний поділ лірики Г. Поспєлов. Він вважав, що "лірика може бути медитативна, медитативно-зображувальна і власне зображувальна". Перші два різновиди такої лірики звернені переважно до самоаналізу, вони містять у собі емоційну чи мислительну рефлексію. Лірична медитація може бути також зовнішнього спрямування і передавати ставлення до подій об'єктивного світу. Власне зображувальна лірика може бути або описовою (в тому числі пейзажною), або оповідною (часом з алегоричним чи символічним значенням).