94.Психологічний зміст самосвідомості.

Сукупність психічних процесів, за допомогою яких індивід усвідомлює себе в якості суб'єкта діяльності, називається самосвідомістю, а уявлення індивіда про саме собі складаються в уявний "образ Я".

Психологічна сутність самосвідомості полягає в тому, що в ставленні особистості до себе закладена здатність її самоудосконалення. Пізнання своїх особливостей допомагає людині змінювати себе, корегувати свої дії, долати негативне.

Самосвідомість забезпечує встановлення рівноваги між зовнішніми впливами та внутрішнім станом суб'єкта, визначає формування свідомої поведінки людини. З одного боку вона виступає як результат розвитку особистості, з другого - як регулятор цього процесу. Отже, самосвідомість поєднує пізнання та переживання. В цьому проявляється цілісність, єдність людського Я.

Щоб кожна людина відкрила себе як неповторну індивідуальність, усвідомила свою позицію в соціальному оточенні, де вона живе, потрібно пізнати себе. Психологічне значення самосвідомості полягає в тому, що кожна людина не лише пізнає, але і творить сама себе, утверджує свою самоцінність, право на саморозвиток, самовиховання, самоосвіту. Через самопізнання відбувається розвиток особистості.

 

 

2.3 Структура самосвідомості особистості

Структура самосвідомості людини відзначається різноманітністю форм вияву, які пов'язані з усіма сторонами її психічної діяльності: пізнавальної - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо; емоційної - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення і т. п.; вольової - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість та інше.

Структура самосвідомості:

- самопізнання;

- самоставлення;

- саморегуляція.

Так, через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе. Ці знаки входять у зміст самосвідомості як її серцевина.

Переживання різних емоцій, що супроводжують процеси самопізнання, формують у людини ставлення до себе. Знання про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становить самооцінку особистості. Зміст знань людини про себе і ставлення до себе з початкових станів формування проявляються через процес саморегулювання й самоорганізації особистістю своєї поведінки.

1. Самопізнання – процес усвідомлення, спрямований на дослідження суб'єктом, що пізнає себе, свої діяльності, свого внутрішнього психічного змісту. Самопізнання стає можливим тільки тоді, коли особистість, що пізнає, водночас і є суб'єктом і об'єктом пізнання. Самопізнання є водночас і результатом, і передумовою самоусвідомлення. Однак його не слід зводити до самосвідомості або до рефлексії. Можна усвідомлювати себе, рефлексувати, але не знати сутності свого „Я'. Уміння пізнавати власний внутрішній світ досягається з досвідом життя. Процес самопізнання несе інформацію не тільки про характер, здібності та інші особливості, він спрямований на пізнання справжнього в особистості, осягнення сутності її земного покликання.

2) Самоставлення – одна із складових суб'єктивного ядра особистості й структури її самосвідомості, характеристика самоцінності та механізм керування поведінкою. На рівні свідомості самоставлення виявляється в поведінці та діяльності як загальне, глобальне почуття „за' чи „проти' самого себе у формі самоповаги, самоінтересу, близькості до самого себе, очікуваного ставлення інших. На рівні підсвідомості працюють механізми психологічного захисту „Я' самоцінності (компенсація, прикрашання, захист від самозаперечення), що може провокувати деструктивну поведінку особистості.

Існує велика різноманітність понять про самоставлення Деякі автори основою само ставлення вважають симпатію, інші наполягають на тому, що самоставлення – це, в першу чергу, усвідомлення власної цінності, яке висловлюється в почутті самоповаги.

Можна виділити два положення, які явно підтримуються більшістю дослідників, по-перше, існує деяке узагальнене самоставлення, яке є цілісним, однорідним і універсальним утворенням, яке відображає ступінь позитивного ставлення індивіда до власного ставлення про себе, по-друге, це узагальнене самоставлення певним чином інтегрується з особистих самооцінок.

У вітчизняній психології є концепція самосвідомості, запропонована В.В. Століним. Уявлення про самопізнання спираються на ідеї О.М.Леонтьєва про діяльність, свідомість і особистість, і в першу чергу, на уявлення про особистісний зміст як однієї з основних „утворюючих свідомості'. Основною самоставлення є процес, у якому власне „Я', власні риси і якості оцінюються особистісного відношення до мотивів, які відображають потреби у самореалізації. За В. Століним, можливість існування інтегрального і відносно постійного ставлення до себе притаманна самій будові самоставлення, яке як система має властивість адитивності.

Складність самоставлення як психологічного феномену опосередковано рядом чинників.

1) ставлення до себе – є інтегральна характеристика, що не зводиться до самооцінки. Ставлення до себе – є найбільш інтегральний особистісний зміст, тобто розкриття змісту самого себе в аспекті власних найбільш значимих діяльностей.

2) позитивне ставлення до себе має настільки важливе значення, що не дивні випадки, коли людина уникає актуального усвідомлення негативного ставлення до себе або не хочуть виказувати його перед сторонніми.

3) ставлення до себе, що є компонентом самосвідомості і образу „Я', на думку В. Століна, пов'язано з процесами пізнання іншої людини і стосунків з нею.

У вітчизняній психологічній науці також існує модель побудови самоставлення, запропонована Н. Сарджваладзе. Основні положення:

- самоставлення має компетентну будову і містить у собі когнітивний, емоційний компоненти;

- має чотири виміри – біологічний, часовий, психологічний і соціальний;

- виконує функції: функцію „дзеркала', функцію самовиразу, функцію зберігання внутрішньої стабільності „Я', функцію саморегуляції і самоконтролю, функцію психологічного захисту і функцію інтракомунікації.

Самоставлення змінюється в залежності від соціальної ситуації (згідно досліджень, у старшому і юнацькому віці), що може відбуватися через виникнення головної проблемної ситуації в ранньому юнацькому віці – особистісне, життєве і професійне самовизначення.

3) Саморегуляція – це система психічного самовпливу з метою свідомого керування особистістю своїми психічними станами відповідно до вимог ситуації і доцільності. Саморегуляція може здійснюватися на неусвідомленому рівні механізмами підтримання внутрішнього гомеостазу та пристосувальної поведінки або бути свідомим, довільним процесом на основі освоєння спеціальних методів мобілізації внутрішніх резервів, що в повсякденному житті залишаються незатребуваними.