1.3. Аутоімунні захворювання

Аутоімунні захворювання – це захворювання, які характеризуються розвитком імунної відповіді до антигенів власних тканин.

Докази існування таких захворювань [29, 57]:

• наявність у сироватці крові антитіл до власних тканин;

• наявність у плазмі крові циркулюючих тканинних антигенів;

• наявність у плазмі крові циркулюючих імунних комплексів;

• наявність сенсибілізованих Т-лімфоцитів до власних тканин;

• здатність аутоантитіл і аутореактивних клітин (Т- лімфоцити) пошкоджувати клітини організму;

• наявність в тканинах фіксованих імунних комплексів і ознак пошкодження тканин;

• відтворюваність захворювання на тваринах.

Існує дві групи аутоімунних захворювань:

1. органоспецифічні – характеризуються ушкодженням певного органа (поліневрит, тиреоїдит);

2. системні – в крові циркулюють імунні комплекси, які осідають на ендотелії судин і викликають активацію системи комплементу, при цьому розвивається запалення (васкуліт); це можуть бути антитіла до білків крові чи ДНК (ревматоїдний артрит, системний червоний вовчак) [33].

Гіпотези розвитку аутоімунних захворювань [29]:

1. поява в організмі в результаті мутацій “заборонених” клонів Т- і В- лімфоцитів;

2. порушення толерантності (аутореактивні Т- і В- лімфоцити проявляють агресію щодо власних тканин);

3. індукція аутоімунних процесів поліреактивними антигенами;

4. порушення функцій системи Т- і В- лімфоцитів;

5. порушення органних бар’єрів (головний мозок, кришталик тощо).

Аутоімунні захворювання – це окремий випадок імунопатологій. Найчастіше розвиваються у людей з гормональним дисбалансом та наявністю аномальних локусів генів HLA. Наприклад, HLA-B27 – локус маркерів системного червоного вовчака [33].

1.3.1. Системний червоний вовчак – системна імунопатія

СЧВ як мультифенотиповий синдром (табл. 1) був вперше описаний Морітцом Капозі у 1872 році. Частота захворюваності на СЧВ серед жінок дітородного віку складає 1:1000 [17]. Окрім власне СЧВ, розрізняють такі форми цього захворювання:

1. дискоїдний червоний вовчак;

2. шкірний червоний вовчак;

3. медикаментозний червоний вовчак;

4. неонатальний червоний вовчак.

Етіологія захворювання ще до кінця не з’ясована, але найважливішими факторами індукції його розвитку є генетичні, гормональні та фактори середовища. Аутоантигенами при СЧВ можуть виступати: ДНК, нуклеопротеїни, розчинні цитоплазматичні антигени та кардіоліпін. Найчастіше ними слугують ДНК та білки-гістони. При СЧВ виникають також ауто-АТ до різних клітин крові, зокрема, нейтрофілів і навіть лімфоцитів. Однак, роль цих антитіл у патогенезі є незначною, оскільки клітини-мішені швидко нейтралізують антитіла на своїй поверхні. Можливе утворення антитіл до кардіоліпіну мембрани тромбоцитів. При цьому порушується одна із реакцій згортання крові, що призводить до венозного тромбозу і викидня у вагітних жінок [17, 33].

Основні симптоми СЧВ [15, 17]:

1. біль у суглобах (артралгії) та м’язах;

2. лихоманка;

3. еритема «метелик» (переважно на обличчі, можлива на долонях і ступнях);

4. плеврит;

5. випадіння волосся;

6. синдром Рейно;

7. фоточутливість;

8. ураження нервової системи (втомлюваність, безсоння, епілептичні припадки);

9. ураження нирок (нефрит);

10. анемія;

11. ураження серця.

Таблиця 1.

Характеристика різних ступенів активності СЧВ

Показник	Ступінь активності
	ІІІ	ІІ	І
Гемоглобін, г/л	< 100	100-120	> 120
ШОЕ, мм/год	> 45	30-40	16-20
Фібриноген, г/л	> 6	5	4
γ- глобуліни, %	25-35	24-25	20-23
LE-клітини (на 1000 лейкоцитів)	> 5	1-2	Поодинокі або відсутні
Антинуклеарний фактор (титр)	> 128	64	32
Анти-ДНК АТ (зв’язування)	виражене	помірне	незначне

Нами було встановлено взаємозв’язок між протеолітичною активністю анти-гістонових ауто-АТ та особливостями перебігу захворювання у хворих на СЧВ [20, 34]. Зокрема, було підтверджено, що СЧВ переважно розвивається у жінок дітородного віку. Також показано, що прояв основних симптомів СЧВ – еритеми «метелик», ураження нирок та суглобів – пов'язаний із продукцією каталітично активних антитіл. Було знайдено кореляцію між стадією хвороби та кількістю антитіл і показано, що на стадії загострення продукція IgG значно зростає у порівнянні зі стадією ремісії [34]. Ступінь активності захворювання також залежить від наявності протеолітично активних антитіл, зокрема, вже на ІІ ступені помітне значення збільшення їхньої кількості.