Класичний період античної філософії: Сократ. Платон. Аристотель.

Антична філософія підрозділяється на давньогрецьку і давньоримську. Антична філософія сформувалася під впливом і впливомпредфилософской грецької традиції, яку умовно можна як ранній етап самої античної філософії, і навіть поглядів мудреців Єгипту, Месопотамії, давньосхідних країн.

Вершина розвитку античної грецької філософії доводиться приблизно тимчасово від другої половини V остаточно IV в. е. Це період найбільшого розквіту класичної грецької рабовласницькою демократії, спирається на політичну форму міста-держави — поліси.

Завдяки трьом найвидатнішою сьогодні представникам класичної грецької філософії — Сократові, Платону і Арістотелеві— Афіни приблизно 1000 років стали центром грецької філософії. Сократ вперше у історії порушує питання особистості з її рішеннями,диктуемими совістю, і з її цінностями. Платон створює філософію як закінчену світоглядно - політичну талогико-етическую систему; Аристотель — науку якисследовательски-теоретическое вивчення реального світу.

Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом (469-399 pp. до н.е.). Він першим прийшов до висновку, що філософія — це діяльність щодо усвідомлення, осмислення та визначення відношення людини до дійсності. Філософ — людина, яка змінює своє відношення до світу відповідно до змін обставин буття.

Платон (427-347 pp. до н.е.) — перший з античних філософів, чиї пращ збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 p. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою Академія .Платон свої головні зусилля зосереджує на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального ("краси" взагалі, "мужності", "добра" тощо). Він не мав сумнівів у існуванні загального реально, а як воно саме існує — нікому ще не відомо. Тому Платон відшукує аргументи, котрі повинні довести скептикам реальність існування загального.Платон першим увів у філософію поняття матерії, яке в нього позначає небуття, ніщо. Матерія — це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорії існуючу реальність з тією, яка була до неї.

Арістотель

Арістотель (384-322 pp. до н.е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа II Александра. Його роботи — "Метафізика", "Топіка", "Етика Нікомаха", трактат "Про душу" та інші.

Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають пер-шотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики — науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали під час осмислення надбання його вчителя Платона. Передусім це проблема відношення матерії та ідеї. Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, які ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне.

Філософія періоду Середньовіччя, її основні риси, періодизація та проблематика.

Епоха Середньовіччя припала на V-XVI ст. На протязі цього періоду політичні погляди активно розвивалися та змінювалися. Ця еволюція включає три великі етапи:

I. Ранньосередньовічний (кінець V - середина XI ст.) Цей період характеризується тим, що держави спочатку організовуються у великі, але слабо інтегровані монархії, і незабаром розпадаються на окремі політичні утворення.

II. Етап розвитку середньої доби Середньовіччя (середина XI - кінець XV ст.) Для цього періоду характерні централізовані станово - представницькі монархії;

III. Етап пізнього Середньовіччя (кінець XV - початок XVII ст.) Державність цього періоду характеризується переважно абсолютними монархіями.

Упродовж усієї епохи Середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна чи світська. За домінування духовної влади виступали Фома Аквінський, Августин, а за пріоритет світської -М. Подуанський, А. Данте.

Видатний філософ епохи середньовіччя Фома Аквінський запозичив у Аристотеля ідею про людину як істоту політичну, а також думку про те, що держава, як ціле, логічно випереджує індивідів, що її складають, а благо держави є важливіше за благо її громадян. Головним завдання державної влади є сприяння державному благу, збереження миру та справедливості у суспільстві. Народ має право скинути владу несправедливого та жорстокого монарха, якщо він посягає на право Церкви. Найкращою формою правління Фома Аквінський вважав монархію, зокрема, такий її різновид, як монархія політична, у якій влада правителя залежить від закону та не виходить за його рамки.

Марсилій Подуанський - італійський мислитель та політичний діяч, сформував свою доктрину у праці "Захисник миру" (1324). Він заперечував претензії Папи на владу над світом, бо це суперечило Святому Письму, за яким влада духовна мала бути відділена від світської. Відповідальність за всі біди та нещастя у світі М. Подуанський покладав на Церкву. Церква повинна бути відділена від держави та підпорядкована світській політичній владі.

Держава для М. Подуанського - це світський інститут, який розвивається за власними законами. Держава виросла із сім'ї, як найпростішого елементу людської асоціації. З появою держави він пов'язує появу політичної влади. Саме Подуанському належить трактування миру як засобу для досягнення "громадянського щастя". М. Подуанський був проти підпорядкування політики засадам релігії та моралі. В цілому його творчість свідчить про рішучий розрив з теологічною традицією у поглядах на державно-правові явища.