44. Класифікація витинанок

За кольором витинанки можна поділити на:

• однокольорові (витинанки, які виконані в одному кольорі);

• багатокольорові (при створенні яких використовують де кілька кольорів);

• з підкладкою (які розташовані на тлі іншого кольору).

За сюжетом розподіляються на такі групи:

• дерево життя;

• зображення тварин та птахів ;

• зображення сюжету із фігурками людей;

• геометричні.

За технікою виконання витинанки бувають:

• ажурні (зображення міститься у прорізах);

• силуетні (зображення виступає силуетом);

• одинарні (виготовленні з одного аркушу паперу);

• складні (аплікаційні з кількох аркушів паперу, і тому завжди багатокольорові);

• накладні (накладені одна на одну гіркою);

• складені (твори, зображення яких утворені з окремих елементів).

45.Матеріали та інструменти для виготовлення витинанок.

Звичайно для виконання витинанок| використовують тонкий, але|та| міцний папір різних сортів|гатунків|. Це може бути цигарковий, компресний папір, крафт та інші. Для роботи необхідні такі інструменти: гострі ножиці різної довжини, прямі, зігнуті і фігурні. Для дрібних|мілких| деталей звичайно використовують манікюрні ножиці.

50. Історія розвитку обробки шкіри та виготовлення виробів з неї

Обробка тваринних матеріалів належить до найдавніших трудових процесів, які передували плетінню, ткацтву та іншим заняттям. Шкіра та хутро тварин з незапам'ятних часів служили людині для утеплення і прикрашання тіла, а також використовувалися для побутових потреб.

Незважаючи на відсутність речових пам'яток, які через нетривкість матеріалу не збереглися до нашого часу, знайдені археологами зразки знарядь на території України свідчать, що їх застосовували для обробки шкір у добу скіфо-сарматської культури.

Археологічні знахідки шкіряного одягу, взуття, головних уборів засвідчують використання шкіри у II тис. до н. є. У дослов'янський період уже відомо було фарбування шкір. Упродовж тривалого періоду історичного розвитку існувала домашня обробка шкір та виготовлення з них найнеобхідніших у побуті виробів господарського призначення, одягу та взуття. В умовах натурального господарства обробка шкір з домашнього ремесла трансформувалася у такі промисли, як чинбарство (первісна обробка сировини); лимарство (виготовлення предметів упряжі); шевство (пошиття взуття); кушнірство (пошиття вбрання); палітурництво (виготовлення шкіряних оправ) та ін.

Про високий художній рівень обробки шкір у часи Київської Русі свідчить широкий асортимент виробів: кольорове сап'янове взуття, оздоблене малюванням, гаптом і дротом, хутряне вбрання, оправи для книг, військове спорядження (піхви для зброї, сідла, щити), одяг (кожухи, безрукавки, пояси, сумки, головні убори) та ін. У X—XI ст. шкірка хутряного звіра на Русі була грошовим еквівалентом у торгівлі; нею сплачували и данину.

Обробка шкір та виготовлення з них необхідних у побуті виробів, які упродовж століть існували у формі домашнього ремесла і промислу, супроводжувалися постійним удосконаленням досвіду і примноженням арсеналу художніх засобів. Матеріалом для усіх видів виробів служила натуральна шкіра, а з XX ст. — штучна. Внаслідок механічної або хімічної обробки шкір тварин їм надавали найрізноманітніших фізико-технологічних властивостей і естетичних якостей: стійкості й міцності при стискуванні, розтягуванні, стиранні; гнучкості й еластичності; придатності до зшивання, вишивання, тиснення, плетіння, інкрустації, аплікації тощо. Натуральну шкіру класифікують за видами сировини, технологією дублення й опорядження. Поширеними ґатунками шкір є:

 •   сириця (вичинена, але недублена шкіра великої рогатої худоби);

•   пергамент (вичинена, недублена, тонка шкіра буйволів та свиней);

•   шевро (тонка, м'яка, щільна, вичинена і дублена шкіра молодих кіз або козенят);

•   сап'ян (тонка, м'яка, дублена шкіра кіз, овець, телят найрізноманітніших кольорів);

•   замша (м'яка, гнучка, оксамитова шкіра сарн, лосів. диких кіз, овець, телят);

•   юхт (м'яка, тонка, дублена шкіра коней і свиней) та ін.

За призначенням шкіряні вироби поділяються на три rpупи : для одягу, обладнання житла та господарських потреб.

 До одягових шкіряних виробів належали: головні убори, верхній плечовий одяг і взуття. Доповненням служили паски, торбинки й прикраси. Багатством і різноманітністю художнього вирішення вирізнялися святкові кожухи й безрукавки, шапки паски та торбинки різних регіонів України.

В обладнанні інтер'єру використовувалися шкіряні вироби для оббиття меблів, декорування стін, виготовлені переважно цеховими майстрами і прикрашені тисненням, розписом та ін.

До шкіряних виробів господарського призначення належить кінська збруя: святкова упряж (сідла, шлеї, хомути, нашийники, нагрудники та ін.) пишно прикрашалася металевими ґудзиками, кільцями, пряжками, вовняними китицями тощо. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у зв'язку з розвитком промислового виробництва скорочується виготовлення шкіряних виробів у домашніх умовах, уповільнюються темпи зростання шкіряних промислів. Художня обробка шкіри поступово занепадає. Лишень поодинокі майстри традиційних осередків, головним чином, західних областей України (зокрема Гуцульщини) займалися цим видом ремесла і промислу.

У 70—80-х роках XX ст. художня обробка шкіри в Україні (на Гуцульщині, Буковині, Покутті та Поділлі) починає відновлюватися. На основі досконалого вивчення традицій декоративного вирішення народних виробів майстри та художники створили оригінальні зразки сучасних декоративних сумок, поясів, футлярів, гаманців, книжкових оправ та адресних папок. Поряд з усталеними застосовуються й нові художньо-технічні засоби. У сучасних виробах найбільш вживаними техніками є тиснення по шкірі, ажурне вирізування з підкладуванням, аплікація шкірою і металом, вишивання кольоровими нитками, плетення ремінцями та ін. Іноді застосовуються й призабуті техніки — карбування, випалювання, розпис по шкірі тощо. Отже, давні народні традиції не лише плекаються, але й отримують ніби друге життя.