26. М. Костомаров «Двє русскія народності».

Однією з найконцептуальніших робіт ученого була стаття «Две русские народности», опублікована в журналі «Основа» .На жаль, стаття «Две русские народности», через політичні причини, стала «тера інкогніта» при розгляді спадщини М.Костомарова. У статті «Две русские народности» можна виділити три смислові блоки. Спочатку вчений висловлює свої погляди на формування народностей. При цьому приділяє багато уваги географічному середовищу, а також контактам між народами. У другому смисловому блоці викладається схема становлення й розвитку східнослов’янських етносів. Третій, найважливіший смисловий блок статті - це зіставлення української та російської народностей. М.Костомаров вказує на істотні ментальні відмінності цих двох етносів, на те, що це абсолютно різні народи й за культурою, й (найголовніше!) за способом поведінки й світосприйняття. Щоправда, він говорить, що ці народності взаємно доповнюють одна одну. М.Костомаров далекий і від російських імперських істориків. Вважаю, що погляди ученого на походження східнослов’янських етносів і їхній розвиток найзбалансованіші й відповідають історичним реаліям. М.Костомаров звертає увагу на те, що в літописних джерелах говориться про існування різних «етнографічних гілок» східних слов’ян, власне літописних племен. Близькі «етнографічні гілки», або племена, поступово формувалися як одна народність. Щоправда, всі вони наче складали «суперетнос», «загальну народність», назвою для якої служив етнонім Русь. Таким чином, етногенез східнослов’янських народів, згідно зі схемою М.Костомарова, відбувався так. На первинному етапі існували різні східнослов’янські племена, які з часом почали групуватися в окремі народності. Однією з перших сформувалася українська народність, яка використовувала етнонім Русь. Незабаром сформувалася окрема білоруська народність - переважно на основі племені кривичів. Після цього від руської, власне української, народності відокремилася народність новгородська. І лише в ХІІ ст., коли ці народності пройшли певні стадії розвитку, виникає народність московитів, у генезисі якої важливу роль зіграли фінські племена. Учений вважав, що московити знищили, власне вчинили етноцид, новгородський етнос.

27 І. Шевченко «Хрещення Київської Русі».

Книга професора Ігоря Шевченка, високого інтелектуала, одного із найвидатніших спеціалістів у ділянках візантійської і слов’янської історії та культури, представляє середньовічну і ранньомодерну історію України в широкій культурологічній перспективі у контексті її зв’язків зі Сходом (Візантією, Московською / Російською державою та Османською імперією) і Заходом (Польщею та Австро-Угорщиною). Дванадцять нарисів, з яких складається книжка, охоплюють період від впровадження християнства у Київській Русі до початку XVIII ст.Автор максимально об’єктивно й безпристрасно аналізує різні рівні проникнення східних і західних культурних елементів в Україну. Візантія, завдяки успішній християнській місії, заклала основи і дала могутній поштовх розвиткові культури Київської держави. Візантійська спадщина була визначальною складовою в культурному спектрі Давнього Києва і не втратила своєї ваги до сьогоднішнього дня. Впливи Візантії і Царгородського патріархату залишалися актуальними і в епоху поділу Київської Русі, коли політичні акценти в діалозі з Константинополем почали зміщатися з Києва через Суздаль і Владимир до Москви. Спільність віри і схожість історичної долі греків та населення українсько-білоруських земель сприяли швидкому засвоєнню тут інтелектуальної спадщини греків у пост візантійський період, що знайшло свій вираз у створенні шкіл з викладанням грецької мови, перекладацькій, редакційній та видавничій роботі над візантійських авторів.Іншим, протилежним полюсом, звідки в середньовічну і особливо ранньомодерну епоху йшли культурні імпульси, був Захід. Головними воротами, крізь які ця культурна традиція проникала до України, була Польща. На фоні взаємодії протилежних культурних впливів і в результаті організаційних і культурних ініціатив української та білоруської суспільної еліти відбувалося відродження віри і формування своєрідної руської культурної ідентичності.