16. Кубинська революція.

Кубинська революція — озброєне повстання опозиційного руху на чолі з Фіделем Кастро, яке почалося 26 липня 1953 року зі штурма казарм Монкада і призвело до повалення диктаторського режиму президента Фульхенсіо Батисти на Кубі (1952—1958 роки) 1 січня 1959 року. Кубинська революція — це також здійснення соціально-економічних програм нового революційного уряду, який очолив Фідель Кастро. 1 травня 1961 року Фідель Кастро проголосив кубинську революцію соціалістичною.

До революції 1959 року Куба була країною, що цілковито залежала від американських інвестицій.^[1] Основу її економіки становило виробництво сільськогосподарських продуктів. Виробництво цукру давало близько третини національного доходу і становило 80% кубинського експорту. Під цукровою тростиною було зайнято більше половини всієї оброблюваної площі. Друге місце в економіці належало виробництву тютюну. Для кубинської економіки було характерне монокультурне виробництво і протягом багатьох років майже повна залежність від ринку США.^[2] До революції більше 60% кубинського експорту припадало на Сполучені Штати. Монополії США контролювали більше половини цукрової промисловості, понад 90% електроенергетики, нафтопереробної і добувної промисловості, зв'язок, туристичний бізнес. Куба фактично була сировинним придатком США. На території острова перебувала військово-морська база США. Хоча при режимі Батисти економічне становище Куби було краще, ніж в інших країнах цього регіону, основна маса населення жила в умовах повної убогості. ініціативу відкритого виступу проти диктатури взяла на себе група молодих революціонерів на чолі з Фіделем Кастро. На світанку 26 липня 1953року^[4] 165 осіб на чолі з Фіделем Кастро атакували військову казарму Монкада і деякі інші об'єкти в Сантьяго — центрі провінції Орьєнте. Раптово захопити казарму не вдалося. Напад було відбито. По країні пройшли арешти. Фідель Кастро і його товариші були засуджені на тривалі терміни ув'язнення. Промова Кастро на суді отримала популярність як «Програма Монкади» і стала програмною основою революційної організації «Рух 26 липня», створеної Ф. Кастро і його прихильниками в 1955 році.

Загін Фіделя Кастро у складі 82 чоловік в ніч на 25 листопада 1956 року відплив з Мексики на яхті «Гранма» (призначена лише для 9 чоловік). 30 листопада, в день, призначений для висадки експедиції, керівник «Руху 26 липня» в провінції Орьєнте 22-річний Франк Паїс підняв повстання в Сантьяго. Загін Ф. Кастро здійснював успішні напади на підрозділи урядових військ і отримував всі зростаючу допомогу населення. Ряди його збільшувалися. Партизанська збройна боротьба в горах і сільській місцевості поєднувалася із страйковим рухом у містах.

У лютому 1959 року було створено революційний уряд на чолі з Ф. Кастро. У липні 1959 року президентом країни став Освальдо Дортікос Торрадо

30.Економічні і політичні проблеми розвитку постколоніальних країн африки

До Другої світової війни в Африці існувало тільки чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія і Південно-Афри-канський Союз. Найбільші колонії в регіоні належали Великій Британії, Франції, Бельгії та Португалії. Країни центральної та південної частини Африканського континенту особливо гостро відчули на собі наслідки панування колонізаторів. Тропічна Африка була найвідсталішим в економічному аспекті регіоном світу. Промислової продукції на душу населення вироблялось у 10—20 разів менше, ніж в економічно розвинених країнах. Більша частина населення була зосереджена у традиційному секторі — сільському господарстві, де панували родоплемінні й напівфеодальні відносини. Корінне населення у більшості своїй було неписьменним. Голод і хвороби прирікали народи на вимирання. Середня тривалість життя становила менше 30 років. Пік боротьби за незалежність в Африці припав на період із 1957 р. по 1962 р., коли майже весь континент звільнився від колоніалізму, У 1957 р. незалежність дістали Лівія, Марокко, Туніс, Судан, британська колонія Золотий Берег (з березня 1957 р. — Гана). Перші три країни належать до Північної, більш розвиненої частини континенту, де переважає арабське населення. Судан дуже тісно пов'язаний з Єгиптом. У 60-ті рр. незалежність здобули колишні британські колонії: Нігерія— 1960 р., Танганьїка — 1961 р., Уганда— 1962 р., Кенія — 1963 р., Занзібар — 1964 р. Того ж 1964 р. відбулось об'єднання Танганьїки й Занзібару в нову державу — Об'єднану Республіку Танзанію. У жовтні 1958 р. звільнилася перша з французьких колоній — Гвінея, 1960 р. набули суверенітету колишні француз зькі володіння — Малі, Нігер, Чад, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта (нині Буркіна-Фасо), Берег Слонової Кості (Кот-дТвуар), Конго (зі столицею Браззавіль), Мавританія, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мадагаскар).

У 1960 р. бельгійці раптово покинули свою найбільшу колонію Конго (нині Заїр). Місцеве населення виявилось неготовим до такого перебігу подій, і в країні вибухнула громадянська війна між різними етнічними групами Період смути, відомої як "конголезька криза", тривав до 1965 р. Для відновлення порядку ООН .довелося надіслати до країни експедиційний корпус.

У 1960 р. стала незалежною державою Сомалі, територія якої раніше належала Великій Британії та Італії. Тут було встановлено демократичну парламентську республіку на багатопартійній основі, одну з перших в Африці. Але багатопартійна система створювалась у країні з дуже сильним кланово-етнічним протистоянням Переворот 1969 р. привів до влади Сіада Барре з його мріями про Велике Сомалі та орієнтацією на соціалістичну модель розвитку. У 1977—1978 рр. у війні проти Ефіопії за Огаден Сомалі зазнало поразки, причому це вплинуло на зміну орієнтації: сомалійська влада відмовилася від колишньої ставки на СРСР, оскільки радянське керівництво підтримувало ефіопський режим Менгісту Хайле Маріама, і почало шукати підтримки на Заході. Одначе західні держави не квапилися допомогати диктаторському правлінню С. Барре.

Воєнні витрати призвели до найгострішої внутрішньої кризи, розпочалися виступи проти режиму Барре Незважаючи на спроби диктатора провести лібералізацію економічної й політичної системи і навіть введення нової конституції 1989 р., тоталітарний режим був приречений і впав 1991 р. під ударами повстанців. У 1992 р. в країні розгорнулася кровопролитна громадянська війна, яку не спромоглися зупинити навіть війська ООН та армійські підрозділи США. У Сомалі стався небачений за масштабами голодомор. До демократичної революції в Португалії 1974 р., коли було повалено фашистський режим Салазара, на півдні Африки було п'ять португальських колоній — Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде (Острови Зеленого Мису), Сан-Томе І.Принсіпі. У 60-70-х рр. XX ст. країни Африки вважали, що головна причина відсталості — пограбування їх західними країнам». Воно, на їхню думку, здійснювалося способом заниження цін на сировину, що вивозилася, і завищенням цін на машини та обладнання, що завозились. Вихід із становища, яке склалося, чимало країн убачали в підвищенні цін на експорт сировини. Особливо гостро це виявилось у діяльності Організації країн — експортерів нафти (ОПЕК), яка монополізувала торгівлю нафтою. На початку 70-х рр. ОПЕК, підвищивши ціни на нафту, фактично спровокувала світову енергетичну кризу. Але експортери нафти домоглися істотних прибутків. Однісю з найгостріших проблем для країн Африки є дешевизна робочої сили та відплив її за кордон унаслідок слабкого рівня індустріального розвитку. Залучаючи іноземний капітал, тут намагаються створити нові виробництва і відповідно — нові робочі місця. Триває, хоч і в дещо інших формах, експлуатація природних ресурсів регіону. Ще одна важлива проблема — монокультурність сільського господарства. Деякі країни спеціалізуються на вирощуванні кави, цитрусових, бавовни та інших культур, що відправляють на експорт. Вони дуже мадо вирощують сільськогосподарської продукції для задоволення потреб свого населення. У разі неврожаїв, зміни кон'юнктури на світовому ринку або за інших несприятливих чинників народи цих країн опинялись у стані хронічного голоду і залежали від постачання продуктів харчування міжнародними благодійними організаціями. До цієї проблеми додається демографічна проблема: населення більшості африканських країн швидко зростає, більшу частину його становить молодь у віці до 20 років. Молодь необхідно навчати, працевлаштувати, а коштів на це нові незалежні держави не мають. Крім цих, існують соціальні труднощі, пов'язані з незавершеністю процесу структурування африканських суспільств, етнічні та культурні проблеми. Усе це призвело до того, що багато країн Африки на кінець XX ст., за даними ООН, вважалися найвідсталішими у світі в економічному аспекті. Однак політична ситуація в багатьох регіонах континенту стабілізувалася: зокрема, припинилися міжетнічні війни, знайшли порозуміння сусідні народи, почали вирішуватися расові проблеми. Велика заслуга в цьому належить Організації африканської єдності, створеної ще 1963 р., яка останнім часом значно активізувала свою діяльність.

33.Участь Росії в першій світовій війні В 1907 г. Россия вступила в союз Англии и Франции (Антанта) против Германии и Австро-Венгрии, к которым позднее присоединились Турция и Болгария (Четверной союз). Англия враждовала с Германией из-за колоний, Франция хотела вернуть потерянные в 1871 г. Эльзас и Лотарингию, Россия имела противоречия с Австро-Венгрией на Балканах и желала разгромить Турцию и захватить черноморские проливы. Объективно страна была не готова к войне, но Николай II не хотел изменять союзническим обязательствам, а верхушка общества была уверена в быстрой победе. В июне 1914 г. вспыхнул конфликт Австро-Венгрии с Сербией из-за убийства в Сараеве эрцгерцога Фердинанда. Россия пыталась защитить Сербию, но успеха не имела. 1 августа Германия объявила ей войну. Общество охватил патриотический подъём. Русские войска начали наступление в Восточной Пруссии, но после первых успехов армия А. В. Самсонова была разбита. В Галиции русские части разгромили австрийцев. В конце 1914 г. наши силы отразили немцев из-под Варшавы. Турки потерпели поражение под Сарыкамышем. В 1915 г. немцы после тяжёлых боёв отбросили русских из Польши, части Литвы и Белоруссии. В армии не всегда хватало оружия и припасов (вскоре этот недостаток, правда, устранили). В 1916г. войска А. А. Брусилова совершили прорыв на юге, но не довели его до конца из-за потерь и несогласованности действий. Турки были разбиты под Эрзерумом и Трапезундом частями Н. Н. Юденича. Армия и общество были недовольны затянувшейся и неудачной войной. Николай II утратил контроль над ситуацией, находясь не в столице, а в Могилёве в качестве главнокомандующего. Министры сменялись один за другим («министерская чехарда»). Дума находилась в жёсткой оппозиции царю, либералы создали «Прогрессивный блок» (его лидер — глава кадетов П. Н. Милюков). Революционеры вели антиправительственную пропаганду. Страна созрела для новой революци

Конец формы

Конец формы

28 червня 1914 Балкани. Вбивство Гаврилом Принципом спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда та його дружини в Сараєво (Боснія)

23 липня 1914 Балкани Австро-Угорщина пред'явила ультиматум Сербії

28 липня 1914 Балкани Австро-Угорщина оголосила війну Сербії

29 липня 1914 Початок мобілізації у Росії під керівництвом Начштабу Ставки Верховного Голокомандувача Янушкевича М.М.

1 серпня 1914 Східний фронт Німеччина оголосила війну Росії;Початок Першої Світової війни

17 серпня—15 вересня 1914 Східний фронт Вторгнення військ (1-ї та 2-ї армії) російського Північно-Західного фронту у Схід. Прусію. Розгром російських військ у Східно-Пруській операції: втрати склали 245 тис. осіб, в тому числі 135 тис. полоненими. Командуючий 2-ою армією генерал від кавалерії О.В.Самсонов наклав на себе руки

18 серпня—21 вересня 1914 Східний фронт Російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австро-угорській армії у Галицькій битві. 21 вересня фортеця Перемишль взята в облогу. Російські війська окупували Галичину. Втрати австро-угорських військ склали 325 тис. осіб (в тому числі до 100 тис. полонених); російські війська втратили 230 тис. осіб

28 вересня—8 листопада 1914 Східний фронт Варшавсько-Івангородська оборонно-наступальна операція російських військ проти німецько-австрійських армій у Польщі. Супротивника відкинуто на вихідні рубежі

22 березня 1915 Східний фронт У ході Карпатської операції капітулював оточений російськими військами 120-тисячний гарнізон Перемишля (австро-угорські війська)

2—5 травня 1915 Східний фронт Горлицький прорив німецько-австрійських військ (генерал А. Макензен) на Південно-Західному фронті. Російські війська лишили Галичину. 3 червня німецько-австрійські війська зайняли Перемишль, 22 червня — Львів. Російські війська втратили 500 тис. полоненими

Травень 1915 Східний фронт Наступ німецьких військ у Прибалтиці. 7 травня російські війська лишили Лібаву. Німецькі війська вийшли до Шавлі та Ковно…