1. Формування націй та утворення національних держав невіддільне від поняття націоналізму. У вузькому значенні, націоналізм трактують як “стремління нації, чи, скоріше, національної еліти до держави”, “просто прагнення мати державу” (А. Мотиль). Такий підхід поділяє багато спеціалістів з національних проблем (особливо в США), що дотримуються політичного розуміння нації. Логічним висновком з цього підходу є думка, що “націоналізм як такий завершується із здобуттям держави”. Широка інтерпретація поняття націоналізм притаманна авторам, які розглядають націю як етнічну або етно-політичну спільноту. Вона відображена, наприклад, в працях Е. Сміта, котрий акцентує увагу на трьохзначеннях цього терміну. В першому варіанті поняття “націоналізм” характеризує увесь суспільний процес формування націй і національних держав (спочатку в Європі, потім у всьому світі). В цьому випадку термін “націоналізм” тотожний поняттю “національне відродження”, охарактеризованому вище. Друге значення “націоналізму” стосується формування національних почуттів, національної свідомості, національної солідарності, тобто близьке до поняття патріотизму. Третє значення стосується розвитку і впливів ідеологізованих рухів, що консолідують певні групи людей зі спільними ознаками, котрі прагнуть (хоча б у своїй меншості) до статусу нації. Тобто, мова йде про суб’єктивний фактор у формуванні націй, про ідейно-політичні рухи та об’єднання, що ставлять собі за мету окреслити цілі і завдання нації при допомозі ідеології. Це значення націоналізму найближче до його характеристики як руху за власну державність, але воно меншою мірою пов’язує націю з політичною формою її зрілого функціонування. В усіх трьох значеннях націоналізм трактується як суспільний процес ( I, II варіант), або як суспільний процес (III, вужчий варіант), пов’язаний із становленням нації, в який органічно вплетена національна свідомість і її складова частина – ідеологія націоналізму..

2. Е. Сміт, який вважає, що націоналізм функціонує саме як ідеологічне явище, як політична доктрина, зрештою, як світогляд, наводить такі основні складові націоналістичної доктрини: 1. Поділ людства на нації є природним; 2. Кожна нація має свій специфічний характер; 3. Джерелом, першоосновою будь-якої політичної влади є нація, вся [національна] спільнота загалом; 4. Якщо людина хоче бути вільною і прагне до самореалізації, вона має ототожнювати себе з певною нацією; 5. Нації можуть самореалізуватися лише у власній державі; 6. Відданість національній державі, батьківщині — понад усе; 7. Головною передумовою всесвітньої свободи і гармонії є зміцнення національних держав». Сміт зауважує, що наведений набір доктринальних принципів свідчить, насамперед, про те, що націоналізм, на відміну від марксизму, не являє собою завершену теорію суспільних змін чи політичної дії. Його характерною рисою є «доктринальна уривчастість» (додамо до цього його доктринальну й політичну поліморфність). Отже, він потребує допоміжних теоретичних схем. Це значною мірою пояснює схильність націоналізму як ідеології до «позашлюбних» союзів з іншими ідеологіями. Проте, на думку Е. Сміта, у працях різних націоналістичних мислителів є певні спільні ідеї, що дають підстави стверджувати наявність єдиної націоналістичної доктрини, основні компоненти якої узагальнені цим автором. Фактично Е. Сміт уперше скомпонував окремі елементи націоналістичної доктрини разом (жоден із націоналістичних мислителів цього не зробив).

3. Політичні чинники

Загалом дослідники вказують на дві глобальні події в суспільно-політичному житті людства, що сприяли політичному оформленню націоналізму: це — Французька революція і поділи Польщі в останній чверті XVIII ст., що спричинили виникнення «польського питання» (яке також проявилося в серії революцій і повстань). Деякі дослідники іноді долучають до них Американську революцію, яка передувала Французькій, та національно-визвольні рухи в Південній і Центральній Америках, що розгорталися після Французької революції. Безперечно, центральною подією в політичній еволюції націоналізму була Французька революція. В ході революції був створений історичний зразок національної держави, який, певною мірою, став зразком для наслідування. Зрозуміло, що причини революції були найрізноманітнішими і навряд чи її діячі сприймали себе як «націоналістів», хоча всі вони вважали себе, чи називали себе патріотами. Національний чинник був лише одним із багатьох інших, що формували обличчя і зміст цієї події. Самі гасла революції — свобода, рівність і братерство — були універсалістськими. Проте певні аспекти її політичної практики та вплив у Європі і світі мали виразно націоналістичний контекст. Рівність громадян, як членів «нації», ототожнення нації з усім народом, незалежно від класового чи станового походження, централізація й уніфікація державного апарату, судочинства, ліквідація внутрішніх кордонів і введення єдиної системи мит і податків, одержавлення й уніфікація та стандартизація освіти й мови, сфери соціального забезпечення, створення національної економіки, введення національної символіки і свят, створення національної армії та національної гвардії — всі ці ідеали і заходи, які намагалася реалізувати Французька революція (зрозуміло, що реальність завжди є далекою від ідеалу) були так чи інакше відтворені націоналістами інших країн. Польський націоналізм із самого початку своєї еволюції мав політичний зміст, тому після ліквідації польської держави він не був зведений до рівня «культурницького руху», хоча в умовах відсутності національних політичних інститутів він удався й до культурницьких форм.

4. Соціальні аспекти

Ми повертаємося до тези Е. Ґелнера про потребу суспільства у «соціально адаптованій особистості», але дещо в іншому контексті: з погляду потреби цієї особистості у новому суспільстві, яке вже буде адаптованим для неї. Поступове збільшення кількості освічених особистостей, викликане як потребами «протонаціональних» держав, так і потребами суто економічними; одночасне збільшення верств, які в західній соціології називають «середнім класом», марксисти — «буржуазією» («дрібною» і «середньою»), а у Франції називали «третім станом» — сприяло формуванню соціального середовища, якнайкраще підготовленого до сприйняття національної ідеї, тобто націоналізму. «Освічені особистості» — інтелігенція — постачали «інтелектуальний товар», національну ідею, який охоче споживала передусім середня верства. «Саме інтелектуали — поети, музиканти, художники, скульптори, письменники, історики й археологи, драматурги, філологи й антропологи та фольклористи, ті, хто пропонував і розробляв концепції та мову нації і націоналізму ... саме вони «озвучили» ширші прагнення, оформивши їх у відповідних образах, міфах і символах» Отже, розглядаючи соціальні та соціально-психологічні чинники еволюції націоналізму, можемо зробити такий висновок: початковий етап його генези завжди пов’язаний з елітарними групами, в будь-якому суспільстві, в будь-якій «часовій зоні». Наступний етап пов’язаний з поширенням ідеології серед тих верств, які шукають нових засобів «соціальної адаптації», нарешті, націоналізм стає масовим сентиментом і явищем завдяки зусиллям держави або певних суспільних груп, заінтересованих у ньому. Зрозуміло, цей сценарій не обов’язково реалізується в зазначеній послідовності. Еволюція націоналізму може загальмуватися, або взагалі припинитися на елітарній стадії, націоналістичний сентимент може залишатися надбанням вузької верстви інтелектуалів: тут усе вже залежить від взаємодії випадковості й закономірності, надзвичайно складного комплексу суспільних чинників.Соціальна і соціально-психологічна база виникнення націоналізму формується внаслідок глобальних суспільно-політичних, моральних, економічних та інших зрушень при переході від аграрно-індустріального суспільства до модерного. Масштабна «перебудова» суспільства висуває на передній план ті верстви, які здатні реалізувати програму цієї перебудови в ідеології і політиці. Оскільки ця трансформація відбувається нерівномірно в регіонах з різними історичними традиціями, соціальним укладом і рівнем економічного й політичного розвитку, носіями та адресатами націоналістичної доктрини стають найрізноманітніші соціальні верстви.

5. Лія Ґрінфелд розрізняє націоналізм за двома парами критеріїв. Перший (основний) полягає у відмінності інтерпритації суверенітету народу і ділиться на індивідуалістськи-лібертаристський та колективістськи-авторитарний. Другий критерій – це критерій належності до національного колективу, він може бути або “громадянським“, тобто тотожним з громадянством, або “етнічним“.

Відмінність між першою парою, на думку дослідниці, ґрунтується на різниці між націоналізмом та демократією:

Націоналізм був формою, в межах якої з’явилась демократія, що містилась у національній ідеї так само, як метелик у коконі. Спочатку націоналізм розвивався як демократія; там, де умови для такого початкового розвитку зоставалися, ідентичність між ними зберігалась. Але оскільки націоналізм розповсюджувався за різних умов і наголос у національній ідеї перемістився з суверенного характеру на унікальність народу, зникла початкова тотожність між нею і демократичними принципами. Слід наголосити на тому, що демократію не можна експортувати.¹²

Вслід за цим вона уточнює, що це лише категорії, які слугують для того, щоб уточнити деякі характерні тенденції в межах різних – особливих – націоналізмів. Їх потрібно розглядати як моделі, що можуть бути майже відповідними, але малоймовірно, що їх можливо було повністю реалізувати. В дійсності, очевидно, найпростіший є змішаним. А складові сумішей варіюються надто суттєво, щоб виправдати їхню класифікацію у цих термінах і вважати її достатнім аналітичним знаряддям.¹³

6. Ентоні Д. Сміт, розглядаючи націоналістичні рухи, погоджується із концепцією Ганса Кона і говорить про відмінність у цілях націоналістичних рухів, які постають з відмінностей двох різних типів нації – “західної” громадянсько-територіальної та “східної” етнічно-генеалогічної.

1. Територіальні націоналізми.

А. Рухи перед здобуттям незалежності, концепція нації в яких переважно громадянсько-територіальна, прагнутимуть передусім прогнати чужоземних володарів і на місці колишньої колоніальної території створити нову державну націю; це антиколоніальні націоналізми.

Б. Рухи після здобуття незалежності, концепція нації в яких зостається здебільшого громадянськотериторіальною, намагатимуться об’єднати та інтегрувати в нову політичну спільноту часто етнічно строкате населення і витворити нову «територіальну націю» з колишньої колоніальної держави; це інтеграційні націоналізми.

2. Етнічні націоналізми.

А. Рухи перед здобуттям незалежності, концепція нації в яких здебільшого етнічно-генеалогічна, намагатимуться відколотись від більшої політичної одиниці (або відколотись і зібратись у визначену етнічну батьківщину) і заснувати на її місці нову політичну «етнічну націю»; це сепаратистські і діаспорні націоналізми.

Б. Рухи після здобуття незалежності, концепція нації в яких здебільшого етнічно-генеалогічна, намагатимуться поширитись, приєднуючи етнічних «родичів» поза межами теперішніх кордонів «етнічної нації» та землі, населені ними, або формуючи набагато більшу «етнонаціональну» державу через союз культурно і етнічно близьких етнонаціональних держав; це іредентистські і «пан»-націоналізми.²⁴

Доповнює він Кона поділом націоналізму на “волюнтаристський” та “органічний“.

У “волюнтаристському” понятті нації особи мають деяку свободу; хоча вони й мусять належати до якоїсь нації “світу націй” і національних держав, вони, в принципі, можуть обрати націю, до якої бажають належати. В “органічному” понятті такий вибір неможливий. Особи народжуються в межах нації й куди б вони не мігрували, залишаються невіддільною частиною своєї рідної нації.²⁵

Цікаві також парадигми (conceptions) націоналізму, яку пропонує Ентоні Сміт, і які представлені у багатьох інших дослідників. Вони не відносяться безпосередньо до типології, а являються різними поглядами на націоналізм як явище. Наведемо їх в якості додатка:

Модернізм. Націоналізм і нації починають свою історію у Франції 1789 р:

Модернізм існує у двох формах – хронологічній і соціологічній. Перша, до якої схиляюсь і я, стверджує, що націоналізм, як ідеологія, рух і символіка, є порівняно новим; друга, – що націоналізм ще й якісно новий. За другою формою, націоналізм – це новація, а не просто осучаснений різновид чогось давнішого. Нічого такого раніше не було. [...] це явище, народжене цілшком новою добою і новими умовами.²⁶

Переніалізм. Ця концепція полягає в тому, що новия явищем є націоналізм, але нації (принаймні деякі) існували з найдавніших часів.

Переніалізм існує в двох основних формах. Першу, найпоширеніший різновид, можна назвати “безперервним переніалізмом”. В ній обстоюється той постулат, що конкретні нації мають тривалу, безперервну історію й можуть простежити своє походження з середньовіччя або, значно рідше, з античності. Тобто виняткове значення надається тяглості.

Другу головну форму можна означити терміном “рекурентний переніалізм”. [...] Воно твердить, що конкретні нації є історичними; вони змінюються з часом. [...] Хоча окремі нації можуть приходити й відходити, ідея нації як поняття – універсальна.²⁷

Примордіалізм. Нації існують вічно і лежать в основі минулих, теперішніх і майбутніх процесів, мають божественні ознаки всього сущого. Існує два різновиди примордіалізму:

Перший – соціобіологічний різновид, тримається переконання, що нації, етнічні групи та раси можна звести до основного генетичного репродуктивного бажання індивідів і використання ними стратегії “кумівства” та “вродженого пристосуванства”, щоб якнайбільше поширити свій генофонд.

Другий, і впливовіший, різновид примордіалізму припускає, що етнічні групи та нації сформувались на засадах прив’язаностей до “культурних даностей” суспільного буття.²⁸

Етносимволізм.

Надається більша перевага суб’єктивним елементам, як от пам’ять, вартості, почуття, міти та символи, і, отже, намагаються проникнути у “внутрішній світ” етнічної належності та націоналізму і зрозуміти його. [...] Має низку особливостей. На відміну від примордіалістів, які переважно мають метафізичну відповідь, етносимволісти пропонують історичні і/або соціологічні пояснення причин тривалої емоційної вірності багатьох людей своїм етнічним спільнотам і націям та їхньої здатності до фанатичного тероризму та самопожертви заради них. [...] “етносимволізм” переміщує фокус досліджень від чисто зовнішніх політичних і економічних чи соціобіологічних факторів до культурних чинників символів, спогадів, мітів, вартостей і традицій.

7. Ганс Кон запропонував поділ націоналізму на західний і східний, беручи за основу розмежування різницю впливу Реформації на Францію та Англію з одного боку, і Німеччину з другого: Націоналізм на Заході ґрунтувався на нації, яка була витвором суспільних та політичних чинників; націоналізм у Німеччині ґрунтувався не на раціональній суспільній концепції, а на “природній” реальності спільноти, яка тримається разом не з волі її членів чи обов’язком, впровадженим контрактом, а традиційними родинними зв’язками та статусом членів. [...] Ця різниця у концепції нації та націоналізму була історичним наслідком різниці впливу, який мали Відродження та Реформація в Німеччині та в інших країнах Західної Європи. На Заході Відродження та Реформація створили нове суспільство, в якому середній клас і світська освіта отримали значну перевагу, а універсалістське та імператорське римське поняття середньовічного світу було відкинуто не лише на практиці, а й у теорії. Однак у Центральній та Східній Європі ця середньовічна ідея світової імперії залишилася і [...] здобула навіть нову силу – нереальну, але захоплюючу силу примарного світу. Відродження та Реформація не змінили політичний і суспільний лад у Німеччині так глибоко, як це вони зробили в інших країнах Заходу [...]. А далі на схід вони не проникли зовсім – на Росію та Близький Схід вони не вплинули.²

8. Подібний до цього погляд має і Джон Гатчінсон, що ділить націоналізм на політичний та культурний, аналогічно західному і східному націоналізму Кона:

Ідеалом [політичних націоналістів] є політична спільнота освічених громадян, об’єднаних спільними законами і звичаями – на зразок класичного античного полісу. Вони заперечують будь-які з політичних та традиційних прив’язаностей, які перешкоджають здійсненню цього ідеалу; вони дотримуються космополітичної раціоналістичної концепції нації, націленої, зрештою, на вселюдську спільність, що підноситься понад будь-якими культурними відмінностями. [...] їхні справжні цілі в своїй суті модерністські: побудувати таку представницьку державу для своєї спільноти, щоб ця спільнота на рівних правах брала участь у побудові космополітичної раціоналістичної цивілізації.

На противагу цьому, культурні націоналісти розглядають державу як щось випадкове, бо суть нації – це особлива цивілізація, що є наслідком її унікальної історії, культури і географічного середовища. На відміну від політичного націоналіста, котрий в своїй основі раціоналіст, культурний націоналіст – як, наприклад, Гердер – утверджував космологію, у відповідності з якою людство, як і природа, є наслідком дії творчих сил, що надають всьому індивідуальних ознак. [...] Нації є, отже, не просто політичними одиницями, а органічними утвореннями, живими особистостями, неповторність яких всі їхні члени повинні плекати усіма своїми діями. На відміну від політичного націоналіста, культурний націоналіст вважає, що нація – це не тільки згода і закони, а й почуття, закорінені в природі та історії. Метою політичних націоналістів є представницька національна держава, яка б гарантувала своїм громадянам однакові громадянські права. Вони прагнуть організувати [суспільне життя] на раціонально-правових засадах, створюючи централізовані установи для мобілізації суспільних груп – щоб спрямовувати їх супроти наявної політичної системи та задля досягнення унітарної цілісності. [...] Мета культурних націоналістів – це передусім моральне відродження історичних спільнот або, іншими словами, відтворення самобутньої національної цивілізації.

9. Іншу соціологічну типологію запропонував Константин Симонс-Симонолевич. Він спочатку ділить націоналізм на націоналізм більшостей, що представлений державою та політичними партіями і націоналізм меншостей, які виборюють право на культурне і політичне визволення і є реакцією на нерівноправний статус цих меншостей. Симон-Симоналевич залишає тільки останньому право називатися націоналізмом, оскільки перший вже не є власне рухом. Подальше розгалуження є набагато складнішим. Націоналістичні рухи діляться на1) рухи меншин, основною метою яких є самозахист, самозбереження національної спільноти; 2) визвольні рухи — головним завданням яких є досягнення незалежності.Рухи меншин: а) традиціоналістські (в свою чергу поділяються на ізоляціоністські та плюралістичні); б) іредентистські. Вихвольні рухи: а) реставраторські (Польща, Угорщина); б) рухи за відродження (фінни, фламандці, каталонці); в) етнічні (сомалійці, кікую, латиші); г) автономістсько-сепаратистські (США, Латинська Америка, сибірські козаки);д) антиколоніальні (Конго, Бірма, Індія, Пакистан); є) нативістські (ріфи, дагестанці).

У першій категорії традиціоналістські рухи спільні в одному — у прагненні зберегти свою культурну ідентичність, самобутність, зберегти власну спільноту як культурний, етнічний феномен. При цьому ізоляціоністи прагнуть зберегти себе боротьбою за автономний статус, за «права меншин», тоді як плюралісти змагаються за збереження своєї культурної автономії шляхом встановлення рівноправних стосунків із панівною групою, відстоюючи свої загальногромадянські права.Типи націоналізмів усередині другої категорії ґрунтуються на відмінностях в історичному розвиткові і ступені єдності всередині цих рухів. Реставраторські рухи, наприклад, властиві тим націям, незалежне існування яких було перерване, але які спромоглися зберегти власну соціальну структуру, зокрема, національну еліту. До категорії рухів за відродження належать рухи тих етнічних спільнот, які втратили свою політичну ідентичність (свідомість) на певному етапі історичного розвитку, а їхня соціальна структура деградувала, внаслідок чого етнічна спільнота соціально та інтелектуально була зведена до становища нижчої соціальної верстви. Вони прагнуть відновити престиж власної культури, привести соціальну структуру у відповідність до вимог часу, і відродитися як нація на політичному рівні. Історичні приклади, що їх наводить автор, також стосуються XIX ст.

До категорії етнічних потрапляють рухи тих спільнот, які взагалі не мають історичної традиції, проте їхня внутрішня єдність провокується зовнішніми чинниками, здебільшого тиском інших націй.

Автономістсько-сепаратистські рухи виникають на основі регіональних відмінностей, коли регіональні спільноти, хоча й споріднені з «материнськими», відчувають свою окремішність, яка оформлюється у вимогах автономії, а згодом — відокремлення. США та латиноамериканські держави — це приклади успішних рухів такого характеру.

Назва антиколоніальних рухів досить промовиста, можна лише виділити елемент опозиційності, спротиву в мотивації цих рухів, надзвичайно важливий для забезпечення їхньої внутрішньої єдності.

Нарешті, нативістські рухи постають у даній класифікації як не зовсім «націоналістичні». Вони побудовані, передусім, на племінній, кровній спорідненості, де одним із головних, інтегруючих чинників є ксенофобія, а також на прагненні зберегти цю єдність у боротьбі із зовнішньою експансією.¹⁵

10. Типологізацію на основі функціональних можливостей націоналізму та його виявами у політичній практиці запропонував Макс Гайдман. Він розрізняє націоналізм пригноблених, іредентистський, запобіжницький та престижницький націоналізми:

1) Націоналізм пригноблених народів (євреї, ірландці, поляки в Німеччині та Росії XIX ст., греки і вірмени в Оттоманській імперії).

2) Іредентистський націоналізм народів, які прагнуть відокремлення, визволення з-під влади імперій, іноземних завойовників (румуни, серби, болгари, італійці в XIX ст.).

3) Запобіжний націоналізм. Цей тип націоналізму є породженням конкуренції між модерними національними державами. Одна з його домінантних рис — ототожнення економічних інтересів певної держави (які проголошуються життєвими інтересами нації) з національною безпекою. Цей тип націоналізму часто збігається з імперіалізмом. Цілком очевидно, що його поява призвела до глобальних світових конфліктів, результатом яких стали світові війни. 4) Престижницький націоналізм — в основі його системи цінностей — культ славетного минулого, на основі якого наголошується і культивується винятковість певної нації в порівнянні з іншими. Найяскравіші приклади цього типу націоналізму — Action Française, рух британських фашистів на чолі з О. Мослі.¹

11. Найпоширеніший погляд на згадані ідеологічні течії, висловлений у численних працях дослідників націоналізму, як у минулому, так і в наш час, неважко визначити: італійський фашизм і німецький нацизм вважаються екстремістськими формами вияву націоналізму. «Фашизм, — писав Г. Кон, — цей безкомпромісний ворог європейської цивілізації, доводить націоналізм до його останньої межі, до тоталітарного націоналізму, в якому зникають людство та особистість і залишається лише нація, яка замінює все...» 70. І справді, націоналізм має багато спільного з нацизмом і фашизмом як із сутнісного, так і з формального погляду: нація як головна цінність, апеляція до емотивної сфери, використання однакової символіки й міфології, етатизм тощо. Проте, на думку Е. Сміта, між фашизмом, нацизмом і націоналізмом є фундаментальні відмінності, які перетворюють ці ідеології на якісно різні явища. Для націоналістів нація — це етнічна спільнота, що вирізняється, головним чином, власною історією та мовою, члени цієї спільноти — це вільні громадяни, які мають рівні права й обов’язки у своєму територіально чітко окресленому /178/ «домі». Мета націоналістів — підтримка життєздатності цієї спільноти, її автономії і єдності. Фашизм, зі свого боку, схильний убачати в нації засіб, знаряддя застосування сили щодо інших націй. Його прагнення більше експансіоністські, аніж спрямовані на внутрішнє буття нації, він більше хибує на тоталітарність. Набагато глибші відмінності між націоналізмом і нацизмом. Націоналіст вважає, що кожна нація має власний характер, чесноти, призначення й місію. Для нациста ж світ поділений на раси, які перебувають у стані війни одна з одною і розташовані за ієрархією крові й влади. Основними цінностями для націоналіста є історія, громадянство і батьківщина, для нациста вони підпорядковані’ фізичному пануванню і державній владі, що реалізуються у вічній війні. Згідно з принципами націоналізму, люди належать до націй завдяки вибору та почуттю належності, традиції або ж спільній культурі чи мові; для нациста люди перетворюються на органи расової касти, вони лише зразки крові й фізичних параметрів, їхні ментальні характеристики — це не більше як вияв незмінних біологічних властивостей. Зрештою, для більшості націоналістів насильство й війна (коли вони потрібні) є засобами досягнення незалежності, єдності й самостійності. Для нацизму війна — це самореалізація людини, правдива й природна форма вияву її расового інстинкту Отже, варто погодитися з тим, що нацизм і фашизм справді можна вважати екстремальними формами націоналізму, що виникають на основі граничної абсолютизації певних ідеологем націоналізму і змішування їх із радикальними соціальними гаслами та расовими передсудами. Утім думка Е.Сміта про відокремлення їх на аналітичному рівні також є цілком раціональною.

12. Термін «націоналізм» з’являється в українській публіцистиці приблизно у 80 — 90–ті роки XIX ст. Важко сказати, з якої мови він був запозичений: німецької чи французької. Тоді це слово ще не мало специфічного ідеологічного забарвлення й ототожнювалося з певними почуттями, культурною ідентичністю або ж діяльністю, спрямованою на захист культурних та (іноді) політичних прав нації. В полеміці Б. Грінченка і М. Драгоманова (1892— 1893), присвяченій проблемам українського руху, «український націоналізм» здебільшого згадувався саме в такому контексті, як альтернатива «шовінізмові».^[340] Наприклад, Б. Грінченко в «Листах з України Наддніпрянської» вирізняє серед українських діячів «формальних націоналістів», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі, — але й тільки…», та «свідомих українських націоналів–народолюбців», або, як згодом стали їх називати, «національно свідомих» українців^[341].

На рубежі XIX — XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм». Спочатку українські соціал–демократи цілком у дусі ортодоксального марксизму почали ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» та її намаганнями очолити визвольний рух мас. Саме тоді вони запровадили поняття «український буржуазний націоналізм». Лев Юркевич писав у 1910 р. про те, що «з відродженням неісторичних націй, з національною самоорганізацією в них кляс — національна буржуазія, яка називає себе «інтелігенцією», намагається стати на чолі народу, прикривається патріотичною ідеологією, котрою зодушевлює «інтелігенція» народ на сліпу їй службу»^[342]. Цікавою можна вважати й ту обставину, що найзавзятіше тоді таврував «буржуазний націоналізм» публіцист, який друкувався під псевдонімом «Дм. Закопанець» — у майбутньому автор відомого маніфесту радикального українського націоналізму Д. Донцов. «Буржуазний націоналізм на Україні, — стверджував він у 1911 p., — чимраз вище підносить свою голову. Він виявляє явну тенденцію стати вождем загальнонаціональної опозиції […]. Він вже починає прищеплювати робітничим масам отруту своїх ідей […]. На наших очах він вибивається в силу, і силу, нам шкідливу, боротьба з котрою, в добре зрозумілих інтересах українського робітництва, є для нас конечною»^[343]. Не менший інтерес викликає і той факт, що українських соціал–демократів, зокрема Д. Донцова та Л. Юркевича, вважав «буржуазними націоналістами» за їхні позиції щодо організації робітничого руху російський соціал–демократ, лідер більшовиків В. Ульянов (Ленін).

Тогочасна українська ліберально–демократична інтелігенція (або, за термінологією того часу, поступовська), яку соціал–демократи охрестили «буржуазно–націоналістичною», у свою чергу також відмежовувалася від «націоналізму», ідентифікуючи його з радикально–націоналістичною ідеологією, шовінізмом, або ж згадуючи як націоналістів російські шовіністичні кола в Україні^[344]. В дусі цієї традиції вживав термін «націоналізм» М. Грушевський у своїх публіцистичних працях. Навесні 1917 р. він згадував про те, що він та його однодумці завжди виступали проти «національного еросу», проти «національного шовінізму», наголошував на тому, що «оборонці української національності не будуть націоналістами»^[345].

Крім того, термін «націоналізм» стосовно своїх ідеологічних конструкцій досить активно вживали діячі українського руху, які справді висловлювали деякі радикально–націоналістичні, ксенофобські ідеї. Йдеться передусім про М. Міхновського та його однодумців^[346], які в 1902 р. створили Народну українську партію. «Головна причина нещастя нашої нації, — писав 1905 р. М. Міхновський, — брак націоналізму серед широкого загалу її […]. У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох переважно із інтелігенції, — не націоналістична…»^[347] Термін «націоналізм» у даному випадку вживався як відповідник «національної свідомості».

13. Націоналізм д. Донцова

Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Д. Донцова (1883—1973), який поклав в українській політологічній думці початок течії так званого інтегрального націоналізму. Ця течія в націоналізмі почала зароджуватись в останній чверті 20 ст. в умовах зрослого суперництва між національними державами і занепаду ідей гуманізму і лібералізму.

На початку 20 ст. "інтегральний націоналізм" поширюється не тільки в Західній, айв Східній Європі. Особливе його піднесення припадає на 20—30-ті роки, коли в багатьох країнах утверджувались диктаторські і тоталітарні режими. Найбільшим впливом націоналізм цього типу користувався в так званих запізнілих націях (Німеччина, Італія, Японія). Характерними його рисами були крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм.

На особливу увагу заслуговує друга частина книги "Чинний націоналізм", де викладено суть авторової концепції, зокрема, шести засад чи вимог "вольового націоналізму":

перша засада нової національної ідеї — зміцнювати волю нації до експансії, жадобу панувань і підкорення всього чужого — як мета, боротьба — як засіб;

друга — прагнення боротьби й усвідомлення її неминучості;

• третя — дух романтики, релігійного панування, містичного пориву, ірраціоналізму, яким має бути перейнята національна ідея;

• четверта — непримиренність, фанатизм, брутальність та аморальність, що беруть до уваги лише інтереси спільності (нації) — саме це дає національній ідеї вибухову силу в історії;

• п´ята — право сильних націй організувати й вести інші народи для зміцнення й розвитку людської цивілізації;

• шоста — кожна нова ідея, аби здобути собі право на життя, має спертися на ініціативну меншість, що вживає творче насильство для суспільного поступу.

14. Громадський і політичний діяч Микола Міхновський (1873—1924), навчаючись на юридичному факультеті Київського університету, 1893 р. приєднався до таємної студентської націоналістичної групи «Братство Тарасівців» і розробив її основні політичні засади. Метою групи проголошувалося досягнення повної державної незалежності України. У 1900 p. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна» і стала програмним документом утвореної в цьому ж році у Харкові Української революційної партії. «Самостійна Україна» вважається першим програмним документом українського націоналізму. Зазначивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку — боротьбу народів за самовизначення, а український народ перебуває в становищі «зрабованої нації», М. Міхновський порушує питання про можливості її національного визволення. Як юрист, він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна — самостійна держава з республіканським устроєм — вступила у договірні відносини з Московською монархією як «вільний з вільним» і «рівний з рівним». Основні статті угоди спрямовані на збереження політичної самостійності української держави під протекцією московського царя, який не мав права втручатись у внутрішні справи України. Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності. Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національно свідомої верстви — інтелігенції. Інтелігенція польського походження розбудовувала Польщу, діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелігенція не хоче миритися з пануванням чужинців на своїй землі й виступає з вимогами захисту інтересів власної нації. Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ. М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту «Самостійна Україна» (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом — Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального. Хоч би якими великими не були завдання соціальної революції, вона, на його думку, не принесе справжнього звільнення поневоленій нації.

15. cвою модель майбутньої української державності, заснованої на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів ОУН Микола Сціборський (1897—1941). Є автором низки праць — «Робітництво і ОУН», «ОУН і селянство», «Націократія», «Нарис проекту Основних Законів (Конституції) Української держави» та ін. М. Сціборський був автором політичної доктрини націоналізму. Вона грунтується на концепції національної революції, яка мала проводитись «власними силами української нації». Рушійною силою революції мало бути селянство. Підставою революції мали стати гасла приватної власності на землю, загальної солідарності усіх свідомих сил України. Гостро критикуючи демократію, соціалізм і монархізм, М. Сціборський сформулював концепцію націократії як альтернативної їм форми держави. За його визначенням, націократія — «це режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціально корисних верств, об'єднаних — відповідно до їх суспільно-продукційної функції — у представницьких органах державного управління».М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції. Після певного періоду диктатури та стабілізації національної державності в Україні має встановитися республіканський лад, за якого влада мусила бути в руках націократії. Тоді законодавчу владу матиме Державна Рада — національний парламент, депутатів якого обиратимуть усі громадяни. Очолюватиме державу Голова — вождь нації, якого обиратиме Національний Збір. Членами Збору будуть депутати Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представники Крайових Рад і профспілок. Голова держави буде одночасно і прем'єр-міністром, призначатиме міністрів, які звітуватимуть перед ним. Він наділятиметься також низкою інших важливих повноважень: правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту, вето на прийняті ним закони, буде головнокомандувачем збройних сил. На чолі місцевих адміністрацій стоятимуть представники центрального уряду на місцях, вони ж будуть Головами Крайових. Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентської форми республіканського правління. За його проектом Україна мала стати республікою з жорстким авторитарним політичним режимом і політичним керівництвом націоналістичної організації.

16. Степан Ленкавський НАЦІОНАЛІЗМ НА УКРАЇНІ націоналізм — це діяння в інтересах власної нації і мислення інтересами та світоглядом свого народу. Найчастіше націоналізм перемішують з патріотизмом. А отже? Чи націоналізм і патріотизм одне і те саме? Ні. Патріотизм — це почування. Це любов до батьківщини і любов до його народу (від лат. патрія — батьківщина). Націоналізм — це вольове напрямлення політичних бажань народу по лінії його практичних життєвих інтересів. Ми сказали, що націоналізм — це діяння винятково в інтересах власного народу й мислення його інтересами. З цього виходить, по-перше, що націоналізм — це напрямок вольовий, а не чуттєвий, як патріотизм, по-друге, що головні цілі націоналізму є цілі політичні, бо інтереси нації — це не краса пісні і ноші, що можуть стати задовільним предметом шанування романтичних патріотів, але найреальніші політичні й соціяльні справи, від яких залежить буття народу. Здійснення тих цілей є завжди метою прямувань націоналізму, а часами тільки — метою прямувань патріотизму. У таких випадках патріотизм переходить у форми націоналістичної дії і тоді з ним тотожний. Перетворюється в націоналізм. Головні різниці між націоналізмом і патріотизмом стануть помітними, коли порівняємо основні категорії патріотичного і націоналістичного думання. Пам'ятаючи, що патріотизм — це емотивний стан, а націоналізм — політичне прямування, — треба зробити такі розрізнення.

Для патріотизму:психологічним джерелом є: любов дорідного краю й народу; головною категорією думання є: нарід як етнографічне поняття реально існуючих в даному часі людей (“сучасна Україна”); політичною метою є: свобода народу як цінність в собі, добро народу в сучасному; програмовими цілями є: конституція, автономія, федерація, як поширення свободи народу, існуючого в даний час. Для націоналізму: психологічним джерелом є: бажання політичної влади власного народу; головною категорією думання є: нація, як політичне поняття, як підмет історичного процесу не лише в сучасному, але в минулому й майбутньому (“вічна Україна”); політичною метою є: влада народу, як передумова й ґарант всякої свободи, сила народу головно на майбутнє положення; програмовими цілями є: держава, суверенність як самостійна передумова тривкого існування сили й свободи народу в його історичному розвитку. II. Два види націоналізмуМотивом політичного діяння можуть бути безпосередні життєві потреби, потреби господарські або самооборонні, або емотивні спонуки. їх переживається, їх відчувається прямо. Самим “звірячим інстинктом” чується самозбережний гін забезпечити себе і свою спільноту. Тому ті історичні часи, коли оборона забезпечування інтересів нації спричинювалася безпосереднім діянням прямих, стихійних, так би мовити діянь інстинктових спонук, називаємо добою інстинктового або стихійного націоналізму. Ця доба обіймає середньовіччя і значну частину новочасної історії, а в деяких народів цілу історію. Характерною рисою для інстинктового або стихійного націоналізму є схильність діяти за законами імпульсів, тобто діяти безпосередніми рефлексами на життєві імпульси.Прикладом цього є самочинна оборона українських племен перед нападами орди. Ніяких призовників не було, на ніякі мобілізаційні накази ніхто не ждав — кожному було самозрозуміло, що коли віхи горять, чи коли б'ють в барабани, а пізніше у дзвони, чоловікам треба хапатися за зброю і боронити своїх осель. Жінкам — рятувати дітей і майно перед ясиром. Імпульс — орда нападає — без ніяких міркувань і застанов приносить негайно рефлекс: всі під зброю. Отаке діяння: імпульс-рефлекс — в інтересі власної національної спільноти під прямою спонукою життєвої конечности є інстинктовим або стихійним націоналізмом. Він у всяких формах виявлявся і виявляється посьогодні упродовж цілої історії. Пізнішим розвитковим ступенем від інстинктового націоналізму є свідомий націоналізм. Що це таке? Описуючи, що таке націоналізм, ми сказали, що націоналізм є діяння і мислення інтересами свого народу. Коли основою історичного факту є само лише (імпульсивне) діяння — тоді ми маємо до діла з інстинктовим, або стихійним націоналізмом. Коли ж оборона національних інтересів є не лише відрухом на якусь подію, але наслідком діяння окремих течій політичної думки, — тоді ми маємо до діла з свідомим націоналізмом. Доки український народ не буде мати власної суверенної влади й доки думання інтересами нації не ввійде в кров і кість усього українського громадянства без різниці партій, так як є в Англії, так довго існування націоналізму як окремого політичного напрямку на Україні буде зумовлене потребою повнішого забезпечення оборони національних інтересів. Коли ці дві цілі будуть досягнені — тоді завдання українського націоналізму як окремого руху буде сповнене. Більший або менший ступінь забезпечення національних інтересів даного народу рішає (в відворотно-пропорціональному відношенні) про меншу, або більшу потребу для нації в існуванні націоналізму як окремого, оформленого в політичну організацію, руху. Для старих державних народів, що звикли всією масою свого громадянства думати державно-національними проблемами, творити такі окремі партії потреби нема. Для народів, що власної держави не мають і яких громадянство само не думає в своїй масі державно-національними категоріями, потреба існування окремого націоналістичного руху на довгі роки зумовлена самою конечністю самозбереження народу.

17. Степан Бандера зосереджує свою увагу передусім на всебічній розробці перспектив української національно-визвольної революції, і це є центральна тема його інтелектуальної творчости. Підходячи до цієї основної теми, раз-у-раз з різних точок бачення, аналізуючи різні її аспекти з внутрішнього чи зовнішньо-політичного боку, автор розгортає власнопідметні, закономірні, — зумовлені українськими якостями й вартостями, ориґінально-українськими первнями, революційним незнищенним людським українським потенціялом і геополітичним становищем України, її природними багатствами, вродженим генієм та трудолюбивістю нації, — перспективи розвитку української національно-визвольної революції. Залізна логіка його арґументації, передбачливість щодо розвиткових процесів, стимульованих революційною ідеєю, революційними кадрами й революційною пляновою дією, аналіза внутрішніх протиріч імперії й системи, спричинюваних і поглиблюваних революційно-визвольними націоналістичними діями, — дає нам образ не лише зенітного пункту — всенароднього повстання, але й переможної визвольної війни уярмлених націй проти російського окупанта й більшовицької тиранської тоталітарної системи. Зосередження автора на цій головній справі визвольної боротьби України цілком не означає нехтування ним різновидних компонентів боротьби й росту нації взагалі. Він аналізував всебічно значення спільного фронту поневолених російським імперіялізмом і комунізмом націй, об'єднаних в Антибільшовицькому Бльоці Народів (АБН), надаючи цій спільній боротьбі особливої ваги. Ставка на власні сили України у великому таборі поневолених націй, які життєво зацікавлені у розвалі російської імперії й знищенні більшовизму, — докладно розроблена автором як дороговказ не лише для революційної ОУН. Степан Бандера глибинно розумів найінтимніші тонкощі й можливі ускладнення спільного фронту поневолених націй, якщо не поставити його на правильних основах — респектування абсолютного суверенітету кожного партнера спільного фронту. Уважаючи, що шляхом визволення України та інших поневолених націй є орієнтація й розбудова власних сил революції, автор сміливо вимагає від вільних націй не трактувати України й інших поневолених націй як чинника, який постійно має стримувати більшовицьку навалу, а, навпаки, у власному інтересі вимагає від них включатися збройне у визвольну війну поневолених націй, усвідомивши її цілі й визнавши її носіїв господарями на власній землі, її суверенами. Це повинна би бути спільна визвольна війна у спільному інтересі проти більшовицької варварської агресії Його розуміння національно-визвольної революції це не механічний процес розгортання лише технічно-революційних актів, чи виключно реакція на утиски й переслідування, але це глибинний, закорінений у світоглядових, ідеологічних, релігійних, культурних, правових, суспільних, традиційних вартостях української нації й людини — духово-орґанічний процес. Українська революція це передусім процес внутрішнього визволення нації й розбудження та самоусвідомлення її традиційних ориґінальних історично притаманних українських вартостей і якостей, які мають вирішальне значення у всеохопленні широких народніх кіл в ідейному аспекті, яке унаявнюється у дійовому та, у відповідний момент, у збройному аспекті. метою визвольної революції: розвал російської імперії на незалежні національні держави поневолених нині народів у їхніх етнографічних межах і знищення комуністичної, тиранської, тоталітарної, монопартійної системи.

18. Проблемою національної ідеї переймалися у свій час видатні діячі української культури Т. Шевченко, М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов,О. Потебня, І. Франко, Д. Донцов, М. Грушевський. І сьогодні проблема української національної ідеї вельми актуальна, про що свідчать численні публікації українських учених. М. Головатий стверджує, що "національна ідея не може бути сталою, незмінною в сенсі не тільки її реального визначення, а й духовного вияву" [2, с. 443]. Дійсно, будь-яка нація в просторово-часовому вимірі проходить певні етапи свого розвитку, тому apriori не можуть бути сталими та незмінними її ідеї. Але, очевидно, національна ідея є сталою, незмінною протягом тривалого часу. Так, загальновідомим фактом є двохсотлітнє існування девізу французької національної ідеї "Свобода. Рівність. Братерство". Проблема дефініції української національної ідеї полягає насамперед у тому, що вона повинна відобразити минуле, сучасне і майбутнє нації в діалектичній єдності своїх форм буття. 1. Вірогідний варіант національно-державницької ідеології як необхідного атрибута успішного функціонування й розвитку України базується на українській національній ідеї, девіз якої можна сформулювати на основі відповідального підходу: "Ми відповідальні за свою свободу, єдність і соціальний прогрес". Слід підкреслити демократичність девізу української національної ідеї, який актуалізує відповідальність за долю нації кожного громадянина держави (незалежно від етнічного походження), а не лише владних структур, що притаманне посттоталітарній патерналістській свідомості багатьох людей. 2. Усезростаюче значення соціальної відповідальності, виявлення її як загального фактора, що забезпечує цілісність соціальної системи, дозволяє сформулювати закон зростання соціальної відповідальності. Змістом закону є перехід історичної необхідності в потребу для кожного суб'єкта соціальних відносин вільно обирати оптимальний варіант поведінки й діяльності в інтересах прогресивного розвитку суспільства. 3. Стратегічна задача прискорення соціально-економічного розвитку українського суспільства зумовлює необхідність реформування всієї сукупності суспільних відносин. А якщо суб'єктом суспільних відносин є особистість, то процес охоплення кожного члена суспільства в усіх підсистемах новими, відповідними потребам соціального прогресу, відповідальними зв'язками, процес перетворення цих зв'язків відповідальності у всезагальність, тотальність буття людей являє собою тим самим процес реформування суспільних відносин. Із розуміння структури як сукупності сталих зв'язків об'єкта, які забезпечують цілісність і тотожність самому собі, випливає, що перетворення в соціальну практику нової системи відповідальності є засобом (умовою) реформування суспільства з метою досягнення якісно нового рівня життя всіх громадян України.

19. Які ж риси притаманні нації? Що кладеться в саме поняття “нація”? На ці питання в сучасній науковій (та в навчальній) літературі не має однозначної відповіді. Наприклад, є точка зору, згідно з якою нація тлумачиться як політичний інструментарій, ідеологічний міф. Так, директор інституту етнології та антропології РАН РФ В.О.Тишков вважає, що нація – це політичне гасло та засіб мобілізації, а зовсім не наукова категорія, і це поняття не має права на існування див. В.О.Тишков “Про націю та націоналізм”; Вільна думка,1996р. №3 ст.5. Однак більшість вчених – суспільствознавців додержуються іншої думки, згідно з якою нація –це найбільш сталий тип етносу, вона складається в результаті зміцнення соціальних зв’язків – економічних та політичних. Основними рисами нації є спільність мови, території, економічних зв’язків, психічного складу, культури та самовідомості. Інакше кажучи, нація включає в себе етнічність, а також економічну, соціальну та політичну спільність. Отже, політична спільність виступає як синтезуюча, бо вона покликана забезпечувати підтримку національних традицій, звичаїв та інше. У теперішні часи поняття “нація” використовується у двоякому сенсі: в політико-правовому та соціокультурному. При політично-правовому підході під нацією розуміють – співгромадянство, політичне об’єднання людей – громадян тієї чи іншої держави. В Конвенції про громадянство, яка була розроблена в межах Ради Європи, поняття “громадянство” визначається як “правові відносини особи з державою без вказівки на етнічне походження цієї особи”. В міжнародному праві, коли кажуть про націю, мають на увазі саме громадянські або політичні нації. Використовуючи поняття “національна економіка”, “національний прибуток”, “національна безпека” (як і “національна академія”) під “національним” мається на увазі не “естетичне”, а “державне”. При соціокультурному підході нація розглядається як спільність людей, для якої характерні спільність духовної культури, мови, релігії, звичаїв, тобто головних ознак етнічної культури. В політичному житті національна спільність нерідко ототожнюється тільки з релігійною спільністю. Наприклад, кажуть про “арабську націю”, скріплену релігією ісламу. При всій відмінності громадян Єгипту, Саудівської Аравії, Іраку, Тунісу та ін. країни, всі вони вважають себе перед усім арабами і тільки потім – єгиптянами та ін. Хоча ця єдність не забезпечує їх спільність і різне розуміння ісламу (поряд з іншими причинами), приводить до кровопролитних війн (Ірак – Іран, Ірак Кувейт – підтвердження цьому).

20. Політична теорія нації почала швидко поширюватись по іншим країнам Західної Європи. Про це свідчить, по-перше, перевидання робіт Гроція англійською, французькою та іншими європейськими мовами. А по-друге, довідково - енциклопедична література тих часів. Так, "Оксфордські словники" середини XVII ст. тлумачили "націю" водночас і як політично-територіальну, і як етнічну спільноту. З подібних позицій трактувалось поняття "нація" і у XVIII ст. Наприклад, двотомний "Словник англійської мови'УІ 755 p. давав таке визначення: "Строго говорячи, нація - це велика кількість родин, однієї й тієї ж крові, які народились в одній і тій же країні і живуть під одним і тим же урядом". у Франції Нація - це всі мешканці однієї й тієї ж держави або одного і того ж регіону, які живуть за одними й тими ж законами і вживають одну й ту ж мову". За твердженням британських вчених, основними характерними рисами нації є наступні: 1/ підпорядкування всіх її членів єдиному урядові; 2/ проживання на одній території; 3/ спільна мова, література, звичаї; 4/ спільне походження та історія; 5/ окремий національний характер; 6/ спільна релігія; 7/ спільні інтереси; 8/ "спільні почуття або воля, яка повинна бути специфічно "національною" за своїм характером"; 9/ шанобливі відносини між людьми, котрі належать до однієї нації; 10/ відданість єдиному цілому; 11/ почуття гордощів щодо досягнень та смутку щодо невдач національної політики; 12/ зневага або ворожість до інших національностей тощо.головною особливістю політичної теорії нації, і це слід особливо підкреслити, було і лишається те, що вона трактує націю, перш за все, як політичну спільноту; котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення і змагається за її утворення чи відродження. Показово, шо довгий час західні вчені вважали націями лише ті людські спільноти, які вже мали власні держави. Проте, останнім часом до націй почали відносити і ті народи, які вели й ведуть боротьбу за створення власної держави.119 "Політична нація, - писав Г.Се-тон-Уотсон, - це спільнота, яка на додаток до культурних уз має також правову державну структуру".120 Такої ж думки був і К.Дойч, твердячи, що "нація- це народ, який володіє державою".121 На думку ж відомого німецького дослідника Ернеста Гааза, яку ми повністю поділяємо, "нація - це група людей, які бажають здійснити самовизначення" або "намагаються створити чи зберегти свою власну державу".Отже, згідно політичної теорії, нація - це, перш за все. політична /соціальна/ спільнота, яка об'єднує всіх громадян якоїсь однієї держави незалежно від їх етнічного та соціального походження, культурно-мовних та інших особливостей. Недарма, таку спільноту західні вчені давно називають "соціальною нацією", "нацією-державою" та/чи "політичною нацією". Але, і це добре видно із вищенаведеного, політична нація - то не просто населення якоїсь країни і не просте співгромадянство, а дійсно спічьнота, об'єднана /часто, але не завжди/ спільною мовою, спільними символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спіі ьною волею, спіч ьними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо.

21. Коріння цієї теорії, , слід шукати у далекій давнині, коли народжувались й існували перші державні утворення та держави, що базувались на спільному етнічному походженні та культурі. Сама теорія почала складатись десь наприкінці XVIII ст. шляхом поєднання деяких положень психологічної та культурологічної теорій нації. етнічна теорія нації швидко поширилась на Німеччину та країни Східної Європи. у Німеччині цьому сприяли її запізнення із переходом до індустріального суспільства, а також поява праць таких вчених, як Гердер. Фіхте та Ге-гель, котрі романтизували родоплемінний дух давніх часів з його культом крові й грунту. Щодо країн Східної Європи, в тому числі й Росії, то їх майже не торкнувся процес переходу до індустріального суспільства, тобто там ще не склались відповідні умови для розуміння й сприйняття нації як політичної спільноти. З кінця 50-х років етнічна теорія нації почала швидко набирати популярності в США та Канаді, потім перекинулась на Західну Європу та решту світу. Почався т.зв. "етнічний ренесанс" та "політизація етнічностей". найбільший вклад у розвиток етнічної теорії нації внесли Г.Нільссон, М.Новак, Е.Сміт Суть цієї теорії стає зрозумілою вже із назви однієї із надзвичайно популярних робіт Е.Сміта "Етнічні походження націй", яку можна перекласти і як "Етнічні коріння націй". Останніми роками, пише він, все більше етнічностей поза Західною Європою стали домогатися статусу нації, почали виходити на арену політичного життя і повели боротьбу за створення або відродження своїх власних держав. Так роблять всі етнічності, не дивлячись на свою чисельність, рівень економічного розвитку; запаси природних ресурсів тощо. Це відбувається тому, підкреслює Е.Сміт, що "для того, щоб вижити, етнічність має набути деяких атрибутів нації". прихильники етнічної теорії, "розглядають націю як велику політизовану етнічну групу; котра характеризується спільною культурою та спільним уявним походженням.