21. Слово о полку Ігоревім

Слово о полку Ігоревім (Слово о плъку Игоревѣ; «Слово про Ігорів похід», «Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова») — давньоруська героїчна поема кін. XII ст., поетичний твір невідомого автора княжої доби історії України.

Історія твору

Оригінал твору відкрив граф А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слово…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу т. зв. скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й ін.). До новіших скептиків належали франц. славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «Слово…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін, Едвард Кінан та ін. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 р. приписку запозичену з «Слово…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слово…».

Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слово…» з українською народною поезією, особливо М. Максимович. У XIX ст. над «Слово…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тіхонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слово…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому ч. праці укр. дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. З другої пол. 1930-их рр. наук, вивчення «Слово…» в УРСР припинене й обмежене тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР.

Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Слово…» вели російські вчені. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слово…» лише до української літератури.

Історична основа і зміст поеми

Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців на весні 1185 р. Цю історичну подію поет відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі й об'єднати давню й теперішню славу. Після описів підготовки до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слово…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, прославою спершу «старим князям» — Ігореві і Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

Мова і поетика

Мова, якою написано «Слово…», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слово…» був або киянин або чернігівець, ін. (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є припущення, що копія поеми XVI ст., відкрита М. Пушкіном, була вже значно окнижнена переписувачами, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з ін. копій, які й витворили т. зв. «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, дещо понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слово…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи ін. мов. Деякі слова казують на те, що оригінальний текст, мабуть, був написаний латиницею. Виходячи з цього, деякі слова належить читати інакше. Так, "волці" звучало б як "волкі", "на реце" - як "на реке", "лучи" як "луки" тощо. І, звичайно, читати належить "русичи", а не "русици". Разміщення слова "ся" ("себе") окремо від дієслова, а часто попереду від нього, звичне для польскої мови. Найперша фраза "Слова" "Не лепо ли ны бяшеть братіе" ближче до польскої, ніж до украинскої. Проте, "бяшеть" належить читати як "бышеть".В якості доказу щодо цієї точки зору треба нагадати, що официальною мовою Великого Князівства Литовського була "староруська", тобто - мова Малої Русі, а латиниця використовувалась на Україні багато років після відокремлення від Речи Посполитої.Особливо багаті епітети «Слово…», порівняння й метафори, метонімії й гіперболи. Автор персоніфікує природу, робить її живою істотою, яка або співчуває, або шкодить людині. Досконалість поетичних образів доводить, що, побіч літописів, мусила існувати й багата народна і дружинна поезія із складною і високорозвиненою поетикою.

Справа ритміки «Слова…» — одна з найбільш суперечливих. Спроби відтворити його ритмічну структуру якимось правильним віршем не мали успіху: теорія сканд. вірша Р. Абіхта (1901), ритм 4/4 Ф. Корша (1909), теорія візант.-церк. канонів В. Бірчака (1910), теорія «летючих ударів» Є. Сіверса (1926), вплив старогебрейського вірша,