ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №1:
Чинники формоутворення в архітектурі і ступінь їх важливості у формуванні архітектурних об’єктів При всій різноманітності головних ідей проекту можна зауважити, що в кожному конкретному випадкові стосуються вони однієї з трьох основних підсистем архітектури – функціональної, конструктивної або художньо-естетичної. Ці складові архітектури сформульовані ще Вітрувієм у його знаменитій «тріаді»: «користь, міцність, краса». У кінці ХІХ ст. з появою нових типів житлових, громадських і виробничих будівель та нових матеріалів, конструкцій і будівельних технологій ця тріада була дещо видозмінена й формулювалась як «функція, форма, конструкція». Але в кінці ХХ ст. завдяки розвитку будівельних технологій, матеріалів та конструкцій, появі нових методів проектування й розрахунку конструкцій, використанні ЕОМ у проектуванні склалася ситуація, коли практично будь-які форми, запроектовані архітектором, можуть бути втілені у реальній будівлі; їх створення – питання вже не технічних можливостей, а лише економічної доцільності. Разом із тим з розвитком архітектури як штучного середовища, «другої природи», виникла потреба в тому, щоб ця «друга природа» перебрала на себе частину функцій «першої». Нині вимога екологічної безпеки об’єкта під час його зведення, експлуатації та демонтажу після закінчення розрахункового терміну експлуатації є загальноприйнятою (рис. 4.5).
Рисунок 4.5 – Еволюція уявлень про основні фактори, що визначають проектне рішення архітектурного об’єкта
Таким чином, можна стверджувати, що в теперішній час при формуванні основної ідеї об’єкта та його проектуванні основну роль відіграє взаємодія між функцією і формою цього об’єкта. Відповідно характер цієї взаємодії є визначальною ознакою для класифікації сучасних творчих методів проектування.
Незважаючи на стилістичну різноманітність творчості окремих архітекторів, напрямів, течій тощо, можна виділити за вищезгаданою ознакою три основних творчих методи (рис. 4.6):
проектування «зсередини назовні», або «функція визначає форму»;
проектування «ззовні всередину», або «форма визначає функцію»;
проектування «зсередини назовні та ззовні всередину», або «функція визначає форму і форма визначає функцію
Теоретична модель першого методу сформульована Н. Шаповал [32] як «архітектурна тема → зміст → засоби (конструктивні й архітектурно-художні) → архітектурний образ».
При цьому методі функціонально-конструктивна основа практично повністю визначає композиційну структуру і, врешті, архітектурний образ об’єкта. Л. Салівен сформулював це як «форма слідує функції». Оскільки у переважній більшості об’єктів функціональні процеси проходять усередині, цей метод можна назвати ще й «зсередини назовні». Ранні представники функціоналізму, що повністю відкинули декоративні елементи та орнаменти, вважали, що функціональний об’єкт є красивим, тобто добре вирішена функція автоматично забезпечує естетичну виразність. Фактично після вирішення функціонально-конструктивної основи будівлі робота архітектора зводилася до ретельного пропорціонування об’ємів та віконних і дверних прорізів об’єкта. Виразність таких будівель з лаконічними об’ємами може бути також досягнута за рахунок застосування сучасних високоякісних опоряджувальних матеріалів та фасадних систем.
Але цього може виявитися недостатньо для створення яскравого й виразного образу. Тому можна виявити окремі функціональні елементи (сходові клітки, технічні поверхи, зальні приміщення тощо) та конструкції будівлі (рами, несучий каркас, ферми, діагональні в’язі тощо).
Це можна зробити або за рахунок невеликих змін у плануванні (наприклад, щоб сходова клітка дещо виступала за площину фасаду), або застосувавши віконні прорізи іншого розміру і форми чи інший тип облицювання фасадів. При виявленні несучих конструкцій часто їх масивність дещо перебільшують з метою підвищення естетичної виразності.
Можна піти іншим шляхом і використати т.зв. принцип «декорованого сараю», тобто привнести красу й естетичну виразність будівлі ззовні у вигляді декоративних елементів, накладених на якомога простішу об’ємно-просторову структуру, сформовану згідно з функціональними вимогами. У якості накладних елементів застосовуються колони, напівколони, пілястри та інші архітектурні деталі, як традиційні, так і модифіковані.
Інший засіб підвищення художньої виразності будівлі, сформованої за принципом «форма слідує функції» полягає у тому, що із самого початку функції диференціюються за ознакою габаритів приміщень, необхідних для них. Потім окремі приміщення або функціональні блоки формуються таким чином, щоб вони максимально відрізнялись за зовнішніми розмірами. Із цих об’ємно-планувальних блоків, як із дитячих кубиків, можна сформувати виразну об’ємно-просторову композицію, де різні функціональні групи приміщень максимально виявлені у зовнішніх формах будівлі.
Творчий метод «ззовні всередину» передбачає, що функція вписується у заздалегідь визначену зовнішню форму будівлі. Теоретичну модель цього методу можна представити як «архітектурна тема → архітектурний образ → зміст → засоби (конструктивні й архітектурно-художні) [32]. Можна виділити два різновиди цього методу: створення будівлі-скульптури, коли експресивна та динамічна зовнішня форма будівлі має виражати певну ідею і стилізаторство, тобто свідоме слідування традиційним композиційним схемам та використання характерних для того чи іншого стиля архітектурних деталей. Цей метод доцільно використовувати під час проектування порівняно нескладних у функціональному відношенні об’єктів, до виразності яких ставляться високі вимоги, або підпорядкованих певним детально розробленим канонам. Типовим прикладом подібного типу будівель є сакральні об’єкти. У зарубіжній (передусім західній) практиці є багато прикладів проектування сакральних об’єктів як будівель-скульптур, у той час як у вітчизняній поки що переважає стилізаторський підхід.
Третій творчий метод передбачає системний підхід до проектування, коли об’єкт розглядається як елемент архітектурної системи вищого ієрархічного рівня. Зокрема, окрема будівля розглядається «як фрагмент середовища» і проектування орієнтоване на вписування її у контекст оточення. Тому процес проектування ведеться від загального до конкретного, від вищих ієрархічних рівнів архітектурної системи до нижчих. При цьому на кожному рівні визначаються основні параметри об’єкта (функціональні чи формоутворювальні) для нижчого рівня.
Таким чином відбувається поступове уточнення форми та функції об’єкта, в ході якого цикли «функція визначає форму» та «форма визначає функцію» змінюють один одного на різних ієрархічних рівнях – від містобудівного до рівня архітектурних деталей. Теоретична модель цього методу може бути представлена у вигляді «зміст → архітектурний образ → засоби (конструктивні й архітектурно-художні) → архітектурна тема» [32].
Найчастіше проектування починається з того, що на основі аналізу оточення визначаються загальні вимоги до об’ємно-композиційної структури будівлі («ззовні – всередину»), потім формується її оптимальна функціонально-планувальна структура, на основі котрої деталізується та коригується зовнішня форма («зсередини – назовні»), потім уточнюється функціонально-планувальна організація («ззовні – всередину») і так далі до остаточного уточнення як зовнішньої форми, так і функціонально-планувальної структури проектованого об’єкта.
Цей метод особливо доцільно використовувати в тих випадках, коли новий, досить складний у функціональному відношенні об’єкт розміщується в уже сформованому багатофункціональному оточенні, яке має значну історико-культурну цінність.
Слід підкреслити, що всі описані вище творчі методи широко використовуються у проектній практиці. Доцільність використання того чи іншого методу в кожному конкретному випадкові залежить від містобудівної ситуації, функціонального призначення та ступеня складності внутрішньої структури об’єкта й інших факторів.
Протягом попередніх тисячоліть розвитку архітектури така проблема просто не виникала. Функції розвивались і змінювались так повільно, що моральне і фізичне старіння об’єкта відбувалися майже синхронно. Тому, коли будівля переставала відповідати функціональним вимогам, найчастіше вона вже мала незадовільний фізичний стан; її просто зносили й будували іншу. До цього треба додати руйнування внаслідок пожеж, стихійних лих, воєнних конфліктів тощо. При зведенні нової або відбудові зруйнованої старої будівлі одночасно вносилися зміни до її об’ємно-планувальної структури відповідно до змін функції.
Звичайно, відомі численні приклади комплексів, які протягом періоду свого існування просторово розвивались, добудовувались та перебудовувались. Проте авторам їх первинних варіантів і на думку не спадало закладати в проект можливості подальшого розвитку або зміни функції.
Навіть на початку епохи модернізму, ще у 1920-их рр. функціоналісти, дотримуючись принципу проектування «зсередини назовні», в основному намагались максимально повно виявити функціонально-просторову структуру будівель у їх зовнішньому вигляді, не передбачаючи можливостей її зміни чи розвитку. Незважаючи на всю революційність інших постулатів модернізму, в цьому відношенні архітектори дотримувались випробуваної тисячоліттями формули «функція статична – форма статична».
Але з розвитком будівельних технологій, появою нових матеріалів, ужиттям містобудівних, конструктивних і організаційних протипожежних заходів довговічність будівель та споруд – розрахункова й фактична – значно збільшилась. У той же час із прискоренням соціально-економічного розвитку суспільства з’явилось багато нових функцій і зросла швидкість розвитку існуючих. Тепер деякі типи будівель застарівали морально в десятки разів швидше, ніж фізично.
Саме це спонукало архітектора Л. Міс ван дер Рое (1886 – 1969 рр.), одного з видатних представників «інтернаціонального стилю», перейти до проектування об’єктів за формулою «функція динамічна – форма статична». Розроблена ним концепція «універсального простору» передбачала поділ усіх приміщень на дві групи – комунікації та обслуговуючі приміщення в одній і приміщення основного призначення – в другій (рис. 5.14, а). Комунікації блокувалися з обслуговуючими приміщеннями, утворюючи компактні «острівці», що немовби плавали у вільному внутрішньому просторі будівлі, утвореному за рахунок конструктивної системи з рідкорозставленими опорами. Цей вільний простір призначався для періодично змінюваних основних функцій будівлі.
Рисунок 5.14 – Концепції «універсального простору» Міса ван дер Рое (а, б) та «обслуговуваних просторів й обслуговуючих приміщень» (в, г) Луїса Кана):
а – нова Національна галерея, Берлін, ФРН (план), арх. Л. Міс ван дер Рое, 1962 – 1968 рр.; б – приклад вільної розстановки меблів та обладнання в універсальному просторі сучасного офісного будинку; в – медичний центр Ричардса, Філадельфія, США (план типового поверху), арх. Л. Кан, 1957 – 1961 рр.; г – інститут біологічних досліджень Тихоокеанського узбережжя (Salk Institute), Ла Джолла, США, (поперечний розріз), арх. Л. Кан, 1959 – 1966 рр.
Періодична зміна функціонально-просторової структури будівлі такого типу здійснюється за допомогою рухомих елементів, не зв’язаних із несучими конструкціями. Це можуть бути як легкорозбірні перегородки, так і меблі та обладнання (рис. 5.14, б). Цей «універсальний простір» обмежений «універсальною формою» будівлі – єдиного максимально спрощеного об’єму (у Міс ван дер Рое – найчастіше скляного паралелепіпеда, поверхня якого розчленована рівномірно розташованими стійками). Такий принцип формотворення Л. Міс ван дер Рое сформулював як «менше значить більше» (less is more).
Свою ідею універсальної абстрактної форми Міс реалізовує також у проектах висотних житлових будинків, що зовні не відрізняються від офісних. Найвідомішим прикладом є будівлі на Лейк Шор Драйв 860/880, занесені до числа офіційних пам’яток міста Чикаго.
На прикладі цих будинків видно, що концепція «універсального простору» дає можливість існування різних варіантів планування будівлі не лише послідовно в часі, але й одночасно – коли різні поверхи можуть мати різне планування. Так, у комплексі на Лейк Шор Драйв на типовому поверсі можуть розташовуватись 8 двокімнатних квартир або 4 чотирикімнатних (рис. 5.15). Тут спостерігається те саме групування допоміжних приміщень – ванних кімнат і кухонь довкола ядра вертикальних та горизонтальних комунікацій, а зона вздовж периметра будинку звільнена для житлових кімнат.
Подібний прийом широко застосовується у сучасній архітектурі, як у громадських, так і в житлових будинках.
Луїс Кан (1901 – 1974 рр.), загалом дотримуючись формули «функція динамічна – форма статична», пішов далі у поділі приміщень на дві основні групи. Він висунув ідею виділення «обслуговуючих приміщень і обслуговуваних просторів», але, на відміну від Міс ван дер Рое, намагався виділяти їх в окремі об’єми (рис. 5.14, в, г). Обслуговуючі приміщення й обслуговувані простори могли сусідити як по горизонталі (рис. 5.14, в), так і по вертикалі (рис. 5. 14, г). Таким чином, не лише будівля набувала додаткової виразності та монументальності, але й був зроблений наступний крок у розвитку взаємовідносин функції та форми будівлі.
Архітектурні принципи цих робіт Кана близькі до основних постулатів структуралізму. Один із важливих аспектів структурного методу композиції – диференціювання споруди на стабільну комунікаційно-конструктивну структуру та мобільні, пристосовані до переміщення й заміни функціональні об’єми. Як правило, споруда є відкритою системою – у ній закладено можливість «зростання», розширення і зміни для нових імовірних потреб.
Закладена в структуралізмі ідея «функція динамічна – форма динамічна» розвинулась далі в метаболізмі, який пропонує принципи динамічної змінності та органічного зростання архітектурних споруд, виділяючи в їх складі відносно
Рисунок 5.15 – Реалізація принципу «універсального простору» Л. Міс ван дер Рое в житловому комплексі Лейк Шор Драйв, Чикаго, Іллінойс, США, 1948 – 1951 рр.:
а – план типового поверху (варіант з 8 двокімнатними квартирами);
б – план типового поверху (варіант з 4 чотирикімнатними квартирами)
стабільні, довготривалі комунікаційно-конструктивні структури й короткочасні змінні елементи основного функціонального призначення. Основні принципи метаболізму сформульовані одним з його основоположників – А. Ісодзакі (народився 1931 р.):
функції поділяються на категорії відповідно до використовуваної ними площі;
кожне приміщення повинне мати максимальну гнучкість та взаємодоповнюваність;
кожний з об’ємів повинен мати можливість розширюватися так, щоб йому не заважали інші;
загальна форма об’єктів має бути відкритою, аби вона могла вільно розвиватися;
у процесі зростання споруди внаслідок непередбачуваних обставин можуть виникнути моменти, які зумовлять зміну всієї композиції;
кожному етапові розвитку відповідає своя структура, котра пов’язує різні функції, які утворюють основу для зростання елементів;
розміщення обладнання визначає організацію простору і стимулює зростання;
архітектурна єдність обумовлюється передбаченням розвитку просторів і конструкцій.
Яскравим прикладом реалізації основних принципів метаболізму є Nakagin Capsule Tower у Токіо
Концепція «чистої форми» у роботах б.Фуллера, ф. Джонсона і л. Кана.
Однією з визначальних ознак нової ідеології контрсучасного руху стало поступове стертя меж між архітектурою, містобудуванням і дизайном. Саме ці уявлення про глобальну безперервність штучного середовища, про його системний характер, про динамічність і ефективність процесів урбанізації передувало виникненню концепції тотальної архітектури і дизайну. У витоків цієї концепції стояли видатні американські архітектори Б.Фуллер і В.Гропіус.
Починаючи з 1927р., Б.Фуллер працює над концепцією “Дімекшн” (динамізм + ефективність), у межах якої створені пошукові проекти житлового будинку (1927р.), ванної кімнати і мобільного будинку (1933р.), геодезичного куполу (1959 – 1968р.р.) для перекриття надвеликих просторів.
У цих проектах поступово реалізовувалась ідея тотального проектування, яка однозначно охоплювала би світ речей, світ архітектури і містобудівний простір, створюючи образ безперервного і тотального штучного середовища, що оточує людину.
Головною її програмною рисою є перенесення акцентів з функціональних, соціальних та технічних проблем архітектурного проектування на естетичні. Ф. Джонсон так переінакшив відому формулу Л. Саллівена («Форма слідує функції»): «Форма слідує формі». Однією з найпривабливіших рис постмодернізму став відхід від образу споживача як «пересічного громадянина», що покірно приймає науково приготоване, дозоване та гігієнічне «архітектурне харчування», а також його залучення до зацікавленої уваги, а іноді – до спільної творчості.
У містобудуванні постмодернізм сповідує відмову від вільної й надає перевагу регулярній, переважно симетричній системі забудови, а також ретельному врахуванню особливостей існуючого конкретного міського середовища. Функціональне зонування міста критикується в першу чергу з позиції психологічного сприйняття його мешканцями, збільшення часу на пересування протягом дня
Луїс Кан (1901 – 1974 рр.), загалом дотримуючись формули «функція динамічна – форма статична», пішов далі у поділі приміщень на дві основні групи. Він висунув ідею виділення «обслуговуючих приміщень і обслуговуваних просторів», але, на відміну від Міс ван дер Рое, намагався виділяти їх в окремі об’єми (рис. 5.14, в, г). Обслуговуючі приміщення й обслуговувані простори могли сусідити як по горизонталі (рис. 5.14, в), так і по вертикалі (рис. 5. 14, г). Таким чином, не лише будівля набувала додаткової виразності та монументальності, але й був зроблений наступний крок у розвитку взаємовідносин функції та форми будівлі.
Архітектурні принципи цих робіт Кана близькі до основних постулатів структуралізму. Один із важливих аспектів структурного методу композиції – диференціювання споруди на стабільну комунікаційно-конструктивну структуру та мобільні, пристосовані до переміщення й заміни функціональні об’єми. Як правило, споруда є відкритою системою – у ній закладено можливість «зростання», розширення і зміни для нових імовірних потреб.
Закладена в структуралізмі ідея «функція динамічна – форма динамічна» розвинулась далі в метаболізмі, який пропонує принципи динамічної змінності та органічного зростання архітектурних споруд, виділяючи в їх складі відносно
Подібний розвиток концепції архітектурної форми – від статичної до динамічної – є цілком закономірним. Адже архітектура, як «друга», штучна природа, все більше й більше витісняє «першу», при цьому переймаючи як частину її функцій, так і частину властивостей, серед яких динамічність, змінність форм займає одне з чільних місць.
Останнім часом з’являється все більше й більше будівель, які можуть трансформуватися, виконуючи одну з головних своїх функцій – створення сприятливого внутрішнього мікроклімату. Це досягається за рахунок трансформованої зовнішньої оболонки (фасадів і покриття), яка може змінювати свої характеристики залежно від сонячного освітлення, температури, вологості повітря та інших зовнішніх факторів. Цим й іншими процесами, як правило, керують умонтовані комп’ютерні системи. Таким чином, архітектурні об’єкти все більше уподібнюються до живих організмів, стаючи не лише «рухомими», але й «розумними».
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 2