За напрямами дефіцитного фінансування:

1. Активний – спрямування коштів на інвестиції в економіку, що сприятиме зростанню обсягів ВВП.

2. Пасивний – покриття поточних витрат

Джерела покриття дефіциту:

1. Державні позики внутрішні і зовнішні

2. Внутрішні запозичення АРК

3. внутрішні та зовнішні запозичення органів місцевого самоврядування

4. грошова емісія

Використання державних позик вимагає:

1. Наявності тимчасово вільних коштів у крадиторів

2. Довіри з боку кредиторів

3. Зацікавленість кредиторів

4. Наявність реальних доходів від використання позичкових коштів

Методи оптимізації бюджетного дефіциту:

1. Налагодження системних зв’язків між платниками податків і державою

2. проведення роз"яснювальної роботи і застосування штрафних санкцій до злісних неплатників

3. поступове зниження податкового тиску, що сприятиме частковому виведенні економіки з тіні

4. зменшення витрат держави на управління

5. поступове зменшення або відміна дотації пільг збитковим підприємствам

6. розширення приватизаційних процесів

7. реформування міжбюджетних відносин

8. контроль рівня інфляції.

4. Сутність та види державного боргу країни. Методи управління державним боргом.

Державний борг – загальна сума заборгованості держави (АРК чи міських рад), яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави (АРК чи міських рад), включаючи боргові зобов’язання держави (АРК чи міських рад), що вступають в дію в результаті виданих гарантій за кредитами або зобов’язань, що виникають на підставі законодавства або договору.

Класифікація державного боргу за типом боргового зобов’язання:

І. Внутрішній борг

• Довгостроковий борг

• Середньостроковий борг

• Короткостроковий борг

• Заборгованість за кредитами, одержаними на фінансування дефіциту бюджету

• Заборгованість за відсотками, нарахованими за кредитами, одержаними на фінансування дефіциту бюджету

• Заборгованість за іншими зобов’язаннями

ІІ. Зовнішній борг

• Довгостроковий борг

• Середньостроковий борг

• Короткостроковий борг

• Заборгованість за іншими зобов’язаннями

Класифікація державного боргу за типом кредитора

І. Внутрішній борг:

1) Заборгованість перед юридичними особами.

2) Заборгованість перед банківськими установами:

2.1)перед НБУ:

• за позиками, одержаними для фінансування дефіциту бюджету поточного року (минулих років)

• сільськогосподарських підприємств за позиками, віднесеними на державний борг

• за компенсаційними виплатами населенню в Ощадбанку

• інша заборгованість перед НБУ

2.2.)заборгованість перед іншими банками

3) Заборгованість не віднесена до інших категорій

4) Заборгованість перед іншими органами управління

ІІ. Зовнішній борг

1. Заборгованість за позиками міжнародних організацій

2. Заборгованість за позиками, наданими іноземними державами, у тому числі за позиками, наданими під гарантії уряду

3. Заборгованість за позиками, наданими комерційними банками

4. Заборгованість за позиками, наданими постачальниками

5. Зовнішня заборгованість, не віднесена до інших категорій

Методи управління державним боргом

Конверсія – зміна дохідності позик. Вона відбувається внас­лідок зміни ситуації на фінансовому ринку (наприклад, рівня облікової ставки НБУ) чи погіршення фінансового стану держави

Консолідація – перенесення зобов’язань за раніше випущеною позикою на нову позику з метою продовження терміну позики. Проводиться у формі обміну облігацій попередніх позик

Уніфікація – об’єднання кількох позик в одну. Це спрощує управління державним боргом

Обмін за регресним співвідношенням – облігації попередніх позик на нові проводиться з метою скорочення державного боргу. Це не є оптимальним шляхом, оскільки означає часткову відмову держави від своїх боргів

Відстрочка погашення – перенесення термінів виплати заборгованості. При цьому у даний період виплата доходів не проводиться

Анулювання боргу – означає повну відмову держави від своїх зобов’язань

5.Сутність бюджетного процесу та характеристика його стадії

Бюджетний процес - це регламентована нормами права діяльність, пов'язана із складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України.

Бюджетний кодекс України визначає 4 стадії бюджетного процесу:

1. складання проектів бюджету;

2. розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України та рішень про місцеві бюджети;

3. виконання бюджету та внесення в разі необхідності змін до закону про Державний бюджет, чи рішень про місцеві бюджети;

4. підготовка га розгляд зніту про виконання бюджету та прийняття рішень щодо нього.

Кожна стадія здійснюється визначеними законодавством органами і завершується прийняттям правового акта. Ці стадії повторюються щорічно.

Перша стадія – складання і розгляд проекту бюджету. Процес його розробки починається заздалегідь до його затвердження. Комітети Верховної Ради розробляють свої пропозиції щодо проекту бюджету на наступний рік і надсилають їх до комітету з питань бюджету не пізніше 20 травня поточного року.

Комітет з питань бюджету розробляє проект постанови про основні напрями бюджетної політики на наступний рік (бюджетну резолюцію), виносить її на розгляд Верховної Ради не пізніше 15 червня поточного року. Ця резолюція є орієнтиром для Уряду при розробці проекту бюджету і для Верховної Ради при розгляді цього проекту.

Верховна Рада приймає Постанову про основні напрями бюджетної політики не пізніше 1 липня.

Складання проекту Державного бюджету організовує Кабінет Міністрів. Міністерство фінансів складає попередній проект зведеного бюджету України і доводить відповідні показники до міністерств, відомств, інших органів державної виконавчої влади. Усі органи державної виконавчої влади у двотижневий строк розглядають доведені до них показники щодо проекту зведеного бюджету та подають Міністерству фінансів свої пропозиції. Міністерство фінансів розглядає зазначені пропозиції і готує проект Державного бюджету. Міністерство фінансів України доповідає про проект бюджету на засіданні Кабінету Міністрів. Важливо підкреслити роль Прем’єр-міністра України, який єдиний має право представляти і захищати проект Державного бюджету перед Верховною Радою.

Стадія розгляду проекту бюджету продовжується у Верховній Раді України. Порядок розгляду встановлений Регламентом Верховної Ради України.

Відповідно до конституційної норми Кабінет Міністрів України зобов’язаний не пізніше 15 вересня кожного року подавати до Верховної Ради проект Закону про Державний бюджет на наступний рік. Це зумовлено необхідністю дати можливість народним депутатам України, комітетам Верховної Ради розібратися, проаналізувати і внести відповідні пропозиції.

Наступна стадія – це затвердження і виконання бюджету. Якщо під час постатейного голосування до проекту бюджету не було внесено істотних змін, Закон про Державний бюджет приймається у цілому. Поки Верховна Рада не проголосує за Закон про Державний бюджет в цілому, Державного бюджету ще немає, є тільки проект. Затверджує бюджет Верховна Рада України.

Виконання бюджету є основною стадією бюджетного процесу. Виконати бюджет означає забезпечити повне і своєчасне надходження всіх передбачених у бюджеті доходів і спрямувати кошти на фінансування видатків, включених до бюджету. Виконання Державного бюджету організовує Кабінет Міністрів через Міністерство фінансів, міністерства, відомства, інші органи виконавчої влади, Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, виконавчі органи місцевих Рад народних депутатів.

Третя стадія бюджетного процесу – це складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету.

Відповідно до чинного законодавства звіт про виконання Державного бюджету України за минулий рік подається Кабінетом Міністрів України у письмовому вигляді. Верховна Рада доручає зробити компетентну експертизу поданого звіту комітету з питань бюджету. На найближчому засіданні, але не раніше ніж через 10 днів, Верховна Рада заслуховує доповідь Кабінету Міністрів про виконання Державного бюджету.

Протягом 2-х тижнів після заслуховування у парламенті доповіді Уряду комітети повинні розглянути поданий урядом звіт про виконання Державного бюджету і дати відповідні висновки. Звіт про виконання Державного бюджету розглядається на засіданні Верховної Ради не пізніше 1 травня.

За підсумками обговорення висновків комітетів народні депутати України приймають постанову про виконання Державного бюджету. Відповідно до Конституції України затвердження звіту про виконання Державного бюджету України має велику юридичну вагу. Постанова щодо затвердження звіту про виконання бюджету, як і сам звіт, оприлюднюється, тобто доводиться до загального відома (ст. 97 Конституції України).

6. Сутність та класифікація доходів державного бюджету

Доходи Державного бюджету — це частина централізованих фінансових ресурсів держави, які врегульовані відповідними нормативними актами і необхідні для виконання її функцій. Доходи бюджету відображають економічні відносини держави з підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які виникають у процесі стягнення бюджетних платежів.

Залежно від конституційного устрою держави може бути кілька рівнів доходів бюджету — від загальнодержавного до нижчих адміністративно-територіальних угруповань. Україна згідно з Конституцією є унітарною державою, і тому доходи бюджету мають два рівні — державний та місцеві. До місцевих відносять бюджети Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, обласні, міські, районні, сільські та селищні.

Головним джерелом доходів бюджету є національний дохід. Основними методами, які використовуються органами державної влади для перерозподілу національного доходу і утворення бюджетних доходів, є податки, збори, неподаткові платежі, позики, емісія грошей.

Класифікація доходів бюджету:

1. Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

1) податкові надходження;

2) неподаткові надходження;

3) доходи від операцій з капіталом;

4) трансферти.

Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі.

Неподатковими надходженнями визнаються:

1) доходи від власності та підприємницької діяльності;

2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;

3) надходження від штрафів та фінансових санкцій;

4) інші неподаткові надходження.

Трансферти - це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

7. Сутність видатків державного бюджету та характеристика основних їх складових.

Видатки з державного бюджету України — це економічні відносини, які виникають у зв'язку з розподілом централізова-пого фонду грошових коштів держави і його використання за цільовим призначенням.

Значна кількість певних видів бюджетних видатків обумов­лена низкою факторів: природою і функціями держави, рів­нем соціально-економічного розвитку країни, адміністратив­но-територіальним устроєм держави, формами надання бюд­жетних коштів тощо. Поєднання цих факторів породжує сис­тему видатків державного бюджету України

Видатки бюджету класифікуються за чотирма ознаками:

1. Функціональна класифікація видатків бюджету (за функціями, з виконанням яких пов'язані видатки) (КФКВ);

2.Економічна класифікація видатків бюджету (за економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці

видатки) (КЕКВ);

3.Відомча класифікація видатків (за ознакою головного розпорядника бюджетних коштів) (КВКВ);

4. Програмна класифікація видатків бюджету (КПКВ).

Функціональна класифікація здійснюється відповідно до основних функцій держави, які викладені у вигляді розділів видатків, з низкою підрозділів. Можна виділити три рівні функціональної класифікації:

перший рівень - розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування. другий рівень - підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування в межах відповідних розділів. третій рівень - цільові видатки за конкретними напрямами діяльності головних розпорядників бюджетних коштів у межах відповідних підрозділів.

Економічна класифікація видатків бюджету визначає конкретне спрямування коштів, тобто предметно-цільове їх призначення, і поділяється на: 1) поточні видатки (код 1000) - усі платежі бюджету, що передбачаються на поточні цілі;

2) капітальні видатки (код 2000) - платежі з метою придбання основного капіталу, створення державних запасів і резервів, землі і нематеріальних активів, а також капітальні трансферти.

3) нерозподілені видатки (код 3000) - це видатки з резервних фондів Кабінету Міністрів України та фондів непередбачених видатків Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних та місцевих адміністрацій, виконкомів місцевих рад;

4) кредитування з вирахуванням погашення (код 4000) - платежі бюджетів усіх рівнів з метою проведення економічної політики, в результаті яких у них виникають фінансові вимоги до інших суб'єктів господарської діяльності. При застосуванні категорії кредитування обов'язковою умовою є виникнення зобов'язання щодо повернення коштів. Кожний напрямок видатків має цільове призначення.

Відомча класифікація видатків бюджету дає можливість здійснювати повний економічний аналіз і контроль за витрачанням бюджетних коштів. Вона засвідчує, якому міністерству, відомству спрямовуються кошти, тобто містить перелік головних розпорядників бюджетних коштів На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр формування і використання фінансових ресурсів розпорядниками бюджетних коштів. Відомча класифікація видатків бюджетів затверджується:

1) для Державного бюджету України - Міністерством фінансів України

і визначається відповідно до закону про Державний бюджет України (частина друга статті 22 Бюджетного кодексу України).

2) для бюджетів самоврядування - міністром фінансів Автономної Республіки Крим, керівником місцевого фінансового органу і визначається відповідно до рішення про місцевий бюджет (частина третя статті 22 Бюджетного кодексу України).

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом і щорічно визначається у законі про Державний бюджет України відповідно до вимог частини третьої статті 38 Бюджетного кодексу України.

Видатки усіх бюджетів поділяються на поточні і видатки розвитку.

Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємству установ, організацій і органів на початок бюджетного року, а також на фігшнсування заходів із соціаль­ного захисту населення та інших, що не належать до видатків розвитку. У складі поточних видатків окремо вирізняються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених вище об'єктів із зазначенням усіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

Видатки розвитку — це витрати бюджетів на фігіансуван-ня інвестиційної діяльності, зокрема, фінансування капі­тальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної перебудови народного господарст­ва, субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтво­ренням.

8. Сутність та характеристика системи місцевих бюджетів

Місцеві бюджети — це фонди фінансових ресурсів, приз­начені для реалізації завдань і функцій, що покладаються на органи самоврядування. Як складова бюджетної системи дер­жави і основа фінансової бази діяльності органів самовряду­вання місцеві бюджети забезпечують необхідними грошовими засобами фінансування заходів економічного і соціального розвитку, що здійснюються органами влади і управління на відповідній території.

Склад місцевих бюджетів України, як і в інших країнах, відображає особливості адміністративно-територіального поділу та специфіку функціонування місцевого самоврядування. Структура місцевих бюджетів складається відповідно до чинного Бюджетного кодексу України, де до місцевих бюджетів віднесено:

• республіканський бюджет Автономної Республіки Крим,

• міські бюджети міст Києва та Севастополя,

• обласні,

• районні,

• бюджети територіальних громад ( міські, районні в містах, селищні, сільські бюджети).

Характерною ознакою сучасної побудови бюджетної системи України є самостійність усіх бюджетів. Місцеві бюджети одного рівня не можуть бути включені до місцевих бюджетів іншого рівня. Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” визначено, що самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та законодавчо закріпленими за ними на стабільній основі загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрямки використання коштів.

Основні права та обов'язки місцевих органів самоврядування щодо формування і використання місцевих бюджетів передбачені Конституцією України, Бюджетним кодексом України та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», а також законодавством про податкову систему України.

Згідно з цими законодавчими актами місцеві органи самоврядування мають право:

• самостійно розробляти, затверджувати і виконувати свої місцеві бюджети, при цьому в процесі виконання бюджетів можуть вноситися відповідні корективи та уточнення, які приймаються в межах компетенції і в інтересах держави та населення відповідної території;

• визначати зі своїх бюджетів обсяг фінансування соціально-культурних закладів та планувати їх подальший розвиток у межах визначених бюджетних доходів, наданих дотацій, субвенцій і залучених коштів;

• визначати напрями використання коштів бюджетів на інвестиції, власні цільові програми, а також спільні програми з органами влади інших адміністративно-територіальних одиниць; на зовнішньоекономічну діяльність, заходи щодо охорони навколишнього середовища, відновлення пам'яток природи і культури, благоустрій міст, селищ та сіл, утримання та капітальний ремонт житлового фонду, об'єктів комунального призначення, мережі шляхів відповідного підпорядкування, установ та закладів освіти, охорони здоров'я соціального забезпечення науки і культури, спорту, засобів масової інформації, на утримання органів державної влади та самоврядування, захист прав споживачів та на інші цілі.

Крім того, місцеві органи самоврядування мають право в межах наявних коштів збільшувати видатки на утримання житлово-комунального господарства, установ та закладів освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, науки і культури, спорту, охорони навколишнього природного середовища тощо. Місцеві органи самоврядування можуть визначати у встановленому порядку в межах додатково вишуканих протягом року коштів додаткові пільги на допомогу громадянам, які потребують соціального захисту.

9. Сутність міжбюджетних відносин. Міжбюджетні трансферти та їх види.

Міжбюджетні відносини – це відносини між державою, Автономною Республікою Крим та місцевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідних для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України. Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень. Трансферти – головний інструмент міжбюджетних взаємовідносин.

Міжбюджетні трансферти – кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого.

Трансфертами в Україні є дотації, субсидії, субвенції, а також між бюджетні взаєморозрахунки.

До міжбюджетних трансфертів належать:

1. Дотація вирівнювання: міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету або території, що її отримує.

2. Субвенція: цільвий міжбюджетний трансферт, використовується на певну мету, а в разі нецільового використання підлягає поверненню.

3. Кошти, які передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів.

4. Інші дотації

Порядок перерахування міжбюджетних трансфертів між місцевими бюджетами визначаються Кабінетом Міністрів України і повинні забезпечувати своєчасність, рівномірність, гарантованість та повноту перерахування трансфертів.

10. Сутність та принципи кошторисного фінансування. Види кошторисів.

Кошторисне фінансування є найпоширенішою формою бюджетного фінансування. Суть кошторисного фінансування полягає у виділенні бюджетних асигнувань на основі спеціального розра­хункового документа — кошторису доходів та видатків бюджетної установи. Виділення грошових коштів з бюджетів різних рівнів установам і організаціям соціально-культурної сфери, оборони, органам державного управління тощо відбувається на основі планового документа – кошторису доходів і видатків.

Принципи кошторисного фінансування:

• Наявність коштів, затверджених у бюджеті чи фонді;

• Наявність кошторисної документації, затвердженої у встановленому порядку;

• Цільове використання коштів затверджених кошторисними.

В основу побудови кошторису покладено принципи:

· наявні дохідна та видаткова частини;

· витрати наведені в розрізі кодів економічної класифікації.

Кошторис включає дві основні складові:

загальний фонд;

спеціальний фонд.

Види кошторисів:

1) Індивідуальний кошторис - кошторис конкретної установи, складається самою установою.

2) Загальний кошторис – кошторис по однотипних установах (школам, садам і т.д.), складається централізованими бухгалтеріями керувань місцевих адміністрацій.

3) Кошторис на централізовані заходи - кошторис на проведення конкретних заходів, проведених міністерствами, відомствами, керуваннями адміністрацій.

4) Зведений кошторис включає кошториси індивідуальні, загальні, на централізовані заходи складається міністерствами, відомствами, керуваннями адміністрації для включення видатків бюджетів.

11. Складання проекту Державного бюджету України.

Проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період містить пропозиції Кабінету Міністрів щодо:

граничного розміру дефіциту (профіциту) Державного бюджету України у відсотках до прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукт;

частки прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через зведений бюджет України;

граничного обсягу державного боргу та його структури;

питомої ваги обсягу міжбюджетних трансфертів у видатках Державного бюджету України і коефіцієнта вирівнювання для місцевих бюджетів;

питомої ваги капітальних вкладень у видатках Державного бюджету України та пріоритетних напрямів їх використання;

взаємовідносин Державного бюджету України з місцевими бюджетами в наступний бюджетний період;

змін до законодавства, прийняття яких є необхідним для реалізації бюджетної політики держави;

переліку головних розпорядників коштів Державного бюджету України;

захищених статей видатків бюджету;

обґрунтування необхідності поділу бюджету на загальний та спеціальний фонди.

Проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період ґрунтується на прогнозних макропоказниках економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період із зазначенням показників обсягу валового внутрішнього продукту, індексів споживчих та гуртових цін, прогнозованого офіційного обмінного курсу гривні у середньому за рік та наприкінці року, прогнозованого рівня безробіття.

Разом з проектом Закону про Державний бюджет України, схваленим Кабінетом Міністрів України, подаються:

1. Пояснювальна записка до проекту Закону про Державний бюджет України, яка має містити:

а) інформацію про економічне становище держави та основні прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період, покладені в основу проекту Державного бюджету України;

б) оцінку надходження доходів та інших коштів (позик), що пропонуються для забезпечення фінансовими ресурсами витрат бюджету;

в) пояснення до основних положень проекту Державного бюджету України та проекту Закону про Державний бюджет України, включаючи аналіз пропонованих обсягів видатків на виконання функцій, програм. Обґрунтування включають бюджетні показники за попередній, поточний, наступний бюджетні періоди відповідно до класифікації видатків бюджету;

г) інформацію щодо врахування пропозицій Верховної Ради України до Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період, якщо вони були ухвалені Верховною Радою України відповідно до Бюджетного кодексу;

д) обґрунтування особливостей міжбюджетних взаємовідносин;

е) інформацію щодо обсягів державного боргу, в тому числі за типом боргового зобов'язання, графіка його погашення, обсягів та умов запозичень;

є) прогноз основних макропоказників економічного і соціального розвитку України, показників зведеного бюджету України за основними видами доходів, видатків та фінансування на наступні три бюджетні періоди.

Прогнозні показники зведеного бюджету України (включаючи оцінку Державного бюджету України та місцевих бюджетів) відповідно до бюджетної класифікації, а також зведений баланс фінансових ресурсів України.

Перелік пільг щодо податків, зборів (інших обов'язкових платежів) із розрахунком утрат доходів бюджету від їх надання.

Показники видатків Державного бюджету України, необхідні на наступні бюджетні періоди для завершення програм, що враховані в проекті Державного бюджету України, за умови реалізації цих програм протягом більше одного бюджетного періоду.

Зведення та структура фінансових зобов'язань із державного боргу та державних гарантій на поточний і наступний бюджетні періоди до повного погашення боргових зобов'язань, включаючи суми на обслуговування державного боргу.

Перелік інвестиційних програм на наступний бюджетний період, під які можуть надаватися гарантії Кабінету Міністрів України.

Доповідь про хід виконання Державного бюджету України у поточний бюджетний період.

Проекти кошторисів усіх державних цільових фондів, які створюються за рахунок податків і зборів (обов'язкових платежів) відповідно до закону.

Пояснення головних розпорядників бюджетних коштів до проекту Державного бюджету України (подаються до Комітету Верховної Ради України з питань бюджету).

Законом про Державний бюджет України визначаються:

загальна сума доходів і загальна сума видатків (з розподілом на загальний та спеціальний фонди, а також з розподілом видатків на поточні і капітальні);

граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) Державного бюджету України в наступний бюджетний період і державного боргу на кінець наступного бюджетного періоду, повноваження щодо надання державних гарантій, а також обсягу цих гарантій відповідно до Бюджетного кодексу;

бюджетні призначення головним розпорядникам коштів Державного бюджету України за бюджетною класифікацією;

доходи бюджету за бюджетною класифікацією;

бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів;

додаткові положення, що регламентують процес виконання бюджету.

Видатки проекту Закону про Державний бюджет України по головних розпорядниках бюджетних коштів мають бути деталізовані за підрозділами функціональної класифікації (програмної класифікації у разі складання проекту бюджету за програмно-цільовим методом).

12. Виконання Державного бюджету України

Стадіями виконання Державного бюджету України за видатками визнаються:

встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі затвердженого бюджетного розпису;

затвердження кошторисів розпорядникам бюджетних коштів;

взяття бюджетних зобов'язань;

отримання товарів, робіт та послуг;

здійснення платежів;

використання товарів, робіт та послуг на виконання бюджетних програм.

Державне казначейство України здійснює платежі за дорученнями розпорядників бюджетних коштів у разі:

1) наявності відповідного бюджетного зобов'язання для платежу у бухгалтерському обліку виконання Державного бюджету України; відповідності напрямів витрачання бюджетних коштів бюджетному асигнуванню; наявності у розпорядників бюджетних коштів невикористаних бюджетних асигнувань.

Зміни до Закону про Державний бюджет України можуть вноситися у випадках виникнення відхилення оцінки прогнозу надходжень до бюджету від прогнозу, врахованого при затвердженні Державного бюджету України на відповідний бюджетний період, а також зміни структури видатків державного бюджету та в інших випадках, передбачених Бюджетним кодексом. Міністерство фінансів України проводить щомісячне оцінювання відповідності прогнозу надходжень показникам, установленим Державним бюджетом України.

13. Підготовка та розгляд звіту про виконання державного бюджету

Бюджетним кодексом передбачена місячна, квартальна та річна звітність.

Квартальна звітність про виконання Державного бюджету України включає такі частини:

звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;

звіт про рух грошових коштів;

звіт про виконання Державного бюджету України;

інформацію про стан державного боргу;

зведені показники звітів про виконання бюджетів;

звіт про кредити та операції, що стосуються державних гарантійних зобов'язань.

Річний звіт про виконання Закону про Державний бюджет України включає такі частини:

звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;

звіт про виконання Державного бюджету України;

звіт про рух грошових коштів;

інформацію про виконання захищених статей видатків Державного бюджету України;

звіт про бюджетну заборгованість;

звіт про використання коштів з резервного фонду Кабінету Міністрів України;

інформацію про стан державного боргу;

звіт про кредити та операції, що стосуються державних гарантійних зобов'язань;зведені показники звітів про виконання бюджетів;

інформацію про виконання місцевих бюджетів;

іншу інформацію, визнану Кабінетом Міністрів України необхідною для пояснення звіту.

14. Складання проекту місцевого бюджету

Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям, виконавчим органам відповідних місцевих рад особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний період. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад зобов' язані надавати необхідну інформацію: Міністерству фінансів України - для проведення розрахунків обсягів міжбюджетних трансфертів та інших показників; Комітету Верховної Ради України з питань бюджету - для розгляду цих розрахунків.

Згідно з типовою формою бюджетних запитів, визначеною Міністерством фінансів України, відповідно до положень Бюджетного кодексу України та з урахуванням особливостей складання проектів місцевих бюджетів місцеві фінансові органи розробляють і доводять до головних розпорядників коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів. Останні організовують розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим органам у терміни та порядку, встановлені цими органами. Головні розпорядники бюджетних коштів забезпечують своєчасність, достовірність та зміст бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту місцевого бюджету, згідно з вимогами місцевих фінансових органів.

Місцеві фінансові органи на будь-якому етапі складання і розгляду проектів місцевих бюджетів здійснюють аналіз бюджетного запиту, поданого головним розпорядником коштів, з точки зору його відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та ефективності використання бюджетних коштів. На основі результатів аналізу керівник місцевого фінансового органу приймає рішення про включення бюджетного запиту до пропозиції проекту місцевого бюджету перед поданням його на розгляд відповідно Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям, виконавчим органам відповідних місцевих рад.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад (крім виконавчих органів рад, для бюджетів територіальних громад яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти), районні державні адміністрації в містах Києві та Севастополі подають районним або міським фінансовим органам пропозиції щодо показників проектів відповідних бюджетів. Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об' єднувати на договірних засадах кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ з урахуванням вимог до порядку передання коштів між місцевими бюджетами на здійснення їх видатків, що враховуються та не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів. У тижневий строк з дня схвалення Кабінетом Міністрів України проекту Закону про Державний бюджет України Міністерство фінансів України забезпечує доведення Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям, виконавчим органам відповідних місцевих рад розрахунки прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методики їх визначення, та інші показники щодо складання проектів місцевих бюджетів, а також пропозиції щодо форми проекту рішення про місцевий бюджет. У тижневий строк з дня прийняття проекту Закону про Державний бюджет України у другому читанні Кабінет Міністрів України забезпечує доведення Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям, виконавчим органам відповідних місцевих рад визначені таким Законом показники міжбюджетних відносин (у тому числі обсяги міжбюджетних трансфертів для відповідних бюджетів) і текстових статей. У триденний строк з дня отримання таких документів Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні державні адміністрації доводять виконавчим органам міських (міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення) рад, районним державним адміністраціям відповідні обсяги субвенцій на здійснення державних програм соціального захисту.

Отримана інформація є підставою для складання Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних місцевих рад проектів місцевих бюджетів і підготовки проектів рішень про відповідні місцеві бюджети.

Проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради схвалюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної місцевої ради. Разом з ним подаються:

1) пояснювальна записка до проекту рішення, яка має містити:

а) інформацію про соціально-економічний стан відповідної адміністративно-територіальної одиниці і прогноз її розвитку на наступний бюджетний період, покладені в основу проекту місцевого бюджету;

б) оцінку доходів місцевого бюджету з урахуванням його втрат унаслідок наданих Верховною Радою Автономної Республіки Крим, відповідною місцевою радою податкових пільг;

в) пояснення до основних положень проекту рішення про місцевий бюджет, у тому числі аналіз пропонованих обсягів видатків і кредитування за бюджетною класифікацією. Вони включають бюджетні показники за попередній, поточний, наступний бюджетні періоди в розрізі класифікації видатків та кредитування бюджету;

г) обґрунтування особливостей міжбюджетних взаємовідносин та надання субвенцій на виконання інвестиційних програм (проектів);

д) інформацію щодо погашення місцевого боргу, обсягів та умов місцевих запозичень;

2) прогноз місцевого бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди, підготовлений відповідно до ст. 21 Бюджетного кодексу України;

3) проект показників зведеного бюджету району, міста з районним поділом, міста, що об' єднує бюджети села, селища, міста районного значення;

4) показники видатків місцевого бюджету, необхідних на наступні періоди для завершення інвестиційних програм (проектів), урахованих у бюджеті, якщо реалізація таких програм (проектів) триває більше одного бюджетного періоду;

5) перелік інвестиційних програм (проектів) на плановий бюджетний період та наступні за плановим два періоди;

6) інформація про хід виконання відповідного бюджету в поточному бюджетному періоді;

7) пояснення головних розпорядників бюджетних коштів до проекту відповідного бюджету (подаються комісії з питань бюджету Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради);

8) інші матеріали, обсяг і форму яких визначає Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація або виконавчий орган відповідної місцевої ради.

Рішенням про місцевий бюджет визначаються:

1) загальна сума доходів, видатків та кредитування місцевого бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди);

2) граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) місцевого бюджету в наступному бюджетному періоді і місцевого боргу на кінець наступного бюджетного періоду; граничний обсяг надання місцевих гарантій, а також повноваження щодо їх надання;

3) доходи і фінансування місцевого бюджету за бюджетною класифікацією (у додатку до рішення);

4) бюджетні призначення головним розпорядникам коштів місцевого бюджету за бюджетною класифікацією з обов' язковим виділенням видатків споживання (з них - видатків на оплату праці, оплату комунальних послуг і енергоносіїв) та видатків розвитку (у додатках до рішення);

5) бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів (у додатках до рішення);

6) розмір оборотного залишку коштів місцевого бюджету; додаткові положення, що регламентують процес виконання місцевого бюджету.

Перелік захищених видатків місцевого бюджету визначається на підставі ст. 55 Бюджетного кодексу України. Обсяг захищених видатків місцевого бюджету не може змінюватися при здійсненні скорочення затверджених бюджетних призначень. До складу захищених видатків відносять оплату праці працівників бюджетних установ, нарахування на заробітну плату, придбання медикаментів та перев'язувальних матеріалів, забезпечення продуктами харчування, оплату комунальних послуг та енергоносіїв, підготовку кадрів вищими навчальними закладами I-lV рівнів акредитації, фундаментальні дослідження, прикладні наукові та науково-технічні розробки та ін.

15. Розгляд та прийняття рішень про місцевий бюджет

Відповідно до порядку складання проектів місцевих бюджетів Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідні місцеві ради при затвердженні бюджетів мають урахувати обсяги міжбюджетних трансфертів та інші положення, затверджені Верховною Радою України під час прийняття проекту Закону про Державний бюджет України у другому читанні.

Бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, міські і районні бюджети (міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення), інші бюджети місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти на наступний період, затверджуються рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради не пізніше ніж у двотижневий строк з дня офіційного опублікування Закону про Державний бюджет України.

Міські (міст районного значення) бюджети, районні у містах (у разі їх створення), селищні та сільські бюджети (крім бюджетів місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти) на наступний період затверджуються відповідно рішеннями міської, районної у місті, селищної або сільської ради не пізніше ніж у двотижневий строк з дня затвердження районного чи міського (міста Києва та Севастополя, міста республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення) бюджету. Міські (міст районного значення), районні у містах (у разі їх створення), селищні, сільські ради при затвердженні відповідних місцевих бюджетів мають врахувати обсяги міжбюджетних трансфертів та інші положення (необхідні для формування таких місцевих бюджетів), затверджені при прийнятті рішення про районний чи міський (міста Києва та Севастополя, міста республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення) бюджет.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, міські, районні, селищні, сільські ради при затвердженні відповідних бюджетів ураховують у першочерговому порядку потребу в коштах на оплату праці працівників бюджетних установ відповідно до встановлених законодавством України умов оплати праці та розміру мінімальної заробітної плати; на проведення розрахунків за електричну та теплову енергію, водопостачання, водовідведення, природний газ та послуги зв'язку, які споживаються бюджетними установами. Ліміти споживання енергоносіїв у натуральних показниках для кожної бюджетної установи встановлюються виходячи з обсягів відповідних бюджетних асигнувань. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради при затвердженні відповідних місцевих бюджетів ураховують у повному обсязі цільові кошти, передбачені у складі видатків при визначенні міжбюджетних трансфертів між державним бюджетом та місцевими бюджетами. Обсяги таких коштів зменшенню не підлягають.

Якщо до початку нового бюджетного періоду не прийнято рішення про місцевий бюджет, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація або виконавчий орган місцевої ради мають право здійснювати видатки місцевого бюджету лише на цілі, визначені у рішенні про місцевий бюджет на попередній бюджетний період та одночасно передбачені у проекті рішення на наступний період, схваленому Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом місцевої ради та поданому на розгляд Верховної Ради Автономної Республіки Крим або відповідної місцевої ради. При цьому щомісячні бюджетні асигнування місцевого бюджету сумарно не можуть перевищувати 1/12 обсягу бюджетних призначень, установлених рішенням про місцевий бюджет на попередній бюджетний період. До прийняття рішення про місцевий бюджет на поточний бюджетний період забороняється здійснювати капітальні видатки і надавати кредити з бюджету (крім випадків, пов' язаних із виділенням коштів з резервного фонду відповідного бюджету), а також здійснювати місцеві запозичення та надавати місцеві гарантії.

У разі несвоєчасного прийняття рішення про місцевий бюджет при формуванні надходжень та здійсненні видатків місцевого бюджету застосовуються норми і соціальні стандарти та соціальні гарантії у розмірах і на умовах, що діяли в грудні попереднього бюджетного періоду; перерахування дотацій вирівнювання з державного бюджету місцевим бюджетам та коштів, що передаються до державного бюджету з місцевих бюджетів, здійснюється відповідно до обсягів, визначених у проекті Закону про Державний бюджет України, поданому Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України.

16.Виконання місцевого бюджету

Виконання місцевих бюджетів – це забезпечення повної і своєчасної мобілізації надходжень до місцевих бюджетів, як загалом, так і за кожним із джерел, а також своєчасного, повного, безперервного та цільового фінансування передбачених ними програм і заходів. На забезпечення ефективного виконання місцевих бюджетів спрямована діяльність, яка зосереджується на усіх інших стадія бюджетного процесу, зокрема складання, розгляду і затвердження місцевих бюджетів та складання і затвердження бюджетної звітності про виконання бюджетів.

Слід відмітити, що процес виконання місцевих бюджетів є найважливішою, найскладнішою та найтривалішою стадією бюджетного процесу, від якої залежить забезпечення фінансування пріоритетних галузей економіки,соціальної сфери, втілення в життя програм і заходів соціально економічного розвитку регіону та країни в цілому. Однак, на даний час виконання місцевих бюджетів як за доходами, так і за видатками здійснюється з порушенням бюджетних процедур та «в ручному режимі». Серед факторів, які негативно впливають на виконання місцевих бюджетів слід виділити такі:

- відсутність чіткого розмежування повноважень щодо контролю за виконанням місцевих бюджетів, а також відповідальність за виконання бюджетів між розпорядниками бюджетних коштів та державними органами влади на місцях;

- неефективне та нецільове використання бюджетних коштів;

- недостатність своєчасної, достовірної та детальної інформації про стан виконання бюджету, яка необхідна для прийняття рішень щодо управління бюджетним процесом та приведення обсягів фактичних видатків бюджету у відповідність з наявними ресурсами;

- часткова невідповідність між показниками виконання місцевих бюджетів і показниками соціально-економічного розвитку території.

Усе вище відмічене зумовлює актуальність, своєчасність та необхідність дослідження процесу виконання місцевих бюджетів за доходами та видатками з метою визначення шляхів удосконалення даного етапу бюджетного процесу в напрямку ефективного впливу на соціально-економічний розвиток

окремих територій.

Стаття 78. Виконання місцевих бюджетів

1. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад або сільські голови (якщо відповідні виконавчі органи не створені згідно із законом) забезпечують виконання відповідних місцевих бюджетів. Місцеві фінансові органи здійснюють загальну організацію та управління виконанням відповідного місцевого бюджету, координують діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

2. Казначейське обслуговування місцевих бюджетів здійснюється органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, відповідно до статті 43 цього Кодексу.

{Абзац перший частини другої статті 78 із змінами, внесеними згідно із Законом № 5463-VI від 16.10.2012}

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, веде облік усіх надходжень, що належать місцевим бюджетам, та за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, погодженим з відповідними місцевими фінансовими органами, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.

3. Місцевий бюджет виконується за розписом, який затверджується керівником місцевого фінансового органу. До затвердження розпису місцевого бюджету керівником місцевого фінансового органу затверджується тимчасовий розпис місцевого бюджету на відповідний період. Керівник місцевого фінансового органу протягом бюджетного періоду забезпечує відповідність розпису місцевого бюджету встановленим бюджетним призначенням.

4. Місцевий фінансовий орган за участю органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, у процесі виконання місцевого бюджету за доходами здійснює прогнозування та аналіз доходів відповідного бюджету.

5. Податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи місцевого бюджету визнаються зарахованими до місцевого бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету.

Органи, що контролюють справляння надходжень бюджету, забезпечують своєчасне та в повному обсязі надходження до місцевих бюджетів податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів місцевих бюджетів відповідно до законодавства.

6. Виконання місцевих бюджетів за видатками та кредитуванням здійснюється відповідно до статей 46-51 цього Кодексу.

7. Рішення про внесення змін до рішення про місцевий бюджет ухвалюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, відповідною місцевою радою на підставі офіційного висновку місцевого фінансового органу про перевиконання чи недовиконання дохідної частини загального фонду, про обсяг залишку коштів загального та спеціального фондів (крім власних надходжень бюджетних установ) відповідного бюджету. Факт перевиконання дохідної частини загального фонду місцевого бюджету визнається за підсумками першого півріччя та наступних звітних періодів з початку поточного бюджетного періоду на підставі офіційних висновків місцевого фінансового органу за умови перевищення доходів загального фонду місцевого бюджету (без урахування міжбюджетних трансфертів), врахованих у розписі місцевого бюджету на відповідний період, не менше ніж на 5 відсотків. Факт недоотримання доходів загального фонду місцевого бюджету визнається на підставі офіційного висновку місцевого фінансового органу за підсумками квартального звіту в разі недоотримання доходів загального фонду місцевого бюджету, врахованих у розписі місцевого бюджету на відповідний період, більше ніж на 15 відсотків.

8. Рішення про внесення змін до рішення про місцевий бюджет можуть бути ухвалені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, відповідною місцевою радою з урахуванням положень статті 52 цього Кодексу, в разі необхідності перерозподілу бюджетних призначень між головними розпорядниками бюджетних коштів (за наявності відповідного обґрунтування) та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

9. Ведення бухгалтерського обліку виконання місцевих бюджетів та порядок закриття рахунків місцевих бюджетів після закінчення бюджетного періоду здійснюються з урахуванням положень статей 56 і 57 цього Кодексу.

10. Після набрання чинності законом про Державний бюджет України органам державної влади та їх посадовим особам забороняється приймати рішення, що призводять до виникнення додаткових витрат місцевих бюджетів, без визначення джерел коштів, виділених державою для забезпечення цих витрат.

17.Сутніх доходів Державного бюджету та фактори що на них впливають

Доходи Державного бюджету — це частина централізованих фінансових ресурсів держави, які врегульовані відповідними нормативними актами і необхідні для виконання її функцій. Доходи бюджету відображають економічні відносини держави з підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які виникають у процесі стягнення бюджетних платежів.

Залежно від конституційного устрою держави може бути кілька рівнів доходів бюджету — від загальнодержавного до нижчих адміністративно-територіальних угруповань. Україна згідно з Конституцією є унітарною державою, і тому доходи бюджету мають два рівні — державний та місцеві. До місцевих відносять бюджети Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, обласні, міські, районні, сільські та селищні.

На рівень доходів Державного бюджету впливають зовнішні та внутрішні фактори (рис. 15.2.1). Вони можуть мати:

економічне, соціальне, політичне, національне спрямування.

18.Характеристика податкових надходжень.

Податкові надходження - це обов'язкові платежі, які надходять до бюджету внаслідок виконання платниками податкового законодавства. Вони домінують у системі доходів бюджету (рис. 7.1), що обумовлено сутністю податків як фіскальних інструментів держави.

Податкові надходження включають податки, збори і плати. Податковим кодексом України установлені такі види обов'язкових платежів

Податковий кодекс визначає зміст кожного виду обов' язкових платежів.

Податок - це обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до Податкового кодексу.

Збором (платою, внеском) є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок учинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

Загальнодержавні податки та збори

До загальнодержавних податків належать:

-податок на прибуток підприємств

-податок на доходи фізичних осіб

-податок на додану вартість

-акцизний податок

-збір за першу реєстрацію транспортного засобу

-екологічний податок;

-рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України;

-рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні;

-плата за користування надрами;

-плата за землю;

-збір за користування радіочастотним ресурсом України;

-збір за спеціальне використання води;

-збір за спеціальне використання лісових ресурсів;

-фіксований сільськогосподарський податок;

-збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства (застосовується до 31 грудня 2014 року);

-мито;

-збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками;

-збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності.

Місцеві податки та збори:

1. До місцевих податків належить:

• податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;

• єдиний податок

2. До місцевих зборів належать:

• збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;

• збір за місця для паркування транспортних засобів;

• туристичний збір.

ДОХОДИ

Загальна сума доходів зведеного бюджету України за 2012 рік становила 445454,3 млн. грн., що на 46900,7 млн. грн., або на 11,8 відсотка більше за 2011 рік.

У січні-грудні 2012 року Державний бюджет України отримав 346025,5 млн. грн., що на 31408,6 млн. грн., або на 10 відсотків більше за показник 2011 року.

До загального фонду державного бюджету за 2012 рік надійшло 289577,0 млн. грн., проти 2011 року надходження зросли на 23754,3 млн. грн., або на 8,9 відсотка.

Найбільші надходження у 2012 році становили:

- податок на додану вартість (збір). Загальний фонд державного бюджету отримав 182946,2 млн. гривень. Порівняно з 2011 роком надходження податку зросли на 13602,2 млн. грн., або на 8,0 відсотків;

- податок на прибуток підприємств. Загальний фонд державного бюджету отримав 54017,2 млн. гривень. Порівняно з 2011 роком надходження податку зменшились на 722,2 млн. грн., або на 1,3 відсотка (з 1 січня 2012 року ставку податку знижено з 23 до 21 відсотка);

- акцизний податок з вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції). Загальний фонд державного бюджету отримав 23329,4 млн. гривень. До 2011 року надходження податку зросли на 1665,9 млн. грн., або на 7,7 відсотка.

Бюджетне відшкодування податку на додану вартість грошовими коштами за 2011 рік здійснено в обсязі 45959,0 млн. гривень. Порівняно з 2011 роком відшкодування ПДВ збільшилось на 7,4 відсотка, або на 3179,9 млн. гривень.

До спеціального фонду державного бюджету за 12 місяців 2012 року надійшло 56448,5млн. грн., проти 2011 року надходження зросли на 7654,3 млн. грн., або на 15,7 відсотка.

Власні надходження бюджетних установ до державного бюджету за 2012 рік становили 24672,8 млн. грн., що на 1415,9 млн. грн., або 6,1 відсотка більше за показник 2011 року.

19.Збори і надходження до державних цільових фондів

державні цільові фонди — це грошові відносини щодо розподілу і перерозподілу вартості суспільного продукту та частини національного багатства, пов´язані з формуванням фінансових ресурсів у розпорядженні держави з метою використання державних коштів для забезпечення розширеного відтворення, задоволення соціально-культурних потреб суспільства, матеріального стимулювання членів суспільства шляхом пенсійного забезпечення, соціального захисту населення, розвитку науково-технічного потенціалу держави тощо.

Основне призначення державних цільових фондів полягає у наступному:

а) забезпеченні соціального захисту населення шляхом виплати субсидій, пенсій, фінансування соціальної інфраструктури;

б) сприянні економічному піднесенню держави через фінансування, субсидування, кредитування вітчизняних підприємств;

в) фінансуванні природоохоронних заходів;

г) наданні позик, кредитів.

Формування доходів державних цільових фондів відбувається за рахунок таких джерел:

а) бюджетне фінансування;

б) обов´язкові відрахування юридичних та фізичних осіб;

в) доходи від інвестування власних коштів;

г) добровільні внески, спонсорська допомога;

д) інші джерела.

Державні цільові фонди поділяють на цільові бюджетні фонди (фонди, що включаються до складу Державного бюджету) і державні позабюджетні фонди (фонди, що не включаються до складу Державного бюджету).

Під цільовими бюджетними фондами слід розуміти грошові фонди, що утворюються у складі бюджетів різних рівнів держави за рахунок цільових джерел засобів і використовуються на фінансування певних витрат загальнодержавного чи місцевого значення під контролем фіскальних органів держави. Наприклад, платежі до Фонду Ук раїни соціального захисту інвалідів, збір за забруднення навколишнього природного середовища, цільові фонди, утворені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади.

Специфіка позабюджетних фондів полягає у закріпленні джерел їхніх доходів і, як правило, їх суворе цільове використання. Джерелами формування позабюджетних фондів є: спеціальні податки і збори, асигнування із державного і місцевих бюджетів, спеціальні позики, добровільні надходження. Надходження можуть формуватися також від капіталізації частини тимчасово вільних коштів позабюджетних фондів у формі купівлі цінних паперів, інвестування тощо.

В залежності від напрямків використання існують фонди:

— економічні;( Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України, Фонд охорони праці, Фонд розвитку та захисту конкуренції, Фонд підтримки селянських (фермерських) господарств.)

— соціальні;( Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Державний фонд сприяння зайнятості населення, Фонд соціального захисту інвалідів.)

— науково-дослідні;( Державний інноваційний фонд)

— страхові;( допомог по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною);допомог по вагітності та пологах;допомог при народженні дитини та догляду за нею; допомог на поховання (крім поховання пенсіонерів, безробітних та осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві);забезпечення оздоровчих заходів)

— міждержавні та інші.

20.Сутність доходів місцевих бюджетів

Місцеві бюджети — це фонди грошових коштів, призначені для реалізації завдань і функцій, покладених на органи самоврядування. За рахунок фондів грошових коштів місцевих бюджетів — складової бюджетної системи держави і фінансової бази діяльності органів са­моврядування — забезпечується фінансування заходів економічного і соціального розвитку на відповідній території. Згідно з ст. 43 Конституції України місцеві органи самоврядування здійснюють управління майном, що є у комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і здійснюють контроль за їх виконанням; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і здійснюють контроль за їх виконанням; встановлюють місцеві податки та збори відповідно до закону; утворюють, реорганізовують та ліквідують комунальні підприємства, організації, установи.

У процесі виконання своїх завдань і функцій між місцевими бюджетами, з одного боку, та юридичними і фізичними особами, що Функціонують на даній території, — з іншого, складаються економічні відносини щодо мобілізації і витрачання грошових коштів цих бюджетів. Крім того, між місцевими бюджетами різних рівнів та між ними і державним бюджетом виникають економічні відносини, зумовлені перерозподілом фінансових ресурсів. Останнє пов´язане з необхідністю забезпечення ефективного функціонування кожного бюджету. Структурна будова місцевих бюджетів включає бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування, якими є бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об´єднань.

Роль місцевих бюджетів значною мірою визначається обсягом валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через них.

21.Сутність видатків Державного бюджету

Державний бюджет України як централізований фонд фінансових ресурсів використовується державою для виконання покладених на неї функцій. Водночас він відображає специфічні економічні відносини, зумовлені розподілом і перерозподілом частки ВВП, що у формі фінансових ресурсів надходять для задоволення загальносуспільних потреб.

Фінансові ресурси Державного бюджету перебувають у розпорядженні центральних органів влади і використовуються для фінансування заходів загальнодержавного значення. До них належать державне управління, національна оборона, забезпечення охорони правопорядку та інші заходи, що повністю фінансуються за рахунок Державного бюджету. Зазначені суспільні блага та послуги мають нерозподільний характер і безальтернативні у використанні. Незалежно від бажання і платоспроможності усі громадяни суспільства користуються згаданими благами і послугами держави.

За рахунок Державного бюджету переважно фінансуються соціальні блага і послуги: послуги освіти, охорони здоров´я, культури, спорту, забезпечення комунальними послугами тощо. Зазначені суспільні блага та послуги можуть вироблятися на ринкових умовах і реалізуватися за ринковими цінами. Рівень цих цін на згадані послуги повинен відшкодовувати виробничо-збутові витрати і гарантувати їх виробникам певний рівень рентабельності. Застосування ринкових цін щодо соціальних благ і послуг привело б до зменшення споживачів цих послуг загалом і споживачів із малозабезпечених верств населення зокрема.

Державний бюджет виступає засобом впливу на економічні, соціальні, національні і регіональні процеси, економічним важелем регулюючого впливу органів державної влади на соціально-економічний розвиток суспільства. Він відіграє важливу роль у забезпеченні перерозподілу доходів з метою підтримання сприятливої соціальної атмосфери у державі, здійснення соціального захисту населення та соціального забезпечення найбільш вразливих верств населення.

За допомогою Державного бюджету відбувається мобілізація грошових коштів не лише для фінансування загальносуспільних заходів, але і для здійснення перерозподілу визначеної частини ВВП з метою забезпечення соціальної справедливості у суспільстві.

Державний бюджет виступає як Закон України, який щороку затверджується вищим органом влади — Верховною Радою України.

22.Функціональна класифікація видатків

Для більш детального з'ясування ролі бюджетних видатків подається функціональна (табл. 17.1.1), економічна (17.1.2) та відомча (табл. 17.1.3) класифікації Державного бюджету.

Видатки бюджету здійснюються через бюджетне фінансування. Під бюджетним фінансуванням розуміють певну систему надання коштів підприємствам, установам і організаціям на виконання заходів, передбачених бюджетом. Бюджетне фінансування базується на відповідних принципах. Розглянемо їх. Принципи бюджетного фінансування: 1. Цільовий характер бюджетних асигнувань. Бюджетні асигнування мають використовуватися виключно за призначенням. Для установ доводяться спеціальні кошториси, де вказуються конкретні напрями використання бюджетних коштів.

Отримання максимального ефекту при мінімумі витрат, Це досягається при оптимальному фінансуванні завдань як економічного, так і соціального розвитку держави та зворотного притоку коштів від вирішення цих завдань.

Безповоротність бюджетних асигнувань.

Безоплатність бюджетних асигнувань. За користування бюджетними коштами, які передбачені затвердженими в установленому законодавством порядку, або кошторисом установа чи організація не сплачує будь-яких процентів.

Функціональна класифікація здійснюється відповідно до основних функцій держави, які викладені у вигляді розділів видатків, з низкою підрозділів. Можна виділити три рівні функціональної класифікації:

перший рівень - розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування. Наприклад, 0100 - загальнодержавні функції, 0200 -оборона, 0300 - громадський порядок, безпека та судова влада, 0400 -економічна діяльність, 0500 - охорона навколишнього природного середовища тощо.

другий рівень - підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування в межах відповідних розділів. Наприклад, розділ "Економічна діяльність" - 0400, підрозділ "паливно-енергетичний комплекс" - 0430; Функціонування

виконавчої влади - 010200; розділ "охорона здоров'я" - 0700, підрозділ "лікарні та санаторно-курортні заклади" - 0730.

третій рівень - цільові видатки за конкретними напрямами діяльності головних розпорядників бюджетних коштів у межах відповідних підрозділів. Наприклад, розділ "Духовний та фізичний розвиток" -0800; підрозділ "Культура та мистецтво" -0820; конкретні напрямки діяльності головних розпорядників коштів: художні колективи, концертні та циркові організації - 0822; творчі спілки - 0824, заповідники - 0827 тощо

Таблиця 17.1.1. Функціональна класифікація видатків бюджету

Код Найменування

1 2

0100 Загальнодержавні функції

0110 Вищі органи державного управління, органи місцевої влади та місцевого самоврядування, фінансова та зовнішньополітична діяльність

0111 Вищі органи державного управління, органи місцевої влади та місцевого самоврядування

0112 Фінансова та фіскальна діяльність

0113 Зовнішньополітична діяльність

0120 Економічна допомога зарубіжним країнам

0130 Інші загальні функції державного управління

0131 Управління системою державної служби

0132 Загальнодержавне планування та статистика

0133 Інша діяльність у сфері державного управління

0140 Фундаментальні дослідження

0150 Дослідження і розробки у сфері державного управління

0160 Проведення виборів та референдумів

0170 Обслуговування боргу

0171 Обслуговування внутрішнього боргу

0172 Обслуговування зовнішнього боргу

0180 Між бюджетні трансферти

0200 Оборона

0210 Військова оборона

0220 Цивільна оборона

0230 Військова допомога зарубіжним країнам

0240 Військова освіта

0250 Дослідження і розробки у сфері оборони

0260 Інша діяльність у сфері оборони

0300 Громадський порядок, безпека та судова влада

0310 Діяльність із забезпечення громадського порядку, боротьба зі злочинністю та охорона державного кордону

0320 Протипожежний захист та рятування

0330 Судова влада

0340 Кримінально-виконавча система та виправні заходи

0850 Діяльність у сфері безпеки держави

0360 Нагляд за додержанням законів та представницькі функції в суді

Продовження табл. 17.1.11 2

0370 Дослідження і розробки у сфері громадського порядку, безпеки та судової влади

0380 Інша діяльність у сфері громадського порядку, безпеки та судової влади

0400 Економічна діяльність

0410 Загальна економічна, торговельна та трудова діяльність

0411 Загальна економічна та торговельна діяльність

0412 Регулювання трудових відносин

0420 Сільське господарство, лісове господарство та мисливство, рибне господарство

0421 Сільське господарство

0422 Лісове господарство та мисливство

0423 Рибне господарство

0430 Паливно-енергетичний комплекс

0431 Вугільна галузь та інші галузі з видобутку твердого палива

0432 Нафтогазова галузь

0433 Електроенергетична галузь

0434 Інші галузі паливно-енергетичного комплексу

0440 Інша промисловість та будівництво

0441 Промисловість та будівництво

0442 Обробна промисловість

0443 Будівництво

0444 Відтворення мінерально-сировинної бази

0450 Транспорт

0451 Автомобільний транспорт

0452 Водний транспорт

0453 Залізничний транспорт

0454 Повітряний транспорт

0455 Трубопровідний та інший транспорт

0456 Дорожнє господарство

0460 Зв'язок, телекомунікації та інформатика

0470 Інші галузі економіки

0471 Торговельне господарство та заклади громадського харчування

0472 Туризм та готельне господарство

0473 Багатоцільові проекти розвитку

Продовження табл. 17.1.11 2

0480 Дослідження і розробки в галузях економіки

0481 Дослідження і розробки у сфері економічної, торговельної та трудової діяльності

0482 Дослідження і розробки у сфері сільського господарства" лісового господарства та мисливства, рибного господарства

0483 Дослідження і розробки у сфері паливно-енергетичного комплексу

0484 Дослідження і розробки в інших галузях промисловості та будівництві

0485 Дослідження і розробки у сфері транспорту

0486 Дослідження і розробки у сфері зв'язку, телекомунікації та інформатики

0487 Дослідження і розробки в інших галузях економіки

0490 Інша економічна діяльність

0500 Охорона навколишнього середовища

0510 Запобігання та ліквідація забруднення навколишнього природного середовища

0511 Охорона та раціональне використання природних ресурсів

0512 Утилізація відходів

0513 Ліквідація іншого забруднення навколишнього природного середовища

0520 Збереження природно-заповідного фонду

0530 Дослідження і розробки у сфері охорони навколишнього природного середовища

0540 Інша діяльність у сфері охорони навколишнього природного середовища

0600 Житлово-комунальне господарство

0610 Житлове господарство

0620 Комунальне господарство

0630 Дослідження і розробки у сфері житлово-комунального господарства

0640 Інша діяльність у сфері житлово-комунального господарства

0700 Охорона здоров'я

41710 Медична продукція

0720 Поліклініки й амбулаторії, швидка та невідкладна допомога

0721 Поліклініки загального профілю та амбулаторії

0722 Спеціалізовані поліклініки

0723 Стоматологічні поліклініки

Продовження табл..17.1.11 2

0724 Станції швидкої та невідкладної допомоги

0725 Фельдшерсько-акушерські пункти

0730 Лікарні та санаторно-курортні заклади

0731 Лікарні загального профілю

0732 Спеціалізовані лікарні та інші спеціалізовані заклади

0733 Пологові будинки

0734 Санаторно-курортні заклади

0740 Санітарно-профілактичні та протиепідемічні заходи і заклади

0750 Дослідження і розробки у сфері охорони здоров'я

0760 Інша діяльність у сфері охорони здоров'я

0761 Будинки дитини

0762 Станції переливання крові

0763 Інші заклади та заходи у сфері охорони здоров'я

0800 Духовний та фізичний розвиток

0810 Фізична культура і спорт

0820 Культура та мистецтво

0821 Театри

0822 Художні колективи, концертні й циркові організації

0823 Кінематографія

0824 Творчі спілки

0825 Бібліотеки

0826 Музеї і виставки

0827 Заповідники

0828 Клубні заклади

0829 Інші заходи і заклади в галузі культури та мистецтва

0830 Засоби масової інформації

0831 Телебачення і радіомовлення

0832 Преса

0833 Книговидання

0834 Інші засоби масової інформації

0840 Дослідження і розробки у сфері духовного та фізичного розвитку

0850 Інша діяльність у сфері духовного та фізичного розвитку

0900 Освіта

0910 Дошкільна освіта

Закінчення табл. 17.1.11 2

0920 Загальна середня освіта

0921 Загальноосвітні навчальні заклади

0922 Загальноосвітні спеціалізовані школи-інтернати

0923 Загальноосвітні спеціальні навчальні заклади

0930 Професійно-технічна освіта

0940 Вища освіта

0941 Вищі навчальні заклади І і II рівнів акредитації

0942 Вищі навчальні заклади III і IV рівнів акредитації

0950 Після дипломна освіта

0960 Позашкільна освіта та заходи з позашкільної роботи з дітьми

0970 Програми матеріального забезпечення навчальних закладів

0980 Дослідження і розробки у сфері освіти

0990 Інші заклади та заходи у сфері освіти

1000 Соціальний захист та соціальне забезпечення

1010 Соціальний захист па випадок безробіття

1020 Соціальний захист пенсіонерів

1030 Соціальний захист ветеранів війни та праці

1040 Соціальний захист сім'ї, дітей та молоді

23.Економічна класифікація видатків

Економічна класифікація видатків бюджету (за економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки) (КЕКВ)

Особливістю нової бюджетної класифікації є чітке розмежування видатків

за економічними ознаками з детальним розподілом коштів за їх предметними

ознаками (заробітна плата, нарахування, всі види господарської

діяльності, виплати населенню, що іменуються як трансферти населенню

тощо). Такий розподіл дозволяє виділити захищені статті бюджету та

забезпечує єдиний підхід до всіх отримувачів з погляду виконання

бюджету.

За даною класифікацією під видатками розуміють державні платежі, які не

підлягають поверненню. Вони поділяються на поточні та капітальні

(розвитку); відплатні (здійсненими в обмін на товар чи послугу) або

невідплатні(односторонніми).

Поточні видатки – це видатки бюджетів на фінансування мережі

підприємств, організацій та установ на початок бюджетного року, а також

на фінансування заходів із соціального захисту населення та інших, що не

належать до видатків розвитку. Код 1000.

до видатків розвитку. Код 1000.

До них належать:

видатки на товари та послуги – 1100;

виплата процентів (доходу) за зобов’язаннями – 1200;

субсидії й поточні трансферти – 1300.

Капітальні видатки (видатки розвитку) - це видатки бюджетів на

фінансування інвестиційної діяльності, зокрема, фінансування капітальних

вкладень, структурної перебудови народного господарства, субвенції та

інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням. Код 2000.

До них належать:

придбання основного капіталу – 2100;

створення державних запасів та резервів – 2200;

придбання землі і нематеріальних активів – 2300;

капітальні трансфертиммм – 2400.

За цією класифікацією виділені ще дві групи видатків:

-нерозподілені

видатки (3000); - це видатки з резервних фондів Кабінету Міністрів України та фондів непередбачених видатків Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних та місцевих адміністрацій, виконкомів місцевих рад;

-кредитування з вирахуванням погашення (4000). - платежі бюджетів усіх рівнів з метою проведення економічної політики, в результаті яких у них виникають фінансові вимоги до інших суб'єктів господарської діяльності. При застосуванні категорії кредитування обов'язковою умовою є виникнення зобов'язання щодо повернення коштів.

Код Назва

1 2

1000 Поточні видатки

1100 Видатки на товари і послуги

1110 Оплата праці працівників бюджетних установ

1120 Нарахування на заробітну плату

1130 Придбання предметів постачання і матеріалів, оплата послуг та інші видатки

1140 Видатки на відрядження

1150 Матеріали, інвентар, будівництво, капітальний ремонт та заходи спеціального призначення, що мають загальнодержавне значення

1160 Оплата комунальних послуг та енергоносіїв

1170 Дослідження і розробки, державні програми

Закінчення табл. 17.1.21 2

1200 Виплата процентів (доходу) за зобов'язаннями

1300 Субсидії і поточні трансферти

1310 Субсидії та поточні трансферти підприємствам (установам, організаціям)

1320 Поточні трансферти державним органам державного управління інших рівнів

1340 Поточні трансферти населенню

1350 Поточні трансферти за кордон

2000 Капітальні видатки

2100 Придбання основного капіталу

2110 Придбання обладнання і предметів довгострокового користування

2120 Капітальне будівництво

2180 Капітальний ремонт, реконструкція та реставрація

2200 Створення державних запасів і резервів

2300 Придбання землі й нематеріальних активів

2400 Капітальні трансферти

2410 Капітальні трансферти підприємствам (установам, організаціям)

2420 Капітальні трансферти органам державного управління інших рівнів

2430 Капітальні трансферти населенню

2440 Капітальні трансферти за кордон

2450 Капітальні трансферти до бюджету розвитку

3000 Нерозподілені видатки

4000 Кредитування з вирахуванням погашення

4100 Надання внутрішніх кредитів з вирахуванням погашення

4110 Надання внутрішніх кредитів

4120 Повернення внутрішніх кредитів

4200 Надання зовнішніх кредитів з вирахуванням погашення

4210 Надання зовнішніх кредитів

4220 Повернення зовнішніх кредитів

24.Методи бюджетного фінансування

Фінансування із бюджету — це перерахування коштів на поточні/реєстраційні бюджетні рахунки розпорядників коштів з єдиного казначейського рахунка або рахунка місцевого бюджету, які відкриті в банківських установах і в органах казначейства.

Відомо два методи бюджетного фінансування. Перший — відкриття кредитів — базується на принципі авансування видатків на кредитній основі. Відкриття кредитів не означає перерахування грошових коштів на видатки головним розпорядникам коштів. Це дозвіл фінансового органу на видачу коштів, яка потім здійснюється установами банків у межах встановлених видатковим розписом (спеціальний документ) асигнувань. Підставою для відкриття кредитів є розпис видатків. Зазначений метод використовувався в Україні при фінансуванні із Державного бюджету до 1 липня 1993 року.

Сутність другого методу, а саме перерахування коштів з рахунка бюджету на бюджетні рахунки розпорядників коштів, полягає у тому, що фінансовий орган здійснює перерахування бюджетних коштів з рахунка бюджету на рахунки розпорядників коштів тільки за наявності їх на даному рахунку в даний момент.

25.Видатки місцевих бюджетів

Видатки місцевих бюджетів відіграють важливу роль у соціально-економічному розвитку суспільства. Оскільки місцеві органи самоврядування покликані вирішувати локальні проблеми, що безпосередньо пов´язані з виконанням суспільних функцій у формі надання соціальних послуг та сприяння підвищенню життєвого рівня населення, то склад і структура видатків місцевих бюджетів відображають соціальну спрямованість.

З місцевих бюджетів виділяються значні кошти на фінансування місцевого господарства. Вони включають фінансування витрат на житлове будівництво, водопостачання, каналізацію, освітлення, благоустрій міст і селищ тощо.

Видатки місцевих бюджетів включають бюджетні призначення, встановлені рішенням про місцевий бюджет, на конкретні цілі, пов´язані з реалізацією програм за переліком, визначеним Бюджетним кодексом.

Бюджетним кодексом України передбачено критерії розмежування видів видатків між місцевими бюджетами, що здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв усі видатки поділяються на такі групи:

Перша група — видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найбільш наближено до споживачів. Ці видатки здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об´єднань.

Друга група — видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для громадян України. Вони здійснюються з бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення, а також районних бюджетів.

Третя група — видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Ці видатки здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів.

Видатки всіх трьох груп здійснюються із бюджетів міст Києва та Севастополя.

До видатків першої групи, які здійснюються з бюджетів сіл, селиш, міст районного значення та їх об´єднань і враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) органи місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районного значення;

2) освіту: дошкільну освіту; загальну середню освіту (школи-дитячі садки);

3) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти);

4) сільські, селищні та міські палаци культури, клуби та бібліотеки.

До видатків другої групи, які здійснюються з районних бюджетів і бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на такі заходи: 1) державне управління: органи місцевого самоврядування міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення; органи місцевого самоврядування районного значення;

2) освіту:

а) дошкільну освіту (у містах республіканського значення Автономної Республіки Крим і містах обласного значення);

б) загальну середню освіту: загальноосвітні навчальні заклади, у тому числі: школи-дитячі садки (для міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, вечірні (змінні) школи;

в) заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, дитячі будинки (уразі, якщо не менше 70% кількості учнів загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл-інтернатів для Дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, дитячих будинків формується на території відповідного міста чи району), дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім´ї, допомога на дітей, які перебувають під опікою і піклуванням; г) інші державні освітні програми;

3) охорону здоров´я:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклініки та амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки);

б) програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров´я й заходи щодо санітарної освіти);

4) соціальний захист і соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального забезпечення: притулки для не повнолітніх (у разі, якщо не менше 70% кількості дітей, які перебувають у цих закладах, формується на території відповідного міста чи району), територіальні центри і відділення соціальної допомоги на дому;

б) державні програми соціального захисту: пільги ветеранам війни і праці, допомога сім´ям із дітьми, додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян;

5) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;

6) районні та міські програми і заходи щодо реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім´ї;

7) державні культурно-освітні й театрально-видовищні програми (театри, бібліотеки, музеї, виставки, палаци і будинки культури, школи естетичного виховання дітей);

8) державні програми розвитку фізичної культури і спорту: утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів (крім шкіл республіканського значення Автономної Республіки Крим і обласного значення), заходи щодо фізичної культури і спорту та фінансова підтримка організацій фізкультурно-спортивної спрямованості й спортивних споруд місцевого значення.

До видатків третьої групи, які здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів і враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) державне управління;

2) представницьку і виконавчу владу Автономної Республіки Крим;

3) обласні ради;

4) освіту:

а) загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: спеціальні загальноосвітні навчальні заклади для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, санаторні школи-інтернати; загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячі будинки (крім загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені батьківського піклування, дитячих будинків та дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей);

б) заклади професійно-технічної освіти, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим і виконують державне замовлення;

в) вищу освіту (вищі заклади освіти І, II, III та IV рівнів акредитації, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим і спільній власності територіальних громад);

г) післядипломну освіту (інститути післядипломної освіти вчителів і центри й заходи щодо підвищення кваліфікації державних службовців місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, постійно діючі курси (центри) підвищення кваліфікації працівників соціально-культурної сфери та агропромислового комплексу, що перебувають у комунальній власності);

д) інші державні освітні програми;

5) охорону здоров´я:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні республіканського значення Автономної Республіки Крим та обласного значення);

6) спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні, Центри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові);

в) санаторно-курортну допомогу (санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації);

г) інші державні програми медичної та санітарної допомоги (медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров´я і заходи санітарної освіти, інші програми і заходи);

6) соціальний захист і соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального захисту та соціального забезпечення: допомога по догляду за інвалідами І чи II групи внаслідок психічного розладу; адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім´ям; виплати компенсації реабілітованим; дитячі будинки-інтернати; навчання й трудове влаштування інвалідів; будинки-інтернати для старих та інвалідів; будинки-інтернати для дітей-інвалідів; центри з нарахування пенсій; притулки для неповнолітніх;

б) республіканські Автономної Республіки Крим і обласні програми й заходи щодо реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім´ї;

в) інші державні соціальні програми;

7) культуру і мистецтво:

а) державні культурно-освітні програми (республіканські Автономної Республіки Крим та обласні бібліотеки, музеї та виставки);

б) державні театрально-видовищні програми (філармонії, музичні колективи та ансамблі, театри, палаци і будинки культури рес­публіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення, інші заклади та заходи у галузі мистецтва);

в) інші державні культурно-мистецькі програми;

8) фізичну культуру і спорт:

а) державні програми з розвитку фізичної культури і спорту (навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, заходи з фізичної культури і спорту республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення);

б) державні програми з інвалідного спорту і реабілітації (республіканський Автономної Республіки Крим та обласні центри з інвалідного спорту, дитячо-юнацькі спортивні школи інвалідів і спеціалізовані спортивні школи параолімпійського резерву; проведення навчально-тренувальних зборів і змагань з інвалідного спорту республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення).

До видатків місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) місцеву пожежну охорону;

2) позашкільну освіту;

3) соціальний захист і соціальне забезпечення:

а) програми місцевого значення стосовно дітей, молоді, жінок, сім´ї;

б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення;

4) місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;

5) культурно-мистецькі програми місцевого значення;

6) програми підтримки кінематографії та засобів масової інформації місцевого значення;

7) місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту;

8) типове проектування, реставрацію та охорону пам´яток архітектури місцевого значення;

9) транспорт, дорожнє господарство:

а) регулювання цін на послуги метрополітену за рішеннями органів місцевого самоврядування;

б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (в тому числі роботи, що проводяться спеціалізованими монтажно-експлуатаційними підрозділами);

в) будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання доріг місцевого значення.

10) заходи щодо організації рятування на воді;

11) обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;

12) програми природоохоронних заходів місцевого значення;

13) управління комунальним майном;

14) регулювання земельних відносин;

15) інші програми, затверджені відповідною радою згідно із законом.

26.Розподіл міжбюджетних трансфертів

Трансферти — це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Міжбюджетні трансферти — це кошти, які безоплатно і безповоротно надаються з одного бюджету до іншого.

Офіційні трансферти включають невідплатні, безповоротні платежі, отримані від інших органів державного управління, недержавних джерел або міжнародних організацій. Офіційні трансферти можуть надходити:

від органів державного управління;

урядів зарубіжних країн та міжнародних організацій;

з іншої частини бюджету

Для розподілу міжбюджетних трансфертів використовується фінансовий норматив бюджетної забезпеченості, який визначається діленням загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців або споживачів соціальних послуг. Загальний обсяг фінансових ресурсів, що спрямовується на виконання бюджетних програм місцевими бюджетами, розподіляється між видами видатків відповідно до пріоритетів бюджетної політики держави.

У Державному бюджеті України затверджується обсяг дотації вирівнювання та субвенцій окремо для бюджету АР Крим, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування АР Крим, міст обласного підпорядкування та районних бюджетів, а також коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, якщо є підстави для надання та отримання відповідних міжбюджетних трансфертів.

Розподіл обсягу міжбюджетних трансфертів згідно з Бюджетним кодексом та Законом "Про Державний бюджет України" між бюджетами міст Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування АР Крим, міст обласного підпорядкування і районними бюджетами визначається на основі формули. Ця формула затверджується Кабінетом Міністрів України і має враховувати:

1) фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючі коефіцієнти до них;

2) кількість мешканців та кількість споживачів соціальних послуг;

3) індекс відносної податкоспроможності відповідного міста чи району;

4) прогнозний показник кошика доходів бюджетів місцевого самоврядування для бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування АР Крим і міст обласного підпорядкування та прогноз доходів, визначених Бюджетним кодексом, — для районних бюджетів; 5) коефіцієнт вирівнювання.

Міжбюджетні трансферти поділяються на:

1) дотацію вирівнювання;

2) субвенції;

3) кошти, що передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

4) додаткові дотації.

У статті визначено види міжбюджетних трансфертів для місцевих бюджетів України. Міжбюджетні трансферти в Україні є основною формою реалізації міжбюджетних відносин і спрямовані на збалансування та вирівнювання фінансової спроможності відповідних бюджетів. Функціональна спрямованість кожного виду міжбюджетних трансфертів визначається цільовим та адресним спрямуванням коштів з одного бюджету до іншого. Такий поділ передбачає:

— дотацію вирівнювання – міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отримує;

— субвенції – міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному органом, який прийняв рішення про надання субвенції;

— кошти, що передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

— додаткові дотації – міжбюджетні трансферти на вирівнювання фінансової забезпеченості місцевих бюджетів; на компенсацію втрат доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, унаслідок надання пільг, встановлених державою; інші додаткові дотації.

Бюджетний кодекс окремо не визначає поняття «дотація». З досвіду практики дотація є ефективним методом бюджетного регулювання, який визначає річну фіксовану суму коштів, що виділена з бюджету вищого рівня на безповоротній основі для збалансування бюджету нижчого рівня у випадках перевищення його видатків над доходами і терміном на 1 рік.

Система нецільових міжбюджетних трансфертів з державного бюджету місцевим бюджетам спрямовується на вирівнювання бюджетної забезпеченості бюджетів місцевого самоврядування.

Бюджетним кодексом також передбачено низку дотацій, що мають цільове призначення – субвенції.

Трансферти можуть передаватися між бюджетами самоврядування на договірній основі, на підставі рішення органів місцевої влади. У цьому випадку Верховна Рада Автономної Республіки Крим та місцеві ради можуть передбачати у відповідних бюджетах види міжбюджетних трансфертів, що визначені ч. 2 ст. 101 Кодексу.

У разі, якщо місто чи район мають перевищення доходів над плановими видатками, здійснюється трансферт (вилучення) до державного бюджету, обсяг якого визначається за допомогою тієї самої формули, що застосовується для обрахунку міжбюджетних трансфертів.

27.Сутність бюджетного дефіциту

Бюджетний дефіцит як економічна категорія відображає співвідношення між доходами і видатками бюджету з перевищенням видатків. Бюджетний дефіцит є наслідком певного стану економічних відносин, які виникають між учасниками суспільного виробництва в процесі використання фінансових ресурсів понад їх наявну величину. Для покриття витрат понад наявну масу фінансових ресурсів застосовують грошову емісію, внутрішні й зовнішні позики.

джерела фінансування дефіциту поділяють на:

• внутрішні (їх надають інші органи державного управління; центральний банк; депозитні та недепозитні фінансові установи; нефінансові установи; домогосподарства);

• зовнішні (їх надають органи державного управління; міжнародні організації; фінансові установи, що не є міжнародними організаціями; інші нерезиденти);

• інші (у випадку касового виконання бюджету фінансування дефіциту бюджету може здійснюватись за рахунок касових залишків утворених в минулому році; надходжень від приватизації тощо). Особливістю касового методу виконання бюджету є те, що усі операції фіксуються в момент виникнення права на отримання платежу чи зобов'язання щодо його здійснення. У цьому разі можливе утворення "технічних" джерел фінансування дефіциту бюджету, зокрема за рахунок залишку коштів на бюджетних рахунках, покриття дефіциту за рахунок зміни валютних курсів і т.д. Наприклад, фінансування за рахунок коштів, що надійшли роком раніше від запозичень чи приватизації і які не були використані на фінансування дефіциту бюджету, буде відноситись до джерел фінансування за активними операціями. У міжнародній практиці переважно використовуються два шляхи розмежування внутрішніх та зовнішніх запозичень: за ознакою резидентності інвестора та за валютою здійснення запозичення

дефіцит бюджету - це обсяг бюджетних видатків, здійснених за рахунок внутрішніх і зовнішніх фінансових заощаджень інших секторів економіки в тому числі і міжнародної, акумульованих урядом на добровільних засадах протягом поточного чи минулих періодів та, у виняткових випадках, за рахунок обсягу первинної емісії центрального банку.

У зарубіжній економічній літературі розрізняють три види дефіциту бюджету.

Наочно-реальний

При цьому виді дефіциту його обсяг дорівнює загальним доходам від федеральних податків за вирахуванням на державні закупівлі та трансфертні платежі. Під трансфертними платежами у західних країнах розуміють фінансові ресурси, що передаються з бюджету центрального уряду до бюджетів місцевого самоврядування, а також із бюджетів територіальних одиниць вищого адміністративного рівня до бюджетів одиниць нижчого адміністративного рівня. За рахунок трансфертів у багатьох країнах формується більша частина доходів місцевих органів влади.

Структурний

Цей вид дефіциту являє собою різницю між федеральними доходами: витратами при діючій фіскальній політиці (рівень оподаткування і поточних витрат) та базовому рівні безробіття. Коли економічна система переживає період спаду, а рівень безробіття підвищується понад базовий, наочно-реальний дефіцит бюджету перевищує рівень структурного дефіциту, оскільки має місце виплата допомоги на випадок безробіття та за іншими соціальними програмами, а також у зв'язку з частковим падінням доходів населення.

Циклічний

Вираховується як різниця між наочно-реальним і структурним дефіцитами бюджетів.

Основними причинами виникнення бюджетного дефіциту є:

— зменшення приросту національного доходу внаслідок економічної кризи і спаду виробництва;

— збільшення державних видатків на фінансування неекономічних сфер діяльності, особливо на державне управління й економічно необґрунтовані соціальні програми;

— падіння доходів в умовах кризового стану економіки та зменшення надходжень до держбюджету;

— циклічні спади в економіці, особливо якщо вони глибокі й тривалі;

— неефективний механізм оподаткування суб'єктів господарювання, коли завищений податковий тиск зумовлює поступове зниження ділової активності та тінізацію економіки;

— не правильно визначені орієнтири та непослідовність фінансово-економічної політики;

— слабкий фінансовий контроль із боку держави за цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів;

— збереження ситуації, за якої найприбутковішими є вкладення капіталу у сфери нематеріального виробництва (торговельно-посередницьку та фінансово-кредитну);

— зростання внутрішнього й зовнішнього державного боргу;

— у короткостроковій перспективі — зменшення податків з метою підвищення ділової активності та стимулювання економіки (без відповідного коригування бюджетних витрат).

28.Джерела фінансування дефіциту бюджету

До складу джерел фінансування бюджетного дефіциту звичайно належать внутрішні й зовнішні запозичення та грошово-кредитна емісія. Крім того, до них відносять зменшення залишку бюджетних коштів, залучення коштів із депозитних рахунків уряду, кошти від продажу цінних паперів, що перебувають у власності уряду, а також приватизаційні надходження.

Грошова емісія як джерело фінансування бюджетного дефіциту заборонена законодавством більшості країн світу, оскільки має потужний інфляційний вплив на економіку. У розвинутих країнах взаємовідносини між центральними банками й урядом набули такого розвитку, що перші є реально незалежними органами, тому грошово-кредитна емісія часто розглядається не як функція уряду, а як функція органів грошово-кредитного регулювання (центрального банку). Фактично це виводить надходження від грошово-кредитної емісії з безпосереднього підпорядкування бюджету. Бюджетні надходження пов' язані з нею через операції запозичення. З цієї причини в більшості країн законодавчо заборонене пряме кредитування уряду центральним банком країни, а також придбання ним державних цінних паперів, емітованих національним урядом, на первинному ринку.

Інша ситуація складається в країнах з ринками, що формуються, де непоодинокими є випадки прямого фінансування бюджету з боку центральних банків. Крім того, уряд може "передавати" у прихованій формі частину своїх бюджетних доходів і видатків центральним банкам. Наприклад, центральні банки можуть надавати за деякими державними програмами кредити на пільгових умовах за рахунок своїх резервів. Операції такого роду повинні відкрито відображатися в бюджеті у складі видатків, а отже і позначатися на розмірі бюджетного дефіциту. Якщо цього не відбувається, то показник дефіциту буде заниженим, а центральний банк виявиться задіяним у квазібюджетній діяльності (це діяльність, пов' язана з виконанням операцій, які аналогічні по суті справлянню податків або ж наданню субсидій, але які не відображаються в бюджеті, а здійснюються за рахунок інших суб' єктів, переважно центрального банку1). Завдяки квазібюджетним операціям уряд має можливість знизити у прихованій формі свої потреби в запозиченнях.

Поширеною практикою останніх десятиліть стало здійснення приватизації державного майна. Надходження від реалізації матеріальних активів, які належать державі, традиційно були бюджетними доходами. Проте, ураховуючи, що уряд втрачає свої активи (тобто стає біднішим), а також беручи до уваги масштабність і разовий характер надходжень від приватизації, традиційно розрахований бюджетний дефіцит неадекватно відбиватиме потреби в запозиченнях. Тому грошові ресурси, отримані бюджетом у результаті реалізації державного майна, дедалі частіше розглядають як джерела фінансування дефіциту, а не як бюджетні доходи.

Звичайно наймасштабнішим джерелом фінансування бюджетного дефіциту є державні запозичення - внутрішні й зовнішні. Хронічний характер дефіцитів зумовив постійне використання боргового методу формування бюджетних ресурсів і рефінансування боргу. Приблизно з кінця 1960-х років це призвело, як уже зазначалося, до виникнення ефекту самозростання державного боргу (боргової спіралі), коли потреба коштів для обслуговування державного боргу змушує уряд звертатися до нових державних запозичень, тобто утворювати нові борги.

Відповідно до вітчизняного бюджетного законодавства для фінансування бюджетного дефіциту в Україні призначені насамперед державні внутрішні й зовнішні запозичення. При цьому емісійні кошти НБУ не можуть бути джерелом фінансування дефіциту або утворення профіциту.

Бюджет як фінансовий план побудований на основі бюджетної класифікації. Джерела фінансування бюджетного дефіциту в ній відображаються окремо від доходів бюджету і включаються до складу операцій з "фінансування бюджету".

29.Бюджетна класифікація: необхідність, суть та принципи побудови, характеристика підрозділів.

Бюджетна класифікація — єдине систематизоване згрупування доходів, видатків (в т. ч. кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за економічною сутністю, функціональним призначенням діяльності, організаційним устроєм та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів

Бюджетна класифікація України єдина для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України. Її використовують у бюджетному плануванні в процесі складання проектів бюджетів різних рівнів, розробці індивідуальних і зведених кошторисів витрат для бюджетних установ. При цьому забезпечується взаємозв'язок державного плану економічного і соціального розвитку країни і фінансових планів міністерств та відомств з бюджетом, єдиний порядок складання бюджетів окремих регіонів, зведення показників державного та місцевих бюджетів.

Бюджетна класифікація використовується на всіх стадіях бюджетного процесу. Вона дає змогу враховувати надходження доходів і фінансування витрат згідно з затвердженим бюджетним розписом. На підставі бюджетної класифікації складається звітність про виконання бюджету України.

Використання бюджетної класифікації дає змогу проводити аналіз надходження доходів за кожним видом, фінансування витрат за їх напрямками, зіставлення кошторисних витрат за однотипними установами.

На її основі здійснюється статистична обробка бюджетних показників, у процесі якої відслідковується динаміка і тенденції розвитку показників, розробляються прогнози щодо розвитку бюджетних відносин.

Бюджетна класифікація має велике організаційне значення:

-дає змогу порівняти показники державного та місцевих бюджетів;

-приводить кожен бюджет до обстежуваного;

-полегшує розгляд бюджетів та їх економічний аналіз;

-спрощує контроль за виконанням бюджету, своєчасністю і повнотою акумуляції коштів, використанням їх за цільовим призначенням;

-забезпечує можливість синтетичного та аналітичного обліку доходів та видатків у бюджетних установах та організаціях.

Бюджетна класифікація також дає змогу порівняти асигнування з видатками, що допомагає дотримуватись фінансової дисципліни, економно витрачати кошти, здійснювати контроль за виконанням програм соціально-економічного розвитку держави.

Бюджетна класифікація має юридичне значення:

-віддзеркалює правову основу організації складання бюджету;

-здійснює юридичне закріплення устрою і компетенції органів влади й управління;

-висвітлює законодавчі акти і правила, що регулюють бюджетний процес.

З метою досягнення цілісності бюджетних категорій доходів і видатків та для забезпечення взаємозв'язку між функціональним призначенням і економічним характером видатків бюджету міністр фінансів України затверджує бюджетну класифікацію, а також зміни до неї та інформує про це в обов'язковому порядку Верховну Раду України.

Так, наказом Міністерства фінансів України № 604 від 27 грудня 2001 р. "Про бюджетну класифікацію та її затвердження" на виконання статті 8 Бюджетного кодексу України у 2002 р. в Україні затверджено нову бюджетну класифікацію, яка включає такі складові:

— класифікація доходів бюджету;

— класифікація видатків бюджету;

— класифікація фінансування бюджету;

— класифікація боргу.

Водночас затверджено тимчасову класифікацію видатків місцевих бюджетів (з перехідною таблицею до нової функціональної класифікації видатків бюджету), яка використовується до впровадження програмно-цільового методу при складанні та виконанні місцевих бюджетів.

Повноваженнями щодо надання роз'яснень з питань застосування бюджетної класифікації наділені:

щодо класифікації доходів бюджету, функціональної класифікації видатків бюджету, класифікації фінансування бюджету та класифікації боргу — Департамент з бюджету Міністерства фінансів України;

щодо економічної класифікації видатків бюджету — Державне казначейство України

Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах:

1) принцип єдності бюджетної системи України - єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

2) принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

3) принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

4) принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;

5) принцип обгрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6) принцип ефективності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

7) принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен грунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

8) принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

9) принцип справедливості і неупередженості - бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

10) принцип публічності та прозорості - Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;

11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу - кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

30.Бюджетне регулювання та методи бюджетного регулювання.

Розмежування доходів кожної з ланок бюджетної системи здійснюється на

основі статей 63-68 Бюджетного кодексу України, який регламентує здійснення

бюджетного регулювання.

Бюджетне регулювання - це щорічний перерозподіл загальнодержавних

централізованих фінансових ресурсів між різними ланками бюджетної системи з

метою збалансування бюджетів на рівні, необхідному для виконання місцевими

органами їх функцій.

Бюджетне регулювання здійснюється відповідно кожним представницьким

органом щодо бюджетів нижчого рівня.

Розмежування та перерозподіл доходів у процесі бюджетного регулювання

здійснюється з урахуванням економічного, соціального, демографічного,

екологічного, природного стану відповідних адміністративних територій з

метою подолання нерівностей між ними.

Методи бюджетного регулювання:

> дотація - це певна сума грошових коштів, яка виділяється на

безповоротній основі з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого

рівня з метою покриття бюджетного дефіциту;

> субвенція - це сума грошових коштів, яка виділяється з бюджету

вищого рівня до бюджету нижчого рівня і має цільове призначення для

здійснення сумісного фінансування певного заходу і підлягає

поверненню у випадку порушення її цільового призначення;

> субсидія - допомога, підтримка) - сума грошей, яка виділяється з

бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня, має цільове

призначення, підлягає поверненню у випадку порушення цільового

призначення.

бюджетне-правові норми — складова частина фінансового права, їм

властива особливість фінансово-правових, а саме: категоричний характер

імперативності. Жоден з суб'єктів бюджетно-правових відносин не може

змінити припису, який вміщено в нормі.

Регулююча роль бюджетно-правових норм полягає в тому, що вони

викликають певні дії державних органів, які, реалізуючи свої права і

обов'язки в галузі бюджетної діяльності, втілюють у життя вимоги цих норм.

Бюджетне право України — це сукупність фінансово-правових норм, що

регулюють фінансові відносини, які виникають у зв 'язку з бюджетною

діяльністю.

Предметом бюджетного права є відносини з приводу формування і

використання державного і місцевих бюджетів в Україні.

Бюджетне право тісно пов'язане з іншими розділами і інститутами

фінансового права, особливо з розділами правового регулювання доходів і

видатків.

ДРУГИЙ ВАРІАНТ ВІДПОВІДІ

У бюджетній сфері застосовуються такі методи бюджетного регулювання

Балансовий метод – збалансування бюджетів усіх рівнів.

Нормативний метод - застосовується в усіх випадках коли доходи в бюджети від податків та інших платежів встановлюються по нормативах.

Метод перерозподілу – дає змогу через нормативи відрахувань регулювати бюджети і при їх незбалансованості дохідної і видаткової частини бюджету провести збалансування через метод дотацій, субвенцій.

Метод коефіцієнтів – використовується дуже широко. Через зростання цін на товари першої необхідності, а також ріст ЗП в бюджетних установах регулюються через коефіцієнти, а й тому й розрахунки бюджету провадяться із застосуванням коефіцієнтів.

Податковий – дає змогу мати платежі по встановлених нормативах і ставках.

Крім основного методу бюджетного регулювання. В Україні застосовуються і додаткові методи.

Дотація- кошти, що передаються з ДБ до МБ або з місцевого бюджету вищого рівня до місцевого бюджету нижчого рівня безповоротно для збалансування їх доходів та видатків.

Субсидія- кошти, що надаються місцевому бюджету з ДБ або з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня на фінансування цільових видатків.

Субвенція - кошти, що надаються місцевому бюджету з ДБ або з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня на фінансування цільових видатків і підлягають поверненню у випадку їх нецільового використання.

Методи регулювання можна згрупувати

За доходами – податковий, метод перерозподілу, метод дотацій

За видатками – метод коефіцієнтів, нормативний.

Фінансовий аналіз

1. Охарактеризуйте сутність фінансового аналізу та його роль в сучасних умовах господарювання.

ФА представляє собою збір, накопичення та обробку інформації з метою розрахунку сукупності показників для обґрунтування управлінських рішень фінансового характеру щодо мобілізації, розподілу і використання фінансових ресурсів.

Основною метою ФА є одержання невеликого числа ключових параметрів, що дають об’єктивну і точну картину фінансового стану підприємства і фінансових результатів його діяльності.

ФА діяльності підприємства – це комплекс робіт, пов’язаний:

1. З дослідженням економічних процесів в їх взаємозв’язку, що складаються під дією об’єктивних економічних законів і суб’єктивних факторів;

2. З науковим обґрунтуванням планів управлінських рішень, що приймаються, та з об’єктивною оцінкою результатів їх виконання;

3. З виявленням позитивних та негативних факторів, що впливають на результати діяльності підприємства;

4. З розкриттям тенденцій та пропорцій розвитку підприємства, з визначенням невикористаних внутрішньогосподарських резервів та ресурсів;

З узагальненням передового досвіду й виробленням пропозицій з його використання в практиці даного підприємства.

На теперішній час, в умовах побудови ринкової економіки та реформування бухгалтерського обліку у фінансовий та управлінський, фінансовий аналіз як важливий елемент аналітичної роботи стає одним з головних інструментів управління діяльністю підприємств. В основі фінансового аналізу лежить аналіз та управління фінансовими ресурсами суб’єктів господарювання.

Для того щоб підприємство мало змогу вижити в умовах жорсткої конкуренції та бути прибутковим і рентабельним, керівництву необхідно володіти методикою фінансового аналізу, мати певну інформаційну базу для його проведення та відповідних кваліфікованих працівників для реалізації цієї методики на практиці.

Фінансовий аналіз є однією з найважливіших функцій управління. Він дає змогу визначити конкурентоспроможність суб’єкта господарювання в ринковій економіці.

Суб’єкт господарювання здійснює свою виробничо-торговельну діяльність на ринку самостійно, але в умовах конкуренції. Ринкові регулятори разом із конкуренцією створюють єдиний механізм господарювання, що змушує виробника враховувати інтереси і попит споживача. Господарюючі суб’єкти вступають між собою в конкурентні відносини. Той, хто програє, стає банкрутом. Щоб цього не сталося, господарюючий суб’єкт повинен завжди постійно слідкувати за ситуацією на ринку, забезпечувати собі високу конкурентоспроможність.

Особливістю формування ринкової економіки, крім посилення впливу жорсткої конкурентної боротьби, є зміни технології виробництва, комп’ютеризація оброблення економічної інформації, нескінченні нововведення у податковому законодавстві, постійні зміни процентних ставок і курсів валют на тлі тривалої інфляції.

За цих умов перед керівництвом підприємств постає багато проблемних питань. Серед них такі:

• Якою має бути стратегія підприємства для успішного його функціонування?

• Якою має бути тактика підприємства для досягнення стратегічної мети?

• Як підвищити ефективність управління матеріальними, трудовими та особливо фінансовими ресурсами, щоб раціонально організувати прибуткову діяльність підприємства?

• Що треба робити для того, щоб у підприємства були стійке фінансове становище, висока платоспроможність і ліквідність?

• Як досягти фінансової стабільності та фінансової стійкості підприємства?

• Як зробити підприємство конкурентоспроможним в умовах ринку, панування конкуренції?

На ці та інші життєво важливі питання відповідь може дати об’єктивний фінансовий аналіз — один з інструментів дослідження ринку і забезпечення конкурентоспроможності підприємства, за допомогою якого відбувається раціональний розподіл матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Серед матеріальних, трудових і фінансових ресурсів перше місце посідають ресурси фінансові, оскільки вони є єдиним видом ресурсів підприємства, що трансформується в будь-який інший вид у мінімальний термін.

Кожен господарюючий суб’єкт для проведення своєї діяльності повинен мати певні фінансові ресурси, які формуються за рахунок власних і прирівнених до них позикових коштів.

За рахунок цих джерел здійснюється фінансове забезпечення процесу кругообігу засобів суб’єкта господарювання.

Для того щоб розпочати виробництво, необхідні гроші (стадія фінансування). За ці гроші купуються необхідні складові виробничого процесу — машини, устаткування, сировина, матеріали, приймаються на роботу робітники (стадія купівлі засобів і предметів праці, прийняття на роботу і підготовка відповідних робітників). Далі здійснюється безпосередньо виробничий процес (стадія виробництва продукції і формування її собівартості). Коли вироблено готову продукцію, її продають (стадія реалізації товару). Від продажу продукції отримують гроші, але не ті, які були на стадії фінансування, а гроші нові. Тут відбувається процес формування фінансових результатів підприємства, їх розподіл. Одна частина спрямовується на подальший розвиток виробництва, інша — на нагромадження і т. д., залежно від виду підприємства, його форми власності, основної діяльності. Ці процедури можна віднести до стадії формування і розподілу фінансових результатів.

З усіх видів ресурсів першочергове значення мають фінансові ресурси.

Фінансовий аналіз являє собою систему способів нагромаджування, опрацювання, трансформації та використання інформації фінансового характеру з метою забезпечення життєдіяльності господарюючого суб’єкта в умовах дії ринку та панування конкуренції.

Зміст і цільовий напрям фінансового аналізу полягає в оцінюванні результатів діяльності та фінансового стану господарюючого суб’єкта, у виявленні можливостей підвищення ефективності його функціонування за допомогою раціональної фінансової політики.

Щоб вижити в умовах ринкової економіки і не допустити банкрутства господарюючого суб’єкта, треба добре знати, як управляти фінансовими ресурсами і якою має бути фінансова політика.

2. Моделювання у фінансовому аналізі.

Моделювання — один з прийомів вивчення економічних явищ і процесів, за допомогою якого можна чітко уявити досліджуваний об’єкт, описати його внутрішню структуру та охарактеризувати зовнішні зв’язки, дослідити і визначити вплив факторів на результативний показник. Сутність його полягає в тому, що створюється модель взаємозв’язку аналізованого показника з факторними показниками, тобто відбувається конструювання моделі досліджуваного об’єкта на основі його попереднього вивчення, виділення головних, суттєвих характеристик.

Моделювання набуло поширення у факторному аналізі.

У фінансовому аналізі, як і в економічному, розрізняють детерміновані (функціональні) та стохастичні (кореляційні) моделі (рис. 1.8).

У детермінованому аналізі найчастіше використовуються такі типи моделей: Показники бувають факторні (кількісні і якісні) та результативні. Взаємозв’язок між цими показниками описується за допомогою 4 типів моделей:

1. Адитивні – результативний показник = алгебраїчній сумі факторних показників.

У = а+(-)в+(-)с

2. Мультиплікативна – результативний показник являє собою добуток факторних.

У = а*в*с

3. Кратні – результативний показник – це частка від ділення факторних показників.

У = а/в

4. Змішані.

У = (а+в)*с

У = а/(в-с)

Моделювання факторних систем — складний і відповідальний процес. Від того, наскільки об’єктивно і точно створено моделі аналізу, залежать кінцеві його результати і висновки. При цьому слід зауважити, що не всі економічні явища і процеси можна зводити до функціональних залежностей. В економічних дослідженнях існують і стохастичні залежності, які характеризуються приблизністю, невираженістю.

За В. В. Ковальовим, у фінансовому аналізі використовуються також моделі:

• дескриптивні — моделі описового характеру, основні для оцінювання фінансового стану підприємства. До них належать: побудова системи звітних балансів, подання фінансової звітності в різних аналітичних розрізах, вертикальний та горизонтальний аналіз звітності, система аналітичних коефіцієнтів, аналітичні записки до звітності;

• предикативні — моделі прогностичного характеру. Вони використовуються для прогнозування доходів підприємства та його майбутнього фінансового стану. Наприклад, побудова прогностичних фінансових звітів, розрахунок точки критичного обсягу продажу;

• нормативні — дають змогу порівнювати фактичні результати діяльності підприємства з очікуваними, розрахованими за бюджетом. Їх використовують в основному, у внутрішньому фінансовому аналізі.

3. Аналіз оборотного капіталу.

Оборотний капітал — це мобільний капітал, який постійно знаходиться в обороті. Чим вища його оборотність, тим більше він приносить прибутку. До оборотного капіталу відносяться статті розділу ІІ активу балансу. Величина оборотного капіталу дорівнює підсумку за цим розділом.

Для нормальної успішної життєдіяльності підприємства виробничі запаси мають бути оптимальними. Це означає, що підприємство повинно мати: обґрунтовані розрахунки щодо їх потреби; налагоджені постійні канали з постачальниками, які успішно виконують свої договірні зобов’язання і ін.

На підприємстві можуть існувати надлишкові запаси. Вони створюються і в результаті нагромадження через наявність неліквідів, і усвідомлено у зв’язку із дефіцитом, постійним підвищенням цін тощо. Якщо надлишкові запаси є неліквідами, то відбувається заморожування капіталу, якщо це — нагромадження через дефіцит та інфляцію, то з часом такі запаси втрачають свої споживчі риси, їхня якість знижується, що негативно впливає на перебіг виробничого процесу та його результати.

Недостатній обсяг виробничих запасів також негативно позначається на фінансовому стані підприємства. Зменшення вкладання запасів у виробничі запаси і незавершене виробництво призводить до дефіциту окремих їх видів, збоїв у виробничому процесі, недовантаженню виробничих потужностей, зменшенню обсягів виробництва, реалізації, до неотримання прибутків і навіть до збитків.

Господарюючі суб’єкти повинні досягти того, щоб виробництво своєчасно і в повному обсязі забезпечувалося всіма необхідними ресурсами щоб вони не нагромаджувалися на складах.

У процесі аналізу вивчається показник середнього запасу Здн кожного виду матеріалів у днях:

,,

де З — середній залишок окремого виду матеріальних запасів;

Дн — тривалість аналізованого періоду, дні;

В — витрачання аналізованого виду матеріалів за звітний період.

До оборотного капіталу відноситься і готова продукція. Для вивчення складу залишків готової продукції складається їх перелік і з’ясовуються причини наявності таких.

Збільшення залишків готової продукції негативно впливає на фінансовий стан підприємства (заморожування капіталу, зменшення його обертання, відсутність коштів на поточному рахунку, необхідність отримання додаткових кредитів і поява в зв’язку із цим додаткових витрат із сплати процентів за ними, зростання кредиторської заборгованості перед постачальниками, бюджетом, робітниками господарства, поява збитків тощо).

4. Аналіз відносних показників фінансової стійкості.

До відносних показників фінансової стійкості належать:

1. Коефіцієнт автономії (коефіцієнт фінансової незалежності, коефіцієнт концентрації ВК), який представляє собою відношення ВК до сукупної вартості всіх пасивів (до сукупного капіталу)

Кав=ВК/ВБ>=0,5 ↑

2. Коефіцієнт концентрації позикового капіталу

Кк.п.к.=ПК/ВБ<=0,5 ↓

3. Коефіцієнт фінансової залежності – характеризує відношення ПК до ВК

Кф.з.=ПК/ВК<=2

4. Коефіцієнт фінансування

Кф=ВК/ПК>=1

Якщо коефіцієнт фінансування >1, то це свідчить про те, що підприємство в основному фінансується за рахунок ВК.

5. Коефіцієнт фінансової стійкості – відношення довгострокових джерел фінансування до ВБ

Кф.с.=ДДФ/ВБ ↑, не нормується.

6. Коефіцієнт довгострокового залучення коштів – відношення довгострокового ПК до ДДФ

Кд.з.к.=ДПК/ДДФ – не нормується.

7. Коефіцієнт КЗ – відношення короткострокового позикового капіталу до ПК

Ккз=КПК/ПК ↓

8. Коефіцієнт ВК у ДДФ

К_{ВК у ДДФ}=ВК/ДДФ – динаміка оцінюється ситуаційно.

9. Коефіцієнт фінансового левериджу (фінансового ризику, фінансового важеля)

Кф.л.=ПК/ВК або (ДПК/ВК)

10. Коефіцієнт інвестування – відношення ВК до вартості ОЗ за залишковою вартістю

Кінв=ВК/ОЗз

11. Коефіцієнт приросту ВК – відношення ВК на кінець аналізованого періоду до вартості ВК на початок періоду

Кпр.вк.=ВКк.п./ВКп.п.

12. Коефіцієнт реальної вартості майна – відношення вартості ОЗ за залишковою вартістю, нематеріальних активів за залишковою вартістю і вартості виробничих запасів і незавершеного виробництва до валюти балансу.

Кр.в.м.=(ОЗз+НАз+ВЗ+НВ)/ВБ

13. Коефіцієнт реальної вартості ОЗ і запасів в активах

Кр.в. оз та з=(ОЗз+ЗЗ)/ВБ

14. Коефіцієнт стійкості економічного зростання – відношення нерозподіленого прибутку до ВК

Кс.е.з.=НП/середній ВК ↑

15. Коефіцієнт покриття відсотків – розраховується як відношення прибутку від звичайної діяльності до оподаткування плюс фінансові витрати до фінансових витрат.

Кп.в.=(П_{ЗД до оп}+ФВ)/ФВ >=1

5. Аналіз абсолютних показників фінансової стійкості.

В ходівиробничогопроцесу на підприємствахздійснюєтьсяпостійне

поповненнятоварно-матеріальнихцінностей. Зцією метою використовуються

як власні, так і запозиченіджерела. Вивчаючинадлишокабонестачу

коштів для формуваннязапасів, встановлюютьсяабсолютніпоказники

фінансовоїстійкості.

Для детального відображеннярізноманітнихвидівджерел в формуванні

запасіввикористовуєтьсяпевна система показників:

1) наявністьвласнихоборотнихкоштів на кінецьрозрахунковогоперіоду:

ВОК = ВК – НЕА, (1)

де, ВОК – власніоборотнікошти;

ВК – власнийкапітал,

НЕА – необоротніактиви.

2.наявність власних та довгостроковихзапозиченихджерелфінансування

запасів (ВДД) :

де ДЗ – довгостроковізобов’язання.

3 загальна величина основнихджерелформуваннязапасів (ЗДЗ)

ЗДЗ = ВДД + ПЗ, (3)

де ПЗ – поточнізобов’язання.

В результатіможнавизначити три показниказабезпеченостізапасів

джереламиїхфінансування:

1) надлишок (+), нестача (-) власнихоборотнихзасобів:

ВОК = ВОК – З, (4)

де, ВОК - приріст (надлишок) власнихоборотнихкоштів,

З – запаси.

2) надлишок (+), нестача (-) власних та довгостроковихджерел

фінансуваннязапасів (ВДД)

ВДД = ВДД – З (5)

3 надлишок (+), нестача (-) загальноївеличиниджерелпокриттязапасів

(ЗДЗ)

ЗДЗ = ЗДЗ – З (6)

Наведеніпоказникизабезпеченостізапасіввідповіднимиджерелами

фінансуваннятрансформуються у трифакторну модель (М):

М = (ВОК; ВДД; ЗДЗ) (7)

Тип фінансовоїстійкості Трьохвимірна модель Джерелафінансування

запасів Коротка характеристика фінансовоїстійкості

1. Абсолютна фінансовастійкість М = (1;1;1) Власніоборотнікошти

Високийрівеньплатоспроможності. Підприємство не залежитьвідзовнішніх

кредиторів

2. Нормальна фінансовастійкість М = (0;1;1) Власніоборотнікошти плюс

довгостроковізобов’язання Нормальнаплатоспроможність. Раціональне

використаннязапозиченихкоштів. Високадохідністьпоточноїдіяльності.

3. Нестійкийфінансовий стан М = (0;0;1) Власніоборотнікошти плюс

довгострокові та поточнізобов’язання Порушеннянормальної

платоспроможності. Виникаєнеобхідністьзалученнядодатковихджерел

фінансування. Можливістьвідновленняплатоспроможність.

4. Кризовий (критичний) фінансовий стан М = (0;0;0) ----- Підприємство

повністюнеплатоспроможне та знаходитьсянамежібанкрутства

Перший тип фінансовоїстійкостіможнапредставити у виглядінаступної

формули:

М1 = (1;1;1), тобто( ВОК 0; ВДД 0; ЗДЗ 0) (8)

Абсолютна фінансовастійкість (М1) на сьогодні в Українізустрічається

доситьрідко.

Другий тип (нормальна фінансовастійкість) можнавиразити формулою:

М2 = (0;1;1), тобто( ВОК<0; ВДД 0; ЗДЗ 0) (9)

Нормальна фінансовастійкістьгарантуєвиконанняфінансовихзобов’язань

підприємства.

Третій тип (нестійкийфінансовий стан) встановлюється за формулою:

М3 = (0;0;1),тобто( ВОК<0; ВДД<0; ЗДЗ 0) (10)

Четвертий тип фінансовоїстійкості (кризовийфінансовий стан) можна

представити в наступномувигляді:

М3 = (0;0;0), тобто( ВОК<0; ВДД<0; ЗДЗ<0) (11)

Фінансовастійкістьпідприємствахарактеризується станом власних і

залученихзасобів і оцінюється за допомогоюсистемифінансових

коефіцієнтів. Інформаційною базою для розрахунку є статі активу і пасиву

бухгалтерського балансу.

Аналізздійснюється шляхом розрахунку і порівнянняокремихпоказників з

базовими, а такожвивченнядинамікиїхзмін за певнийперіод.Базовими

показникамиможуть бути: значенняпоказників за попереднійперіод;

значенняпоказниківаналогічнихфірм; середньогалузевізначення

показників.

6. Аналіз та визначення типу фінансової стійкості підприємства.

Однією з найважливіших характеристик фінансового стану підприємства є фінансова стійкість.

Фінансова стійкість характеризує ступінь фінансової незалежності підприємства щодо володіння своїм майном і його використання. Цей ступінь незалежності можна оцінювати за різними критеріями:

• рівнем покриття матеріальних обігових коштів (запасів*) стабільними джерелами фінансування;

• платоспроможністю підприємства (його потенційною спроможністю покрити термінові зобов'язання мобільними активами);

• часткою власних або стабільних джерел у сукупних джерелах фінансування.

Наведеним критеріям відповідає сукупність абсолютних і відносних показників фінансової стійкості, де враховано нормативні вимоги щодо характеристики фінансового стану підприємств в Україні.

Фінансова стійкість за критерієм стабільності джерел покриття запасів

Розглянемо абсолютні показники фінансової стійкості.

Вартість запасів (3) порівнюється з послідовно поширюваним переліком таких джерел фінансування: власні обігові кошти (ВОК), власні обігові кошти і довгострокові кредити та позики (ВОК + КД); власні обігові кошти, довго- та короткострокові кредити і позики (ВОК + КД + Кк). Згідно з цим сума власних обігових коштів визначається як різниця між власним капіталом (ВК) та вартістю необоротних активів (НА), на покриття якої насамперед спрямовується власний капітал, тобто

Наявність власних обігових коштів, тобто додатне значення ВОК - мінімальна умова фінансової стійкості.

Загальноприйнятою формулою визначення власних обігових коштів (інші назви цього показника - робочий капітал; капітал, що функціонує) є різниця між оборотними активами підприємства та його короткостроковими зобов'язаннями, або різниця між сумою власного капіталу і довгострокових зобов'язань та необоротними активами. Отже, власні обігові кошти є частиною обігових коштів, яка фінансується за рахунок власних коштів та довгострокових зобов'язань. При цьому останні прирівнюються до власних коштів, хоча вони не є такими.

Для визначення типу фінансової стійкості розмір власних обігових коштів розраховують як різницю між власним капіталом і необоротними активами.

Відповідно до забезпеченості запасів згаданими варіантами фінансування можливі чотири типи фінансової стійкості.

1. Абсолютна стійкість - для забезпечення запасів (3) достатньо власних обігових коштів; платоспроможність підприємства гарантована:

2. Нормальна стійкість - для забезпечення запасів крім власних обігових коштів залучаються довгострокові кредити та позики; платоспроможність гарантована:

3. Нестійкий фінансовий стан - для забезпечення запасів крім власних обігових коштів та довгострокових кредитів і позик залучаються короткострокові кредити та позики; платоспроможність порушена, але є можливість її відновити:

4. Кризовий фінансовий стан - для забезпечення запасів не вистачає "нормальних" джерел їх формування; підприємству загрожує банкрутство:

Для визначення типу фінансової стійкості підприємства за даними балансу складають агрегований баланс, позиції активу і пасиву якого за ступенем агрегації відповідають меті аналізу.

Таким чином, за звітний період якісно змінився тип фінансової стійкості підприємства: воно перейшло з нестійкого фінансового стану до нормального насамперед завдяки збільшенню власного капіталу та одночасному зменшенню запасів.

Забезпеченість запасів джерелами формування є сутністю фінансової стійкості, її зовнішнім проявом, а наслідком є платоспроможність (ліквідність).

Показники платоспроможності (ліквідності)

Поряд з абсолютними показниками фінансової стійкості доцільно розраховувати сукупність відносних аналітичних показників - коефіцієнтів ліквідності. Основними з них є коефіцієнти поточної, швидкої та абсолютної ліквідності.

Запровадження форми № 3 фінансової звітності "Звіт про рух грошових коштів" дає змогу додатково ефективно використовувати показники грошового потоку для оцінювання фінансової стійкості підприємства. Так, можна визначити:

1. Рентабельність на основі грошового потоку:

Коефіцієнт Я п показує частку грошових коштів у виручці. Він доповнює традиційні показники рентабельності, визначаючи не тільки прибуткову, а й "грошову" продукцію.

2. Коефіцієнт самофінансування (показник грошової віддачі інвестицій) Ксф:

Коефіцієнт показує, яку частину інвестицій можна покрити за рахунок грошового потоку.

З. Коефіцієнт обслуговування боргу - Коб:

Коефіцієнт показує спроможність підприємства погашати свої зобов'язання за рахунок коштів від основної діяльності.

Аналіз фінансової стійкості за критерієм ступеня покриття запасів стабільними джерелами фінансування, а також за критеріями показників платоспроможності та ринкової стійкості показників грошового потоку дає змогу дістати повне уявлення про поточний та очікуваний рівні фінансової стійкості як найважливіші показники фінансового стану підприємства.

7. Сутність платоспроможності та ліквідності, необхідність аналізу.

В ринкових умовах господарювання ліквідність і платоспроможність підприємств вважається однією з найважливіших характеристик їх діяльності. Вона визначається не тільки взаємовідносини підприємства з партнерами , суб’єктами фінансового ринку, державою, а й його успішне функціонування чи банкрутство. Результати аналізу ліквідності і платоспроможності цікавлять перш за все кредиторів підприємства, оскільки це дає відповідь на питання про його здатність погасити свої свої зобов’язання.

Платоспроможність підприємства це можливість підприємства наявними горошовими ресурсами своєчасно погасити свої строкові зобов’язання.

Основними ознаками платоспроможності є:

а) наявність у достатньому обсязі коштів на поточному рахунку;

б) відсутність простроченої кредиторської заборгованості .

Як правило, досліджують поточну і перспективну платоспроможність.

Поточна платоспроможність характеризує поточний стан розрахунків на підприємстві та аналізується на основі даних про його фінансові потоки: приток грошових коштів має забезпечити покриття поточних зобов’язань господарюючого суб’єкта.

Перспективна платоспроможність визначає можливість підприємства у майбутньому розраховуватися за своїми короткостроковими боргами і досліджується переважно за допомогою показників ліквідності. Саме від рівня ліквідності залежить як перспективна, так і поточна платоспроможність. Отже, ліквідність і платоспроможність не тотожні, хоча й дуже близькі поняття, причому ліквідність є більш місткою категорією, ніж платоспроможність.

Перевищення платіжних засобів над строковими зобов’язаннями свідчить про платоспроможність підприємства.

Ліквідність – це здатність підприємства розраховуватися за своїми поточними зобов’язаннями шляхом перетворення активів на гроші.

Ліквідність розглядають з двох позицій:

1. Як час,необхідний для продажу активу

2. Як суму, одержану від продажу активу

Ліквідність балансу виражається в ступені покриття боргових зобов’язань підприємства його активами, строк перетворення яких у грошову готівку відповідає строку погашення платіжних зобов’язань. Ліквідність балансу досягається встановленням рівності між зобов’язаннями підприємства та його активами.

Ліквідність підприємства характеризує наявність у нього оборотних коштів у розмірі, теоретично достатньому для погашення короткострокових зобов’язань навіть з порушенням строків погашення, які передбачені контрактом.

Основною ознакою ліквідності є формальне перевищення (у вартісній оцінці) оборотних активів над короткостроковими пасивами.

Підприємство, поточний капітал якого складається переважно із грошових коштів, короткострокової дебіторської заборгованості, як правило, вважається більш ліквідним, ніж підприємство, поточні активи якого складаються переважно із запасів.

Наслідками низького рівня ліквідності є нездатність підприємства сплатити свої поточні борги і зобов’язання, що веде, в свою чергу, до обов’язкового продажу довгострокових фінансових вкладень та активів, в найгіршому випадку,- до зниження доходності, до неплатежів і банкрутства. Важкі наслідки з причини низької ліквідності або її відсутності у клієнта (юридичної особи) мають і кредитори, оскільки відбувається затримання сплати процентів і суми боргу, в крайньому випадку – часткова або повна втрата неповернутого боргу.

Досліджуючи взаємозалежність ліквідності та платоспроможності, слід зазначити, що ліквідність є менш динамічною категорією, ніж платоспроможність. Справа в тім, що в міру стабілізації виробничої діяльності підприємства в нього поступово складається певна структура активів і джерел коштів, різкі зміни якої порівняно рідкі. Тому показники ліквідності звичайно варіюють у певних цілком передбачуваних межах, що й дає підстави аналітичним агентствам розраховувати та публікувати середньогалузеві і середньогрупові значення цих показників для використання у міжгосподарських порівняннях і як орієнтири при відкритті нових напрямів виробничої діяльності.

Навпаки, фінансовий стан з погляду платоспроможності може бути досить змінним: незважаючи на те, що підприємство на конкретну дату характеризується як платоспроможне, вже наступного дня ця ситуація може кардинально змінитися внаслідок настання строків розрахунку, з одного боку, і відсутності коштів, наприклад, у результаті їх не надходження за відвантажену раніше продукцію — з другого.

8. Аналіз ліквідності балансу.

Основне завдання аналізу ліквідності балансу – перевірити здатність підприємства розраховуватися за зобов’язаннями власним майном у визначені періоди часу.

Ліквідність балансу — це ступінь покриття боргових зобо­в’язань підприємства його активами, строк перетворення яких у гроші відповідає строку погашення платіжних зобов’язань. Ліквідність балансу залежить від ступеня відповідності величини наявних платіжних коштів величині боргових зобов’язань.

Для визначення ліквідності балансу необхідно порівняти підсумки по кожній групі активів і пасивів.

За ступенем ліквідності статті активів умовно можна розподілити на чотири групи:

Перша група (А₁) — це абсолютно ліквідні активи, такі як грошові кошти та короткострокові фінансові вкладення.

А1 = ГК+ПФІ

Друга група (А₂) — активи, що швидко реалізуються. Це готова продукція, відвантажені товари і дебіторська заборгованість.

А2 = ДЗ

Третя група (А₃) — це активи, що повільно реалізуються. До них належать виробничі запаси та незавершене виробництво.

А3 = ЗЗ+ПБА+ГП+Т+НВ

Четверта група (А₄) — це активи, що важко реалізуються. До них відносять основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові вкладення, незавершене будівництво.

А4 = НА

У зв’язку з цим усі зобов’язання підприємства залежно від строковості їх погашення поділяють на чотири групи:

Перша група (П₁) — найбільш строкові зобов’язання (кредиторська заборгованість та кредити банку, строк повернення яких настав).

П1 = КЗ+ПЗФ

Друга група (П₂) — середньострокові зобов’язання (короткострокові кредити банку).

П2 = ККБ+ДКБ

Третя група (П₃) — довгострокові зобов’язання (довгострокові кредити банку та позики).

П3 = довгострокові кредити банків, позикові кошти та інші довгострокові пасиви.

Четверта група (П4) — власний (акціонерний) капітал, що постійно є в розпорядженні підприємства.

П4 = ВК+Зоб

Баланс уважається абсолютно ліквідним, якщо виконуються умови:

Якщо виконуються перші три нерівності, тобто поточні активи перевищують зовнішні зобов’язання підприємства, то обов’яз­ково виконується й остання нерівність. Це означає наявність у підприємства власних оборотних коштів — тобто дотримується мінімальна умова його фінансової стійкості.

Недотримання будь-якої з трьох перших нерівностей показує, що ліквідність балансу більшою або меншою мірою відрізняється від абсолютної.

Зіставлення найбільш ліквідних засобів і швидко реалізовуваних активів з найбільш строковими зобов’язаннями і короткостроковими пасивами дає змогу виявити поточну (на найближчий час) ліквідність і платоспроможність.

Якщо ступінь ліквідності балансу настільки велика, що після погашення найбільш строкових зобов’язань залишаються надлиш­кові засоби, то можливо прискорити розрахунки з банком, постачальниками, іншими контрагентами.

Перспективну ліквідність можна визначити порівнянням повільно реалізовуваних активів з довгостроковими пасивами.

Баланси ліквідності за кілька періодів дають змогу отримати інформацію про тенденції щодо зміни фінансового стану підприємства.

Баланс ліквідності є одним із джерел інформації для складання фінансового плану.

9. Оцінка ефективності використання позикового капіталу. Ефект фінансового важеля.

Критерієм ефективності використання є показники оборотності та рентабельності залученого капіталу.

Показники оборотності позикового капіталу відбивають інтенсивність його використання на підприємстві, тобто характеризують наскільки швидко позиковий капітал, що використовується підприємством, в цілому та за окремими елементами обертається в процесі його господарської діяльності. Для оцінки оборотності позикового капіталу використовують такі показники:

1. коефіцієнт оборотності позикового капіталу, який визначається за

формулою:

Копк = ОР / Кср,

Де ОР – загальний обсяг реалізації продукції в періоді, що

розглядається;

Кср – середня сума всього використовуваного капіталу підприємства

у періоді, що розглядається;

2. період обороту позикового капіталу в днях, що розраховується за

формулою:

ПОпк = Д / Копк,

(1.18)

Де Д – кількість днів у періоді, що розглядається;

3. коефіцієнт оборотності залученого фінансового (банківського) кредиту,

розраховується за формулою:

Кофк = ОР/ФК,

Де ФК – середня сума залученого фінансового (банківського) кредиту у

періоді, що розглядається;

4. період оборотності фінансового (банківського) кредиту, що розраховується

за формулою:

Полк = Д / ФК

5. коефіцієнт оборотності залученого товарного (комерційного) кредиту, що

розраховується за формулою:

Котк = ОР / ТК,

Де ТК – середня сума залученого товарного (комерційного) кредиту у

періоді, що розглядається;

6. період оборотності залученого товарного (комерційного) кредиту, що

розраховується за формулою:

Потк = Д/ ТК;

7. період обороту загальної кредиторської заборгованості розраховується за

формулою:

ПО =ОКЗ / ОРо,

Де ОКЗ – середня сума загальної кредиторської заборгованості всіх

видів у періоді, що розглядається;

ОРо – одноденний обсяг реалізації продукції у періоді, що

розглядається;

8. період обороту внутрішньої кредиторської заборгованості в днях. Для

розрахунку цього показника використовується формула:

ПОвкз = (ОКЗ – КЗТ) / ОРо, (1.24)

Де КЗТ – середня сума кредиторської заборгованості за товари, роботи,

послуги у періоді, що розглядається.

Для проведення оцінки рентабельності позикового капіталу використовують

коефіцієнт його рентабельності, який характеризує його здатність

генерувати необхідний прибуток в процесі його господарського

використання і визначають ефективність формування капіталу

підприємства.

Коефіцієнт рентабельності позикового капіталу розраховується за

формулою:

Рпк = ЧП / ПК,

Де ЧП – чистий прибуток;

ПК середня сума позикових коштів.

Одним з показників, які застосовуються для оцінки ефективності використання залученого капіталу, є ефект фінансового важеля.

ЕФВ=ПК/ВК*(Re_А-і)*(1-ПП)

І – ставка % по позиковому капіталу

Re_А – рентабельність сукупного капіталу

ЕФВ показує на скільки відсотків збільшилася рентабельність власного капіталу за рахунок залучення позикових коштів в оборот підприємства. Він виникає тоді, коли економічна рентабельність капіталу вище позикового відсотка.

Як відомо, збільшення плеча фінансового важеля (ПК/ВК) може спричинити як збільшення, так і зменшення ЧП.

ЕФВ складається з 2 компонентів: різниці між рентабельністю сукупного капіталу після сплати податку і ставкою % за кредити та плеча фінансового важеля.

Позитивний ЕФВ виникає, якщо (Re_А-і)*(1-ПП) > 0. За таких умов вигідно збільшувати плече фінансового важеля, тобто частку ПК. Якщо (Re_А-і)*(1-ПП) < 0, створюється від’ємний ЕФВ, в результаті чого відбувається «проїдання» ВК і це може призвести до банкрутства капіталу.

10. Аналіз ділової активності підприємства.

Аналіз ділової активності дозволяє проаналізувати ефективність основної діяльності підприємства, що характеризується швидкістю обертання фінансових ресурсів підприємства. Аналіз здійснюється за допомогою коефіцієнтів оборотності.

Коефіцієнти оборотності – система показників фінансової активності підприємства, яка характеризує наскільки швидко сформований капітал обертається в процесі його господарської діяльності.

. Основні показники ділової активності

Аналіз ділової активності підприємства здійснюється шляхом розрахунку таких основних показників (коефіцієнтів):

·коефіцієнта оборотності активів;

·коефіцієнта оборотності дебіторської заборгованості;

·коефіцієнта оборотності кредиторської заборгованості;

·тривалості обертів дебіторської та кредиторської заборгованостей;

·коефіцієнта оборотності матеріальних запасів;

·коефіцієнта оборотності основних засобів (фондовіддачі);

·періоду обороту чистого робочого капіталу;

·коефіцієнта оборотності власного капіталу.

Оцінка показників ділової активності.

Ефективність управління підприємством визначається темпами прискорення обертання ресурсів, що повинно знаходити своє відображення у зростанні відповіднихпоказників. Нормативного значення показників не має, але чим швидше обертаються ресурси підприємства, тим краще. Підвищення обертання ресурсів є, поряд з високою прибутковістю другим важелем підвищення фінансового благополуччя підприємства. Низький рівень коефіцієнтів обертання активів може свідчити про недостатню завантаженість та низьку ефективність експлуатації виробничих потужностей, зростання дебіторської заборгованості та запасів.

Показник оборотності активів показує, скільки разів за період обертається капітал, вкладений в активи підприємства. Ріст даного показника говорить про підвищення ефективності їхнього використання.

Ще одним параметром, що оцінює інтенсивність використання активів є показник періоду обороту в днях, що розраховується як відношення тривалості обраного періоду до оборотності активів за даний період.

Оборотність чистих активів є узагальнюючим показником, що характеризує інтенсивність використання активів. Крім того, цей коефіцієнт використовується в оцінці фінансової діяльності компанії.

Період обороту чистого робочого капіталу - характеризує час, протягом якого здійснюють оборт оборотні кошти підприємства (цикл від оплати сировини і матеріалів, знаходження їх у вигляді виробничих до отримання платежу за реалізовану продукцію).

Від'ємне значення показника говорить про відсутність оборотних коштів, а його розмір характеризує мінімальну суму на поповнення оборотних коштів. Високе значення показує, що ресурси заморожені в оборотних коштах (розміри запасів надмірні, або підприємство відпускає значну частину продукції у кредит). При раціональному управлінні період обороту позитивний але близький до нуля, тобто структура дебіторської і кредиторської заборгованостей збалансована. Близька до нуля від'ємна величина періоду обороту говорить про роботу підприємства на кредитах постачальників і відсутності власних оборотних коштів. Ріст тривалості обороту говорить або про збитковість, або про відтягення коштів. І в тому, і в іншому випадку кредитування не вирішить проблем підприємства

Важливим для оцінки господарської діяльності підприємства є визначення тривалості операційного і фінансового циклу. В цілому немає нормативних значень для тривалості цих циклів, але чим вони коротші, тим краще працює підприємство. Для різних галузей тривалість операційного циклу є різною. Базою для порівняння є різні періоди діяльності одного підприємства і середньогалузеві показники.

11. Баланс складається із двох рівновеликих частин — активу і пасиву.

Актив — від латинського aktivus – діяльний, діючий.Пасив — від латинського passwus — пасивний, недіяльний. Однак ці терміни в бухгалтерському обліку втратили свій первісний смисл і тому мають певною мірою умовне значення. В активі балансу відображаються вартість майна і боргових прав; в пасиві — джерела фінансових ресурсів і зобов'язання підприємства по позиках і кредиторській заборгованості. Кожен із цих засобів і джерел покриття називаються статтею, а близькі за економічним змістом статті об'єднуються у розділи, а всередині їх-у групи. Уміння читати й аналізувати баланс - означає знати зміст кожної його статті, способи її оцінки та взаємозв'язок з іншими статтями; характер можливих змін кожної статті і вплив їх на фінансовий стан підприємства. Показники, які містяться в балансі підприємства (Ф № 1), є моментними, тому аналіз лише за даними балансу проводиться за значеннями їх на початок і кінець звітного періоду. Загальний аналіз балансу підприємства включає: — порівняльний аналіз темпів зміни валюти балансу (підсумкове значення активу або пасиву); обсягу реалізації, величини прибутку;

— горизонтальний аналіз балансу;

— вертикальний аналіз балансу.

Фінансовий стан на відміну від фінансових результатів може бути встановлений не за будь-який період, а на певну конкретну дату цього періоду, оскільки система показників " Балансу" є моментною (система моментних показників).

Якщо в аналізі одночасно використовуються інтервальні і моменті показники (дані балансу), то останні слід умовно перетворити в інтервальні як півсуму значень на початок і кінець періоду.

Аналітичні показники фінансового стану розраховані за даними фінансової звітності.

Горизонтальний аналіз - це порівняння величин окремих статей, розділів і валюти балансу за кілька періодів, на підставі чого визначають напрямки і тенденції змін цих показників (абсолютний приріст, темп зростання, темп приросту). Цей аналіз називають також трендовим.

У першу чергу порівнюють валюту балансу за два і більше періоди, зростання якої у загальному випадку свідчить про позитивні зміни господарської діяльності. Водночас слід звернути увагу на те, за рахунок яких розділів або статей пов'язані ці зміни.

Якщо, наприклад, у активі балансу збільшились залишки грошових коштів (р.230, р.240), поточних фінансових інвестицій (р.220), нематеріальних активів (р.011), капітальних інвестицій (р.040), виробничих запасів (р.100) в межах нормативів, а в пасиві балансу — власний капітал (р.380) та забезпечення наступних витрат і платежів (р.430), доходи майбутніх періодів (р.630), то це свідчить про поліпшення якості балансу.

З іншого боку зростання дебіторської заборгованості (p.p. 160 +> 210) в активі балансу і кредиторської заборгованості (р.р.530ч-600), позик, не погашених в строк (р.510), збитків підприємства (р.350) — у пасиві вказує на певні проблеми у покритті поточних і майбутніх зобов'язань.

Зменшення валюти балансу на перший погляд "сигналізує" про деяке згортання діяльності підприємства. Однак такі висновки можуть бути зроблені лише тільки після ретельного аналізу причин такого згортання. Єдиний для всіх ситуацій діагноз поставити неможливо; у кожному окремому випадку необхідно виявити, що спричинило зменшення суми активів (пасивів). Багато чого залежить від того, по яких статтях спостерігається зменшення величини.

Так, якщо зменшення валюти балансу є наслідком так званого "чищення" балансу, а саме: звільнення від неефективних зв'язків з іншими суб'єктами, то це не означає поступове згортання діяльності підприємства і втрати платоспроможності.

Абсолютне і відносне зростання поточних активів може свідчити не тільки про розширення виробництва і вплив фактору інфляції, але і про уповільнення обіговості капіталу, що робить необхідним збільшення його маси.

При вивченні структури запасів необхідно оцінити тенденції зміни виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової продукції і товарів.

Збільшення питомої ваги виробничих запасів може бути наслідком:

— нарощування виробничої потужності підприємства;

— підтримання високого рівня продаж під час сезонної реалізації або необхідності створення страхових запасів;

— намагання захистити грошові кошти від знецінення в умовах інфляції;

— нераціонально вибраною господарською стратегією, внаслідок якої значна частина оборотного капіталу заморожена в запасах.

При вивченні структури поточних активів велика увага повинна приділятися стану розрахунків з дебіторами.

Високі темпи зростання дебіторської заборгованості свідчать про те, що підприємство використовує стратегію надання споживачам своєї продукції товарних позик і, таким чином, ділиться з ними частиною свого доходу. Внаслідок затримки платежів за продукцію підприємство вимушене брати кредити для забезпечення своєї виробничої діяльності, збільшуючи водночас власні фінансові зобов'язання. Все це свідчить про іммобілізацію частини оборотних засобів із виробничого циклу.

З огляду на вищевикладене в процесі оцінки балансу підприємства доцільно розрахувати коефіцієнт якості дебіторської заборгованості. Він обчислюється як відношення дебіторської заборгованості, строк оплати яких не настав, до її загальної суми.

Горизонтальний аналіз проводиться по окремих статтях балансу, по розділах балансу з виділенням окремих статей. Вертикальний аналіз дозволяє оцінити якість балансу з точки зору його структури і тенденції її зміни. Обов'язковим елементом такого аналізу є формування динамічних рядів частки окремих статей або розділів активу і пасиву балансу, що дозволяє на підставі останніх оцінювати структурні зміни і прогнозувати ці зміни. Порівнюючи структурні зміни в активі і пасиві балансу, можна судити про зміни в джерелах притоку нових коштів і напрямках їх вкладення. Вертикальний аналіз підтверджує висновки, зроблені на основі результатів горизонтального аналізу щодо погіршення якості балансу. Дійсно, знизилась питома вага грошових коштів та їх еквівалентів, власного капіталу, нерозділеного прибутку і навпаки, зросла питома вага нереалізованої готової продукції, дебіторської заборгованості, поточних зобов'язань, в тому числі кредиторської заборгованості. Іншими словами знизилась питома вага "здорових" статей і підвищилась питома вага "хворих" статей балансу.

Такі результати горизонтального і вертикального аналізу повинні бути тривожним сигналом для керівництва підприємства.

Розглядаючи позитивний і негативний вплив змін окремих статей на якість балансу, варто звернути увагу на грошові кошти та їх еквіваленти. Вважалось, що абсолютне зростання та збільшення питомої ваги грошових коштів в активах позитивно впливає на якість балансу. Однак у ринкових умовах суттєво змінюється оцінка характеру окремих статей, зокрема, грошових коштів. В теперішніх умовах підприємства повинні прагнути раціональніше використовувати вільні грошові кошти, надаючи позики, купуючи короткострокові цінні папери. Підприємства, зорієнтовані на ринкову економіку, зазвичай, здійснюють короткострокові і довгострокові фінансові вкладення, капітальні вкладення, купуючи патенти, ліцензії та іншу інтелектуальну власність, що відображаються в статті "Нематеріальні активи".

Один з показників, який характеризує якість балансу, є також вартість реальних активів (виробничий потенціал), які включають:

— основні засоби (з залишкової вартості) — р.030, ф.1;

— незавершене виробництво — р.120, ф.1;

— виробничі запаси — p. 100, ф. 1;

— витрати майбутніх періодів — р.270, ф. 1.

В західних країнах як еквівалент показника "Власний оборотний капітал" застосовується показник "Чистий функціонуючий (робочий) капітал", який розраховується як різниця між оборотними активами (р.260, ф.1) і короткостроковими пасивами (р.620, ф.1).

Величина цього показника показує ту частину оборотних активів (обігових коштів), що залишається підприємству після розрахунків за короткостроковими зобов'язаннями.

Якщо підприємство спроможне розрахуватися за короткостроковими зобов'язаннями за рахунок обігових коштів, то решта коштів, що залишилися в розпорядженні підприємства використовуються як робочий капітал.

Нормальною є ситуація, а відтак і фінансовий стан, коли оборотні активи більші короткострокових зобов'язань і, навпаки, анормальною є ситуація, коли підприємство не в змозі погасити короткострокові зобов'язання обіговими коштами.

Якість оборотних активів характеризує коефіцієнт чистих оборотних активів, який визначається як відношення чистого робочого капіталу до оборотних активів.

Узагальнююче вираження результату аналізу балансу відображається співвідношенням темпів зростання:

— основного капіталу і майна підприємства;

— оборотного капіталу і майна підприємства;

— оборотного і основного капіталу;

— реальних активів і майна підприємства;

— власного капіталу і джерел коштів;

— обсягу реалізації і майна підприємства;

— прибутку і майна підприємства.

При значенні коефіцієнтів більше одиниці можна зробити висновок про позитивну динаміку якості балансу.

Таким чином, умовою ефективної діяльності підприємства є оптимізація структури активів, гармонізація співвідношення між різними видами майна, а також вартістю майна і фінансовими результатами.

12.Значення й методи аналізу майна підприємства.

Інформаційними джерелами для аналізу майна підприємства є баланс підприємства, ф.1, примітки до фінансової звітності, ф.5, а також звіт про наявність та рух основних фондів, амортизацію (знос), ф.11-ОФ. При аналізі діяльності підприємства до 1999 р. можна використовувати також Звіт про фінансово-майновий стан, ф.3 (згідно з НСБУ такий звіт не складається). При аналізі відкритих акціонерних товариств можна також використовувати примітки до фінансової звітності, яка подається до Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку згідно з Положенням про надання регулярної інформації відкритими акціонерними товариствами та підприємствами-емітентами облігацій.

Аналіз майна підприємства здійснюється на основі агрегованого балансу підприємства та Структури і динаміки оборотних активів.

Аналіз майна підприємства передбачає проведення аналізу складу майна та його структури, вивчення джерел формування майна, зміни складових майна і джерел його формування.

Основними методами аналізу майна є вертикальний і горизонтальний методи, які застосовуються до аналізу балансу, а також метод фінансових коефіцієнтів.

Основні питання, які необхідно з’ясувати при аналізі майна підприємства:

1. Загальна оцінка структури майна.

2. Аналіз виробничого потенціалу, перш за все, основних засобів.

3. Аналіз складу і динаміки оборотних коштів.

4. Аналіз джерел майна і наявності власних оборотних коштів.

5. Аналіз основних коефіцієнтів, що характеризують майновий стан підприємства.

13. Аналіз дебіторської заборгованості

Дебіторська заборгованість має значну питому вагу в складі поточних активів і впливає на фінансовий стан підприємства. Значення аналізу дебіторської заборгованості особливо зростає в період інфляції, коли іммобілізація власних оборотних активів стає дуже невигідною. Джерело аналізу — баланс підприємства; для внутрішнього аналізу застосовуються також дані аналітичного обліку.

У найзагальнішому вигляді зміни в обсязі дебіторської та кредиторської заборгованості за звітний період можуть бути охарактеризовані даними горизонтального та вертикального аналізу балансу.

Особливу увагу в процесі аналізу дебіторської заборгованості приділяють статті «Дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги», яка має найбільшу питому вагу в загальній сумі дебіторської заборгованості. Згідно з національними стандартами бухгалтерського обліку ця дебіторська заборгованість відображається в балансі за чистою реалізаційною вартістю, тобто як сума дебіторської заборгованості за мінусом сумнівних та безнадійних боргів.

З метою аналізу розрахунків з покупцями і замовниками складається аналітична таблиця. За даними цієї аналітичної таблиці визначають:

1) загальну суму дебіторської заборгованості

2) заборгованість щодо окремих покупців, замовників і строків виникнення заборгованості понад один рік. Таку заборгованість за наявності виправдувальних документів можна віднести до позареалізаційних витрат і списати на збитки як дебіторську заборгованість, стосовно якої минув строк позовної давності, або записати (з рішення інвентаризаційної комісії) до резерву сумнівних боргів;

3) за даними відомості обліку розрахунків з покупцями і замовниками складається така аналітична таблиця, за якою аналізується стан дебіторської заборгованості за часом виникнення.

Регулярне ведення такої відомості дає змогу бухгалтеру аналізувати дебіторську заборгованість і своєчасно вживати заходів для усунення простроченої заборгованості. Цей аналіз здійснюється за даними внутрішньої звітності підприємства і використовується для потреб управління. Але, як відомо, для зовнішніх користувачів інформації також дуже важливий стан дебіторської заборгованості підприємства, бо зростання її завжди свідчить про фінансову нестабільність. За даними бухгалтерської звітності (ф. 1, ф. 2) можна визначити низку показників, що характеризують стан дебіторської заборгованості.

До цих показників належать:

1. Оборотність дебіторської заборгованості: Од = В : Д, де Од — оборотність дебіторської заборгованості; В — виручка від реалізації продукції; Д — середня дебіторська заборгованість.

2. Період погашення дебіторської заборгованості: Пд = 360 днів : Од, де Пд — період погашення дебіторської заборгованості; Од — оборотність дебіторської заборгованості.

3. Частка дебіторської заборгованості в загальному обсязі поточних активів:

Да = [Дз : Па] 100, де Да — частка дебіторської заборгованості в поточних активах; Дз — дебіторська заборгованість; Па — поточні активи (2 + 3 розділ активу балансу).

4. Відношення середньої величини дебіторської заборгованості до виручки від реалізації визначається за формулою: Дз = Д : В, де Д — середня величина дебіторської заборгованості; В — виручка від реалізації продукції.

5. Частка сумнівної дебіторської заборгованості в загальному обсязі заборгованості, %.

Показник сумнівної дебіторської заборгованості може бути взятий з балансу (рядок 162 ф. 1).

Методика аналізу показників оборотності дебіторської заборгованості: дані за звітний період порівнюють з даними за минулий рік (або інший звітний період), визначають зміни і вивчають причини цих змін, їхню якісну характеристику. Деякі показники за минулий період (оборотність дебіторської заборгованості, або відношення середньої величини дебіторської заборгованості до виручки від реалізації) переносяться з розрахунку, складеного за підсумками минулого року чи іншого виробничого періоду.

Якщо порівняти показники дебіторської заборгованості, можна зробити висновок щодо того, поліпшився чи погіршав стан розрахунків з покупцями проти минулого року. Якщо на підприємстві зросла сумнівна дебіторська заборгованість, а також загальна частка дебіторської заборгованості в загальному обсязі оборотних коштів, то можна зробити висновок про зниження ліквідності поточних активів у цілому, а отже, про погіршання фінансового стану підприємства. Важливим у процесі аналізу дебіторської заборгованості є контроль за співвідношенням дебіторської і кредиторської заборгованості.

Значне перевищення дебіторської заборгованості завжди загрожує фінансовій стійкості підприємства і потребує залучення додаткових джерел фінансування.

Розглядаючи питання аналізу дебіторської заборгованості (розрахунку з покупцями й замовниками), слід ознайомитися з одним із методів розрахунку з покупцями, що широко використовується в країнах з розвинутими ринковими відносинами, — методом надання знижок за дострокової оплати. Відомо, що за умов інфляції будь-яка відстрочка платежу призводить до того, що підприємство-виробник реально одержує лише частину вартості реалізованої продукції. Тому підприємству інколи вигідніше зробити знижку на реалізований товар за умови швидкої оплати рахунка (наприклад, у десятиденний строк), ніж втратити більшу суму в результаті інфляції.

Значна питома вага в складі джерел коштів підприємства, як відомо, належить позичковим коштам, у тому числі й кредиторській заборгованості. Тому необхідно вивчати та аналізувати поряд з дебіторською заборгованістю і кредиторську, її склад, структуру, а потім провести порівняльний аналіз із дебіторською заборгованістю.

14. Аналіз кредиторської заборгованості

Значна питома вага в складі джерел коштів підприємства, як відомо, належить позичковим коштам, у тому числі й кредиторській заборгованості. Тому необхідно вивчати та аналізувати поряд з дебіторською заборгованістю і кредиторську, її склад, структуру, а потім провести порівняльний аналіз із дебіторською заборгованістю.

Передовсім треба перевірити достовірність інформації щодо видів і строків кредиторської заборгованості. Для цього користуються прямим підтвердженням котрагентів, вивченням контрактів і договорів, особистими бесідами з працівниками, які мають інформацію про борги і зобов’язання підприємства.

У процесі аналізу необхідно дати оцінку умов заборгованості, звернути увагу на строки, обмеження використання ресурсів, можливості залучення додаткових джерел фінансування.

Аналіз власне кредиторської заборгованості починається з вивчення складу і структури кредиторської заборгованості за даними форми № 1 «Баланс».

Для цього розраховують питому вагу кожного виду кредиторської заборгованості в загальній сумі. Такі показники розраховуються за звітом і за планом, а порівнюючи їх, визначають відхилення в структурі кредиторської заборгованості, установлюють причини змін її окремих складових і розробляють заходи для регулювання заборгованості, особливо тих її складових, які негативно впливають на діяльність підприємства.

Як правило, основною причиною змін структури кредиторської заборгованості є взаємні неплатежі. Це може підтвердити порівняльний аналіз кредиторської та дебіторської заборгованості.

Деталізація аналізу кредиторської заборгованості може проводитись з використанням запропонованої вище методики аналізу дебіторської заборгованості.

Оборотність кредиторської заборгованості розраховується за тією самою формулою, що й дебіторської, з тією лише різницею, що в знаменнику відображають суму обороту для закупівлі сировини, матеріалів тощо.

Аналіз стану дебіторської та кредиторської на кінець звітного періоду заборгованості передбачає також її порівняльний аналіз.Результатом такого аналізу може бути виявлення:a)збільшення або зменшення дебіторської заборгованості;б) збільшення або зменшення кредиторської заборгованості.

Як збільшення, так і зменшення дебіторської і кредиторської заборгованості можуть призвести до негативних наслідків для фінансового стану підприємства.

Так, зменшення дебіторської заборгованості проти кредиторської може статися через погіршання стосунків з клієнтами, тобто через зменшення кількості покупців продукції.

Збільшення дебіторської заборгованості проти кредиторської може бути наслідком неплатоспроможності покупців.

15. Класифікація, порядок розрахунку та методи оцінки показників, що характеризують стан використання капіталу підприємства.

Для аналізу капіталу підприємства можуть застосовуватися фінансові коефіцієнти, які належать до таких груп коефіцієнтів:

фінансової стійкості:

коефіцієнта фінансової незалежності (автономії);

коефіцієнта концентрації позикового капіталу;

коефіцієнта фінансування;

коефіцієнта фінансового лівериджу.

ділової активності (оборотності):

коефіцєнта оборотності власного капіталу;

рентабельності:

коефіцієнта рентабельності власного капіталу.

^ Коефіцієнт фінансової незалежності (автономії) розраховується як відношення власного капіталу підприємства до підсумку балансу підприємства і показує питому вагу власного капіталу в загальній сумі засобів, авансованих у його діяльність.

^ Частина власного капіталу в загальній сумі фінансових ресурсів повинна бути не меншою 50%, тобто коефіцієнт незалежності >= 0,5.

Коефіцієнт концентрації позикового капіталу - розраховується як відношення позикового капіталу підприємства до підсумку балансу підприємства і показує питому позикового капіталу в загальній сумі засобів, авансованих у його діяльність.

^ Коефіцієнт фінансування розраховується як співвідношення залучених та власних засобів і характеризує залежність підприємства від залучених засобів.

^ Коефіцієнт фінансування повинен бути меншим 1,0.

Коефіцієнт фінансового лівериджу розраховується як співвідношення довгострокового позикового капіталу і власного капіталу.

Показник фінансового лівериджу характеризує залежність підприємства від довгострокових зобов'язань.

^ Коефіцієнт відношення основних засобів до власних коштів.

Характеризує наскільки основні засоби забезпечені власними джерелами фінансування.

^ Коефіцієнт структури позикового капіталу – розраховується як віднощення короткострокових зобов’язань до всього позикового капіталу.

Характеризує частку короткострокових зобов’язань у струкутрі позикового капіталу.

^ Коефіцієнт оборотності власного капіталу розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньорічної величини власного капіталу підприємства і показує ефективність використання власного капіталу підприємства.

^ Рентабельність власного капіталу розраховується як відношення чистого прибутку підприємства до середньорічної вартості власного капіталу і характеризує ефективність вкладення коштів до даного підприємства.

16.Основні напрямки поліпшення використання капіталу підприємства та оптимізації джерел його формування

Одним з основних напрямів поліпшення використання капіталу підприємства є, перш за все, забезпечення максимального обсягу залучення власних фінансових ресурсів за рахнок внутрішніх джерел: чистого прибутку і амортизаційних відрахувань.

Збільшення чистого прибутку можливе за рахунок підвищення еефктивності використання власного капіталу – збільшення оборотності та підвищення рентабельності власного капіталу.

Збільшення обсягів фінансування за рахунок амортизаційних відрахувань можливе шляхом застосування прискореної амортизації основних засобів.

Залучення капіталу за рахунок зовнішніх джерел (випуск акцій для залучення власного капіталу чи випуск облігацій або залучення довгострокового банківського кредиту) повинен проводитися з урахуванням вартості залученого капіталу.

Підприємство повинне відслідковувати середньозважену вартість капталу (середньозавжена вартість капіталу ввизначається як сума добутків капіталу кожного виду на вартість капіатлу цього виду) і не допускати значного його росту. Критерієм є перевищення рентабельності власного капіталу, рентабельності інвестицій над сердньозваженою вартістю капіталу.

17.Поняття, види та значення грошових потоків для підприємства.

Здійснення фінансово-господарської діяльності пов’язане з надходженням і вибуттям грошових коштів та їх еквівалентів, які характеризують грошові потоки підприємства.

Грошові кошти включаться готівку, кошти на рахунках у банках та депозити до запиту.

До еквівалентів грошових коштів належать короткострокові високоліквідні фінансові інвестиції, які вільно конвертуються у грошові кошти і характеризуються незначним ризиком зміни їх вартості.

Грошовий потік підприємства – це сукупність розподілених за часом надходжень і виплат грошових коштів, які генеровані господарською діяльністю підприємства.

Рух грошових потоків охоплює всі види діяльності підприємства: операційну, інвестиційну та фінансову.

Грошові потоки класифікуються:

Основні завдання аналізу грошових потоків:

Аналіз джерел утворення грошових коштів; аналіз напрямів витрачання грошових коштів; аналіз руху грошових коштів за видами діяльності підприємства; аналіз взаємозв’язку прибутку і змін грошових коштів% аналіз взаємозв’язку зростання обсягів фінансово-господарської діяльності і потреб у грошових коштах.

Інформація про рух грошових коштів може своєчасно попередити про негативні тенденції в діяльності підприємств. Грошові потоки зумовлюють збалансованість витрат і прибутків у кожному циклі діяльності підприємства та забезпечують рівновагу між ліквідністю активів і строковістю погашення зобов’язань.

Між прибутком та грошовими потоками існує суттєва різниця:

Прибуток – це різниця між доходами від реалізації продукції чи послуг і понесеними витратами.

Потік грошових коштів – це різниця між усіма грошовими коштами, що підприємство отримало та всіма коштами, які воно виплатило за певний період часу.

Дефіцит грошових коштів має зовнішні та внутрішні причини:

Зовнішні: неплатежі покупців; посилення конкуренції; інфляція; бартерні угоди.

Внутрішні: невдалі інвестиції; слабка робота з маркетингу; брак кваліфікованого персоналу.

Наслідками дефіциту готівки можуть стати:

Затримки у виплаті заробітної плати; зростання кредиторської заборгованості перед постачальниками та бюджетом; зростання простроченої заборгованості за кредитами банку; зниження ліквідності активів підприємства; зростання тривалості виробничого циклу через управління сировини і комплектуючих.

Значення аналізу грошових потоків:

Дає змогу розкрити можливі резерви поліпшення ефективності використання коштів; показує найпривабливіші підрозділи для інвестиційних проектів; виявляє, які позиції звітності підприємства потребують найбільших вкладень коштів; є цінним доповненням до аналізу фінансового стану, бо враховує багато сторін діяльності, які не досліджуються при загальному аналізі фінансового стану і фінансових результатів діяльності підприємства.

Аналіз грошових потоків повинен допомогти виявити причини дефіциту або надлишку грошових коштів та розробити план заходів для збільшення потоку грошових коштів.

18. Аналіз грошових коштів від основної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства.

Операційна діяльність підприємства – це основна діяльність, спрямована на виробництво і реалізацію продукції, а також інша операційна діяльність, яка не відноситься до інвестиційної чи фінансової.

Інвестиційна діяльність стосується придбання та реалізації необоротних активів і фінансових інвестицій, які не належать до еквівалентів грошових потоків.

Фінансовою діяльністю є діяльність, що безпосередньо призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства.

Напрямки надходження та вибуття коштів за видами діяльності можна представити наступною схемою:

Аналіз руху грошових кошова є необхідною умовою ефективного управління грошовими потоками, які забезпечують фінансово-господарську діяльність підприємства.

Метою аналіз грошових потоків підприємства є прискорення руху грошових коштів і підвищення на цій основі оборотності активів і капіталу для забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності підприємства

До грошових потокiв вiд здiйсiiення операцiйної д-тi вiдносяться: 

1 грошовi надходження вiд продажу товарiв i надання послуг 

2. грошовi надходження вiд оренди, гонорарiв, комiсiйних та iн.. доходiв 

З. грошовi платежi постачальникам за товари i послуги 

4. грошовi платежi службовцям та вiд їх iменi 

5. грошовi надходженкя чи платежi страховiй компанiї як страховi премiї, рiчнi внески 

6. грошовi надходження i платежi за контрактами у вкладення з комерцiйною метою 

7. грошовi виплати чи ком пенсацiї податку на прибуток 

Чистий грошовий потiк вiд операцiйної дiяльностi за допомогою прямого методу визначасться як рiзниця між вхiдним грошовим потоком вiд операційної дяльностi i вихiдним грошовим потоком вiд операцiйної д-тi.

До грошових потокiв вiд інвестиційної дiяльностi вiдносяться: 

1. Грошовi платежi на придбання ОЗ нематерiальних та iнших довгострокових активів;

2. Грошовi платежі для придбання пайових чи боргових iнструментiв iнших компанiй та часток участi у спiльних компанiях; 

3. Авансовi грошовi платежi i кредити наданi iншим сторонам крiм фiн. компанiй 

4. Грошовi вiдшкодування авансiв i кредитiв наданих iншим сторонам крiм фiн. компанiй;

5. Грошовi надходження i платежi за тсрмiновими контрактами 

Чистий грошовиi потiк вiд iнвестицiйно дiяльностi визначасться як рiзниця мiж вхiдними грошовими потоками вiд iнвестицiйної д-тi i вихiдним грошовим потоком вiд iнвестицiйної д-тi.

До грош. потокiв вiд здiйснення фінансової д-тi вiдносяться: 

1. грошовi надходження вiд емiсiї акцiй та iн. пайових iнструментiв; 

2. грошовi виплати власникам для придбання чи погашення акцiй компанiй; 

3. грошовi погашення кредитних сум; 

4. грошовi платежi орендатора для зменшення заборгованостi з фiнансової оренди.

Чистий грошовий потiк вiд фінансової д-тi = як рiзниця мiж вхiдним грош. потоком вiд фiн.д-тi та вихідним грош. потоком вiд фiн. д-тi 

Управління грошовими потоками має велике значення і полягає в тому, щоб тримати на рахунках мінімально необхідну суму грошових коштів , що потрібні для поточної операційної діяльності.

19.Методи оцінки руху грошових коштів.

Основою для здійснення аналізу грошових потоків виступає Звіт про рух грошових коштів. Необхідність цього звіту викликана тим, що майже всі підприємства обчислюють виручку за відвантаженими товарами, а не за їх оплатою. За цих умов у звітах показуються величезна суми прибутків, які фактично знаходяться у значному відриві від наявних коштів.

Існують два методи складання звіт про рух грошових коштів – прямий і непрямий.

Прямий метод враховує надходження і вибуття грошових коштів підприємства у ході здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності. Це можна зробити, переглянувши усі позиції бухгалтерського звіту і звіту про фінансові результати, оцінивши їх наслідки для грошових потоків і записавши їх у відповідних рядках звіту про рух грошових коштів.

Прямий метод аналіз дозволяє: здійснювати контроль за реальними надходженнями та відтоком грошових коштів та порівнювати їх з запланованим бюджетом; оперативно реагувати на короткостроковий дефіцит грошових коштів; вказати можливі наслідки непередбачених обставин; оцінити ліквідність підприємства.

Недолік прямого методу полягає в тому, що він не розкриває взаємозв’язку між чистим грошовим потоком та отриманим фінансовим результатом.

Непрямий метод може використовуватись при складанні звіту про рух коштів лише від операційної діяльності. Він базується на коригуванні всієї суми прибутку підприємства від звичайної діяльності за звітний період до величини чистої зміни коштів виключенням впливу не грошових операцій та операцій, пов’язаних з інвестиційною та фінансовою діяльностями підприємства.

В Україні для підготовки даних про рух коштів від операційної діяльності було обрано непрямий метод, за яким чистий рух коштів є результатом коригування всієї суми прибутку підприємства від звичайної діяльності до оподаткування (ряд 170 Ф2) на зміни на початок і кінець звітного періоду залишків виробничих запасів, дебіторської і кредиторської заборгованостей, що утворились за напрямами операційної діяльності, доходів і витрат майбутніх періодів, а також на обороти таких статей, як амортизація необоротних активів, курсові різниці та інші статті, пов’язані з інвестиційною та фінансовою діяльністю підприємства.

Інформація про рух коштів у результаті інвестиційної та фінансової діяльностей подається у звіті лише з використанням прямого методу. Даний метод і включає аналіз структури надходжень і вибуття коштів (визначення тих статей, які займають основну питому вагу). А також аналіз цієї структури а динаміці (за кілька звітних періодів).

20.Оцінка динаміки грошових потоків по періодах. Балансовий метод оцінки грошових надходжень.

Основні прийоми аналізу фінансового стану підприємства.

Горизонтальний (часовий) аналіз — порівняння кожної позиції звітності з попереднім періодом.

Вертикальний (структурний) аналіз — визначення структури показників для оцінювання впливу різних факторів на кінцевий результат.

Трендовий аналіз — визначення тренду, тобто основної тенденції динаміки показника, очищеної від випадкових впливів індивідуальних особливостей окремих періодів. Трендовий аналіз є варіантом горизонтального аналізу. Аналіз відносних показників (коефіцієнтів) — розрахунок відношень між окремими даними форм фінансової звітності.

Відомо понад 200 відносних аналітичних показників, які можна розрахувати на основі фінансової звітності. Систему фінансових коефіцієнтів називають кришталевою кулею, в якій можна побачити все, що було і що буде.

Порівняльний аналіз — зіставлення фінансових показників як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях.

Маржинальний аналіз — метод оцінювання і обґрунтування управлінських рішень у бізнесі на основі вивчення співвідношення між трьома групами економічних показників: витрати — обсяг виробництва (реалізації) продукції — прибуток. Цей метод називають ще аналізом беззбитковості.

Факторний аналіз — аналіз впливу окремих чинників на результативний показник за допомогою детермінованих або стохастичних прийомів дослідження.

Балансовий метод широко застосовується при аналізі забезпеченості трудовими, фінансовими, виробничими ресурсами, а також тоді, коли відоме загальне відхилення параметра, який досліджується, і всіх факторів його зміни, крім одного. У такому випадку вплив невідомого фактора визначають відніманням від загального відхилення відхилень за відомими факторами. Наприклад, коли з трьох факторів відомий вплив лише двох, то вплив третього фактора можна визначити за формулою:

∆Хв = ∆Хзаг – (±∆Ха)-(±∆Хс),

Де ∆Хв – вплив фактору «в» на зміну результативного показника;

∆Хзаг – загальне відхилення результативного фактору;

∆Ха – вплив фактору «а» на зміну результативного показника;

∆Хс – вплив фактору «с» на зміну результативного показника.

Балансовий метод аналізу — це відображення й аналіз кількох (найчастіше — двох) груп взаємопов’язаних і взаємоврівноважених економічних показників. У формі балансу підприємство планує свою фінансову діяльність (баланс доходів і видатків), звітує про стан своїх фінансових ресурсів та їх розміщення (бухгалтерський баланс); велике аналітичне значення має складання матеріальних балансів, балансів робочого часу і часу роботи устаткування тощо. Балансовий метод дає змогу аналізувати забезпеченість фінансово-господарської діяльності підприємств ресурса­ми (трудовими, матеріальними, фінансовими) шляхом досягнення рівності аналізованих взаємопов’язаних показ­ників.

21 .Методи розрахунку обертання грошових потоків та їх ефективності.

Аналіз руху грошових коштів - це могутній інструмент, який можна використовувати для регулярного контролю за фінансовим станом підприємства.

Оптимальна періодичність представлення звітів про рух гро­шових коштів визначається потребами керівництва. Відповідно до його потреб, звіти можна складати щомісяця, щотижня чи навіть щодня. Разом з історичними даними, звіт може містити також касовий бюджет для співставлення фактичних показників із запланованими.

Функціональна модель аналізу грошових потоків підприємства має такий вигляд (рис. 1).

Основні етапи аналізу грошових потоків підприємства можуть бути представлені таким чином:

1) Розгляд динаміки обсягів формування позитивного грошо­вого потоку підприємства в розрізі окремих джерел, у межах якого здійснюються:

зіставлення темпів приросту позитивного грошового по­току з темпами приросту активів підприємства, об­сягів виробництва та реалізації продукції;

– вивчення співвідношення залучення коштів за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел;

– оцінка залежності розвитку підприємства від зовнішніх джерел фінансування;

У тощо.

2. Розгляд динаміки загального обсягу формування від'ємного грошового потоку підприємства та за напрямами витрачання коштів, у межах якого проводиться:

аналіз відповідності розвитку окремих видів активів підприємства обсягам інвестування в них грошових коштів;

У аналіз напрямів використання залучених грошових коштів;

аналіз існуючої політики погашення сум основного боргу за залученими раніше кредитами і позиками.

3. Розгляд збалансованості позитивного і від'ємного грошо­вих потоків у загальному обсязі, вивчення динаміки показника чистого грошового потоку. У межах аналізу:

визначається роль і місце чистого прибутку підприєм­ства у формуванні його чистого грошового потоку;

оцінюється достатність амортизаційних відрахувань з позицій необхідного оновлення основних коштів і нема­теріальних активів;

оцінюється "якість чистого грошового потоку" (тоб­то узагальнена характеристика структури джерел формування показника: висока - приріст чистого при­бутку за рахунок розширення масштабів виробництва та зниження його собівартості, а низька - за рахунок зростання цін на продукцію, здійснення позареалізацій­них операцій і т. ін.); У визначення достатності чистого грошового потоку підприємства з позицій фінансованих ним потреб шля­хом обчислення коефіцієнта достатності чистого гро­шового потоку (КД_чгп)

3. Дослідження синхронності формування позитивного і від'ємного грошових потоків у розрізі окремих інтервалів звітного періоду, динаміки залишків грошових активів підприємства, що відображає рівень їх синхронності і забезпечує абсолютну пла­тоспроможність. У процесі дослідження розраховується дина­міка коефіцієнта ліквідності грошового потоку (КЛ_/П).

4. Визначення ефективності грошових потоків підприємства шляхом розрахунку коефіцієнта ефективності грошового пото­ку підприємства (КЕ_ГП), коефіцієнта реінвестування чистого грошового потоку (КР_ЧГП) та ін.

22.Аналіз грошових потоків із застосуванням системи коефіцієнтів.

Для стабілізації фінансового стану важливе значення має швидкість руху грошових коштів (ГК). На підприємстві завжди повинен бути мінімальний залишок грошових коштів, що покри­ває поточні зобов'язання. Відсутність такого запасу свідчить про наявність фінансових ускладнень у підприємства. Надмірна їх величина говорить про те, що реально підприємство зазнає збитків, пов'язаних з інфляцією і знеціненням грошей. Тому, для підприємства актуальним є аналіз оборотності грошових коштів.

Основними показниками оборотності грошовий коштів є:

1. Тривалість періоду обороту:

О_г = С_гД/Р,

де О_г - кількість днів між закупівлею сировини і надходженням виручки від продажу готових виробів; період обороту (в днях);

С_г - середні залишки грошових коштів; Д - тривалість періоду в днях: Р- виручка від реалізації за період (без непрямих податків).

2. Коефіцієнт оборотності грошових коштів - К_о (швидкість обороту грошей; число оборотів, що їх роблять кошти за період, що аналізується):

К₀ = Р/С_Г.

Зростання даного коефіцієнта - позитивне явище, яке є свідчен­ням зростання обсягу реалізації на кожну гривню вкладених коштів.

2. Коефіцієнт завантаження коштів - обернений до коефіцієн­та оборотності (К₃):

К₃ = С_г / Р = 1 / К₀.

Чим менший цей показник, тим краще для підприємства. Він показує величину коштів, що припадає на кожну гривню вируч­ки від реалізації, і, по суті, характеризує їх віддачу.

2. Мінімальна сума грошей, що необхідна для проведення господарських операцій (М_г) :

М_r=Р_оп/К_о

де Р_оп – річні операційні витрати підприємства.

Крім того, для аналізу грошових потоків використовують наступні показники:

1. Коефіцієнт ліквідності грошового потоку (клгп):

КЛ_гп = ПГП/ВГП

де ПГП - сума валового позитивного грошового потоку підприєм­ства; ВГП – сума валового від'ємного грошового потоку.

Коефіцієнт ліквідності характеризує ступінь достатності гро­шових коштів для погашення витрат підприємства. Даний ко­ефіцієнт заслуговує на позитивну оцінку, якщо його значення перевищує 100%. Це означає, що надходження грошових коштів перевищують видатки і можуть використовуватись підприєм­ством відповідно до стратегічної мети розвитку.

2. ефективність грошового потоку (КЕ_гп):

КЕ_гп= ЧГП/ВГП,

де ЧГП - сума чистого грошового потоку підприємства за період.

Коефіцієнт ефективності грошового потоку характеризує фінансово-господарську діяльність з точки зору її здатності ство­рювати додаткові грошові кошти, що сприяє зростанню вартості

абсолютно ліквідних активів підприємства і потенційному підви­щенню його платоспроможності.

3. коефіцієнт реінвестування чистого грошового потоку

КР_чгп = ЧГП_р/ЧГП,

де ЧГП_р - сума чистого грошового потоку, спря мована на інве­стування розвитку підприємства;

4. рентабельність на основі грошового потоку (Р_гп ):

Р_гп = ЧГП/РП*100%

5. коефіцієнт самофінансування – показник грошової віддачі інвестицій (К_сф):

К_сф = ЧГП/І

де І - сума інвестицій підприємства.

Даний коефіцієнт показує, яку частину інвестицій можна по­крити за рахунок грошового потоку;

6. коефіцієнт обслуговування боргу (К_обс).

К_о6с = ПК/ГП_оп,

де ПК - сума позикового капіталу; ГП_оп - сума грошового по­току від операційної діяльності.

Таким чином, аналіз грошових потоків дозволяє:

оцінити спроможність підприємства відтворювати кош­ти, необхідні для продовження і розширення основної діяльності без залучення зовнішніх джерел фінансування;

виявити вкладення коштів в активи, які забезпечуватимуть генерування прибутку та грошових потоків в майбутньому;

передбачити майбутній рух коштів, пов'язаний з вимогами осіб, що надали підприємству капітал.

23. Сутність кредитоспроможності підприємства.

Під кредитоспроможністю розуміють наявність у підприємства умов одержання позики та її повернення у визначений термін. Оцінка кредитоспроможності підприємства здійснюється за напрямами:

• вивчення кредитної історії;

• діагностика показників, які дають можливість оцінити фінансовий стан і ефективність роботи підприємства;

• рух коштів для виявлення тенденцій формування та сезонної потреби підприємства в грошових ресурсах;

• обґрунтування ділового середовища для визначення ступеня його впливу на господарську діяльність підприємства.

Результатом систематично невірно здійснюваної оцінки кредитоспроможності позичальників може служити погіршення якості кредитного портфеля банку, яке, до того ж, тягне за собою ще й необхідність зайвого резервування. У кращому випадку це призведе до погіршення фінансового стана банку, у гіршому - до повного краху.

Рішенням проблеми є розробка і використання обґрунтованої методики, що дозволятиме банку найбільш реально оцінювати кредитоспроможність позичальників. Проте слід зазначити, що не існує ні єдиної методики, ні єдиного підходу до її побудови. Більш того, що говорити про єдність методик і підходів, коли немає навіть єдиного обґрунтованого визначення поняття кредитоспроможності, про що, зокрема, свідчать наведені нижче різноманітні тлумачення поняття кредитоспроможності.

"Під кредитоспроможністю позичальника розуміють його спроможність повністю і в строк розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями"

"Кредитоспроможність - система умов, що визначають спроможність підприємства залучати позиковий капітал і повертати його в повному обсязі у передбачені терміни" "Кредитоспроможність позичальника - це його спроможність повністю і своєчасно розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями"

"Кредитоспроможність - спроможність компанії або приватної особи залучати позиковий капітал і в майбутньому належним чином обслуговувати свій борг"

"1. Наявність передумов для отримання кредиту, що підтверджують спроможність повернути його

. 2. Спроможність повернути кредит"

"Кредитоспроможність - це здатність позичальника в повному обсязі і у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями"

Проаналізуємо основні відмінності наведених визначень. Так, у першому, третьому і четвертому визначеннях кредитоспроможність розуміється як "спроможність", у другому як "система умов", в п'ятому як "наявність передумов", а в шостому як "здатність". Очевидно, етимологія терміна "кредитоспроможність" усе ж не випадкова і варто говорити про кредитоспроможність як про "спроможність".

У першому, третьому і шостому визначеннях мова йде про "позичальника", у другому про "підприємство", у четвертому про "компанію" та "приватну особу", у п'ятому суб'єкт не згадується взагалі. У визначенні поняття кредитоспроможності обов'язково повинний бути суб'єкт і, очевидно, найбільш правильно говорити про "позичальника", тому що позичальниками можуть бути і фізичні і юридичні особи.

Формулювання про спроможність позичальника "розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями", очевидно, найбільш відповідає сутності поняття кредитоспроможності, тому що боргові зобов'язання можуть містити і зобов'язання повернення кредиту, і виплати відсотків, і інші зобов'язання позичальника.

У першому визначенні мова йде про спроможність позичальника розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями "повністю і в строк", у другому "в повному обсязі у передбачені терміни", у третьому "повністю і своєчасно", у четвертому "належним чином", у п'ятому такого роду уточнень не міститься, у шостому "в повному обсязі і у визначений кредитною угодою термін". Останнє формулювання, на нашу думку, найбільш точне, тому що в ньому мова йде не просто про "своєчасність", а міститься конкретна вказівка на термін "визначений кредитною угодою".

З урахуванням висновків, отриманих у ході аналізу відмінностей приведених визначень поняття кредитоспроможності, можна стверджувати, що шосте визначення, що міститься в Положенні Національного Банку України "Про кредитування", найбільш точно відбиває сутність поняття кредитоспроможності.

Між кредитоспроможністю і платоспроможністю існує істотна відмінність. Справа в тому, що кредитні зобов'язання позичальника перед банком, на відміну від інших зобов'язань, повинні бути погашені виключно грошовими коштами. Тому для банка, що надає кредит, недостатньо, щоб позичальник був платоспроможний, він повинен бути кредитоспроможний. У зв'язку з цим виникає необхідність використання поняття кредитоспроможності для характеристики спроможності позичальника погашати свої зобов'язання перед банком виключно грошовими коштами. Ця важлива особливість обумовлює необхідність використання для оцінки кредитоспроможності позичальників терміна "потік грошових коштів". Необхідно підкреслити відмінність значення цього терміна від значення терміна "грошовий потік". Потік грошових коштів слід розуміти як рух виключно грошових коштів, у той час як грошовий потік трактується як рух не тільки грошових коштів, але і їх еквівалентів.

24.Основні напрямки аналізу кредитоспроможності: аналіз фінансових коефіцієнтів, аналіз руху коштів, оцінка ділового середовища.

25.Класифікаційні моделі для оцінки кредитоспроможності.

Серед підходів до оцінки кредитоспроможності позичальників можна виділити дві групи моделей:

1) Класифікаційні моделі;

2) Моделі на основі комплексного аналізу.

Класифікаційні моделі дають можливість групувати позичальників: прогнозні моделі дозволяють диференціювати їх залежно від імовірності банкрутства; рейтингові - залежно від їх категорії, що встановлюється за допомогою групи розраховуються фінансових коефіцієнтів і привласнюються їм рівнів значущості. До класифікаційним моделям відносяться наступні методи:

1. Рейтингова оцінка (Загальна сума балів) розраховується шляхом множення значення показника на його вагу (коефіцієнт значимості) в інтегральному показнику. У світовій практиці при оцінці кредитоспроможності на основі системи фінансових коефіцієнтів застосовуються в основному наступні п'ять груп коефіцієнтів: ліквідності, оборотності, фінансового важеля, прибутковості, обслуговування боргу.

Американський учений Е. Рід запропонував наступну систему показників, що визначають різні характеристики кредитоспроможності підприємства: ліквідності, оборотності, залучення коштів, прибутковості. Ця система дозволяє прогнозувати своєчасність здійснення майбутніх платежів, ліквідність і реальність оборотних активів, оцінити загальний фінансовий стан фірми і її стійкість, а також можливість визначити межі зниження обсягу прибутку, в яких здійснюється погашення частини фіксованих платежів.

Інша група вчених (Дж. Шим, Дж. Сігел, Б. Нідлз, Г. Андерсон, Д. Колдвел) запропонувала використовувати групи показників, що характеризують ліквідність, прибутковість, довгострокову платоспроможність і показники, засновані на ринкових умовах. На відміну від методики Е. Ріда цей підхід дозволяє прогнозувати довгострокову платоспроможність з урахуванням ступеня захищеності кредиторів від несплати відсотків (коефіцієнта покриття відсотка). Коефіцієнти, засновані на ринкових критеріях, включають відношення ціни акції до доходів, розмір дивідендів і ринковий ризик. З їх допомогою визначаються відношення поточного біржового курсу акцій до доходів у розрахунку на одну акцію, поточна прибуток їх власників, мінливість курсу акцій фірми щодо курсів акцій інших фірм. Однак розрахунок деяких коефіцієнтів складний і вимагає застосування спеціальних статистичних методів. На практиці кожен комерційний банк обирає для себе певні коефіцієнти і вирішує питання, пов'язані з методикою їх розрахунку. Цей підхід дозволяє охарактеризувати фінансовий стан позичальника на основі синтезованого показника-рейтингу, що розраховується в балах, що присвоюються кожному значенню коефіцієнта. Відповідно до балами встановлюється клас організації: першокласна, второклассную, третьеклассная чи неплатоспроможність. Клас організації приймається банком до уваги при розробці шкали процентних ставок, визначенні умов кредитування, встановлення режиму кредитування (форма кредиту, розмір і вид кредитної лінії і т.д.), оцінці якості кредитного портфеля, аналізі фінансової стійкості банку [15].

2. Кредитний скоринг - технічний прийом, що є модифікацією рейтингової оцінки і запропонований на початку 40-х років XX ст. американським ученим Д. Дюраном для відбору позичальників за споживчим кредитом. Відмінність кредитного скорингу полягає в тому, що у формулі рейтингової оцінки замість значення показника використовується його приватна бальна оцінка. Для кожного показника визначається кілька інтервалів значень, кожному інтервалу приписується певну кількість балів або визначається клас. Якщо отриманий позичальником рейтинг нижче значення, заздалегідь встановленого співробітниками банку, то такому позичальнику буде відмовлено в кредиті, а якщо відповідає нормативам, то кредитна заявка буде задоволена. Перевагами рейтингової моделі є простота (так як достатньо розрахувати фінансові коефіцієнти і, прийнявши до уваги коефіцієнти їх значимості, визначити клас позичальника), можливість розрахунку оптимальних значень за приватним показниками, здатність ранжирування організацій за результатами, комплексний підхід до оцінки кредитоспроможності (так як використовуються показники , що відображають різні сторони діяльності організації). Однак при використанні даної методики слід враховувати ряд проблем:

- Необхідність ретельного відбору фінансових показників (потрібно використовувати показники, що описують різні сторони роботи позичальника, з тим, щоб більш повно охарактеризувати його положення);

- Важливість обгрунтування порогових значень показників (у нашій країні досить складно здійснити подібний підхід, оскільки недостатньо відомостей про фактичний стан і рівнях даних показників в економіці Росії, а також мала ступінь участі банків у формуванні такої бази даних);

- Необхідність обгрунтування коефіцієнтів значущості для кожної групи показників відповідно до галуззю діяльності конкретного позичальника;

- Визначення величини відхилень у прикордонних областях, що відносять позичальників до різних класів;

- При рейтинговій оцінці враховуються рівні показників тільки щодо оптимальних значень, що відповідають певним встановленим нормативам, але не береться до уваги ступінь їх виконання або невиконання;

- Фінансові коефіцієнти відображають стан справ в минулому на основі даних про залишки;

- Розраховуються коефіцієнти показують лише окремі сторони діяльності;

- В системі розраховуються коефіцієнтів не враховуються багато факторів - репутація позичальника, перспективи та особливості ринкової кон'юнктури, оцінки випущеної і реалізованої продукції, перспективи капіталовкладень і т.д [16].

3. Прогнозні моделі, одержані за допомогою статистичних методів, використовуються для оцінки якості потенційних позичальників. При множині дискримінантний аналіз (МДА) використовується дискримінантних функцій (Z), що враховує деякі параметри (коефіцієнти регресії) і фактори, що характеризують фінансовий стан позичальника (у тому числі фінансові коефіцієнти). Коефіцієнти регресії розраховуються в результаті статистичної обробки даних за вибіркою фірм, які або збанкрутували, або вижили протягом певного часу. Якщо Z-оцінка фірми знаходиться ближче до показника середньої фірми-банкрута, то за умови триваючого погіршення її положення вона збанкрутує. Якщо менеджери фірми і банк докладуть зусиль для усунення фінансових труднощів, то банкрутство, можливо, не відбудеться. Таким чином, Z-оцінка є сигналом для попередження банкрутства фірми. Застосування даної моделі вимагає великої репрезентативної вибірки фірм з різних галузей і масштабів діяльності. Складність полягає в тому, що не завжди можна знайти достатню кількість збанкрутілих фірм всередині галузі для розрахунку коефіцієнта регресії.

Найбільш відомими моделями МДА є моделі Альтмана і Чессер, що включають наступні показники: відношення власних оборотних коштів до суми активів; відношення реінвестованого прибутку до суми активів; відношення ринкової вартості акцій до позикового капіталу; відношення обсягу продажів (виручки від реалізації) до суми активів; відношення брутто-прибутку ( прибутку до вирахування відсотків і податків) до суми активів.

Організацію відносять до певного класу надійності на основі значень Z-індексу моделі Альтмана. П'ятифакторна модель Альтмана побудована на основі аналізу стану 66 фірм і дозволяє дати досить точний прогноз банкрутства на два-три роки вперед. У більш пізніх роботах вчений вивчив такі фактори, як капіталізованих зобов'язання з оренди, застосував згладжування даних для усунення випадкових коливань. Нова модель з високою з ступенем точності пророкує банкрутство на два роки вперед і з меншою ймовірністю (приблизно 70%) - на п'ять років вперед. Побудова в російських умовах подібних моделей досить складно через відсутність статистичних даних про банкрутство організацій, постійної зміни нормативної бази в галузі банкрутства і визнання банкрутства організації на основі даних, не піддаються обліку.

Модель Чессер дозволяє прогнозувати невиконання клієнтом умов договору про кредит. Невиконання має на увазі не тільки непогашення кредиту, а й будь-які інші відхилення, що роблять відносини між кредитором і позичальником менш вигідними в порівнянні з початковими умовами. Використовувана лінійна комбінація незалежних змінних (Z) включає: ставлення касової готівки та вартості легко реалізованих цінних паперів до суми активів; відношення чистого суми продажів (без урахування ПДВ) до суми касової готівки та вартості легко реалізованих цінних паперів; ставлення брутто-доходу (прибутку до вирахування відсотків і податків) до суми активів; відношення сукупної заборгованості до суми активів; відношення основного капіталу до величини чистих активів (або застосовуваного капіталу, рівного акціонерного капіталу і довгострокових кредитах); відношення оборотного капіталу до нетто-продажу (чистої суми продажів). Одержуваний показник може розглядатися як оцінка ймовірності невиконання умов кредитного договору. Чессер використовував дані ряду банків по 37 «задовільним» і 37 «незадовільним» кредитами і для розрахунку взяв показники балансів фірм-позичальників за рік до отримання кредиту. Підставивши розрахункові показники моделі у формулу вірогідності порушення умов договору, Чессер правильно визначив три з кожних чотирьох досліджуваних випадків [17].

Вітчизняні дискримінантні моделі прогнозування банкрутства представлені двухфакторной моделлю М. Федотової і пятифакторную моделлю Р. Сайфуліна, Г. Кадикова. Модель оцінки ймовірності банкрутств Федотової спирається на коефіцієнт поточної ліквідності (Х {) і частку позикових коштів у валюті балансу (Х 2).

У рівнянні Сайфуліна, Кадикова використовуються наступні коефіцієнти: коефіцієнт забезпеченості власними засобами (нормативне значення Х 1> 0,1), коефіцієнт поточної ліквідності (Х 2> 2); інтенсивність обороту авансируемого капіталу, що характеризує обсяг реалізованої продукції, що припадає на 1 крб. коштів, вкладених у діяльність організації (Х 3> 2,5), рентабельність продажів, що розраховується як відношення прибутку від продажів до виручки (для кожної галузі індивідуальна), рентабельність власного капіталу (Х 5> 0,2). При повній відповідності значень фінансових коефіцієнтів мінімальним нормативним рівням Z = 1 фінансовий стан позичальника з рейтинговим числом менш 1 характеризується як незадовільний.

Крім МДА-моделей прогнозування ймовірного банкрутства позичальника можуть використовуватися і спрощені моделі, засновані на системі певних показників. Наприклад, система показників Бівера включає: коефіцієнт Бівера (До Бівера); рентабельність активів; фінансовий важіль, коефіцієнт покриття активів власним оборотним капіталом, коефіцієнт покриття короткострокових зобов'язань оборотними активами. Коефіцієнт Бівера дорівнює відношенню різниці чистого прибутку і амортизації до суми довгострокових і короткострокових зобов'язань. Значення К Бівера ≥ - 0,15 свідчить про неблагополучний фінансовий стан за рік до банкрутства, як і значення коефіцієнта покриття активів чистим оборотним капіталом менше 0,06, а коефіцієнта покриття короткострокових зобов'язань менше 1 [18].

4. Модель CART (Classification and regression trees - «класифікаційні та регресійні дерева») - непараметричні модель, основні переваги якої полягають у можливості широкого застосування, доступності для розуміння і легкості обчислень, хоча при побудові застосовуються складні статистичні методи. У «класифікаційному дереві» фірми-позичальники розташовані на певній «гілки» залежно від значень обраних фінансових коефіцієнтів; далі йде «розгалуження» кожної з них залежно від таких коефіцієнтів. Точність класифікації при використанні даної моделі - близько 90%.

5. Методика на основі аналізу грошових потоків дозволяє використовувати не дані про залишки за статтями активів і пасивів, а коефіцієнти, що визначаються за даними про обороти ліквідних активів, запаси та короткострокових боргових зобов'язаннях, за допомогою розрахунку чистого сальдо різних надходжень і видатків коштів за певний період. Різниця між припливом і відтоком коштів показує величину загального чистого грошового потоку. Короткочасне перевищення відтоку над припливом говорить про дефіцит грошових коштів (більше низькому рейтингу клієнта). Систематичне перевищення відтоку над припливом коштів характеризує клієнта як некредитоспроможною. Сформована середня величина загального грошового потоку може встановлюватися як межі видачі нових кредитів, оскільки показує розмір коштів, за допомогою яких клієнт має можливість погашати боргові зобов'язання. На основі співвідношення величини загального грошового потоку і розміру боргових зобов'язань клієнта визначається його клас кредитоспроможності. Аналіз грошового потоку дозволяє зробити висновок про слабкі сторони управління підприємства. При вирішенні питання про видачу кредиту на тривалий термін аналіз грошового потоку проводиться не тільки на основі даних за минулий період, а й на основі прогнозних даних на планований період [19].

26.Методика комплексного аналізу кредитоспроможності.

У зарубіжних країнах із розвинутою ринковою економікою банки застосовують досить складну систему показників для оцінки кредитоспроможності клієнтів. Вона диференційована залежно від характеру позичальника (фірма, приватна особа, вид діяльності) та від періодичності і розміру грошових надходжень на рахунки підприємства. Узагальнення кількісних та якісних характеристик позичальника здійснюється за допомогою таких моделей комплексного аналізу: Правило "6С", PARSER, CAMPARI, PARTS, МEMO RISK, система 4FC, Правило "5С" поганих кредитів. Ці методики оцінки кредитоспроможності позичальника стали досить популярними завдяки вдалому поєднанню в них аналізу особистих та ділових якостей клієнта.

5 "с" – критерії оцінки ризику:

1) репутація клієнта (customer character)- особистість позичальника, його репутація у діловому світі, відповідальність і готовність виконати взяті на себе зобов'язання, його взаємовідносини з банком;

2) платоспроможність (capacity to pay) – спроможність повернути взяту позику за рахунок поточних грошових надходжень або коштів від продажу активів;

3) майно (capital) – розмір і структура акціонерного капіталу компанії, особистий достаток ключових акціонерів компанії або підприємця;

4) забезпечення (collateral)- види і вартість активів, що запропоновані як додаткове забезпечення позики;

5) загальні умови (current business condition and good will) – стан економічної кон'юнктури та інші зовнішні чинники, що можуть вплинути на фінансове становище позичальника.

CAMPARI утворюється з початкових літер слів:

С – character – репутація, особисті якості клієнта;

А – ability – спроможність повернути позику;

М – margin – маржа, дохідність;

Р – purpose – цільове призначення позики;

К – repayment – мови погашення кредиту;

І – insurance –забезпечення, страхування ризику непогашення позики.

PARTS утворюється із початкових літер таких слів:

Р – purpose – ціль;

А – amount – розмір кредиту;

R – repayment – умови погашення основного боргу та процентів;

Т – terms – строк кредиту;

S – security – забезпечення.

Ці методики оцінки стали досить популярними завдяки вдалому поєднанню в них аналізу особистих та ділових якостей клієнта.

РARSER

P – Person- оцінка особистості позичальника

А – Avount- оцінка суми кредиту.

R – Repayment – оцігка погашення.

S – Security – оцінка забезпечення.

Е – Expediency- доцiльнiсть кредиту.

R – Remuneration- винагорода банку (процентна ставка) за ризик надання кредиту.

Вищезазначені методики є достатньо відомими і нерідко згадуються в українській літературі по банківських проблемах. Значно менш відомим є так зване "правило п'яти "сі" поганих кредитів", яке визначає, чого треба уникати при кредитному аналізі для попередження виникнення проблем:

1) самозаспокоєність – припущення, що якщо у минулому все було добре, то і в майбутньому все буде так само;

2) недобросовісність – недостатньо обґрунтовані висновки внаслідок відсутності необхідної інформації у кредитному досьє;

3) порушення комунікацій – відсутність інформування працівників про проблеми, що виникають по існуючих кредитах;

4) непередбачувані обставини – тенденція ігнорування обставин, за яких кредит може стати проблемним;

5) конкуренція – іноді змушує працівників не дотримуватися внутрішньобанківських стандартів, а просто робити теж саме, що й інші банки.

MEMO RISK включає аналіз таких компонентів:

Management – управління

Experience – досвід

Market – ринок

Operations – діяльність

Repayment – погашення

Interest – процент

Security – забезпечення

Kontrol – контроль

4FC – сукупність таких факторів:

Management Quality – якість управління

Industry Dynamics – динаміка галузі

Security Realization – ліквідність застави

Financial Condition – фінансові умови.

Вищезазначені методики мають велике значення для оцінки кредитоспроможності, проте деякі з факторів цих методик мають суб'єктивний характер або труднощі з їх визначенням. В цьому полягають недоліки комплексних методик аналізу. Перевагою комплексних методик аналізу є врахування особистих якостей позичальника, коли враховуються такі чинники:

— соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, рухомого майна, цінних паперів тощо, постійної роботи;

— сімейний стан клієнта;

— вік та здоров'я клієнта;

— доходи і витрати клієнта;

— інтенсивність користування банківськими позичками у минулому та своєчасність їх погашення і процентів за ними, а також користування іншими банківськими послугами;

— зв'язки клієнта у діловому світі тощо.

27.Оцінка кредитоспроможності позичальників-юридичних осіб згідно з методикою нбу.

Методика оцінки кредитоспроможності позичальника базується на аналізі кількісних показників з урахуванням визначених банком якісних характеристик, що можуть тією чи іншою мірою вплинути на виконання позичальником зобов'язань за кредитом, із визначенням рівня їх імовірного впливу на дотримання умов договору кредиту шляхом встановлення оптимальних значень для кожного з показників. Показники оцінки кредитоспроможності позичальника - юридичної особи наведені на рис. 9.4.

У процесі оцінки кредитоспроможності позичальника

- юридичної особи Національний банк рекомендує враховувати та оцінювати в динаміці такі кількісні показники:

- платоспроможність (коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності);

- фінансову стійкість (коефіцієнти маневреності власних коштів, співвідношення залучених і власних коштів);

- обсяг реалізації;

- обороти за рахунками (співвідношення надходжень на рахунки позичальника і суми кредиту, наявність рахунків в інших банках, наявність картотеки неплатежів

- у динаміці);

- склад і динаміку дебіторсько-кредиторської заборгованості (за останній звітний та поточний роки);

- собівартість продукції (у динаміці);

- прибутки та збитки (у динаміці);

- рентабельність (у динаміці).

Крім цих кількісних показників банк може використовувати і додаткові показники з метою отримання більш повного уявлення про особливості діяльності клієнта та визначення ймовірності погашення ним заборгованості за кредитом.

Слід зазначити, що серед рекомендованих Національним банком кількісних показників оцінки кредитоспроможності позичальника - юридичної особи такий показник, як собівартість продукції, для банку не має самостійного значення, оскільки опосередковано враховується при обчисленні розміру чистого прибутку і впливає на показники рентабельності. Тому під час аналізу кредитоспроможності позичальника цей показник аналізується дуже рідко.

Оцінка фінансового стану позичальника — юридичної особи здійснюється за допомогою відповідних коефіцієнтів ліквідності, які розраховуються за балансом. Серед них:

— коефіцієнт загальної ліквідності (К1);

— коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності (К2);

— коефіцієнт автономності (К3);

— коефіцієнт маневреності власних коштів (К4).

Названі показники розраховуються за формулою:

де ЗЗ — запаси і затрати;

ГК — грошові кошти;

ДЗ — дебіторська заборгованість;

КФВ — короткострокові фінансові вкладення;

ЗК — зобов’язання короткострокові.

Теоретичне значення К1 не менше 2 – 2,5. Це означає, що на кожну гривню короткострокових зобов’язань підприємство повинно мати 2 – 2,5 гривні ліквідних активів.

Теоретичне значення коефіцієнта абсолютної ліквідності не менше 0,2 – 0,25. Це означає ситуацію, при якій потенційний позичальник повинен на кожну гривню короткострокових зобов’язань мати 20 – 25 коп. абсолютно ліквідних активів.

де З — усі зобов’язання;

ВК — власні кошти.

Теоретичне значення К3 — не більше 1, тобто зобов’язання потенційного позичальника не повинні перевищувати його власні кошти.

де ОА — основні активи.

Теоретичне значення К4 не може бути меншим 0,5, тобто величина оборотних активів (ВК — ОА) позичальника не може бути меншою половини всіх власних коштів.

Крім наведених коефіцієнтів ліквідності, можуть застосовуватися й інші, які можна об’єднати в певні групи показників:

— погашення боргу;

— ділової активності;

— рентабельності;

— використання основного капіталу.

У групу показників погашення боргу входять коефіцієнти:

— грошового потоку (К5);

— процентних виплат (К6).

де По — прибуток після сплати податків;

А — амортизація;

Д — дивіденди;

З — зобов’язання, строком виконання до одного року.

Коефіцієнт грошового потоку показує, яка частина грошових надходжень клієнта спрямовується на покриття основного боргу і процентів за позичками, строком повернення до одного року. Чим нижчий коефіцієнт грошового потоку, тим менший резерв міцності для погашення боргів. При значенні коефіцієнта, що дорівнює 1, забезпечується фінансова стабільність клієнта.

де П1 — прибуток до сплати податків;

ПП — процентні платежі.

Коефіцієнт процентних виплат дає змогу оцінити, у скільки разів прибуток клієнта перевищує процентні платежі за позичками. Він не може бути меншим за 1, інакше здатність клієнта повернути позичку опиниться під загрозою.

Показники ділової активності складаються з трьох коефіцієнтів оборотності:

— дебіторської заборгованості (К7);

— запасів і витрат (К8);

— кредиторської заборгованості (К9).

Дср ´ 365

де Дср — середня сума дебіторських рахунків;

СПК — сума продажів у кредит.

Абсолютне значення цього показника важливе тільки для порівняння з аналогічним показником інших підприємств-родичів або показників попередніх періодів даного підприємства. Він дає можливість оцінити швидкість оплати рахунків позичальника. Збільшення значення показника оборотності дебіторської заборгованості вказує на уповільнення швидкості платежів на користь позичальника, а зменшення — на прискорення такої швидкості.

де ЗЗ — запаси і затрати;

СТ — собівартість проданих товарів і послуг.

Як і попередній показник, він використовується тільки для порівняння. Висока оборотність свідчить про ефективне використання ресурсів, але вона може бути передвісником виснаження запасів і незадоволеного попиту споживачів.

де Ро — рахунки до оплати;

Сп — сума покупок.

І цей показник використовується для порівняння. Він дає змогу оцінити швидкість оплати клієнтом рахунків постачальників. Підвищення коефіцієнта оборотності кредиторської заборгованості може вказувати на проблеми з притоком готівки, а зниження — на дострокову сплату рахунків.

Показники рентабельності включають:

— рентабельність підприємства (Р1);

— рентабельність реалізованої продукції (Р2);

— рентабельність акціонерного капіталу (Р3);

— рентабельність активів (Р4);

— рентабельність витрат (Р5).

де ЧП — чистий прибуток;

СОБк — середній залишок оборотного капіталу;

СОНк — середній залишок основного капіталу.

де В — виторг від реалізації продукції.

де Ак — акціонерний капітал.

де А — активи.

де З — затрати.

Наведені показники рентабельності не мають певних стандартів. Їх використовують у динаміці і для порівняння з аналогічними показниками інших підприємств даної галузі господарювання.

Оцінка фінансового стану позичальника — комерційного банку здійснюється на підставі:

— дотримання ним обов’язкових економічних нормативів та показників діяльності, передбачених нормативними актами Національного банку України;

— аналізу прибутків та збитків;

— аналізу якості активів та пасивів;

— створення резервів для покриття можливих втрат від активних операцій;

— виконання зобов’язань комерційним банком у минулому;

— якості банківського менеджменту.

При здійсненні оцінки фінансового стану позичальника — фізичної особи мають бути враховані:

— соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, рухомого майна, цінних паперів тощо, постійної роботи;

— сімейний стан клієнта;

— вік та здоров’я клієнта;

— доходи і витрати клієнта;

— інтенсивність користування банківськими позичками у минулому та своєчасність їх погашення і процентів за ними, а також користування іншими банківськими послугами;

— зв’язки клієнта у діловому світі тощо.

Головним джерелом інформації про фінансовий стан потенційного позичальника є його звітність: баланс, звіт про прибутки і збитки, звіт про наявність майна, а також розрахунки певних показників, зроблених на підставі цієї звітності. Але це не вичерпує усіх відомостей про клієнта. Є ще інші джерела, до яких належать архіви банку, інформація від інших фінансово-кредитних установ, економічна преса тощо.

Банк-кредитор має право вимагати у клієнта список банків і фінансових установ, з якими він має і мав відносини в минулому. Він повинен з’ясувати питання про стан поточних розрахунків клієнта з постачальниками, своїми працівниками.

Тільки на підставі результатів ретельної аналітичної роботи банк робить висновки про здатність клієнта повертати борги, а отже, і про можливість укладання з ним кредитної угоди.

28.Метод порівняльної рейтингової оцінки, метод рейтингового фінансового аналізу, інтегральна рейтингова оцінка.

Як відомо, рейтинг (англ. rating — оцінка, клас, розряд) — це індивідуальний чисельний показник оцінки будь-яких успіхів окремої особи в деякому класифікаційному переліку (рейтинг-листі), узагальнюючий, синтезований показник, що охоплює різноманітні характеристики об’єкта оцінювання.

У більш широкому плані під рейтингом можна розуміти ієрархічну систему, де між об’єктами за певними принципами встановлено якісне співвідношення переваги і визначено їх місце в ранжированому ряді.

Рейтинги використовуються для однозначної оцінки характеристики ефективності, надійності, стабільності господарюючих систем та для визначення узагальнюючої порівняльної оцінки їх фінансового стану.

При цьому, рейтинг комплексно характеризує суб’єкт господарювання відповідно за певною шкалою, де значення рейтингу — елемент лінійно упорядкованої множини. Поряд з інтегральною рейтинговою оцінкою існують рейтинги, які будуються за окремими показниками та їх блоками. Основою рейтингу є класифікація, яка дозволяє групувати (ранжувати) господарюючі системи за певними ознаками у конкретній послідовності за ступенем зменшення (збільшення) даної ознаки або розподілити їх за конкретними групами.

Рангами називають числа натурального ряду, які згідно зі значеннями ознак надаються елементам сукупності і певним чином упорядковують її. Ранжування проводиться за кожною ознакою окремо: перший ранг надається найменшому значенню ознаки, останній — найбільшому або навпаки. Кількість рангів дорівнює обсягу сукупності.

Головне завдання рейтингу — це зорієнтувати усіх потенційних користувачів у ситуації, що склалася в системі господарюючих суб’єктів, визначити місцезнаходження або їх позицію у сукупності об’єктів. Місцезнаходження господарюючого суб’єкта в списку визначає не абсолютну надійність того чи іншого учасника, а лише ступінь, рівень його надійності в порівнянні із іншими. Одним із результатів рейтингування є формування іміджу господарюючих суб’єктів за системою показників їх фінансового стану. Отримання користувачами рейтингової інформації дає змогу аналізувати доцільність прийняття управлінських рішень.

При розробленні методики рейтингового оцінювання необхідно враховувати той факт, що користувачі інформації по-різному зацікавлені в оцінці діяльності господарюючих систем, залежно від форм взаємовідносин із ними. Для власників рейтинги дають можливість одержати інформацію про зовнішні умови діяльності підприємства відносно наявних конкурентів, для потенційних інвесторів рейтинг — це допомога у виборі об’єкта вкладання коштів.

Господарюючим суб’єктам потрібно регулярно стежити за різноманітними рейтингами для того, щоб визначити своє становище, підтримувати імідж, оцінювати результати діяльності та визначити подальшу стратегію розвитку. Рейтинг є необхідним інструментом для достовірного визначення своєї власної позиції та ступеня надійності в порівнянні з іншими, для уточнення свого місця та частки присутності на ринку.

Для кожної категорії користувачів інформаційних ресурсів розробляється окрема рейтингова методика з урахуванням певних показників. Рейтинги можуть використовуватися внутрішніми і зовнішніми суб’єктами управління. Внутрішні користувачі за допомогою рейтингів можуть визначити місце господарюючого суб’єкта в певній системі та оцінити його конкурентів. Зовнішніми користувачами можуть виступати передусім інвестори, постачальники, працівники та інші партнери суб’єкта господарювання.

Наявні рейтингові системи, що використовуються у світовій і вітчизняній практиці для оцінювання господарюючих систем за їх фінансовим станом, можна класифікувати за окремими ознаками (табл. 13.3.1).

У світовій практиці рейтингові системи переважно недержавні. До державних рейтингових систем можна віднести рейтинги за переліком показників соціально-економічного розвитку регіонів України, які здійснюються за статистичними показниками на виконання доручення Кабінету Міністрів України.

Рейтингове оцінювання може бути побудоване на комплексній системі показників (інтегральному показнику) та на проміжних підсистемах показників (функціональних інтегральних показниках). Проміжні інтегральні оцінки розкривають структуру досліджуваного явища, його негативні і позитивні факторні ознаки.

За формами подання рейтинги поділяються на числові, літерні, графічні. При числовій формі надання узагальнюючої оцінки — інтегральний результат розрахунків і є рейтинговою системою.

Процедура формування літерної форми рейтингу характеризується тим, що інтегральний рейтинг утворюється шляхом присвоєння окремим рівням комплексного показника літерних позначок. Для візуального подання інформації про інтегральні показники використовується графічний метод.

З а показниками, які формують систему для здійснення рейтингового оцінювання, розрізняють поточні, динамічні і комбіновані індивідуальні та інтегральні оцінки (рис. 13.3.1).

Поточні рейтингові системи характеризують фінансовий стан (потенціал) підприємств на певний момент (інтервальний період), але не відображають його оцінки за динамікою змін. Динамічні рейтингові системи оцінюють підприємства за напрямом їх розвитку. В переважній більшості рейтингові системи будуються на системі показників, яка формується на комбінований (змішаній) основі: частина показників поточні, а частина — динамічні.

Застосування динамічних показників обумовлене тим, що поточні показники фінансового стану підприємств у значній мірі залежать від наявного у них потенціалу (природного, майнового), який характеризує досягнення минулих років і слабко змінюється за результатами поточного господарювання. Протягом певного періоду співвідношення цих показників є у деякій мірі традиційним і усталеним. За постійну базу порівняння даних можна приймати попередній, початковий, середній або будь-який інший рівень ряду динаміки. Показники динаміки значно менше залежать від потенціалу підприємств і у більшій мірі віддзеркалюють сучасні тенденції (досягнення) розвитку.

Водночас, рейтингова система, побудована на одній моделі показників, не характеризує напрямок розвитку підприємств. При цьому існують два варіанти розвитку: відбувається покращення фінансового стану або його погіршення. Напрямок розвитку підприємств від негативного до позитивного або навпаки доцільно досліджувати при комплексному порівнянні оцінок за трьома методами рейтингових систем (динамічним, поточним, комбінованим).

Рейтингові системи можуть будуватися для внутрішніх потреб і зовнішньої діяльності підприємств. Інтегральна оцінка для внутрішніх потреб використовується з метою оцінки діяльності підприємств та визначення ідентифікації ринкової позиції і можливих резервів порівняно з іншими підприємствами. В практиці порівняльного аналізу найбільш доцільно використовувати бенчмаркінг як форму аналітичного дослідження, зорієнтовану на конкурентів підприємств. За інтегральною оцінкою для зовнішньої діяльності визначається привабливість підприємств для їх партнерів. Водночас, перші і другі рейтингові системи можуть мати комбінований характер, тобто одночасно задовольняти інтереси всіх користувачів. Зовнішні рейтингові системи, як правило, є відкриті і виконують функцію залучення партнерів та забезпечення стабільного рівня діяльності господарюючих суб’єктів.

Внутрішні рейтингові системи, за умови використання в них показників, що становлять комерційну таємницю, є закриті. Вони використовуються власниками і виконавчими органами управління підприємства для побудови рядів динаміки інтегральних

показників та їх аналітичного дослідження з метою оцінки напряму розвитку господарюючого суб’єкта.

Рейтингові системи розрізняються за методом побудови на бальні та індексні. При використанні бальної системи кожному інтегральному показнику присвоюється певний бал за визначеною шкалою. Якщо комплексна оцінка передбачає проміжне інтегральне оцінювання окремих функціональних аспектів явища, ранжування об’єктів здійснюється за сумою балів одержаних за кожною підсистемою показників. Для отримання бальних оцінок будується шкала діапазонів можливих значень інтегральних показників всіх об’єктів, що аналізуються. Діапазони визначаються на підставі мінімальних та максимальних значень інтегральної величини показника. Вони розбиваються на відповідну кількість рівних інтервалів і кожний відповідає певній кількості балів.

Індексна побудова інтегрального показника передбачає агрегування ознак за допомогою розрахунків багатовимірного аналізу.

За рівнем розкриття методики розрахунку рейтинги поділяють на розкриті і нерозкриті. Характерною ознакою розкриття рейтингів є надання можливості користувачам, на підставі наведених даних, самостійно оцінити фінансовий стан.

У кращому випадку, користувачі повинні знати, на підставі чого були обрані конкретні критерії оцінки і визначені ваги, з яких джерел одержана інформація тощо, тобто необхідно докладно і зрозуміло описати методику побудови рейтингу.

Методика побудови нерозкритої моделі рейтингу свідомо приховується, внаслідок чого користувачі не мають чіткого уявлення про систему критеріїв та набір показників, за якими здійснюється оцінка. Інколи нерозкрита модель більш доцільна, ніж розкрита, особливо якщо вона подає сигнал широкому загалу користувачів про необхідність прийняття негайного рішення.

Ранжування об’єктів дослідження можливо здійснювати за одним параметром (показником), тобто однофакторними рейтингами, а також системою показників — багатофакторними рейтингами. Якщо параметр дослідження один, то є велика ймовірність низької якості рейтингу з причин надто вузької характеристики господарюючих суб’єктів. При використанні великої кількості параметрів (показників) можуть з’явитися технічні проблеми формування інформаційних ресурсів, їх достовірності, повторюваності даних та безпосередніх розрахунків у процесі аналізу. Як наслідок — адекватність оцінки погіршується. Для рейтингового оцінювання окремих аспектів діяльності господарюючих суб’єктів оптимальна кількість показників може бути від 3 до 7 при аналогічній кількості напрямів діагностики фінансового стану економічної системи в цілому.

За динамікою формування інформаційних ресурсів рейтинги бувають одноразові і періодичні. Одноразові рейтинги використовуються при виникненні певних умов розвитку економічних систем для вирішення поточних питань. Одноразово побудований рейтинг приносить моментну користь. Водночас, поновлення рейтингів через певні проміжки часу дає можливість дослідити динаміку змін, які відбуваються з господарюючими суб’єктами. При складанні періодичних рейтингів необхідно зберігати єдину методику їх розрахунку і забезпечити порівнянність системи показників.

Управлінське рішення на підставі використання рейтингів — це творчий процес мислення користувачів (побудови концепції управління), в результаті чого визначається, які заходи треба здійснити в даній фактичній ситуації або в ситуації, що передбачається для розв’язання певної проблеми й одержання бажаного результату.

Із цього випливає, що рейтинг використовується для аналізу, контролю, обліку, прогнозування та регулювання діяльності господарюючих суб’єктів, тобто виступає і як інструмент, і як мета управління.

29. Методи узагальнення результатів фінансового аналізу діяльності підприємства.

На основі проведеного аналізу окремих напрямів сторін діяльності підприємства необхідно підготувати висновки і рекомендації та написати звіт. Форма звіту, його обсяг визначається цілями аналізу і тим, кому він спрямовується. В той же час існує ряд методик, які мають узагальнюючий характер, але спрямовані на конкретні практичні цілі аналізу.

Це такі методики:

аналіз показників рентабельності та ділової активності підприємства по системі Дюпон;

·аналіз неплатоспроможності підприємств за “Методикою проведення поглибленого аналізу фінансово-господарського стану неплатоспроможних підприємств і організацій”, затвердженою наказом Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій від 21.03.1999 р. №37;

·аналіз кредитоспроможності підприємств за «Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків», затвердженим постановою Правління НБУ від 6.07.200 р. № 279.

аналіз інвестиційної привабливості підприємства за “Методикою інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств та організацій”, затвердженою наказом Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій від 23.02.1998 р. №37.

Методи узагальнення результатів аналізу господарської діяльності підприємства - це методи реалізації об'єктивних законів, властивих даному процесу (законів мислення, економічних законів в економічній сфері, законів, що визначають взаємозв'язки засобів праці й організації діяльності ОПР з людьми як елементами цієї організації з урахуванням соціально-психологічних відносин тощо).

Методи узагальнення результатів аналізу господарської діяльності підприємства, як правило, використовують комплексно. Це визначається наявністю формальних і неформальних факторів, що формують ситуацію. Ці фактори необхідно враховувати при формуванні пояснювальної записки.

Для вирішення завдання узагальнення результатів аналізу господарської діяльності підприємства можна використовувати такі критерії:

- практична застосовність методу (визначається умовами і можливостями, що характеризують його застосування);

- збалансованість методів (тобто на різних етапах узагальнення визначаються взаємозалежні методи);

- економічність (вартість) використання методу (характеризує витрати ресурсів досягнення поставлених цілей. У цій області також можуть бути істотні обмеження, які повинні враховуватися при виборі конкретного методу).

Історично склались дві групи методів узагальнення результатів аналізу діяльності підприємства: традиційні й математичні.

До традиційних відносяться: метод абсолютних, відносних і середніх величин, порівняння, групування, індексний, ланцюгових підстановок, графічний, балансовий, логарифмічний, інтегральний та ін.

Узагальнення результатів економічного аналізу математичними методами сприяє більш повному врахуванню впливу факторів на результати діяльності і підвищенню рівня обчислень.

Теорія і практика економічного аналізу спонукала до розробки і використання різних методів і прийомів узагальнення його результатів, а саме багатопланових аналітичних методів та прийомів до яких відносяться:

Аналіз Парето. Метод названий на честь італійського економіста, який визначив, що відносно невелика кількість факторів (20%) викликає великий відсоток (80%) усіх випадків скарг, дефектів, проблем і т.п. Якщо класифікувати усі випадки за ступенем важливості й зосередитися на вирішенні істотних задач, менш важливі залишаючи осторонь, підвищується результативність.

Визначення еталона (бенчмаркінг). Метод припускає оцінку визначеної діяльності стосовно еталона у своїй чи якій-небудь іншій організації. Ціль методу - встановлення стандарту, за яким оцінюється діяльність організації і приймається рішення по моделі для навчання методам удосконалювання. Метод базується на законі впливу соціальних норм. Як тільки встановлюється стандарт, метою людини стає наближення до нього.

Причинно-наслідкові діаграми. Цей метод пропонує структурований підхід до узагальнення результатів. Метод розробив японський професор К. Ішикава для обліку великої кількості факторів, що впливають на якість обслуговування, процес виробництва і т.п. Діаграми допомагають у вирішенні проблеми, створюючи декілька пластів категорій (факторів), що сприяють виявленню складових цієї проблеми. Метод часто використовується після "мозкової атаки" для організації отриманих ідей.

Метод морфологічного аналізу. Застосовується індивідуальний і в групі, заснований на комбінаториці - систематичному дослідженні та узагальненні всіх теоретично можливих варіантів, що виходять із закономірностей будівлі (морфології) аналізованого об'єкта. Аналіз і наступний синтез охоплюють як відомі, так і нові незвичайні варіанти, які при простому розгляді могли бути упущені. Ідея полягає в переміщенні отриманої комбінації в предметну область, далеку від тієї, що знаходиться на поверхні.

SWOT-аналіз. За допомогою SWOT- аналізу оцінюють поточне становище фірми. Він дозволяє інтегрувати оцінку внутрішньо організаційного потенціалу і виявити фактори зовнішнього середовища. Це необхідно для прийняття стратегічних рішень (по коригуванню цілей і зміні місії) організації на основі врахування її сильних і слабких сторін.

Функціонально-вартісний аналіз (ФВА). Це метод техніко-економічного дослідження функцій управлінського персоналу організації, спрямований на зниження витрат на керування і досягнення найкращих виробничо-комерційних результатів шляхом вибору найбільш ефективних засобів управління.

Метод аналізу ієрархій. Іноді метод, розроблений Т. Сааті, називають "процесом аналітичної ієрархії", "аналітичним ієрархічним методом" тощо. На думку автора цього методу, такий підхід до вирішення багатокритеріальних задач у складній обстановці з ієрархічними структурами, що включають як відчутні, так і невловимі фактори, здається більш обґрунтованим, ніж підхід, заснований на лінійній логіці. Метод є замкнутою логічною конструкцією, що забезпечує за допомогою простих правил аналіз складних проблем у всій їхній розмаїтості і приводить до найкращого результату.

Важливою задачею економічного аналізу є систематизація його результатів, однією з форм якої є аналітичні таблиці.

Правильно побудована таблиця полегшує засвоєння результатів роботи, дозволяє зробити ті або інші висновки, установити закономірності. Таблична форма подання матеріалу в багатьох випадках дає можливість досягти більш економного викладання, підвищує довідкові гідності роботи. Таблиця, як і формула, іноді дає спеціалісту більше, чим декілька сторінок тексту. З формальної сторони таблиця являє собою такий засіб подачі інформації, при якому цифровий і текстовий матеріал групується в колонки обмежені одна від іншої вертикальними і горизонтальними лінійками.

30.Джерела інформації для проведення фінансового аналізу

Інформація – зібрані оброблені і розподілені дані.

Фінансова інформація - зібрані оброблені і розподілені дані щодо системи економічних відносин, які пов’язані з формуванням, розподілом і використанням грошових коштів у процесі їх кругообігу.

Інформація для фінансового аналізу підприємства - зібрані оброблені і розподілені дані щодо фінансових ресурсів підприємства і їх потоків, фінансового стану й основних результатів фінансової діяльності підприємства.

До інформації, використовуваної у фінансовому аналізі і менеджменті, пред'являються наступні основні вимоги:

·значимість;

·повнота;

·вірогідність;

·своєчасність;

·зрозумілість.

Формування інформаційної бази фінансового аналізу і менеджменту на підприємстві являє собою процес цілеспрямованого підбора відповідних інформативних показників для використання в процесі аналізу, планування і прийняття управлінських рішень. Ці показники формуються за рахунок зовнішніх (що знаходяться поза підприємством) івнутрішніх джерел інформації.

Формування системи інформативних показників фінансового менеджменту за рахунок зовнішніх і внутрішніх джерел інформації зв'язано з галузевими особливостями підприємств, їхньою організаційно-правовою формою, обсягом і ступенем диверсифікованості господарської діяльності і поруч інших умов. При цьому вся сукупність показників, що включаються в інформаційну базу фінансового менеджменту, вимагає проведення попередньої класифікації.

Показники, формовані з зовнішніх джерел інформації, поділяються на три основні групи:

·показники, що характеризують загальноекономічний розвиток країни;

·показники, що характеризують кон'юнктуру фінансового ринку;

·показники, що характеризують діяльність контрагентів і конкурентів.

Загальна характеристика зовнішніх джерел інформації буде розглянута у питанні 5 цієї лекції.

Показники, формовані з внутрішніх джерел інформації, поділяються на дві основні групи:

·показники фінансового обліку підприємства;

·показники управлінського обліку підприємства.

Показники фінансового обліку підприємства. Система показників цієї групи складає основу інформаційної бази фінансового менеджменту. На основі цієї системи показників виробляється аналіз, прогнозування, планування і прийняття оперативних управлінських рішень в усіх напрямках фінансової діяльності підприємства. Перевагою показників цієї групи є їхня уніфікованість (що дозволяє використовувати типові технології й алгоритми фінансових розрахунків), регулярність формування (не рідше одного разу в квартал) і високий ступінь надійності (звітність, формований на базі фінансового обліку, представляється зовнішнім користувачам і підлягає зовнішньому аудиту).

Показники управлінського обліку підприємства. Цей вид обліку розвивається у зв'язку з переходом підприємств України до загальноприйнятої у міжнародній практиці системи бухгалтерського обліку.

У фінансовому менеджменті в процесі організації управлінського обліку на підприємстві використовуються показники окремих видів витрат і фінансових результатів, формовані по наступним блокам:

·по сферам діяльності;

·по видам продукції;

·по регіонам діяльності;

·по "центрам відповідальності" (тобто по окремим структурним одиницям і підрозділам).

Управлінський облік будується індивідуально на кожному підприємстві. Склад його показників і регулярність їхнього представлення визначаються конкретними задачами фінансового менеджменту. Результати управлінського обліку використовуються для контролю поточної фінансової діяльності й оцінки її ефективності, формування фінансової стратегії і політики по окремим аспектам фінансового розвитку підприємства.

Основними джерелами інформації для проведення фінансового аналізу є фінансова звітність: "Баланс", "Звіт про фінансові результати", "Звіт про рух грошових коштів", "Звіт про власний капітал", "Примітки до річного фінансового звіту", дані статистичного, бухгалтерського та оперативного обліку стосовно фінансових ресурсів підприємства. Для проведення фінансового аналізу малих підприємств використовують "Фінансовий звіт суб'єкта малого підприємництва".

Соціальне страхування

1.Місце соціального страхування в системі соціального захисту населення.

Соціальне страхування є важливою складовою соціального захисту населення.

Саме в умовах трансформації економічних підвалин суспільства відповідне страхування забезпечує не тільки грошові виплати у разі настання страхових випадків, а й ство­рює правові та економічні умови для стимулювання ефективної праці. Саме у цьому періоді створюється нова система грошо­вих стосунків, необхідність якої об'єктивно випливає із функцій демократичної держави з соціально орієнтованою економікою ринкового типу.

Світовий досвід показує, що життєздатність такої системи базується на існуванні певних умов.

По-перше, необхідність фінансових ресурсів, що дозволяють юридичним та фізичним особам взяти на себе витрати на стра­хування. Розміри таких витрат значною мірою залежать від суб'єктивних дій політичних сил, що перебувають при владі.

По-друге, існування зрілої соціальної політики, яка є однією зі складових економічної політики, одночасно виступаючи га­рантом забезпечення ефективної реалізації цілей інших складових економічної політики, а також забезпечення соціального захисту тих верств населення, індивідів, які потребують саме захисту, підтримки з боку всього суспільства. Адже багатовікова відсутність власної державності та героїчна боротьба за неї породили не в одному поколінні українців культ держави, готовність жертвувати заради неї, непохитну віру в її всесильність.

По-третє, забезпечення відповідної правової бази, що гарантується прийняттям законодавчих актів, інших нормативних документів щодо реалізації соціальної політики, які б, що найголовніше, у своїй взаємодії усували відповідні суперечності.

Аналізуючи ці умови, варто підкреслити принципи систем­ної парадигми, головними серед яких є посилена увага до взає­модії між різними сферами функціонування суспільства (по­літикою, економікою, культурою, ідеологією) та усвідомлення реального життя у його цілісності настільки глибоко, наскільки це можливо.

Соціальне страхування передбачає такі важливі види еконо­мічної підтримки громадян, як грошові виплати, компенсація, витрати на лікування, реабілітацію, перепідготовку та переква­ліфікацію, а також профілактику. Таке страхування здійснюється одночасно з соціальною допомогою та соціальним забезпечен­ням як важливими формами соціального захисту громадян, од­нак відрізняється від них джерелами формування фінансових ресурсів, принципами їх організації, видами та формами виплат грошових коштів.

Нині в Україні система державного соціаль­ного страхування складається з пенсійного страхування, стра­хування з тимчасової втрати працездатності, страхування на ви­падок безробіття та страхування від нещасного випадку на ви­робництві. Передбачається запровадити обов'язкове медичне страхування.

Фінансова наука в Україні стрімко розвивається у різновекторних напрямах, одним із яких є проблеми страхування.

Метою дисципліни «Соціальне страхування» є набуття та засвоєння знань з організації та фінансового забезпечення со­ціального страхування.

2.Сутність соціального страхування.

Відповідно до ст. 1 Основ загальнообов’язкове державне соціальне страхування — це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі — роботодавець), громадянами, а також з бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Соціальне страхування — це встановлена державою система права щодо надання соціальних послуг та матеріального забезпечення громадянам у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадянина причин, старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових коштів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями та найманими працівниками, а також бюджетних асигнувань у випадках, визначених законодавством .

Фінансування виплат зі соціального страхування здійснюється за рахунок страхових внесків працюючих осіб та їх роботодавців. У фінансуванні систем соціального страхування іноді також бере участь держава.

Можна виділити такі основні елементи соціального страхування:

- соціальне страхування, що фінансується за рахунок внесків, які зазвичай солідарно сплачують роботодавці та працівники, за можливої участі держави у формі внесків за певні категорії працівників або дотацій за рахунок загальних податків;

- обов’язкова участь працівників із деякими винятками; внески акумулюються у спеціальних фондах, за рахунок яких виплачується пенсія та допомога;

- надлишок коштів у фонді, які не використані для виплати пенсій або допомоги, інвестуються для отримання додаткового доходу; особисте право на пенсію чи допомогу гарантується наявним обліком внесків без застосування процедури перевірки доходів або нужденності;

- розмір внеску та виплати часто залежить від того, який заробіток має (або мала) застрахована особа; страхування від трудового каліцтва зазвичай повністю фінансується за рахунок наймача за можливої участі держави за рахунок загальних податків.

Соціально-економічні відносини, інтереси соціальних суб’єктів (працівників, роботодавців та держави) з приводу захисту працівників та самозайнятого населення (і членів їх сімей) від факторів, які знижують якість життя, та їх соціальний статус є предметом категорії соціальне страхування.

Необхідність соціального страхування зумовлена такими причинами:

• наявністю громадян, котрі не беруть участі у суспільно-ко­рисній праці, а тому не можуть утримувати себе за рахунок заробітної плати;

• наявністю громадян, котрі є дієздатними, але не мають мож­ливості її реалізувати.

3.Соціальні, економічні та правові аспекти соціального страхування

Система соціального страхування включає в себе соціальні, економічні, фінансові та правові аспекти.

Соціальні аспекти полягають у створенні всеосяжної та уні­версальної системи захисту всіх верств населення від усіх чин­ників нестабільності. Наявність такої системи свідчить про ефек­тивну соціальну політику держави, спрямовану на задоволення потреб громадян.

З економічної точки зору соціальне страхування виступає важелем перерозподілу грошових коштів у суспільстві та пов'язане з розвитком економіки. Зміцнення економіки впливає на зростання доходів підприємств, організацій, а разом з тим і збільшення розміру страхових внесків.

Соціальне страхування впливає на підвищення ефективності діяльності підприємства через матеріальне забезпечення та охо­рону здоров'я працівників. Воно створює необхідні економічні передумови для збереження працездатності економічно актив­ної частини населення, а в певних випадках забезпечує виплату соціальної допомоги у разі втрати працездатності внаслідок за­гального захворювання, нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання.

З правової точки зору соціальне страхування — це система юридичних норм, які регулюють соціальний захист населення при виникненні страхових випадків, передбачених законодавством.

Соціальне страхування є фінансовою категорією, яка вира­жає економічні відносини, що виникають у процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту шляхом фор­мування фондів грошових коштів та їх використання для забез­печення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасо­вої втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства, а також з охорони здоров'я.

4.Функції, які властиві соціальному страхуванню.

- формування грошових фондів, з яких покриваються затрати, пов’язані з утриманням непрацездатних та осіб, що, з огляду на обставини, не беруть участі в трудовому процесі;

- забезпечення певною мірою чисельності та структури трудових ресурсів;

- скорочення розриву в рівнях матеріального забезпечення працюючих та непрацюючих громадян;

- сприяння вирівнюванню життєвого рівня різних соціальних груп населення, не залучених до трудового процесу.

Система соціального страхування складається з двох видів:

- перший пов’язаний з відновленням та збереженням працездатності працівників;

- другий має гарантувати матеріальне забезпечення громадянам, котрі втратили працездатність або не мали її.

Матеріальною основою для виконання цих завдань виступають певні фонди з характерними для них напрямами використання коштів.

Призначення страхування та його суспільна сутність найповніше проявляється в його функціях. Виділяють такі функції:

- розподільчу, яка в страхуванні виявляється в формі попередження, відновлення, ощадну та контролюючу;

- попереджувальна функція дозволяє здійснювати досить широку систему профілактичних заходів, інвестувати кошти страхових фондів відповідно до програми, державні цінні папери тощо;

- відновлювальна функція дозволяє повністю або частково відшкодувати втрати внаслідок страхового випадку, виплатити обумовлену законодавством або договором грошову суму;

- ощадна функція дозволяє акумулювати грошові кошти за їхнім цільовим призначенням використання;

- контролююча функція обумовлює надходження коштів страхового фонду на суворо визначені цілі, в певних випадках і певному колу суб'єктів.

Соціальному страхуванню властиві дві функції: розподільна та контрольна.

Розподільна функція реалізується у формі руху грошових коштів:

• між окремими державними соціальними фондами;

• між бюджетами та соціальними фондами;

• шляхом виплати пенсій, соціальних допомог фізичним осо­бам;

• шляхом направлення коштів на утримання органів управління;

• шляхом інвестування у цінні папери тощо.

Суб'єктами розподілу є держава, підприємства, організації, фізичні особи.

Об'єктом розподілу виступає валовий внутрішній продукт (ВВП), створений у суспільстві за рік.

У процесі розподілу ВВП роботодавці та фізичні особи спла­чують внески на соціальне страхування у державні цільові фонди. У системі загальнообов'язкового державного соціального страху­вання всі працівники зобов'язані брати участь у формуванні со­ціальних страхових фондів, сплачуючи встановлені внески.

Цільові фонди як самостійні фінансові системи створені за кожним видом страхування. Розміри соціальних виплат залежать під внеску застрахованого, а часто і від його заробітку. Поряд із орієнтацією на індивідуальні внески в системі соціального стра­хування мають місце елементи солідарного перерозподілу.

Контрольна функція здійснюється у формі фінансового кон­тролю за рухом грошових коштів. Вона забезпечує повне та своє­часне надходження коштів до соціальних фондів та їх цільове використання згідно з плановими завданнями. Контроль про­водиться з метою перевірки дотримання суб'єктами розподілу чинного законодавства та узгодження суспільних, колективних та приватних інтересів у державі.

Соціальне страхування виступає важливим елементом фінансової системи України.

Державне соціальне страхування тісно пов'язане з державними цільовими фондами та державним бюджетом, кошти яких є джерелами фінансування соціальних виплат.

Недержавне соціальне страхування може проводитися суб'єктами підприємницької діяльності (страховими товариства­ми, недержавними пенсійними фондами тощо). Окремі суб'єкти розподілу взаємодіють між собою, і ці відносини опосередкову­ються рухом фінансових ресурсів.

Управління коштами соціального страхування здійснюють фонди, створені за окремими видами страхування.

Оперативне управління проводять правління та виконавчі дирекції фондів.

Фінансовий контроль здійснюють Державна податкова служба, Контрольно-ревізійна служба, Державне казначейство, Наглядові ради тощо.

5.Місце соціального страхування у фінансовій системі України та його роль.

Соціальне страхування виконує велику роль у розбудові громадянського суспільства. Коло проблем, що вирішуються за допомогою соціального страхування, вражає. Крім міцної основи соціального захисту працюючих, даний соціальний інститут сприяє підвищенню стабільності в суспільстві й економіці, сприяє гармонізації відносин у трудових колективах.

Із розвитком суспільства місце та роль соціального страхування зростають, що обумовлено все більшим охопленням населення обов'язковим соціальним страхуванням, переходом колишніх соціалістичних країн від державного соціального забезпечення до сучасних систем соціального захисту населення, розвитком демократії й підсиленням соціального захисту найважливіших прав людини у сучасних цивілізованих державах, розширенням програм соціального страхування, зростанням рівня пенсій і стандартів якості соціальних послуг, підвищенням їх вартості та зростанням доходів населення.

Найважливішою економічною функцією соціального страхування є створення необхідних умов для відтворення трудових ресурсів.

Унікальність інституту соціального страхування, що виконує «державно-публічні» функції соціального захисту, полягає, утому числі, і в його позитивному впливі на формування збалансованого «соціально-ринкового» менталітету населення.

Обумовлено це тим, що воно поєднує в собі, здавалося б, полярні та несумісні позиції: персональну відповідальність особистості за своє матеріальне благополуччя і колективну (солідарну) взаємодопомогу, ліберальні і соціал-демократичні установки. Соціальне страхування є продуктом громадянського суспільства (визначальна роль соціальних суб'єктів у фінансуванні та самоврядуванні) і ефективним інструментом його побудови (демократичний характер організації, масовий масштаб залучення до нього практично всього працевлаштованого населення, прозорість фінансових потоків). Саме тому соціальне страхування – це могутній механізм досягнення соціальної згоди, а ступінь його розвитку свідчить про рівень соціального захисту трудящих.

Наближаючи сферу соціального захисту безпосередньо до тих, хто працює, до їх родин і трудових колективів, соціальне страхування фактично стабілізує суспільство. Спільна участь працівників і роботодавців в управлінні діяльністю цього інституту, взаємна довіра і співробітництво – необхідна умова ефективно функціонуючої економіки. Образно кажучи, соціальне страхування можна порівняти з нервовою системою суспільного організму, що безпосередньо реагує на його потреби в захисті.

При цьому соціальне страхування дозволяє збалансувати міру прояву і реалізації двох базових принципів побудови цивілізованого суспільства – особистої відповідальності та солідарної взаємодопомоги. Соціальне страхування захищає працівників і членів їх родин, при цьому воно поєднує (а не роз'єднує) людей; його інститути дають людині можливість реалізувати свою відповідальність і волю на основі соціальної справедливості.

6.Правова база соціального страхування в Україні.'

4. Щодо пен­сійного страхування існує близько 17 нормативних документів. Так, Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 1 січня 1998 р. № 284-ХІV містить положення про пенсійне страхування наукових працівників (перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України). Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 18 червня 1998 р. № 2601-XIV встановлює, що право на особливу пенсію мають працівники держав­них та комунальних засобів масової інформації, які досягли за­гального пенсійного віку і мають певний стаж роботи за спе­ціальністю. Закон України «Про внесення змін до ст. 32 Закону України «Про статус народного депутата України» від 5 жовтня 2000 р. № 20 і 5-І ІІ встановлює, що при досягненні пенсійного віку народному депутату призначається державна пенсія у розмірі 80% з урахуванням усіх надбавок і доплат. Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19 грудня 1991 р. № 2001-12 за­кладає пільги, компенсації, додаткові пенсії цій категорії гро­мадян. Ці та інші законодавчі акти регламентують умови і поря­док забезпечення соціальними виплатами певних категорій гро­мадян.

5. Аналіз законодавчих та нормативних актів свідчить, що правова база соціального страхування в Україні в основному сформована, однак у зв'язку із впливом певних чинників (фінан­сові можливості держави, вплив політичних партій тощо) ухвалюються поточні рішення, що не дають можливості досягти не­обхідного рівня матеріального забезпечення громадян.

7.Суб'єкти та об'єкти державного соціального страхування.

Об’єктом загальнообов’язкового державного соціального страхування є страховий випадок, із настанням якого у застрахованої особи (члена її сім’ї, іншої особи) виникає право на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг, передбачених статтею 25 Основ

Суб’єктами загальнообов’язкового державного соціального страхування є

1) застраховані громадяни, а в окремих випадках — члени їх сімей та інші особи;

2) страхувальники;

3) страховики.

Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню підлягають:

1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту):

а) на підприємствах, в організаціях, установах незалежно від їх форм власності та господарювання;

б) у фізичних осіб;

2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності.

8.Ставки збору на обов'язкове державне пенсійне страхування.

4. 1) Ставки збору для платників першої, другої та третьої груп встановлено в розмірі - 33,2% від об'єкта оподаткування.

5. Для підприємств, установ, організацій, де працюють інваліди, збір визначається окремо за ставкою 4% від об'єкта оподаткування для працюючих інвалідів та за ставкою 33,2% для інших праців­ників такого підприємства.

6. Для підприємств всеукраїнських громадських організацій інвалідів, де кількість інвалідів становить не менше 50% загаль­ної чисельності працюючих, збір на обов'язкове державне пен­сійне страхування визначається за ставкою 4% від об'єкта опо­даткування для всіх працівників цих підприємств.

7. Для підприємств-платників фіксованого сільськогосподарського податку збір визначається окремо за ставкою 26,56% фактичних витрат на оплату праці найманих працівників.

8. 2) Для фізичних осіб, які працюють на умовах трудового до­говору (четверта група), та фізичних осіб, які виконують робо­ти згідно з цивільно-правовими договорами, ставки збору вста­новлюються в розмірі 2% від сукупного оподатковуваного доходу.

9. З 1 січня 2009 р. сума 10035 грн. є максимальним заробітком, на який треба нараховувати (утримувати) внески до Фонду со­ціального страхування на випадок безробіття, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціаль­ного страхування від нещасних випадків на виробництві та про­фесійних захворювань і збір до Пенсійного фонду, навіть якщо працівник отримує дохід, більший за вказану суму.

11. Таблиця 6.1 – Платники та ставки внесків на загальнообов'язков державне пенсійне страхування з 13 січня 2009 р.

    Платник	Ставка внесків
    Нарахування
    Роботодавці	33,2%
    Роботодавці, в яких працюють інваліди	4% -за інвалідів; 33,2% - за інших працівників
    Підприємства всеукраїнських громадських організацій інвалідів, де кількість інвалідів становить не менше 50% від загальної чисельності працюючих	4%
    Підприємства, які використовують працю найманих працівників із числа осіб льотних екіпажів повітряних суден цивільної авіації	42% - за осіб льотних екіпажів і бортоператорів, які виконують спеціальні роботи у польотах; 33,2% - за інших працівників
    Підприємства-платники фіксованого сільськогосподарського податку		26,56% фактичних витрат на оплату праці найманих працівників
    Фізичні особи - СПД, інші самозайняті особи		33,2%, але не менше мінімального страхового внеску (далі - МСВ)
    Добровільно застраховані особи
    Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України
    Фонд соціального страхування на випадок безробіття	-
    Утримання
    Наймані працівники (за трудовими та цивільно-правовими договорами)	2% незалежно від розміру доходу
    Особи, які проходять альтернативну (невійськову службу)

9.Джерела фінансування пенсійного страхування.

Згідно з Указом Президента України «Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні» від 13 квітня 1998 р. визначені джерела фінансування пенсійного страхування:

• страхові збори (внески) в рамках загальнообов'язкового дер­жавного пенсійного страхування — для виплати трудових пенсій;

• кошти Державного бюджету України – для виплати держав­них пенсій військовослужбовцям, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, державним служ­бовцям, надбавок до пенсій та їх підвищень окремим кате­горіям громадян — ветеранам війни, жителям гірських на­селених пунктів, соціальних пенсій, державних дотацій при зарахуванні до трудового стажу періодів догляду за мало­літніми дітьми, періодів проходження строкової військової служби тощо;

• кошти Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захи­сту населення;

• для виплати пенсій за інвалідністю, на випадок втрати годувальника, за віком (до досягнення загальновстановленого пенсійного віку), додаткових пенсій і надбавок до пенсій, які призначаються відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» особам, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи;

• кошти Фонду загальнообов'язкового державного соціаль­ного страхування на випадок безробіття — для виплати пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» за період до настання пенсійного віку.

Найбільша частка видатків бюджету Пенсійного фонду України спрямовується на виплату державних пенсій.

10.Основні умови пенсійного забезпечення за віком.

Пенсією за віком прийнято називати таку пенсію, яка встановлюється з досягненням певного віку та за наявності необхідного стажу роботи. Вік, який дає право на пенсію за віком, зветься пенсійним¹⁾. Він, як і тривалість стажу, встановлюється зако­ном.

Право на пенсію за віком нерозривно пов'язане з трудовою діяльністю людини у суспільному виробництві. Досягнення пен­сійного віку слугує підставою для припинення трудових відносин працівників із роботодавцями на виробництві, через що у держави виникає необхідність забезпечення громадян.

Пенсія за віком відрізняється від інших видів пенсійного стра­хування, наприклад, від пенсії за інвалідністю та за вислугу років, її призначення не залежить від фактичного стану працездатності людини. Пенсію за віком неважко відрізнити і від пенсії за ви­слугу років, хоча обидві ці пенсії встановлюються незалежно від фактичного стану працездатності. Різниця полягає у тому, що для отримання пенсії за віком є необхідним певний вік, а право на пенсію за вислугу років не передбачає досягнення будь-якого віку.

Пенсії за віком диференціюються за окремими видами (підвидами) залежно від умов праці, тривалості трудового ста­жу, спеціальних (додаткових) юридичних підстав і розміру цих пенсій.

Усі ці обставини залежать від того, про забезпечення яких категорій громадян йшлося. З огляду на це законодавець поділяє призначення пенсій за віком на три види:

- на загальних підста­вах;

- пільгових;

- спеціальних юридичних підставах (умовах).

Загальними правовими підставами (умовами) пенсійного страхування за віком є пенсійний вік і трудовий стаж установле­ної тривалості. Саме цими двома умовами (віком і стажем) пе­редбачено право на забезпечення пенсією за віком.

Під пільговим пенсіонуванням слід розуміти можливість ви­йти на пенсію за віком або в молодшому віці при загальній не­змінній тривалості трудового стажу, або при одночасному знижен­ні вимог до віку і тривалості трудового стажу²⁾ .

Що ж до спеціальних юридичних підстав, то вони мають значен­ня для окремих категорій громадян:

- потерпілих від Чорнобильсь­кої катастрофи;

- інвалідів;

- учасників війни і сімей загиблих воїнів;

- багатодітних матерів і матерів інвалідів з дитинства;

- жінок, які пра­цювали на текстильному виробництві, механізаторами, а також на деяких видах робіт у сільському господарстві;

- сліпих і хворих гіпофізарним нанізмом (ліліпутів);

- при неповному стажі роботи.

Право на пенсію за віком мають:

- чоловіки – після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років;

- жінки – після досягнення 55 років і при стажі роботи не мен­ше 20 років.

На пільгових умовах мають право на пенсію за віком неза­лежно від місця останньої роботи:

1) працівники, зайняті на роботах з особливо шкідливими й тяжкими умовами праці, — за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць:

чоловіки — після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах;

жінки — після досягнення 45 років і при стажі роботи не мен­ше 15 років, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених ро­ботах.

Особам, які мають не менше половини визначеного стажу роботи з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, пенсії на пільгових умовах призначаються: зі зменшен­ням віку, передбаченого ст. 12 Закону «Про пенсійне забезпечен­ня», — на 1 рік за кожний повний рік такої роботи чоловікам та 1 рік і 4 місяці — жінкам.

2) Працівники, зайняті повний робочий день на інших робо­тах із шкідливими і важкими умовами праці, — за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць:

• чоловіки — після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазна­чених роботах;

• жінки — після досягнення 50 років і при стажі роботи не мен­ше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.

Особам, які мають не менше половини визначеного стажу роботи зі шкідливими і важкими умовами праці, пенсії на пільго­вих умовах призначаються зі зменшенням віку, передбаченого ст.12 Закону «Про пенсійне забезпечення», — на 1 рік за кожні 2 роки 6 місяців такої роботи чоловікам та за кожні 2 роки такої роботи жінкам.

На пільгових умовах мають право на пенсію за віком та­кож:

- трактористи-машиністи, безпосередньо зайняті на ви­робництві сільськогосподарської продукції;

- жінки, які пра­цюють доярками (операторами машинного доїння), свинарками-операторами на підприємствах сільського господарства, зайняті протягом повного сезону на вирощуванні, збиранні та післязбиральній обробці тютюну;

- робітниці текстильного виробництва, зайняті на верстатах і машинах;

- жінки, які пра­цюють на сільськогосподарському виробництві та виховали п'ятеро і більше дітей, — незалежно від віку і трудового ста­жу;

- водії міського пасажирського транспорту (автобусів, тролейбусів, трамваїв) за умови наявності відповідного трудо­вого стажу та досягнення віку, передбаченого чинним зако­нодавством.

Особам, які не мають достатнього для призначення пенсії стажу роботи, призначаються пенсії за віком при неповному стажі у розмірі, пропорційному наявному стажу, але не менше соціальної пенсії.

Згідно із Законом середньомісячний заробіток для обчислення пенсій береть­ся за будь-які 60 календарних місяців роботи підряд протягом усієї трудової діяльності незалежно від перерви у роботі та за пе­ріод роботи, починаючи з 1 липня 2000 р. до моменту звернення за пенсією.

Заробіток за період роботи до 1 липня 2000 р. врахо­вується на підставі документів про нараховану заробітну плату (виплату, дохід), виданих у встановленому законодавством по­рядку, а за період роботи, починаючи з 1 липня 2000 р. – за да­ними персоніфікованого обліку відомостей у системі загально­обов'язкового державного пенсійного страхування.

До заробітку для обчислення пенсії входять всі види оплати праці (виплат, доходу), на які відповідно до Закону Ук­раїни «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» нараховується збір на обов'язкове державне пенсійне страхуван­ня, в межах максимальної величини фактичних витрат на опла­ту праці найманих працівників, оподатковуваного доходу (при­бутку), сукупного оподатковуваного доходу (граничної суми за­робітної плати (доходу), з яких справляються страхові внески (збори) до соціальних фондів, що діяла на день одержання за­значеного заробітку (виплат, доходу).

Законодавством встановлені надбавки до пенсій за віком:

а) непрацюючим пенсіонерам, які мають на своєму утриманні непрацездатних членів сім'ї, – на кожного непрацездатного в розмірі соціальної пенсії;

б) одиноким пенсіонерам, які за висновком медичної уста­нови потребують постійного стороннього догляду, – на догляд за ними у розмірі соціальної пенсії.

Названі надбавки можуть нараховуватися до пенсії одночас­но.

Пенсії за віком призначаються довічно незалежно від стану здоров'я.

11. Пенсійний фонд України: завдання, функції, права

Згідно з Положенням про Пенсійний фонд України, затвердженим Указом Президента України від 1 березня 2001 р. № 121/2001р., основними завданнями Пенсійного фонду України є:

- участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування;

- забезпечення збирання та акумулювання коштів, призначених для пенсійного забезпечення, повного і своєчасного фінансування витрат на виплату пенсій та інших соціальних виплат, що здійснюються з коштів Пенсійного фонду України;

- ефективне використання коштів Пенсійного фонду Украї­ни;

- здійснення в межах своєї компетенції контрольних функцій;

- удосконалення методів фінансового планування;

- удосконалення звітності та системи контролю за витрачанням коштів Пен­сійного фонду України.

Функції Пенсійного фонду України відповідно до покладених на нього завдань:

1) бере у межах своєї компетенції участь у розробленні прогнозних показників економічного і соціального розвитку Украї­ни та проекту Державного бюджету України;

2) планує доходи та видатки Пенсійного фонду України, роз­робляє проект бюджету Пенсійного фонду України та подає його на затвердження Кабінету Міністрів України, складає звіт про виконання бюджету Пенсійного фонду України;

3) прогнозує і моделює надходження коштів до бюджету Пен­сійного фонду України та ефективний розподіл фінансових ре­сурсів для забезпечення соціальних виплат;

4) розробляє і в установленому порядку подає пропозиції щодо встановлення або зміни ставок збору на обов'язкове державне пен­сійне страхування;

5) організовує, координує та контролює роботу органів Пен­сійного фонду України щодо:

• забезпечення дотримання підприємствами, установами, організаціями та громадянами законодавства про пенсійне страхування;

• повного та своєчасного обліку платників збору на обов'яз­кове державне пенсійне страхування;

• забезпечення збирання та акумулювання збору на обов'яз­кове державне пенсійне страхування, інших надходжень до бюджету Пенсійного фонду України відповідно до законо­давства;

• стягнення у передбаченому законодавством порядку своє­часно не сплачених сум збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;

• забезпечення повного та своєчасного фінансування витрат на виплату пенсій та інших соціальних виплат, що здійсню­ються за рахунок коштів Пенсійного фонду України;

• проведення перевірок правильності сплати збору на обов'яз­кове державне пенсійне страхування, призначення та ви­плати пенсій, інших виплат, що фінансуються за рахунок коштів Пенсійного фонду України;

• проведення обліку коштів Пенсійного фонду України, ведення статис­тичної та бухгалтерської звітності;

6) здійснює у межах своїх повноважень контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України;

7) здійснює перерозподіл коштів Пенсійного фонду України між регіонами з метою забезпечення фінансування виплати пенсій, інших виплат, що фінансуються за рахунок його коштів;

8) організовує та забезпечує персоніфікований облік відомо­стей у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, забезпечує автоматизовану обробку інформації у системі Пенсійного фонду України;

9) здійснює відповідно до законодавства та міжнародних до­говорів України переказ пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, та виплати пенсій пен­сіонерам іноземних держав, які постійно проживають в Україні;

10) співпрацює у межах своєї компетенції з міжнародними організаціями, організовує міжнародне співробітництво у сфері пенсійного страхування, готує пропозиції та бере участь у підго­товці та укладанні міжнародних договорів України у цій сфері;

11) організовує професійну підготовку та підвищення квалі­фікації працівників органів Пенсійного фонду України, узагаль­нює та поширює прогресивні форми і методи роботи;

12) інформує громадськість про свою діяльність.

Пенсійний фонд України має право:

1. отримувати у встановленому порядку від органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, уста­нов і організацій усіх форм власності, громадян та їх об'єднань інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

2. вимагати від посадових осіб підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, які є платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування або використовують кошти Пенсійного фон­ду України, усунення порушень законодавства щодо сплати цього збору і використання коштів Пенсійного фонду України;

3. стягувати у беззаперечному порядку не внесені своєчасно суми збору на обов'язкове державне пенсійне страхування разом з нарахованою пенею, а також застосовувати фінансові санкції відповідно до законодавства;

4. перевіряти правильність призначення та виплати пенсій і допомоги, витрачання коштів Пенсійного фонду України;

5) проводити у встановленому порядку на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форми власності планові та позапланові перевірки фінансово-бухгалтерських документів, звітів, планів, кошторисів та інших документів щодо правиль­ності обчислення та сплати збору на обов'язкове державне пен­сійне страхування, інших платежів до Пенсійного фонду Украї­ни, а також використання його коштів;

6. накладати адміністративні стягнення у порядку, перед­баченому законодавством;

7. порушувати питання про притягнення до передбаченої законодавством відповідальності посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та фізич­них осіб, винних у порушенні порядку сплати збору на обов'яз­кове державне пенсійне страхування, інших платежів до Пен­сійного фонду України, порядку витрачання його коштів, а та­кож несвоєчасному поданні відповідної звітності;

8) одержувати кредити у банківських установах. Пенсійний фонд України під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об'єд­наннями громадян, підприємствами, установами, організація­ми, відповідними органами інших держав.

Пенсійний фонд України у разі потреби видає разом з інши­ми центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти.

Нормативно-правові акти Пенсійного фонду України підля­гають державній реєстрації.

Рішення Пенсійного фонду України, прийняті у межах його компетенції та зареєстровані в порядку, встановленому законо­давством, є обов'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого са­моврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами.

Керівництво діяльністю Пенсійного фонду України здійснюється правлінням Пенсійного фонду України, чи­сельність і персональний склад якого затверджуються Кабіне­том Міністрів України.

Голова правління Пенсійного фонду України та його заступ­ники призначаються на посаду та звільняються з посади Прези­дентом України у встановленому порядку.

Правління Пенсійного фонду України:

1. визначає поточні та перспективні завдання Пенсійного фонду України;

2. подає на розгляд Кабінету Міністрів України проект річно­го бюджету Пенсійного фонду України і звіт про його виконання;

3. у межах своєї компетенції приймає постанови, затверджує положення, інструкції та інші нормативно-правові акти Пен­сійного фонду України;

4. заслуховує звіти про діяльність Головних управлінь Пенсій­ного фонду України в АР Крим, областях, містах Києві та Сева­стополі, розглядає результати перевірок і ревізій їх роботи;

5) затверджує положення про Головні управління Пенсійно­го фонду України в АР Крим, областях, містах Києві та Севасто­полі, про управління Пенсійного фонду України у районах, містах і районах у містах;

6) за погодженням з Радою Міністрів АР Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміні­страціями призначає на посаду і звільняє з посади начальників Головних управлінь Пенсійного фонду України в АР Крим, об­ластях, містах Києві та Севастополі;

7. затверджує статути (положення) підприємств, установ і організацій, що підпорядковані управлінню Пенсійного фонду України, контролює їх виконання;

8. приймає рішення з інших питань діяльності Пенсійного фонду України.

12. Джерела формування бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

Джерелами формування коштів загальнообов'язкового дер­жавного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втра­тою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, є:

1) страхові внески страхувальників-роботодавців і застрахо­ваних осіб, що сплачуються на умовах і в порядку, передбачених законом;

2. суми не прийнятих до зарахування витрат страхувальника за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, пені, штрафів та інших фінансових санкцій, застосованих до страхувальників та посадових осіб відповідно до актів законодавства;

3. благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;

2. асигнування із Державного бюджету України;

3. інші надходження відповідно до законодавства.

Кошти ФСС ТВП не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню та використовуються тільки за цільовим призначенням. При їх невикористанні у поточному році вони переходять на наступний фінансовий рік.

Для забезпечення фінансової стабільності ФСС ТВП утво­рюється резерв страхових коштів у сумі, необхідній для фінансу­вання всіх видів матеріального забезпечення в розрахунку на місяць.

13. Платники страхових внесків до фсс твп

Платниками страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності є страхувальники та застраховані особи.

До страхувальників належать:

1. підприємства, установи, організації, їх об'єднання, бюд­жетні, громадські та інші установи і організації, об'єднання гро­мадян та інші юридичні особи незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання, в особі власника або уповно­важеного ним органу;

2. філії, відділення та інші відокремлені підрозділи страху­вальників, що не мають статусу юридичної особи і самостійно проводять розрахунки з оплати праці, інші суб'єкти господарсь­кої діяльності, що використовують працю найманих працівників і не мають статусу юридичної особи;

3. фізичні особи, які використовують працю найманих пра­цівників;

4. розташовані в Україні іноземні підприємства, установи, організації, філії та представництва, які використовують працю найманих працівників;

5. на добровільних засадах брати участь у загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні можуть:

а) громадяни України, які працюють за межами території України і не застраховані в системі соціального страхування краї­ни, в якій вони перебувають;

б)особи, які забезпечують себе роботою самостійно (особи, які займаються підприємницькою, адвокатською, нотаріальною, творчою та іншою діяльністю, пов'язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності, в тому числі члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок);

в) фізичні особи, які виконують роботи згідно з цивільно-пра­вовими угодами.

Реєстрація страхувальників провадиться за їх місцезнаходжен­ням (юридичною адресою), а стосовно фізичних осіб — за місцем їх проживання у робочих органах відділень ФСС ТВП у районах та містах республіканського (АР Крим) та обласного значення.

Страхувальники — юридичні та фізичні особи — набувають статусу платників страхових внесків з дня їх реєстрації в органах ФСС ТВП. Страхувальники, які підлягають обов'язковій реє­страції, повинні зареєструватися у десятиденний строк з дня:

• отримання свідоцтва про державну реєстрацію;

• прийняття рішення про створення установи, організації, філії, представництва, іншого відокремленого підрозділу, якщо відповідно до законодавства України державна реє­страція таких страхувальників не проводиться;

• укладання трудового договору з першим найманим праців­ником (для страхувальника — фізичної особи, що викорис­товує найману працю);

— зміни місцезнаходження (юридичної адреси) страхуваль­ника.

Страхувальники - юридичні особи, зазначені в пунктах 1, 2 і 4, подають:

• заяву;

• завірені відповідальною особою органу ФСС ТВП копії таких документів:

- свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємниць­кої діяльності;

- довідки органу статистики про включення до Єдиного дер­жавного реєстру підприємств та організацій України або довідки органу Державної податкової адміністрації Украї­ни (ДПА) про включення страхувальника до Тимчасового реєстру платників податків.

Страхувальники – фізичні особи, зазначені в пунктах 3 і 5, показують паспорт і подають:

• заяву;

• завірені відповідальною особою органу ФСС ТВП копії та­ких документів:

- довідки про присвоєння ідентифікаційного номера з Дер­жавного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів;

- свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємниць­кої діяльності або документа, що підтверджує роботу особи в країні, де вона перебуває, та що вона не застрахована в системі соціального страхування з тимчасової непрацездат­ності цієї країни (для страхувальників, зазначених у пункті 5а) або копії цивільно-правових угод (для страхувальників, зазначених у пункті 5в).

На підставі отриманих документів щодо кожного страхувальника робляться записи в журналах обліку страхувальників, а подані до­кументи підшиваються до персональної справи страхувальника, на якій проставляється його реєстраційний номер. Після реєстрації страхувальнику видається повідомлення.

За порушення строку реєстрації страхувальника на нього на­кладається штраф у розмірі 50% від суми належних до сплати страхових внесків за весь період, який минув з дня, коли страху­вальник повинен був зареєструватися, а також можуть бути на­кладені адміністративні стягнення.

14. Розмір страхових внесків, порядок їх нарахування та строки сплати

Розмір страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працез­датності та витратами, зумовленими народженням та похован­ням, щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встанов­люється Верховною Радою України для роботодавців і застрахо­ваних осіб.

Розмір внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності складає:

- для роботодавців – 1,4% від суми фактичних витрат на опла­ту праці найманих працівників, а на підприємствах та в організаціях громадських організацій інвалідів, нараховується на суми фактичних витрат на оплату праці – 0,7% - за найманих працівників-інвалідів, 1,4% - за інших працівників.

- для найманих працівників – 1%, якщо заробітна плата вища прожиткового мінімуму, встановленого для працездатної особи, та 0,5%, якщо заробітна плата нижча прожиткового мінімуму, встановленого для працездатної особи;

- для осіб, які беруть участь у загальнообов'язковому держав­ному соціальному страхуванні на добровільних засадах – 3,4% від суми оподатковуваного доходу.

Страхові внески на соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності нараховуються в межах граничної суми заробіт­ної плати (доходу), що встановлюється Кабінетом Міністрів України в розрахунку на кожну застраховану особу і складає 10035 грн.

Страхувальники-роботодавці щомісячно нараховують стра­хові внески у встановлених розмірах. При цьому не мають зна­чення джерела фінансування витрат на оплату праці. Нарахуван­ня здійснюються без зменшення заробітної плати на суму по­датків та обов'язкових платежів.

Страхові внески нараховуються на суми оплати праці всіх категорій найманих працівників, у тому числі позаштатних, сезонних, тимчасових і тих, хто виконує ро­боту за сумісництвом.

У разі одержання від підприємств доходів у натуральній формі (продукцією власного виробництва) розмір доходу пра­цівника обчислюється за середньою відпускною ціною продукції стороннім споживачам у тому поточному місяці, в якому прове­дено нарахування доходів.

Нараховані страхові внески за відрахуванням суми витрат, здійснених страхувальниками за рахунок коштів ФСС ТВП, сплачуються страхувальниками шля­хом перерахування відповідних сум на рахунок ФСС ТВП.

Перерахування коштів на рахунок ФСС ТВП страхувальниками-роботодавцями здійснюється одночасно з одержанням коштів на оплату праці.

У разі виплати заробітної плати за першу половину або іншу частину місяця нараховані страхові внески повинні бути пере­раховані до ФСС ТВП не пізніше дня, встановленого для випла­ти заробітної плати за другу половину місяця.

Суми інших платежів перераховуються на рахунок ФСС ТВП у день, установлений для виплати заробітної плати за той місяць, в якому ці платежі нараховані або внесені до каси страхувальни­ка. Не сплачені в строк кошти вважаються недоїмкою.

Страхувальники, які здійснюють виплату заробітної плати своїм працівникам на поточні рахунки в установах банків, про­вадять відповідні платежі до ФСС ТВП у день перерахування коштів на їх особові рахунки.

Страхувальники, які беруть участь у загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні на добровільних засадах, нараховують страхові внески з дня прийняття рішення про таку участь, але не пізніше дня реєстрації в органі ФСС ТВП у розмірі, встановленому чинним законодавством. Перерахування страхових внесків здійснюється щомісяця не пізніше 5 числа місяця, наступного за місяцем, в якому був отриманий дохід.

Сплата страхових внесків провадиться за безготівковими роз­рахунками або готівкою через установи банків, а у випадку відсут­ності рахунків в установах банків — поштовими переказами че­рез підприємства зв'язку на рахунок ФСС ТВП.

Страхові внески на суму оплати праці, що нарахована в іно­земній валюті, обчислюються і сплачуються в національній ва­люті України. Для нарахування страхових внесків доходи, одер­жані в іноземній валюті, перераховуються у національну грошо­ву одиницю за офіційним курсом Національного банку України на день сплати страхових внесків.

15. Права, обов'язки страхувальників

Страхувальник має право:

- брати участь в управлінні ФСС ТВП через своїх представ­ників у складі правління та правлінь його відділень;

- брати участь у підготовці пропозицій щодо визначення роз­міру страхових внесків;

- отримувати в органах управління ФСС ТВП інформацію про порядок і умови сплати страхових внесків та використання коштів;

- на отримання інформації про результати проведення перевірки використання коштів ФСС ТВП;

- на додаткове фінансування з коштів ФСС ТВП у разі перевищення суми фактичних витрат за страхуванням з тимча­сової втрати працездатності над сумою нарахованих страхових внесків;

- на судовий захист своїх прав.

Страхувальник зобов'язаний:

• зареєструватися у виконавчій дирекції відділення ФСС ТВП як платник страхових внесків у десятиденний строк з дня: отримання свідоцтва про державну реєстрацію, прийняття рішення про створення установи, зміни юридичного статусу (адреси), укладання трудового договору з найманим працівником;

• нараховувати та сплачувати в установлені строки та в повному обсязі страхові внески;

• надавати та оплачувати застрахованим особам у разі виникнення страхового випадку відповідний вид матеріального забез­печення та соціальних послуг;

• вести облік коштів і своєчасно надавати органам ФСС ТВП встановлену звітність щодо цих коштів;

• допускати посадових осіб органів ФСС ТВП, органу держав­ного нагляду, інших органів контролю до перевірок правильності обчислення та сплати страхових внесків, ви­користання страхових коштів, надавати їм необхідні документи та пояснення;

• вести облік заробітної плати застрахованої особи та надава­ти на її вимоги відповідні відомості.

Страхувальник – роботодавець несе відповідальність за ухи­лення від реєстрації як платника страхових внесків, несвоєчасність сплати та неповну сплату страхових внесків, а також за порушення порядку використання страхових коштів.

У разі несвоєчасної або неповної сплати страхувальником внесків він сплачує суму донарахованих страхових внесків (не­доїмки), штраф та пеню. Строк давності при стягненні страхо­вих внесків, пені та фінансових санкцій не застосовується. Право встановлення фінансових санкцій мають керівники виконав­чої дирекції, робочих органів відділень ФСС ТВП та їх заступ­ники.

Уся сума заборгованості за коштами ФСС ТВП, штрафів та пені зараховується на його рахунки.

Якщо заробітна плата не виплачувалася за відсутністю коштів на рахунку підприємства, то пеня за несвоєчасне перерахування платежів до ФСС ТВП не стягується.

Нарахування пені розпочинається з першого робочого дня, що настав після дня одержання заробітної плати. Закінчення строків нарахування пені настає в день прийняття банком, який обслуговує страхувальника, платіжного доручення на сплату платежу. Пеня на пеню не нараховується.

Таблиця 3.1 - Відповідальність платників страхових зборів до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

16. Відповідальність що покладається на страхувальників фсс твп.

Страхувальник – роботодавець несе відповідальність за ухи­лення від реєстрації як платника страхових внесків, несвоєчасність сплати та неповну сплату страхових внесків, а також за порушення порядку використання страхових коштів.

У разі несвоєчасної або неповної сплати страхувальником внесків він сплачує суму донарахованих страхових внесків (не­доїмки), штраф та пеню. Строк давності при стягненні страхо­вих внесків, пені та фінансових санкцій не застосовується. Право встановлення фінансових санкцій мають керівники виконав­чої дирекції, робочих органів відділень ФСС ТВП та їх заступ­ники.

Уся сума заборгованості за коштами ФСС ТВП, штрафів та пені зараховується на його рахунки.

Якщо заробітна плата не виплачувалася за відсутністю коштів на рахунку підприємства, то пеня за несвоєчасне перерахування платежів до ФСС ТВП не стягується.

Нарахування пені розпочинається з першого робочого дня, що настав після дня одержання заробітної плати. Закінчення строків нарахування пені настає в день прийняття банком, який обслуговує страхувальника, платіжного доручення на сплату платежу. Пеня на пеню не нараховується.

Таблиця 3.1 - Відповідальність платників страхових зборів до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

17. Умови та порядок надання допомоги з тимчасової працездатності.

Допомога з тимчасової непрацездатності надається застра­хованій особі у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу), у разі виникнення у неї одного з таких страхових випадків:

- тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на вироб­ництві;

- необхідності догляду за хворою дитиною;

- необхідності догляду за хворим членом сім'ї;

- догляду за дитиною віком до трьох років або дитиною-інвалідом віком до 16 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною;

- карантину, накладеного органами санітарно-епідеміологіч­ної служби;

- тимчасового переведення застрахованої особи відповідно до медичного висновку на більш легку, нижчеоплачувану роботу;

- протезування з перебуванням у стаціонарі протезно-ортопедичного підприємства;

- санаторно-курортного лікування.

Застрахованим особам, які працюють на сезонних і тимчасо­вих роботах, допомога з тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, надається не більш ніж на 75 календарних днів протягом календарного року.

Допомога з тимчасової непрацездатності виплачується застрахованим особам залежно від страхового стажу у таких розмірах:

• 60% середньої заробітної плати (доходу) — застрахованим особам, які мають страховий стаж до п'яти років;

• 80% середньої заробітної плати (доходу) — застрахованим особам, які мають страховий стаж від п'яти до восьми років;

• 100% середньої заробітної плати (доходу) — застрахованим особам, які мають страховий стаж понад вісім років;

• 100% середньої заробітної плати (доходу) — застрахованим особам, віднесеним до І - IV категорій осіб, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи; одному з батьків або особі, що їх замінює та доглядає хвору дитину віком до 14років, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи; ветеранам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

У разі настання страхового випадку застрахованій особі ви­плачується допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Підставою для виплати допомоги є виданий в установлено­му порядку листок непрацездатності, в якому повинна бути по­значка зв'язку хвороби із страховим випадком, та наявність акта про нещасний випадок або акта розслідування професійного за­хворювання за встановленою формою.

Оплата перших п'яти днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів роботодавця та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, пов'язаних з нещасним випадком на вироб­ництві або професійним захворюванням, призначається і виплачується за місцем роботи застрахованої особи, на якому став­ся страховий випадок, у розмірі 100% втраченої середньої заро­бітної плати за робочі дні (години) згідно із графіком роботи, що припадають на дні тимчасової непрацездатності.

Якщо застрахована особа працює за сумісництвом, допомога призначається і виплачується страхувальником за місцем ро­боти, де стався страховий випадок.

Допомога добровільно застрахованій особі призначається відділенням, у якому вона зареєстрована, з шостого дня тимча­сової непрацездатності, пов'язаної з нещасним випадком на ви­робництві або професійним захворюванням.

Допомога призначається, якщо застрахована особа зверну­лася за нею не пізніше 6 місяців з дня відновлення працездат­ності або встановлення інвалідності.

При зверненні за допомо­гою після шести місяців вона може бути надана лише у виняткових випадках з поважних причин за рішенням постійної комісії правління ФСС НВВ з питань страхових виплат, соціальних по­слуг потерпілим та їх реабілітації.

18. Платники страхових внесків до фсс нвв.

До них належать:

1. юридичні особи незалежно від форм власності і господа­рювання, виду діяльності та галузевої належності, їх об'єднан­ня, філії, відділення та інші відокремлені підрозділи, що не ма­ють статусу юридичної особи і розташовані на іншій території, ніж платник страхових внесків, якому вони підпорядковані;

2. розташовані в Україні іноземні підприємства, установи, організації (у тому числі міжнародні), філії або представництва, які використовують найману працю;

3. фізичні особи – суб'єкти підприємницької діяльності, фізичні особи, які використовують найману працю;

4)фізичні особи – суб'єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих робітників, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, священики, церков­нослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах і сплачують внески на добровільних за­садах.

Платники 1-ї і 2-ї груп зобов'язані зареєструватися в робочих органах виконавчої дирекції ФСС НВВ за місцем знаходження у десятиденний строк з дня отримання свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, платники 3-ї групи – у десятиденний строк після укладання трудового дого­вору (контракту) з першим із найманих робітників.

Платники страхових внесків, що належать до 1-ї та 2-ї груп, подають до робочих органів виконавчої дирекції за місцем зна­ходження заяву та завірені нотаріально або відповідальною осо­бою робочого органу виконавчої дирекції копії таких документів:

• свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємниць­кої діяльності (рішення про створення установи, органі­зації);

• довідки органу статистики про внесення до Єдиного дер­жавного реєстру підприємств та організацій України, при­своєння ідентифікаційного коду.

Платники страхових внесків 3-ї групи подають до робочих органів виконавчої дирекції за місцем знаходження заяву та за­вірені копії таких документів:

—свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємниць­кої діяльності (посвідчення підприємця, що проводить свою діяльність без створення юридичної особи) або довідку про присвоєння ідентифікаційного номера з Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язко­вих платежів;

—угоди про наймання на роботу фізичної особи.

Платники страхових внесків, перелічені у 4-й групі, для реє­страції на добровільних засадах подають до робочих органів ви­конавчої дирекції ФСС НВВ за місцем знаходження заяву та за­вірені копії таких документів:

— свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємниць­кої діяльності або довідки про присвоєння ідентифікаційного номера з Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов'язкових платежів.

У разі реорганізації (зміни форми власності, організа­ційно-правової форми, назви) або зміни місця знаходження платник зобов'язаний у 10-денний строк подати до робочого органу виконавчої дирекції відповідну заяву про перереєстрацію.

Юридична особа, що підлягає ліквідації, у 10-денний строк з дня прийняття рішення про ліквідацію повинна подати до робо­чого органу виконавчої дирекції заяву про зняття з обліку із за­значенням її правонаступника, документ про ліквідацію, випис­ку із поточного рахунка в банку. Отримавши ці документи, робочий орган виконавчої дирекції проводить документальну перевірку повноти сплати страхових внесків і потім закриває справу страхувальника.

19. Страхові тарифи і як вони застосовуються.

Сума страхових внесків страхувальників до ФСС НВВ повин­на забезпечувати:

- фінансування заходів, спрямованих на вирішення планових завдань;

- створення резерву коштів для забезпечення його стабільно­го функціонування;

- покриття витрат, пов'язаних із здійсненням соціального страхування від нещасного випадку.

Розміри страхових внесків страхувальників обчислюються:

• для роботодавців – у відсотках до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витра­ти на виплату основної та додаткової заробітної плати, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці»;

— для добровільно застрахованих осіб – у відсотках від мінімальної заробітної плати.

Страхові внески нараховуються у межах граничної суми за­робітної плати (доходу), що встановлюється Кабінетом Міністрів України та є розрахунковою величиною при обчисленні страхо­вих виплат ( 10035 грн).

Розрахунок розміру страхового внеску для кожного підприє­мства проводиться ФСС НВВ відповідно до Порядку визначен­ня страхових тарифів для підприємств, установ та організацій на загальнообов'язкове соціальне страхування від нещасного ви­падку на виробництві та професійного захворювання, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України «Про вне­сення змін до порядку визначення страхових тарифів для підприємств, установ та організацій на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на вироб­ництві та професійного захворювання» № 985 від 27 червня 2003 р. страхові тарифи диференційовані за галузями економіки та ви­дами робіт за професійним ризиком виробництва (див. табл. 4.1).

Для підприємств і організацій, створених громадськими організаціями інвалідів, страхові тарифи встановлюються у розмірі 50% страхових внесків, передбачених законом.

До таких підприємств і організацій належать підприємства і організації, майно яких є власністю громадських організацій інвалідів, де чисельність інвалідів серед працівників становить не менш ніж 50%, а частка створюваного інвалідами фонду опла­ти праці перевищує 25%.

Для фізичної особи, що використовує найману працю інвалідів, фонд на оплату праці яких перевищує 25%, страхові тарифи встановлюються в розмірі 50%, передбачених законодав­ством страхових тарифів.

Добровільно застрахована фізична особа сплачує внесок до ФСС НВВ у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, вста­новленої на день сплати страхового внеску.

Таблиця 4.1 – Розміри страхового тарифу

Нараховані страхові внески, інші платежі сплачуються стра­хувальниками шляхом перерахування відповідних сум на відпо­відний рахунок ФСС НВВ.

У разі нестачі коштів на поточному рахунку платника на ви­плату заробітної плати та сплату страхових внесків у повному об­сязі отримання платниками коштів на оплату праці й перераху­вання страхових внесків здійснюється у пропорційних сумах.

20. Строки та порядок сплати страхових внесків до фсс нвв.

Порядок обчислення і строки сплати страхових внесків

Порядок обчислення страхових внесків та строки їх сплати регламентуються такими законодавчими актами:

- Законом України «Про загальнообов'язкове державне со­ціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату пра­цездатності» від 23 вересня 1999 р.

№ 1105-ХІV із змінами та доповненнями;

- Законом України «Про страхові тарифи на загальнообов'­язкове державне соціальне страхування від нещасного ви­падку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 22 лютого 2001 р. № 2272-ІП;

- Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне со­ціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату пра­цездатності» від 3 квітня 2003 р. № 660-ІУ та іншими законодавчими актами.

Страхувальник здійснює страховий внесок у порядку і стро­ки, які визначаються страховиком.

Страхові внески сплачуються:

• юридичними особами – в день одержання коштів на оплату праці в установах банків, а при проведенні оплати праці з готівкової виручки чи натуроплатою платники зобов'язані не пізніше наступного дня після здійснення виплат подати до установи банку платіжне доручення на перерахування страхових внесків до ФСС НВВ;

• фізичними особами – суб'єктами підприємницької діяль­ності, фізичними особами, які використовують найманих працівників, щомісяця не пізніше 10-го числа, наступного за місяцем, за який сплачена заробітна плата;

• добровільно застрахованими особами – у строки, передба­чені для сплати цими особами податків.

Страхові внески сплачуються у національній валюті Украї­ни.

21. Обов’язки та відповідальність платників страхових внесків до фсс нвв.

Платники страхових внесків зобов'язані у встановленому порядку зареєструватися, своєчасно та у повному обсязі сплачу­вати кошти до ФСС НВВ. Вони повинні вести облік сплачених страхових внесків та інших надходжень. Страхові внески відно­сять на валові витрати.

Суми надбавок до страхових тарифів і штрафів сплачуються страхувальником із суми прибутку, а за відсутності прибутку відносять на валові витрати виробництва; для бюджетних ус­танов та організацій — із коштів на утримання страхувальника.

При систематичних порушеннях нормативних актів про охо­рону праці підприємство у будь-який час за рішенням відповідного робочого органу виконавчої дирекції на основі подання страхового експерта може бути віднесено до іншого, більш ви­сокого класу професійного ризику виробництва. Цей захід може мати і зворотну дію, але з початку фінансового року.

ФСС НВВ з додержанням вимог законодавства розробляє інструкцію про порядок перерахування, обліку та витрачання страхових коштів, здійснення платежів, ведення бухгалтерсько­го обліку і звітності, іншої документації, що стосується його діяльності.

Юридичні особи – платники страхових внесків – щоквартально у двох примірниках складають розрахункову відомість про нараху­вання і перерахування страхових внесків та витрачання коштів. Один примірник подається до робочого органу виконавчої дирекції за місцем реєстрації страхувальника в такі строки: 2 квітня, 2 лип­ня, 2 жовтня поточного року, до 25 січня року, наступного за звітним. Інший примірник зберігається на підприємстві.

Фізичні особи, які використовують працю найманих працівників, розрахункову відомість подають до робочих органів виконавчої ди­рекції за місцем реєстрації один раз на рік не пізніше 25 січня.

Добровільно застраховані особи розрахункову відомість не подають, але вони зобов'язані зберігати квитанції або платіжні доручення про перерахування страхових внесків.

У випадках недотримання страхувальником порядку нараху­вання та сплати страхових внесків, подання недостовірної звітності, порушення строків її подання проводиться докумен­тальна перевірка правильності розрахунків платника і складаєть­ся акт у двох примірниках. Якщо страхувальник має недоїмку по сплаті страхових внесків, йому нараховується пеня у встанов­леному порядку, і в 10-денний строк проводяться остаточні роз­рахунки на підставі акта.

Пеня нараховується із сум недоїмки за кожний прострочений день і обчислюється, виходячи із 120% річних облікової ставки На­ціонального банку України, що діяла на момент сплати, нарахова­ної на повну суму недоїмки (без урахування штрафів) за весь строк.

Недоїмка за платежами, не сплачена в установлений строк фізичними особами і суб'єктами підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників, стягується за рішенням суду.

При стягненні недоїмки за платежами до ФСС НВВ строки давності не застосовуються.

22. Порядок обчислення і строки сплати страхових внесків до фсс вб.

Обчислення страхових внесків роботодавців та застрахова­них осіб здійснюється щомісячно.

Обчислення страхових внесків осіб, які беруть участь у загальнообов'язковому державному со­ціальному страхуванні на добровільних засадах, здійснюється у строки, передбачені для сплати цими особами податків.

Страхові внески нараховуються на фактичні виплати (дохо­ди), що не перевищують визначеної величини фактичних витрат страхувальника на оплату праці найманих працівників і доходу фізичних осіб, з якої справляються внески до ФСС ВБ.

Інструкцією «Про порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випа­док безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на ви­падок безробіття» встановлено такі

строки сплати страхових внесків:

1. роботодавець починає сплачувати страхові внески з дня його реєстрації як платника страхових внесків;

2. фізична особа набуває статусу застрахованої особи з дня укладання трудового договору з роботодавцем (з цього дня по­чинається сплата страхових внесків). Сплата страхових внесків припиняється з дня розірвання трудового договору;

3. із дня реєстрації як платника внесків починають сплачува­ти страхові внески особи, які беруть участь у загальнообов'язко­вому державному соціальному страхуванні на випадок безробіт­тя на добровільних засадах.

У разі порушення установленого строку сплати страхових внесків за звітний період та несплати їх протягом наступного звітного періоду ці особи знімаються з обліку як платники стра­хових внесків з першого дня, за який страхові внески не сплаче­но.

Страхові внески сплачуються один раз на місяць у день одер­жання роботодавцями в установах банків коштів на оплату праці.

Фізичні особи, які використовують працю найманих праців­ників, сплачують страхові внески щомісяця не пізніше 5 чис­ла місяця, наступного за місяцем, за який сплачена заробітна плата.

Вказана сплата страхових внесків проводиться за безготівко­вими розрахунками або готівкою через установи банків; у разі відсутності рахунків в установах банків — поштовими переказа­ми через підприємства зв'язку на рахунок ФСС ВБ.

23. Контроль за сплатою страхових внесків до фсс вб.

Контроль за правильним нарахуванням, своєчасним і повним перерахуванням та надходженням страхових внесків здійснюєть­ся центрами зайнятості шляхом проведення планових перевірок.

Позапланові перевірки здійснюються у разі реорганізації, зміни місцезнаходження або ліквідації підприємства, установи, організації.

Контроль на підприємствах, в установах, організаціях про­водиться шляхом перевірки бухгалтерських документів про на­рахований заробіток та інші виплати, повноти нарахування стра­хових внесків, платіжних документів про перерахування сум страхових внесків на рахунок, розрахункових документів, касо­вих документів.

Перевірці підлягають документи за поточний і минулі роки без застосування строку давності.

Платники страхових внесків зобов'язані беззаперечно пода­вати посадовим чи уповноваженим особам центру зайнятості, які проводять перевірку, необхідні документи, що стосуються фонду оплати праці та інших виплат, нарахування страхових внесків, та платіжні документи з перерахування страхових внесків. За необхідності керівники і відповідальні службові особи під час перевірки надають письмові пояснення з питань, що пе­ревіряються, виконують вимоги осіб, які проводять перевірку щодо усунення виявлених порушень.

За результатами перевірки складається акт у двох примірниках і підписується особами, які проводили перевірку, керівником і голов­ним бухгалтером страхувальника. Один примірник акта передається під розписку керівникові або головному бухгалтеру страхувальника, інший залишається в центрі зайнятості, який проводив перевірку.

В акті зазначається: за який період проведено перевірку, які виявлено порушення при нарахуванні і сплаті страхових внесків.

На виявлені під час перевірки суми коштів, на які платником не нараховано страхові внески, за актом перевірки страхові внески донараховуються із сумою пені та штрафу, а до винних посадових осіб застосовуються санкції відповідно до чинного законодавства.

За наявності заперечень чи зауважень щодо змісту акта пере­вірки з боку страхувальника його керівник або головний бухгал­тер підписують акт із зауваженнями у письмовій формі, що по­дається центру зайнятості, який проводив перевірку.

Зауваження до акта перевірки розглядаються центрами зай­нятості вищого рівня.

24. Відповідальність платників страхових внесків до фсс вб.

Роботодавець несе відповідальність за несвоєчасність реє­страції як платник страхових внесків, несвоєчасність сплати та не­повну сплату страхових внесків, у тому числі страхових внесків, що сплачують застраховані особи через рахунки роботодавців.

У разі несвоєчасної сплати страхових внесків страхувальни­ками, у тому числі через ухилення від реєстрації як платника страхових внесків або неповної їх сплати страхувальники спла­чують суму донарахованих органом контролю страхових внесків (недоїмки), штраф та пеню.

Штраф накладається у розмірі прихованої суми виплат, на які нараховуються страхові внески, а в разі повторного порушен­ня — у трикратному розмірі зазначеної суми.

За порушення строку реєстрації як платника страхових внесків накладається штраф у розмірі 50% від суми належних до сплати страхових внесків за весь період, який пройшов із дня, коли страхувальник повинен був зареєструватися.

Пеня обчислюється, виходячи з 120% облікової ставки Націо­нального банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки (без урахування штрафів) за весь її строк. Пеня на пеню не нараховується.

При надходженні документів із сплати недоїмки, пені та штрафу в першу чергу погашається недоїмка, а потім - пеня та штраф.

Якщо за платниками до наступного чергового строку сплати страхових внесків є недоїмка, то вона сплачується у та­кому порядку: спочатку сплачується недоїмка минулих років, потім послідовно: пеня за цю недоїмку, недоїмка за перший строк платежу поточного року, пеня за цю недоїмку тощо.

При стяг­ненні недоїмки за рішенням суду в першу чергу покриваються судові витрати на її стягнення.

Днем сплати страхових внесків та пені вважаються:

а) при перерахуванні платежу з рахунку платника - день спи­сання установою банку суми платежу;

б) при внесенні готівкою - день внесення готівки у банківсь­ку установу чи підприємство зв'язку.

Нарахування пені проводиться, починаючи з наступного дня після настання строку сплати страхових внесків, до дня сплати включно.

Якщо строк сплати збігається з вихідним (святковим) днем, то пеня нараховується, починаючи з наступного робочого дня після вихідного (святкового) дня.

Розміри фінансових санкцій та строки їх сплати наведені в таблиці 5.1.

Право накладати фінансові санкції та адміністративні штра­фи від імені ФСС ВБ мають директор Державного центру зай­нятості, його заступники, директор центру зайнятості АР Крим, директори обласних, Київського та Севастопольського міських центрів зайнятості та їх заступники.

Не сплачені в строк страхові внески, пеня і штрафи стягуються в доход ФСС ВБ із страхувальника у беззаперечному порядку незалеж­но від результатів фінансово-господарської діяльності на підставі акта ненормативного характеру (розпорядження) директора Дер­жавного центру зайнятості або його заступників, директора цент­ру зайнятості АР Крим, директорів обласних, Київського та Сева­стопольського міських центрів зайнятості та їх заступників.

Строк давності у разі стягнення страхових внесків, пені та фінансових санкцій не застосовується.

Суми коштів, безпідставно стягнені зі страхувальників, підлягають поверненню у триденний строк з дня вступу у законну силу рішення суду про безпідставність стягнення цих виплат з відшко­дуванням судових витрат.

Таблиця 5.1 – Відповідальність платників страхових внесків до Фонду соціального страхування на випадок безробіття

Посадові особи страхувальників, які винні в порушенні строку реєстрації як платників страхових внесків, несвоєчасній та не­повній їх сплаті, несуть адміністративну відповідальність відпо­відно до чинного законодавства.

Порушення посадовими особами підприємств, установ, організацій та фізичними особами, які використовують найману працю, строку реєстрації як платника страхових внесків до ФСС ВБ, несвоєчасна або неповна сплата страхових внесків тяг­нуть за собою накладення штрафу від восьми до п'ятнадцяти нео­податковуваних мінімальних доходів громадян.

Усі спірні питання, що виникають між платниками страхових внесків та органами ФСС ВБ з приводу нарахування страхових внесків, пені, стягнення недоїмки, штрафів та адміністративних стягнень, ви­рішуються в судовому порядку.

25. Умови надання та тривалість виплати матеріальної допомоги з безробіття.

Матеріальна допомога у зв’язку з безробіттям надається безробітним, у яких закінчився строк виплати допомоги у зв’язку з безробіттям, за умови, що середньомісячний сукупний дохід на члена сім'ї не переви­щує розміру, установленого законодавством, що дає право на отри­мання державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям.

Матеріальна допомога у зв’язку з безробіттям надається у розмірі, встановленому законодавством: протягом 180 календарних днів у розмірі 75% від прожиткового мінімуму, встановленого зако­ном.

Матеріальна допомога у зв’язку з безробіттям призначається з наступного дня після закінчення виплати допомоги у зв’язку з безробіттям на підставі заяви безробітного, довідок про склад сім'ї та доходи кожного її члена за 6 місяців, що передують місяцю подання за­яви про надання матеріальної допомоги у зв’язку з безробіттям, які без­робітні надають особисто, у разі подання всіх необхідних доку­ментів протягом 1 місяця з дня подання заяви.

Якщо умови про одержання матеріальної допомоги у зв’язку з безро­біттям виникли пізніше від дня припинення виплати допомоги у зв’язку з безробіттям, то вона призначається з дня подання безробітним за­яви.

Тривалість виплати матеріальної допомоги у зв’язку з безробіттям скорочується на строк до 90 календарних днів у разі:

1) відмови безробітного від двох пропозицій відповідної ро­боти – на строк не менше 60 календарних днів;

2) відмови від роботи за спеціальністю, професією, набутою після професійної підготовки або підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості – на строк не мен­ше 60 календарних днів;

3. припинення без поважних причин професійної підготов­ки або підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості – на строк не менше 60 календарних днів;

4. приховування відомостей про працевлаштування на тим­часову роботу в період одержання матеріальної допомоги у зв’язку з безробіттям – на строк не менше кількості календарних днів тимча­сової роботи;

5. порушення умов і строку реєстрації та перереєстрації як безробітного — на строк не менше 30 календарних днів;

6. недотримання рекомендацій щодо сприяння працевлаш­туванню відповідно до Закону України «Про зайнятість насе­лення», які надані безробітному в письмовій формі, – на строк не менше 15 календарних днів.

Виплата матеріальної допомоги у зв’язку з безробіттям припиняється у разі:

• працевлаштування безробітного (із дня працевлаштування);

• поновлення безробітного на роботі за рішенням суду (із дня поновлення);

• вступу до навчального закладу на навчання з відривом від виробництва (із дня зарахування);

• призову на строкову військову або альтернативну (невійськову) службу (із дня проходження служби);

• набрання законної сили вироком суду про позбавлення волі безробітного або направлення його за рішенням суду на при­мусове лікування (із дня набрання законної сили вироку суду або рішення суду);

• отримання права на пенсію відповідно до законодавства Ук­раїни (із дня настання такого права);

• призначення виплати на підставі документів, що містять не­правдиві відомості (із дня встановлення порушення);

• подання письмової заяви про бажання здійснювати догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку (із дня подання заяви або з дати, зазначеної у заяві);

• подання письмової заяви про відмову від послуг державної служби зайнятості (із дня подання заяви або з дати, зазначеної у заяві);

• переїзду на постійне місце проживання в іншу місцевість;

• закінчення строку її виплат (із наступного дня після закін­чення строку виплати);

• зняття з обліку за невідвідування без поважних причин дер­жавної служби зайнятості 30 і більше календарних днів (із наступного дня після останнього відвідування безробітним центру зайнятості);

• смерті безробітного (із дня смерті).

Матеріальна допомога у зв’язку з безробіттям виплачується один раз на місяць.

26. Становлення та розвиток недержавного пенсійного забезпечення.

Недержавні пенсійні фонди є активним суб’єктом світового ринку капіталу, оскільки трансформуючи вільні кошти домогосподарств та підприємств у інвестиції, НПФ виступають джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів для розвитку економіки, що, як показує досвід багатьох країн, сприяє економічному зростанню. Соціальна функція НПФ проявляється в тому, що такі фінансові інститути мають можливість формування персоніфікованого матеріального забезпечення індивіда в старості, як за його власною ініціативою, так і з ініціативи зацікавлених у цьому осіб (роботодавців, професійних об’єднань). Для корпоративного сектору НПФ надають інструментарії управління трудовими ресурсами, що дає змогу заохочувати та стимулювати кваліфіковані кадри [4].

У 2004 р. набув чинності Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення», що заклав правові підвалини діяльності недержавних пенсійних фондів та інших фінансових установ,які надають пенсійні послуги.

З метою запровадження системи оцінки фінансового стану недержавних пенсійних фондів та оприлюднення результатів такої оцінки розпорядженням Державного комітету з фінансових послуг затверджено «Положення про оприлюднення інформації про діяльність недержавного пенсійного фонду», яке набуло чинності з 1 січня 2009 року.

На виконання цього розпорядження, за підтримки Проекту АМР США «Розвиток ринку капіталу», було запроваджено електронну систему оприлюднення інформації про діяльність недержавних пенсійних фондів на офіційному веб-сайті Державного комітету з фінансових послуг, що дозволило здійснювати порівняння показників діяльності фондів, рівня дохідності пенсійних активів та надійності їх збереження. Щоквартально на цьому сайті оновлюється інформація про підсумки розвитку системи недержавного пенсійного забезпечення в Україні. Таблиця 1 характеризує динаміку основних показників діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні.

Система недержавного пенсійного забезпечення протягом останніх років розвивається досить динамічно. Станом на 01.01.2012 р. у Державному реєстрі фінансових установ міститься інформація про 97 недержавних пенсійних фондів та 40адміністраторів НПФ (у 2005 році – 54 і 37 відповідно). Кризові явища у фінансовому секторі 2008-2009 рр. призвели до скорочення чисельності неконкурентоспроможних недержавних пенсійних фондів, але кількість вкладників, учасників та пенсійних внесків в цілому по системі НПФ збільшилась.

У 2011 р. адміністраторами недержавних пенсійних фондів було укладено 75 044 пенсійні контракти з 61 600вкладниками, з яких 2 443 (або 4,0% від загальної кількості вкладників) – юридичні особи, на яких припадає 1 051,2 млн. грн. пенсійних внесків (95,4% від загального обсягу пенсійних внесків в системі НПФ), та 59 157 вкладників (або96,0% від загальної кількості вкладників) – фізичні особи. При цьому порівняно з кінцем 2005 року кількість контрактів з юридичними особами зросла на 62%, а з фізичними особами – у 2,8 разів.

Таблиця 1.

Динаміка основних показників діяльності недержавних пенсійних фондів України за 2005-2011 рр.

Показники Рік 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011

Внесено до Державного реєстру фінансових установ інформацію про НПФ 54 79 96 110 108 101 97

Вкладників у НПФ, осіб 24052 29472 42315 48399 49804 56139 61600

Кількість учасників за укладеними пенсійними контрактами, тис. осіб 88.4 193.3 278.7 482.5 497.1 569.2 594.6

Пенсійні внески, млн.грн. 36.4 119.7 234.4 582.9 754.9 925.4 1 102.0

Пенсійні виплати, млн.грн. 1.8 4.0 9.1 27.3 90.1 158.2 208.9

Кількість осіб, що отримали/отримують пенсійні виплати, тис. осіб 3.9 5.5 10.9 28.1 47.8 63.1

Сума інвестиційного доходу, млн.грн. 9.7 23.4 68.1 86.8 236.7 433.0 559.9

Загальні активи НПФ, млн.грн. 46.2 128.0 280.7 612.2 857.9 1 144.3 1 386.9

Джерело: Річні звіти Держфінпослуг за 2005-2011рр.

Протягом 2005-2011 років кількість учасників НПФ відповідно до укладених контрактів збільшилася у 6,73разів, і станом на 01.01.2012 становила 594,6 тис. осіб.

Протягом 2005-2011 років зріс обсяг сплачених пенсійних внесків. Так, станом на 01.01.2012 загальна сума пенсійних внесків становить 1 102 млн. пенсійних внесків, що у 30разів більше, ніж на кінець 2005 року.

Пенсійні виплати (одноразові та на визначений термін)станом на 01.01.2012 становили 208,9 млн. грн., збільшившись з 2005 року більше ніж 115 разів.

Сукупно недержавними пенсійними фондами станом на 01.01.2012 було здійснено пенсійних виплат(одноразово та на визначений термін) 63 096 учасникам, тобто 10,6% учасників від їхньої загальної кількості отримали пенсійні виплати, що зумовлено невеликою часткою учасників вікової групи пенсійного віку.

Витрати, що відшкодовуються за рахунок пенсійних активів, станом на 01.01.2012 р. зросли на 34,1% і в цілому за час існування пенсійних фондів становлять 86,6 млн.грн., або 6,2% від загальної суми активів НПФ.

Основна частина витрат, що відшкодовується за рахунок пенсійних активів станом на 01.01.2012 р., припадає на винагороду за надання послуг з управління активами пенсійного фонду – 56 778,9 тис. грн., або 65,5% від загальної суми витрат. Витрати на оплату послуг з адміністрування пенсійного фонду становлять 19 626,2 тис. грн., або 22,7%від загальної суми витрат, що відшкодовуються за рахунок пенсійних активів. Оплата послуг зберігача, який здійснює відповідальне зберігання активів пенсійного фонду, становить 4 104,4 тис. грн., або 4,7% від загальної суми витрат.

27. Економічна необхідність медичного страхування.

Першочерговим завданням на загальнодержавному рівні ви­ступає пошук нових шляхів фінансування системи охорони здо­ров'я.

Реальною альтернативою є перехід від системи виключно бюджетного фінансування охорони здоров'я до нової бюджет­но-страхової моделі охорони здоров'я — системи страхової ме­дицини, яка дозволить залучити додаткові ресурси у медичну га­лузь та забезпечити гарантований обсяг медичних послуг для широких верств населення.

Страхова медицина охоплює фінансування наукових дослі­джень, підготовку медичних кадрів, витрати на розвиток мате­ріально-технічної бази лікувальних закладів, надання медичної допомоги населенню.

Вона базується на таких принципах, як економічна і соціальна захищеність середніх і малозабезпечених верств населення, гарантованість прав кожного громадянина на якісну медичну допомогу, обов'язковість внесків як фізичних, так і юридичних осіб.

Важливим елементом системи страхової медицини є медич­не страхування.

Медичне страхування — це форма соціального захисту насе­лення щодо охорони здоров'я, пов'язана з компенсацією витрат громадян на медичне обслуговування.

Це система організаційних та фінансових заходів щодо забез­печення діяльності страхової медицини.

Медичне страхування передбачає страхування на випадок втрати здоров'я з будь-якої причини.

Воно має певні переваги перед приватними і державними системами, а також відомчою медициною, забезпечуючи більшу доступність, ясність і повно­ту щодо задоволення різноманітних потреб населення в наданні медичних послуг.

Медичне страхування є складовою нормативного функціо­нування системи охорони здоров'я, економічну основу якої скла­дає фінансування із спеціальних страхових фондів, що форму­ються за рахунок грошових внесків підприємств, закладів і організацій різних форм власності і які призначені для фінансуван­ня надання медичної допомоги населенню в рамках страхових програм, контролю за обсягом і якістю.

Об'єктом медичного страхування є майнові інтереси, пов'я­зані з життям і здоров'ям громадян, а його метою — забезпечен­ня застрахованим особам при виникненні страхового випадку права на отримання медичної допомоги за рахунок нагромад­жених коштів та фінансування профілактичних заходів.

Страховими ризиками в медичному страхуванні є за­хворювання застрахованого, а страховими випадками — його звернення в медичну установу і надання застрахованому ліку­вальних послуг.

Згідно з українським страховим законодавством медичне страхування відрізняється від страхування життя, оскільки не пе­редбачає ризику смерті або дожиття до певного віку чи до закін­чення терміну дії договору, що перетворює його в ризиковий вид страхування.

Основними завданнями медичного страхування є:

1. посередницька діяльність в організації та фінансуванні страхових програм із надання медичної допомоги населенню;

2. контроль за обсягом та якістю виконання страхових ме­дичних програм лікувально-профілактичними, соціальними закладами і окремими приватними лікарями;

3. розрахунок з медичними, соціальними установами та при­ватними лікарями за виконану роботу згідно з угодою через стра­хові фонди, які формуються за рахунок грошових внесків підприємств, закладів, організацій, громадян.

Медичне страхування трактується як система економічних відносин, і тому характерним для нього є наявність декількох суб'єктів страхової діяльності.

Суб'єктами медичного страхування є :

- страховики, страхувальники;

- застраховані особи;

- медичні заклади.

Страховиками (страхові медичні організації, компанії, фон­ди) визнаються юридичні особи, які створені і функціонують у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю у відповідності до чин­ного законодавства країни, а також отримали у встановленому порядку ліцензію для здійснення цієї діяльності.

Видача ліцензії на всі види медичного страхування здійснюється органами управління охороною здоров'я згідно із законодавством країни.

Обов'язок страховика полягає в тому, що він:

1. укладає договори щодо надання гарантованого обсягу ме­дичної допомоги застрахованому з обов'язкового медичного страхування з лікувально-профілактичними закладами та само­стійно практикуючими медичними працівниками;

2. укладає договори щодо надання медичних послуг з добро­вільного медичного страхування з будь-яким медичним або со­ціальним закладом та окремими особами, акредитованими у встановленому порядку;

3. контролює якість медичної допомоги, що надана застрахованій особі згідно з договором медичного страхування;

4. не має права відмовити страхувальнику в укладанні дого­вору, якщо його умови відповідають діючим правилам страху­вання;

5. контролює доцільність використання страхових коштів ви­робниками медичних послуг;

6. несе економічну відповідальність перед застрахованим за своєчасне і якісне надання необхідного обсягу медичних послуг;

7. для забезпечення стабільності страхової діяльності зобов'язаний створити резервні фонди та фонди профілактичних за­ходів.

Фінансово-економічна діяльність страхових організацій спрямовується на виконання зобов'язань перед застраховани­ми.

Страхувальниками визнаються юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали зі страховиками договори страхування.

При обов'язковому медичному страхуванні страхувальниками для працюючого населення виступають підприємства та робо­тодавці, а для непрацюючого — місцеві органи влади.

При доб­ровільному страхуванні страхувальниками є підприємства, громадські, благодійні організації та інші юридичні особи, а також працездатні громадяни.

Страхувальник зобов'язаний:

1. вносити у встановленому порядку згідно з договором стра­хування

страхові внески (платежі);

2. вживати залежних від нього заходів для захисту здоров'я за­страхованих від впливу несприятливих факторів;

3. надавати страховикам інформацію про здоров'я певних контингентів населення, яке підлягає страхуванню, про умови їх праці та побуту;

4. укладати зі страховиками договори про страхування третіх осіб.

Страхувальники мають право вибору страховика, а також при укладанні договору страхування призначати громадян або юри­дичних осіб для отримання страхових сум.

Застрахований — це особа, яка бере участь в особистому страхуванні, чиє життя, здоров'я та працездатність є об'єктом стра­хового захисту.

Застрахований має право:

1. на обов'язкове і добровільне медичне страхування;

1. на вибір страхової організації, медичного закладу, лікаря у відповідності до договору про обов'язкове і добровільне медич­не страхування;

2. отримання медичної допомоги на всій території країни, у тому числі й за межами постійного проживання;

3. отримання медичних послуг згідно з умовами договору страхування належної якості та обсягу;

4. подання позову страхувальнику, страховій медичній орга­нізації, медичному закладу, в тому числі на матеріальне відшко­дування збитків, що з їх вини завдані застрахованому;

5. повернення частини страхових внесків при добровільному медичному страхуванні, якщо це обумовлено умовами договору.

Застрахована особа зобов'язана не створювати свідомо ри­зику втрати свого здоров'я і здоров'я інших громадян, достовір­но інформувати медичну установу і страховика про стан свого здоров'я і можливі ризики його погіршення, дотримуватися пра­вил розпорядку роботи медичного закладу, де надається медич­на допомога.

Порушення умов договору застрахованою особою може по­тягти за собою повне або часткове віднесення витрат за медичні послуги на рахунок її особистих коштів. За зловмисне прихову­вання при укладанні договору добровільного медичного страху­вання наявного захворювання застрахована особа несе повну відповідальність.

Важливою особливістю медичного страхування є те, що відшкодування збитків застрахованому при настанні страхово­го випадку здійснюється не грошима, а медичними послугами. Ці послуги надає четвертий суб'єкт медичного страхування — ме­дичний заклад.

Медичні заклади є самостійними суб'єктами господарюван­ня.

Вони укладають угоди з медичними страховими організація­ми і працюють згідно з ними. Медичні заклади, що на­дають послуги у системі медичного страхування, повинні отри­мати ліцензію на їх здійснення. Вони мають право на видачу документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність застрахованих, а також право отримувати від страховика оплату вартості медичних послуг, що надані застрахованому згідно з медико-економічними стандартами, право вимагати розгляду пре­тензій до медичних закладів комісіями за участю незалежних експертів.

Медичні заклади зобов'язані надавати застрахованому необ­хідну допомогу і послуги в обсягах, видах, формах та за умова­ми, визначеними медико-економічними стандартами лікуван­ня, подавати страховику звіти про обсяги надання медичної до­помоги застрахованим.

28. Форми медичного страхування та їхні організаційні умови.

Медичне страхування поділяється за формами на обов'язко­ве і добровільне.

Обов'язкове медичне страхування (ОМС) є частиною системи соціального страхування і основною формою медичного стра­хування у країнах з ринковою економікою.

Добровільне медич­не страхування (ДМС) є доповненням до обов'язкового і гаран­тує оплату медичних послуг, що надані понад його програму.

Обов'язкове медичне страхування має риси соціального стра­хування, оскільки порядок його здійснення визначається держав­ним законодавством. Обов’язкове медичне страхування реалізується відповідно до держав­них програм, що обумовлюють гарантований обсяг та умо­ви надання медичної допомоги населенню і здійснення необхідних профілактичних заходів, та координується державни­ми структурами. ОМС перебуває під жорстким контролем дер­жави і характеризується безприбутковістю. Ця форма організації страхового фонду дає змогу планувати медичну допомогу завдя­ки стабільності надходжень коштів.

Добровільне медичне страхування забезпечує страхувальникові (застрахованому) гарантії повної або часткової компенсації до­даткових витрат, які виникають при зверненні у медичні закла­ди.

29. Обов’язкове та добровільне медичне страхування.

Медичне страхування поділяється за формами на обов'язко­ве і добровільне.

Обов'язкове медичне страхування (ОМС) є частиною системи соціального страхування і основною формою медичного стра­хування у країнах з ринковою економікою.

Добровільне медич­не страхування (ДМС) є доповненням до обов'язкового і гаран­тує оплату медичних послуг, що надані понад його програму.

Обов'язкове медичне страхування має риси соціального стра­хування, оскільки порядок його здійснення визначається держав­ним законодавством. Обов’язкове медичне страхування реалізується відповідно до держав­них програм, що обумовлюють гарантований обсяг та умо­ви надання медичної допомоги населенню і здійснення необхідних профілактичних заходів, та координується державни­ми структурами. ОМС перебуває під жорстким контролем дер­жави і характеризується безприбутковістю. Ця форма організації страхового фонду дає змогу планувати медичну допомогу завдя­ки стабільності надходжень коштів.

Добровільне медичне страхування забезпечує страхувальникові (застрахованому) гарантії повної або часткової компенсації до­даткових витрат, які виникають при зверненні у медичні закла­ди.

30. Зарубіжний досвід медичного страхування.

Перехід у новітні часи від адміністративно-командної до соціально орієнтованої ринкової економіки вимагає відродження підтверджених вітчизняним історичним досвідом і досвідом розвинутих країн медичного страхування і похідної від нього - страхової медицини. Для залучення в сферу охорони здоров'я додаткових коштів у зв'язку з економічною кризою в країні необхідні реформи. Одним із дієвих джерел їх надходження є медичне страхування в будь-якій форм.

На думку багатьох експертів з соціально-економічним станом країни, розбалансованістю, несталістю та продовженням спаду промислового виробництва, пов'язано багато проблем при запровадженні медичного страхування. Процеси реструктуризації та приватизації засобів виробництва не тільки не стабілізували, а і заглибили соціальні процеси, що відбуваються в суспільстві. За останні 10 років рівень валового національного прибутку та показники індивідуального споживання в Україні зменшилися не менш, як в 3-4 рази. В Україні, як і в інших колишніх соціалістичних країнах практично був відсутній механізм надходження позабюджетних коштів в систему. Внаслідок наростаючого дефіциту фінансування планомірно гіршала якість медичної допомоги населенню. Напруження, що має місце в медичній галузі, обумовлене наявністю суттєвих протиріч між усіма складовими елементами існуючої системи. Це насамперед стосується сфери державного управління галуззю, соціального піклування про здоров'я і сферою професійної медичної діяльності.

Характерними рисами систем охорони здоров'я повинні бути їх мобільність, динамічність і гранична функціональність. При цьому, захист споживчих можливостей населення (витрати на медичні послуги) розглядається як одне з головних завдань урядів європейських держав. Держави з великим національним прибутком (США, Англія, Швейцарія) відрізняються більш високими витратами на медичні послуги на душу населення в порівнянні з менш розвиненими країнами (Індія, Єгипет, Мексіка). Дані аналізу свідчать про те, що в економічно розвинених країнах в системі охорони здоров'я витрачається в середньому 74 дол. США на душу населення в рік, тоді як в країнах, що розвиваються, ця сума становить 2 дол. США.

До теперішнього часу в світі склалися три основні форми фінансування охорони здоров'я: бюджетна (державна), бюджетно-страхова і приватна (приватнопідприємницька).

Фінансове забезпечення охорони здоров'я в розвинених країнах здійснюється з різних джерел: державного бюджету, коштів підприємств і внесків приватних осіб. Базуючись на цьому, виділяють наступні базові моделі фінансування охорони здоров'я:

• Державна, заснована на бевериджевській концепції. Оплату медичних послуг проводять з основних прибутків держави. Виділення фінансування на всі здійснювані послуги розглядається як частина процесу планування загальних урядових витрат. За першою формою фінансуються, наприклад, системи охорони здоров'я Великобританії, Канади, Ірландії.

• Бюджетно-страхова (бісмарковська концепція), що фінансується за рахунок цільових внесків підприємців, трудящих громадян і субсидій держави (системи соціального страхування). Медичні послуги оплачуються за рахунок внесків в фонд охорони здоров'я. Найпростішим є внесок, що вноситься наймачем і працівником. Внески залежать від платоспроможності, а доступ до послуг залежить від потреби. Медичний фонд (або фонди), як правило, незалежний від держави, але діє в рамках законодавства. При соціальному страхуванні гарантується право на точно обумовлені види послуг і встановлюються такі частки внесків і на такому рівні, які дають гарантію використання такого права. Фінансування з позабюджетних фондів медичного страхування переважає в Німеччині (78%), Італії (87%), Франції (71%), Швеції (91%), Японії (73%) та інш.

• Приватнопідприємницька, що фінансується за рахунок реалізації платних медичних послуг, а також за рахунок коштів добровільного медичного страхування. Населення, що страхується виплачує премію страхувальнику, сума якої визначається очікуваною середньою вартістю послуг, що надаються ним, причому схильні до більшого ризику, платять більше. Пряма оплата послуг пацієнтами не відноситься до страхування. Пацієнти сплачують медичні послуги відповідно до тарифів. Така система діє в таких країнах, як США, Південна Корея, Нідерланди.

Система Національної служби охорони здоров'я (НСОЗ) Великобританії, заснована переважно на державному фінансуванні і націлена на здійснення повноцінної медичної допомоги, доступної кожному громадянинові без виключення, була введена в 1948 р.

Первинна медична допомога надається переважно приватнопрактикуючими лікарями загальної практики, діючими за договорами з органами НСОЗ. Лікарні залишилися у власності держави, але придбали статус лікарняних трастів НСОЗ - самоврядувальних організацій, наділених значно більшими правами.

Як основний покупець медичної допомоги виступають районні відділи охорони здоров'я. Вони не пов'язані зобов'язаннями надавати всю необхідну медичну допомогу в своєму адміністративному районі і мають право вступати у договірні відносини з будь-якими іншими медичними організаціями незалежно від їх форм власності і місця розташування.

Основна частина лікарень по цій схемі отримує статус самоврядувальних організацій - лікарняних трастів НСОЗ, що отримують додаткові права і зобов'язані формувати свій прибуток тільки за рахунок надходжень за договорами. Органи управління не беруть участі в оперативному управлінні трастом.

Незалежні лікарі загальної практики виступають в ролі фондоотримувачів. Відносини між замовником і виконавцем можуть будуватися на будь-якій основі з наступних трьох форм договорів: блок-контракт, договір на фінансування узгодженого об'єму медичної допомоги, договір на оплату фактичного числа пролікованих випадків або фактичного об'єму послуг.

Регулювання цін на послуги лікарів загальної практики відбувається на основі жорсткого закріплення трьох елементів оплати їх діяльності:

• встановлюється пряма оплата основної частини витрат на оренду приміщень і оплату допоміжного персоналу в розмірі 70% від фактичних витрат практик; лікарі отримують кошти на навчання і придбання інформаційної техніки;

• встановлюється норматив фінансування на одного громадянина, що обслуговується, який коректується в залежності від статі, віку пацієнтів, ряду інших чинників, що визначає потребу в медичній допомозі. З цих коштів лікар сам оплачує 30% витрат, що залишилися на оренду приміщень і найм персоналу;

• встановлена шкала твердих ставок за ті послуги, які оплачуються на гонорарній основі. У сукупності ці правила створюють умови для регулювання договірних відносин між покупцями медичної допомоги, лікарнями і лікарськими практиками.

У Великобританії гостро стоїть проблема залучення в охорону здоров'я коштів з позабюджетних джерел. Одним з цих джерел можуть бути кошти підприємств, фірм, компаній, працівникам яких установи охорони здоров'я можуть надавати додаткову медичну допомогу на договірній основі. Процес децентралізації управління є основою реформи, що зараз проводиться. Ідея реформи - вдосконалити і активізувати роботу структурних підрозділів галузі шляхом введення в їх роботу комерційного елемента. Всі регіональні органи охорони здоров'я Великобританії мають значну самостійність в розв'язанні своїх проблем.

На думку фахівців, одна з найефективніших в світі - система охорони здоров'я в Канаді. Канадську систему охорони здоров'я часто називають безкоштовною. На потреби охорони здоров'я в Канаді сьогодні витрачається 1/3 місцевих бюджетів провінцій. Пацієнти теж сплачують вартість окремих медичних послуг. Але у тих випадках, коли останні включені в плани охорони здоров'я на рівні провінцій, пацієнт не бере участі в їх оплаті - всю вартість застрахованих послуг відшкодовують уряди провінцій.

Медичне обслуговування канадців фінансується через загальне оподаткування, страхові внески і оплату готівкою. Поряд зі старою системою в країні починає діяти система ощадних рахунків медичного страхування (МSАs - Меdiсаl savings ассоunts), яка веде, як показує і досвід американських фірм, до економії витрат на медичне обслуговування. Там, де вона використовується, знижуються витрати як у роботодавця, так і у працівника, нагромаджуються заощадження. Система заснована на ощадних рахунках, які формуються з відрахувань роботодавців. Якщо кошти ощадного рахунку вичерпані, працівники сплачують медичні послуги з власної кишені. Всі кошти, що знаходяться на ощадних рахунках, належать працівнику, включаючи ті, що залишилися після завершення розрахункового періоду. Тому ця реформа охорони здоров'я в Канаді має двояку спрямованість, впливаючи на поведінку медичного персоналу і пацієнтів.

Медичні ощадні рахунки стимулюють більш ефективне функціонування охорони здоров'я і ініціюють конкуренцію на ринку медичних послуг, не створюючи фінансових бар'єрів для користувачів. MSAs примушують людей активніше брати участь в процесі споживання медичних послуг і піклуватися про своє здоров'я взагалі.

Багатообіцяючою в умовах Канади є можливість сплачувати медичні послуги за рахунок коштів, які громадяни можуть зекономити, оскільки будь-які суми, що залишаються на MSAs на кінець року, залишаються їх власністю. В результаті MSAs опосередковано перетворюються в засіб розподілу витрат на медичне обслуговування між різними приватними і державними джерелами, не порушуючи ідеологічних принципів канадської системи охорони здоров'я: універсальності, доступності, мобільності і всеосяжного характеру.

Експерти зазначають, що при системі обов'язкового медичного страхування виникає небезпека того, що страхувальники будуть відбирати для страхування більш здорових людей, у яких потреби в медичному обслуговуванні менше.

В Німеччині удосконалюється система соціального страхування, що включає в себе і обов'язкове медичне страхування. Німецька система вплинула великим чином на розвиток обов'язкового соціального страхування в розвинених країнах. Передусім це відноситься до страхування на випадок хвороби.

Система медичного страхування Німеччини вирішує свої завдання досить автономно і незалежно від державного бюджету. У медичному страхуванні Німеччини є вісім різних видів лікарняних кас, кожному з яких відповідають самостійні установи медичного страхування. Це глибоке розгалуження відбулося на основі історично зумовлених розмежувальних критеріїв: по регіональній компетенції розрізняються регіональні лікарняні каси, по виробничій компетенції - виробничі. Професійними ознаками характеризуються лікарняні каси союзу ремісників, сільські лікарняні каси для фермерів і їх працівників, робочі лікарняні каси, що об'єднують представників деяких робочих професій, лікарняні каси для службовців, відкриті для всіх категорій що служать, морська лікарняна каса, що об'єднує працюючих на морських судах, федеральна гірницька лікарняна каса для зайнятих в гірничодобувній промисловості.

Обсяг послуг, що пропонуються, залежить від можливостей фінансування, хоч страхування повинно забезпечити надання всіх необхідних медичних послуг у разі захворювання. Страховка включає, як мінімум, основні медичні послуги, такі як амбулаторне лікування і перебування в стаціонарі.

У Бельгії медичне страхування громадян здійснюється в рамках системи соціального забезпечення, одним з 5 розділів діяльності якої є страхування по хворобі і інвалідності (інші розділи - допомога по безробіттю, пенсійне забезпечення, допомога багатодітним сім'ям, допомога по травмах на роботі і при професійних захворюваннях) і що знаходиться у веденні Міністерства соціального забезпечення.

В рамках системи соціального страхування Автрії існує три основних види соціального захисту: власне соціальне страхування, засоби, які складаються на трьохсторонній основі з внесків застрахованих, роботодавців і бюджетного фінансування; державне соціальне забезпечення певних контингентів; соціальна допомога, що надається на рівні земельного уряду.

Обсяг лікувально-діагностичних заходів і хірургічних втручань в стаціонарах одного рівня, як правило, однаковий. Вартість лікування не залежить від профілю відділення лікарні, але різна для кожного з рівнів. Оплата госпіталізацій здійснюється по кількості днів, проведених пацієнтом в стаціонарі. Частина цієї вартості не компенсується системою соціального страхування і виплачується самим пацієнтом.

Крім того, за рахунок цих коштів частково фінансується програма Федерального міністерства охорони здоров'я по створенню спеціальних відділень, або розділенню стаціонарів для лікування хворих з гострими і хронічними захворюваннями. Добровільне соціальне страхування, як і обов'язкове, включає в себе страхування на випадок хвороби, від нещасних випадків, пенсійне страхування. Крім цього здійснюється страхування батьків для отримання тривалої відпустки по вихованню дитини до 4-літнього віку.

Щодо медичного страхування в Україні, то без державного контролю не обійтися, а покладатися лише на державні органи охорони здоров’я на чолі з Міністерством охорони здоров’я не варто: з одного боку, в них і без цього клопоту багато, з іншого — вони зацікавлені, нехай не безпосередньо, у максимальній кількості коштів, які можуть бути отримані державним або комунальним закладом охорони здоров’я від страховика за надання медичної допомоги застрахованим особам.

Необхідно запропонувати критерії установам в котрих буде запроваджуватися медичне страхування:

1. Установа має бути державною та самоврядною, свою діяльність повинна здійснювати під наглядом (але без прямого втручання) центральних органів виконавчої влади.

2. Установа повинна мати розгалужену мережу представництв (регіональних відділень, страхових кас) для максимального спрощення роботи страхувальників, застрахованих осіб, тих, хто надає медичнi послуги (закладів охорони здоров’я).

3. Установа повинна мати підготовлених фахівців з питань збору, акумуляції та розподілу страхових коштів, налагоджену інформаційну систему та систему персоніфікованого обліку застрахованих осіб.

4. Установа повинна мати підготовлених страхових експертів-лікарів, оскільки саме вони можуть здійснювати перевірку якості, достатності та адекватності медичної допомоги. Це реальний механізм контролю за цільовим використанням страхових коштів.

5. Установа повинна мати достатню матеріально-технічну базу для здійснення обов’язків страховика.

1)¹⁾ У законодавстві термін «пенсійний вік» не вживається. У кожному випадку називається вік, із досягненням якого призначається пенсія за віком.

2)²⁾ Пільгове пенсіонування в окремих випадках означає можливість отримувати пенсію в більшому розмірі.