19. Інтертекстуальний аналіз образу вченого з трагедії Гете «Фауст».

РЕТРОСПЕКЦІЯ:

1.НАРОДНА ЛЕГЕНДА.Одна з найпопулярнiших легенд Середньовiччя - легенда про доктора Фауста, яка виникла навколо історичної особистостi, що вразила уяву народу.

Фауст - особа iсторична, про що свiдчать численні спогади його сучасників. Вiн жив на межi 15 i 16 столiть, мав iм`я Йоган-Георгiю згiдно з католицьким i лютеранським звичаєм, прізвище Фауст. Вчені по рiзному пояснюють походження його прізвища. Одні стверджують, що воно походить вiд нiмецького Faust, що в перекладi означає кулак. iншi вбачають в ньому псевдонiм, утворений вiд латинського Faustus - щасливий. Цей псевдонiм пiдкреслював успiшний характер дiяльностi вченого, мага, астролога, віщуна. Сам Фауст називав себе i лiкарем i хiромантом. Отже, точки зору лютеранської церкви вiн прагнув недозволених знань, а значить заслуговував засудження, був грiшником, бо з точки зору людини того часу цi знання можна здобути тiльки в союзi з дияволом. Письмові джерела повiдомляють також, що Фауст був професором, читав лекції в рiзних унiверситетах, мав учнів - послідовників. Ще за життя вченого про нього ходили рiзнi розповiдi про його вчинки, в яких вбачали щось незвичайне, фантастичне.

Загинув Фауст внаслідок несподіваної катастрофи, яка вразила сучасникiв. Передбачають, що це був вибух у лабораторії вченого. Iсторичний Фауст помер близько 1540 року. Ця остання подiя в життi вченого надала подальшого iмпульсу розвитку легенди. Фауст стає популярним улюбленим героєм народної легенди. Його образ в легендi несе на собi вiдбиток часу. Вiн людина, яка заради знання готова знатися i з нечистою силою, i тому вкiнцi легенди диявол забирає Фауста до пекла. Водночас вiн типовий представник епохи Вiдродження, смiливий i безстрашний шукач таємних знань i заборонених шляхiв отримання цих знань.

Головна суть фаустiвського сюжету - жага безмежного знання, допитливiсть, свобода духу - приваблювала багатьох письменникiв наступних епохи зумовила світову популярнiсть образу Фауста.

Фауст Гете: людина у культурному поступі покладається на магію (думає що може впливати на природу). Коли сумнівається в своїх силах – покладається на релігію, коли досліджує – на науку. Фауст: дослідження (наука) – сумнів, тупік → магія. Фауст – науковець, що вдається до симпатичної магії (безконтактна), перед духом землі пасує. Магія сильніша за релігію.

2.КРІСТОФЕР МАРЛО «Трагічна історія доктора Фауста»: Народною книгою про Фауста скористався англійський драматург XVI ст. Крістофер Марло, перу якого належить перша драматична обробка легенди. Його трагедія «The tragical history of the life and death of Doctor Faustus» (видавництво в 1604, 4-е видавництво, 1616) зображує Фауста титаном, охопленим жаданням знань, багатства і сили. Марло підсилює героїчні риси легенди, перетворюючи Фауста на носія героїчних елементів європейського Ренесансу. Від народної книги Марло запозичує чергування серйозних і комічних епізодів, а також трагічний фінал легенди про Фауста, — фінал, який пов'язаний з темою засудження Фауста і його відважних поривів.

3. РЕНЕ ЛЕСАЖ «Кульгавий біс» (1707) (запозичена фабула з крутійського роману Луїса Велеса де Гевари «Кульгавий біс» 1641 р.): З роману Гевари Лесаж запозичив зав'язку сюжету і композицію: студент Клеофас потрапляє в лабораторію астролога, в якій знаходить в одній із численних склянок замкненого біса Асмодея, що просить Клеофаса випустити його звідти, обіцяючи за це «показати йому все, що робиться у світі». Клеофас звільняє Асмодея, і, той знявши дахи з будинків, показує йому справжнє життя Мадрида у всій його потворній наготі. Цей фантастичний прийом дозволив Лесажу зобразити під виглядом іспанської дійсності тогочасні французькі звичаї та низку реальних типів. У живих епізодах роману постають персонажі різних соціальних прошарків і професій. Але всі вони — судді та ченці, банкіри та лікарі — користолюбні, марнолюбні, лицемірні.

 

ПРОСПЕКЦІЯ:

1.Ніколаус Ленау (1836), изображает Ф. двойственным, колеблющимся, обреченным бунтарем. Тщетно мечтая «соединить мир, бога и себя», Фауст Ленау падает жертвой происков Мефистофеля, в котором воплощены силы зла и разъедающего скепсиса, роднящие его с Мефистофелем Гёте. Дух отрицания и сомнения торжествует над бунтарем, порывы к-рого оказываются бескрылыми и никчемными. Поэма Ленау знаменует начало распада гуманистической концепции легенды. Фауст Ленау <уже> не живет одною жизнию ни с природою, ни с людьми: он сознает и глухоту и слепоту природы: "Молитесь, кляните, плачьте, - никто вас не услышит!" Фауст вообще и Фауст Ленау в особенности составляют оторванные ветви от генеалогического древа человеческого рода, а потому и знание их, не соединенных на общем корне рода, не может быть древом жизни. <Общего труда и Фауст Ленау не признает и не понимает, потому что цели его, общего дела, не знает.> .В "Фаусте" Ленау есть вопрос и о братском союзе, конечно, не в смысле труда, а только знания. <Но с какими результатами?> "Толпа бессмысленна и немощна и не может обладать мудростью, в которой отказано отдельному человеку". "Разве Божество ждет многочисленного собрания, чтобы пропеть свою песнь?" - возражает этот индивидуалист, солипсист. Беспокойство и искание чего-то мы видим и у Музы, но это искание разрешается открытием могилы предка, и как только эта могила найдена, все наполняется для нее надеждою и ожиданием. "Фауст" Ленау от природы, которая не только надежды, а даже успокоения ему не дала, переходит в анатомический театр. Здесь он анатомирует, исследует труп отца или брата - каким этот труп был бы, если бы для Фауста вообще существовало родство. Но не в надежде возвращения жизни он исследует труп. Нет, он тело умершего употребляет как средство для разрешения своих сомнений, просто для любопытства. Если же бы он имел сыновнее чувство, он знал бы, для чего он наделен духовными силами, и назначение их было бы ему понятно. Мефистофель уличает Фауста в пустом любопытстве, а вместе с тем лестью хочет отвратить его от дела... ВИСНОВОК: Колообіг як такий присутній на рівні елементів – скепсис тотальний: магія (фатум) – релігія (божество не потребує зборів – однак і тут скепсис) - наука (задовольняє свою цікавість )

 

2.ТОМАН МАНН «Доктор Фаустус» (Doktor Faustus) (1947) –представил всю Германию — от М. Лютера, Р. Вагнера, Ф. Ницше до современной ему культуры.— он отошел от гетевского оптимизма и воссоздал первоначальный мотив легенды о проклятом философе.

Фауст-герой німецької легенди, вчений, який уклав угоду із дияволом заради знань, багатства та мирських насолод. Найвагомішим твором новітньго  часу на тему Фауста є роман Томаса Манна "Доктор Фаустус"(1947), де трагічна доля  Фауста порівнюється з долею героя та всієї Німеччини.

"Доктор Фаустус"-"підсумковий роман,"як називав його сам автор, роман в якому різні теми знаходяться на своїй межі: загибель Леверкюна, гибель Німеччини. Образ обриву, вибуху, межі об'єднує різні мотиви оповідання: небезпечна межа, на якій опинилось мистецтво; остання межа на якій опинилось людство.

За своєю формою "Доктор Фаустус" - моноцентричний роман, осереддям його проблематики, його основних ідейних мотивів є образ композитора Адріана Леверкюна. Одна з центральних тем роману - доля мистецтва в епоху кризи буржуазної цивілізації - отримує в ньому масштабне, трагічно-напружене вираження. Як зазначалося, історії Леверкюна автор надавав найширшого змісту, трактуючи її як "парадигму чогось загальнішого, ...стану мистецтва як такого, культури, більше того - людини й людського генія в нашу епоху." На обшири всесвітньо-історичної проблематики виводить і символічна паралель історії Леверкюна з фаустівською міфологемою, завдяки якій герой роману сприймається як "Фауст XX століття і як певна антитеза Фауста із трагедії Гете". Порівнюючи перші сторінки "Доктора Фаустуса" з колом ідей Гете у перших сценах його великої трагедії, ми бачимо внутрішній паралелізм мислення, естетичної проблематики.

Леверкюн з його "крижаною натурою" не має справжньої мистецької душі. "Доктор Фаустус" знаходиться в історії культури ХХ століття як раз по середині, на межі між модернізмом та постмодернізмом. Цю межу визначила друга світова війна. "Доктор Фаустус"можна вважати останнім великим твором європейського модернізму, написаним в Америці, та першим твором постмодернізму. Цей роман поєднує в собі надзвичайний трагізм у змісті та холодну віддаленість у формі: тргічне життя німецького (вигаданого) генія (одним з головних прототипів Леверкюна був Фрідріх Ніцше) описане по матеріалам документів із його архіва та по власним згадкам його друга, професора класичної філології Серенуса Цайтблома, людини свідомої в музиці та інтелігентної, але наврядчи здатної оцінити  трагедію свого великого друга так, як він сам її відчував. Роман присвячений темі прокляття, "продажу душі". Талановитий музикант Адріан Леверкюн уклав угоду із дияволом, шоб подолати мистецьке безпліддя ХХ століття та зробити прорив до оригінальності. Так і німецька нація, пізно вступивши у світову політику, продала свою душу, щоб заполучити владу та силу. Ці дві головні теми роману переплітаються одна з одною; особливо вражає фінал, коли розповідь про крах Леверкюна співпадає з хронікою останніх діб гітлерівського рейха.

Як не раз зазначалося у науково-критичній літературі, у маннівського "доктора Фаустуса" відсутній Мефістофель, дух зала, який є його антиподом і водночас діалектичною протилежністю (у Гете). Герой роману Манна, так би мовити, поєднує в собі Фауста і Мефістофеля, начала добра й начала зла, а точніше, в надто несприятливих умовах тогочасної Німеччини і всієї "пізньокапіталістичної цивілізації", у нього добро трагічно переростає в зло, обертається злим.