16. Міждисциплінарна характерологія: Яхве versus Ісус Христос (композиційна трансформація Танаке у Старому Заповіті).

Об’єкт дослідження підказує, що одним літературознавчим підходом тут не обійтися. Як мінімум, знадобляться теологія, філософія, історія. Саме так, суміщаючи вищезазначені дисципліни, чинить американець Г. Блум, зіставляючи Яхве та Ісуса Христа у своїй останній монографії Jesus and Yahweh. Divine names. – N.Y., 2005 (238 p.) – книзі, котра, власне, зімпульсувала мою розвідку. Мене зацікавила практика «Остраху впливу» тепер вже з божественним матеріалом, адже й мені неодноразово доводилося працювати в світлі цієї методи; до душі мені й глибоке знання та вправне застосування психоаналізу, хоча я і не зможу сприйняти дві неперевершені особи – Ісуса Христа та Зігмунда Фройда; імпонує мені принциповість дослідника, що не схиляється перед авторитетами і , коли є потреба, дотепно критикує великих думців – від св. Августина і до Н. Фрая; як і Г. Блум, я не є глибоку віруючою людиною – мені просто цікаво знати. Тому я природно сприймаю епатажні провокації американця – головне їхня суть, хоча подекуди я свідомий того, що декотрі ідеї нової книги Г. Блума можуть образити глибоко віруючого християнина.

Суть же неординарної праці можна окреслити так: через методику «Anxiety of Influence» автор доводить, що поняття «іудейсько-християнська традиція» абсолютно не коректне. Бо переклади оригінального тексту Танке, а потім створення чотирьох Євангелій, Нового Заповіту суціль викривали дух і літеру іудейської Біблії. Тобто сталося strong або antithetical misreading of Tanakh. Відтак, на думку Г. Блума, правильніше було б вести мову про іудейсько-ісламську традицію, схожість поміж Танаке і Кораном, аніж про внутрішню єдність єврейської Біблії та перекладеного Старого Заповіту і чотирьох Євангелій. Парадоксальним є й те, що Ісус Христос, який більше за усіх любив Яхве саме як Abbe (батька), маргіналізував його, редукував до невиразного образу Отця у Святій Трійці.

Звісно, Г. Блум не відкриває тут «Америки». Фахівці вже висловлювали подібний погляд, хоча й в не такій епатажній формі, а дослідники давньогрецької культури – хто більше, а хто менше – наближалися, а то й займали позицію американського автора. Втім, вся справа в аргументації, яка у Блума викликає як зацікавленість, так і критику.

Почати б композиційних misreadings.

Попри неймовірну варіативність видань Старого Завіту Г. Блум обирає чи не найтиповіший текст і рядопокладає його з Танаке. Вімінності тут справді вражають.

Впадає в око демонстративне вивищення Руфі – в Танаке вона розміщена після Пісні Пісень, а у Ст. Заповіті знаходимо її після Суддів і перед І Самуїлом (або Книгою Царств І). Логіка такого перетлумачення цілком прозора: богослухняна Руф, за Святим Письмом, виходить заміж за Вооза, народжує сина Овіда, котрий стає батьком Ієсея, один з синів якого є Давид. Родовід Ісуса Христа йде саме від Давида, чим пишався назаретянин. У першій же книзі Самуїла (Царств) йдеться про те, як Бог позбавляє Саула царського трону і наказує Самуїлу поїхати до Ієсея та помазати одного з його синів як Божого обранця. Ним стає Давид – стрункий білявий юнак з гарними очима. Отже, різко порушивши хронологію і зміст Танаке, Ст. Заповіт вже на початку тексту уславлює родовід Ісуса Христа. Власне тій самій меті підпорядковане перетлумачення Даніїла, який в Танаке взагалі не є пророком, однак у Ст. Заповіті він фігурує поруч із Ієзекілем. Утім, найрадикальніше misreading відбувається у фінальних частинах Танаке і Ст. Заповіту. Танаке завершується «Літописами», що пафосно закликають іудеїв піднятися й відбудувати храм Яхве та уславити свого єдиного Бога. У Ст. Заповіті все це перекинуто в середину тексту, а у фіналі маємо дванадцять неголовних пророків (від Осії до Малахія). Заключне ж слово Малахія – пророцтво-обіцянка, що на Землю ось-ось повернеться Елія як Іоанн Хреститель, котрий передвістить прихід справжнього Месії (4:5-6).

Зрозуміло, що така корекція підлаштовує Ст. Заповіт до Нового, слугує «місточком», який переводить нас до першого Євангелія. Проте це суперечить духу і літері Танаке.

Докорінного misreading зазнали образи Яхве та Ісуса Христа. В Танаке Яхве не є виключно теологічним Богом. Він завше земний, «людський», шляхетний воїн-богатир, що з’являється, де йому заманеться, може вільно бенкетувати зі смертними, власноруч зачиняє двері Ноєва Ковчега перед вселенським потопом… Словом, Він не «всюдисущий», а «є там, де він є»; йому вклоняються, як царю, Він же зчаста лютує із-за людських недосконалостей і зради. Власне, лише до Давида, точніше Давидових нащадків Яхве виявляє батьківську любов. Звісна річ, Він непередбачуваний моноБог – в Танаке й натяку немає на Святу Трійцю.

У християнській Біблії і теології все доглибинно змінюється. «Вірую в єдиного Бога, - пише Іларіон, - який славиться у Трійці: в Отця ненародженого і безначального, безкінечного; в Сина народженого, теж безначального і безкінечного; в Духа Святого, який виходить із Отця і проявляється в Сині, теж безначального і рівного Отцю і Сину; в Трійцю єдиносущну, але роздільну лицями, Трійцю іменами, а єдиного Бога» (3, 180). Однак, християнська Трійця, що по-своєму скоригувала неоплатонівську модель, зустріла, як відомо, запеклих опонентів. І справді, якщо Отець – «ненароджений, безначальний, безкінечний, а Син – народжений, то тут маємо вже початок і кінець, отже Син не може бути «безначальним і безкінечним». Саме тому Оринен, приміром, твердив, що Син «народжується весь час» (4,57-68) у ненародженого, безначального і безкінечного Отця, відтак є єдиносущним з ним. Щоправда, тут пригадується класична аргументація Платона: коли щось або хтось увесь час стає (народжується), то воно (він) ніколи не «є», не існує. Втім, Ориген дотримується свого і зрештою стверджує все-таки певну вищість Отця над Сином, а Сина – над Святим Духом. Проти такого погляду активно виступили Церква, каппадокійці…, і на Нікейському Соборі догмат Святої Трійці як триєдність Бога був канонізованим, хоча цей догмат завжди викликав суперечки серед теософів.

Проте зрозуміло, що іудейський Яхве у християн був зредукованим до іпостасі Отця, а великого значення набула фігура Ісуса Христа. Елліністична тріада, політеїзм, на думку Герольда Блума, витіснив монотеїзм Танаке, що й дало вченому підстави наполягати на більшій спорідненості іудейської Біблії з Кораном, аніж з християнським Святим Письмом.

Водночас, Г. Блум досліджує цікаву кабалістичну традицію – ще одне misreading (а може й осягнення істини) – що найяскравіше проявилася в іспанця Лурія. Той був зачарований образом і особою Яхве і задля ідентифікації їх вербалізував таку теорію. Оскільки Яхве – ненароджений, мову можна вести лише про його душу. Остання, за Лурієм, складається з трьох чинників: Nephesh, зрозуміло, є джерелом свідомості. Якимось чином через взаємодію Nephesh i Neshamah проявляється жіноче начало Бога – Shekhinah, котре таємно пов’язане з Ruach – вітальним Божим подихом.

Яхве-Бог починається із само скорочення (zinzum, self-contraction): перший Божий вдих зроджує Nephesh, Божий Ruach оживляє Адама, а взаємодія з Shekhinah дає Богові інтуїцію своєї глибини Neshamah. Г. Блум демонструє чимало паралелей з кабалістичною теорією у творах Шекспіра, Вітмана, Фройда тощо.

Проте все це і багато іншого цікавого матеріалу потребує окремого дослідження.