56.Проблема типології української національної культури

Вчення О.Шпенглера про кілька рівноцінних за рівнем досягнутої зрілості культур дає змогу пильніше придивитися до української культури. Існування семи зрілих світових культур — єгипетської, індійської, вавилонської, китайської, греко-римської, західноєвропейської та культури майя — свідчення, за Шпенглером, не єдиного процесу світової історії, а єдності вияву життя у Всесвіті. Шпенглер виділяє в розвитку культурно-історичного індивіда такі фази: мікросимволічну, ранню культуру, метафізично-релігійну високу культуру іпізню, закостенілу культуру, яка переходить у цивілізацію. Весь цикл триває приблизно тисячоліття. Культура, за Шпенглером, — це певна внутрішня єдність форм мислення, що виділяє епоху і навіть творить її як цілість; єдність стилістики, відображеної у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного і художнього життя. Для його характеристики важлива ідея "прасимволу" — ключа до розуміння культури. На противагу концепції О.Шпенглера сьогодні активно обговорюється інша типологія культури — модерна та постмодерна. У всіх основних галузях культури — в науці, економіці й мистецтві — можна простежити співвідносність антропоморфізму і тех-номорфізму. Культура модерну в основоположних принципах техномофна. Це випливає навіть із концепції О.Шпенглера про цивілізацію як царство техніки. Моделі технічного і неорганічного світу така культура переносить на процес саморозуміння людини, на її стосунки зі світом та іншими людьми.

Потстмодерна культура антропоморфна. Визначення, які людина дає власному досвіду, і визначення органічного, живого світу використовуються у постмодерній культурі стосовно форм культури в науці, мцстецтві й економіці. Визнається перевага принципу антропоморфізму, самопізнання людини й пізнання духу над принципами і моделями технічного та неорганічного світу.

На наш погляд, саме з таких міркувань сучасні ясновидці й культурологи пророкують майбутнє за східною культурою,. адже її характеристики більше відповідають антропоморфності культури постмодерну.

57.Українська культура 20 ст.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956-1959), який був використаний на Україні для висунення національно-культурних вимог. Атмосфера 50-х років сприяла формуванню молодої генерації, так званих «шістдесятників», які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному і національному полі. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю творчістю протестувала проти пануючої задушливої атмосфери, боролася за справжні українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність. При цьому відкидалися ідеї співпраці з системою, яка заперечувала елементарні національні та людські права. «Шістдесятників» представляли письменники Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Є. Гуцало, літературні критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцисти В. Мороз, В. Чорновіл, М. Осадчий, митці П. Заливаха, A. Горська та багато інших. Після їхнього короткого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув’язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув’язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.Зростання національної самосвідомості неросійських народів під час десталінізації налякало центральну владу в Москві, було взято політичний курс на злиття націй і посилену русифікацію. Цю шовіністичну ідею підтримали власті України, очолювані B. Щербицьким.Політика русифікації зустріла опір у легальних і нелегальних формах; практикувалися такі методи боротьби за національні, політичні і культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидавна література, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, українська культура продовжує розвиватися. У 80-х роках починають повертатися до творчості реабілітовані письменники. У процесі відродження української літератури й культури гідну роль відіграють «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Належне місце в скарбниці українського мистецтва займають твори львівських живописців, що характеризуються безпосереднім і щирим баченням світу, емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них пейзажі В. Сіпера, В. Сельського, жанрові полотна В. Манастирського, Г. Смольського. До числа провідних графіків Львова належить Б. Сорока, чий талант формувався у 60-ті роки, хоч йому, як і багатьом діячам культури, довелося пережити період відсторонення від активної участі в мистецькому житті республіки. З середини 80-х років починають заповнюватися «білі плями» в царині українського мистецтва, повертаються імена і твори митців, несправедливо репресованих, забутих. Так, більше півтора десятка років замовчувалась творчість талановитого живописця І. Кулика, лише в 1990 р. він дістав змогу організувати в Черкасах ретроспективну виставку.