31.Братський рух та полемічна література.

Братський рух в Україні містить у своїй основі громади свідомих громадян навколо православних церков, своєрідні національно-культурні організації. Зберігся документ, датований 28 грудня 1544 р. про заснування у Львові братства при церкві св.Ми-колая. Особливо інтенсивно подібні громади утворювалися в останній третині XVI ст. —після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Берестейської унії 1596 р. В умовах відсутності власної держави братські громади — складові потужного, масового культурно-освітнього руху. Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, вимагаючи сповнення пастирських обов'язків морального вдосконалення вірних, турбувалися про належний християнину моральний клімат у сім'ї, гідний відхід людини із цього світу — для немічних і самотніх були шпиталі — госпіси, де утримання й опіка здійснювалась за рахунок громадян, а також забезпечувалось гідне християнина поховання померлого.

В братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Із середовища братського руху вийшли відомі церковні та громадські діячі — Иов Борецький, Памва Беринда, Гаврило Дорофієвич, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Петро Могила та ін. Багато з них стали талановитими письменниками-полемістами.

Полемічна література дістала назву від свого завдання — полемізувати з католиками, що звинувачували православних у меншовартості й неправомірності, зокрема першу хвилю полеміки викликала книга Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577 p.), а також подібні твори Бенедикта Гербеста і Лева Кревзи.Наукову фазу полеміки виразно втілює і праця З.Копис-тенського "Палинодія" (1620 p.). Іван Франко називав цей твір фундаментальним, оскільки його автор "стоїть на висоті історичного розуміння релігійного розвою" і з усіх полемістів "найближче підходить до типу новочасного вченого".Із середовища братського руху вийшов анонімний твір "Пересторога", який порушує актуальні проблеми розвитку української культури. Наукову фазу полеміки виразно втілює і праця З.Копис-тенського "Палинодія" (1620 p.). Іван Франко називав цей твір фундаментальним, оскільки його автор "стоїть на висоті історичного розуміння релігійного розвою" і з усіх полемістів "найближче підходить до типу новочасного вченого".

43.Дворянський етап національно-культурного відродження в Україні кін. Хуііі-поч.Хх ст..: особливості та загальна характеристика.

В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків.Розпочалося збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О.Безбородько, В.Рубан, М.Ту-манський, О.Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів і документів з'явилися загальні праці з історії України, зокрема "Історія Малої Росії" (ч. 1, 1822 р.) Д.Бантиша-Каменського. Ф.Ту-манський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав "Літопис" Г.Граб'янки. Йому приписується авторство праці "Землеописание о Малыя России", де вперше давався короткий опис географії гетьманської України. В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір "Історія Русі" (1846 p.). Видавець цього твору Й.Бодянський приписав його білоруському архієпископові Г.Кониському. "Історія Русів" — найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII —початку XX ст. Він виконав важливу роль у формуванні національної свідомості українців. До цього періоду відноситься також поява "Грамматики малорусского наречия" (1818 p.) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері українського мовознавства і стала, по суті, першою друкованою граматикою живої української мови. Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773—1842 pp.), ім'я якого слід згадати разом з іменами Г.Сковороди, В.Капніста, Г.Полетики, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як "архітектор" відродження. Офіційне відкриття університету відбулося в січні 1805 p., a 1841 р. його ректором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790—1865 pp.). Статут університету, затверджений царем, передбачав створення наукових товариств, що мали досліджувати точні й філологічні науки, друкувати власні періодичні видання, наукові праці. Важлива роль у національно-культурному відродженні українського народу належало світському театрові, організаційне оформлення якого відбулося наприкінці XVIII — початку XIX ст. Тематичний перехід від духовного до світського театру відчутний у трагікомедіях Ф.Прокоповича та Ю.Щербацького. Новий тип українського театру пов'язаний з діяльністю так званого кріпацького театру, що був своєрідною ланкою на шляху переходу від шкільного до світського театру. Найвідомішим вважався театр поміщика Трощинського в с.Кобинці на Полтавщині, що здобув славу 'Нових Атен". Популярними на той час були трупи акторів-кріпаків поміщика Гавриленка в с.Озерки на Полтавщині та у с.Качанівка Чернігівської губернії. Театральні трупи також існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі. Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало утверджувати самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції посідав класичний стиль. На початку XIX ст. його замінив новий стильовий напрям — ампір.