14. Особливості соціально-економічного розвитку народів Тропічної і Південної Африки у хvііі – хіх

ст..

Колоніальний поділ Африки, безжальна експлуатація її народів монополістичним капіталом метрополій не могли не викликати різних форм протесту і боротьби з колонізаторами. Спочатку це були оборонні війни проти загарбників. У цей період народи Африки висунули зі свого середовища видатних організаторів опору, таких, як Самора Туре, Лат-Діор, Лобенгула і багато інших. У країнах, внуренней райони яких не були ще повністю підпорядковані колоніальній владі, в кінці XIX - початку XX в. тривала збройна боротьба.

Проникнення у Тропічну й Південну Африку було повільнішим. Попервах європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти, в основному на узбережжі. Досвід колонізації показував, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство для вирощування тропічних культур. Проникнення вглиб гальмувалося кепськими шляхами та наявністю вогнищ захворювань, від яких європейці не мали ліків.Особливо небезпечною була малярія.

Наприкінці ХІХ ст. ситуація кардинально змінилась. Європейські держави, для яких наявність колоній була символом статусу великої держави‚ почали активно захоплювати і ділити Африканський континент. На початку ХХ ст. на території Африки залишилося лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка захистила свою незалежність у боротьбі проти Італії, та Ліберія, заснована у ХІХ ст. неграми зі США, які повернулися на свою історичну батьківщину.

Оскільки розділ Тропічної та Південної Африки європейськими державами відбувався за відсутності там відносно стабільних державних утворень, він виявився довільним; кордони колоній не збігалися ні з етнічними, ні з географічними межами. Це спричинило роз’єднання багатьох народів і породило безліч проблем, що дають про себе знати по теперішній час.

Міжвоєнні роки для більшості африканських країн були періодом економічного піднесення, якому сприяли зростання виробництва сільськогосподарських товарів, збільшення видобутку мінеральної сировини на експорт. З іншого боку, це приводило до тісного прив’язування економік африканських країн до світового ринку і залежності від його коливань. Найбільшого економічного піднесення зазнали регіони зі значними європейськими загалами: Південно-Африканський Союз, Родезія, окремі регіони Бельгійського Конго, Танзанії, Нігерії, Анголи. Тут створювалися значні добувні підприємства, будувались електростанції, системи комунікацій, міста.

Розвиток економіки африканських країн зумовив і формування відповідних прошарків суспільства — підприємців, найманих робітників.

Важливим для африканських країн стало формування еліт із місцевого населення. Потреба колоніальних адміністрацій у місцевих кадрах спонукала колонізаторів до створення шкіл та інших навчальних закладів, які готували дрібних чиновників, учителів, підприємців. Ці люди згодом стали тим середовищем, в якому формувались ідеї національно-визвольної боротьби та її лідери.Національно-визвольна боротьба народів Тропічної і Південної Африки розгорталася в набагато більш важких умовах, ніж визвольний рух пригноблених народів Азії. Але весь хід історичного розвитку країн Африки робив неминучим включення африканців в спільний фронт визвольної боротьби робочого класу Заходу і пригноблених народів Сходу проти імперіалізму.