
- •54. Функціональна школа в етнології.
- •55. Народи Центральної Африки.
- •55. Латиші Прибалтики.
- •Історія [ред.]
- •Культура [ред.]
- •Житло [ред.]
- •Одяг [ред.]
- •57. Весільна обрядовість болгар.
- •58. Народи Сибіру Росії.
- •59. Романська група народів Зарубіжної Європи.
- •1. Мовна спільність
- •2. Романські народи Стародавньої Романії
- •Народи Нової Романії
- •60. Перші поселенці Нової Гвінеї.
- •Рання історія [ред.]
- •Відкриття європейцями [ред.]
- •Епоха колоніалізму [ред.]
- •Друга Світова війна [ред.]
- •61. Методика та методологія етнології.
- •62. Монкмерська група народів.
- •63. Таджики та узбеки.
- •Назва [ред.] Узбеки.
- •Походження [ред.]
- •Історія [ред.]
- •Мови [ред.]
- •64. Духовна культура народів Меланезії.
- •65. Германська група народів.
- •Індоєвропейці. 4-2 тис. До н. Е..
- •Германці і кельти
- •3. Класифікація германських племен
- •66. Індійські мовні групи Центральної Америки.
- •67. Етногенез та матеріальна культура населення Фіджі та Океанії.
- •Культура [ред.]
- •68. Народи Кавказу та їх кількісна характеристика.
- •69. Народи Південної Азії: етногенез та етнічна історія.
- •70. Матеріальна та духовна культура Північного та Далекого Сходу Росії.
- •71. Теорія а. Хрдлічки про заселення Америки.
- •72. Етногенез та матеріальна культура населення Японських островів.
- •73. Теорія про біологічну неповноцінність людських рас.
- •74. Основні методи етнографічних досліджень. (24 питання)
- •75. Народи Західної Азії: етнічна та демографічна характеристика.
- •76. Койсанські народи Африки (бушмени, готтентоти)
- •77. Обряд красноіме (святкування дня роду).
- •78. Антропологічна класифікація народів світу.
- •79. Європейське населення Америки.
- •81. Мовна класифікація народів світу.
- •82. Індійське населення Північної Америки.
- •83. Причини, час, місце виникнення людських рас.
- •84. Етнічна та матеріальна культура індійців.
- •85. Семітські мовні групи Африки.
- •86. Школа культурних кіл.
- •87. Заняття та матеріальна культура населення арктичних народів Америки.
- •88. Народи Південно –Східної Африки.
- •89. Народи Поволжжя та Приуралля.
- •90. Одяг селян Північної Африки.
- •91. Суспільний лад та духовна культура народів Центральної Азії.
- •92. Іспанська та португальська мови в Латинській Америці.
- •Латинська Америка[ред.]
- •93. Духовна культура населення Полінезії. Історія [ред.]
- •Населення [ред.]
- •94. Монголи: етногенез і матеріальна культура.
- •Історія [ред.]
- •Звичаї монголів [ред.]
- •95. Корроборі (колективні танці)
- •96. Народи західної Африки.
- •97. Народи південно-східної Азії.
- •98. Етногенез, матеріальна культура і духовна культура тасманійців.
- •99. «Понятійний апарат»: етнологія, етнографія.
- •100. Народи Алтайської мовної групи.
- •Внутрішня класифікація [ред.]
- •Прабатьківщина [ред.]
- •101. Індійські мовні групи Південної Америки.
- •102. Слов’янська група народів Західної Європи.
- •Етимологія [ред.]
84. Етнічна та матеріальна культура індійців.
85. Семітські мовні групи Африки.
Семітські мови — північна гілка афразійської або семіто-хамітської родини мов (поряд з давньоєгипетською, берберськими,чадськими, кушитськими мовами).
Семітськими мовами говорять близько 300 млн осіб. Якщо найраніші пам'ятки арабської мови відомі з 4 ст. н. е., а сама мова набуває великого поширення у Пд. і Сх. Середземномор'ї у зв'язку з експансією ісламу від 7 ст., то письмові пам'яткидавньоєврейської мови сягають ще 12 ст. до н. е.[Джерело?] Особливу роль відіграли семітські мови, зокрема, фінікійська, у виникненні й формуванні буквеного письма.
Арабська мова (понад 200 млн мовців), одна з 6 офіційних і робочих мов Генеральної Асамблеї ООН, державна у 22 країнах Середземномор'я і Близького Сходу, у тому числі в одній європейській країні — Мальті (де своєрідний різновид цієї мови — мальтійська — просякнутий численними романськими елементами і має пристосовану латинську писемність). Розуміння класичної арабської мови — мови Корану — об'єднує всіх мовців — носіїв живих діалектів арабської мови. Перший запис Корану було здійснено 651 р. особливим арабським письмом, що сформувався на початку 6 ст. у Лахмідському князівстві в Аравії. Ця давня форма мови досі зберігається в основних рисах у сучасній літературі й письмовій сфері спілкування в цілому. Втративши державність внаслідок турецьких завоювань XV–XVI ст. (за винятком східних і внутрішніх районів Аравійського півострова), арабські країни відновили свою суверенність лише у XIX-ХХст.
Іврит (понад 5 млн мовців) — сучасне продовження давньоєврейської мови Старого Заповіту (12-3 ст. до н. е.). Офіційна мова Держави Ізраїль (поряд з арабською мовою) від часу її заснування (1947 р.). Вийшовши з живого вжитку ще 2,5 тис. років тому, давньоєврейська, тим не менше, залишалася мовою релігійної практики та духовної і світської літератури високого стилю. Від кінця 18ст. на цім ґрунті у євреїв Східної Європи сформувалася осучаснена мова просвітницької та художньої літератури — іврит, що згодом стає і розмовною мовою щоденного спілкування. Довгий час іврит мав кілька норм вимови, що уніфіковались лише на початку 20 ст. Основу словника становить збагачений за рахунок нових значень лексичний фонд давньоєврейської мови (напр., xas^mal у Біблії «янтар», тепер іще й «електрика»), усталення словосполучень, формування віддієслівних імен і запозичення з давніх і сучасних мов.
Характерні риси семітських мов — обмежена кількість голосних (а, і, u короткі й довгі), наявність трьох рядів приголосних (дзвінкі, глухі та «емфатичні», тобто, напружені, веляризовані або глотизовані). Корінь дієслова звичайно складають три приголосні, що несуть основне словникове значення, тоді як голосне «заповнення» між приголосними додає, разом з афіксами, уточнення основного значення та граматичну інформацію. Наприклад, арабське kataba — він написав, kutiba — був написаний, 'aktaba — змусив написати, ka_tib — писар, kita_b -книга, maktab — місце або час письма, школа, maktu_b — написаний і т. д.
У семітських мовах існує категорія «статусів» або станів імен, що залежить від синтаксичної ролі даного імені в реченні. Розрізняють 2 роди — чол. і жін. В живих семітських мовах відмінків немає. Є три числа: однина, двоїна і множина. Прикметники відрізняються від іменників іноді суфіксом -і, переважно ж відмінним способом утворення множини, а такожсинтаксично. Серед займенників розрізняють: а) особові самостійні (необов'язкові до вжитку); б) присвійні самостійні (архаїчні, рідкісні); в) широко вживані суфіксальні: при іменах — присвійні, при дієсловах — об'єктні показники; г) питальні; ґ) відносні — для утворення ізафету.
Дієслово відображає категорії особи, числа, роду, суб'єкта, виду/часу, породи і способу. Особливо характерна для семітських мов наявність так званих порід (підсилювальної, примусової, зворотної тощо), що змінюють первісне значення дієслова. Кожна порода має повну парадигму дієвідмінювання, яка визначає усі дієслівні категорії та включає віддієслівні імена.
Словотвір — афіксальний і переважно через внутрішню флексію (що шляхом зміни голосних всередині кореня дозволяє утворювати імена дії та стану, місця, знаряддя, одиничності, збірності, фаху тощо). Значну синтаксичну роль відіграє означення в род. відмінку, яке завжди передує означеному слову. Звичайний порядок слів у реченні: PSO (присудок, підмет, додаток).
Семітські мови представлені у Європі переважно невеликими, але важливими діаспорами івриту і арабської мови з несхожими історичними долями.