20. Основні види актів конституційного значення України – Русі в часи Київської держави.

У перший період державності на території України-Русі діяли норми звичаєвого права. У договорах з Візантією князя Олега (911 р.) і князя Ігоря (944 р.) є посилання на "Закон російський" ("Статут російська"), проте невідомо, чи існував цей документ в писаному вигляді або це система неписаного звичаєвого права.

Першим письмовим пам'ятником, що зберіг норми феодального права, є "Руська правда". Оригінал цього документа не зберігся, але до наших днів дійшли численні списки, на основі аналізу яких дослідники виділяють три його редакції: Коротка Правда, Широка Правда і Скорочена Правда. Вони створювалися в різний час і відображали зміни, що відбувалися в соціально-економічних і політичних відносинах феодальної держави.

Створення Короткої Правди, як єдиного збірника, більшість дослідників відносить до кінця XI - початку XII століть. Збірка складається з 4-х частин, які діляться на 43 статті. Найбільш рання частина - Правда Ярослава, містить 17 статей. Вона записана при Ярославі Мудрому. Інші статті складені під час його синів.

Створення Великої Правди відносять до періоду правління Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Ця редакція поділяється на 2 частини: "Суд Ярослава Володимировича" (ст. 1 - 52) і "Статут Володимира Всеволодовича" (ст. 53 - 121).

Скорочена редакція з'явилася не раніше другої половини XII ст. Більшість дослідників вважають, що це перероблений список Великої Правди, створений в період формування Російського централізованого держави в XIV або XV століттях, і використовувався в церковних судах.

Крім норм звичаєвого права, у "Руській Правді" зібрані "Княжі устави".

Будучи результатом розвитку юридичної думки Київської Русі, "Руська Правда" зробила вплив на створення більш пізніх пам'яток феодального права. На території Російської держави цей вплив простежується включно до Судебников 1497 і 1550 р.р. і навіть деяких статей Соборного уложення 1649 року. Одночасно "Руська Правда" була одним з джерел при створенні Литовських статутів 1529, 1566 і 1588 років. Ці документи заклали основи правового регулювання відносин між різними соціальними групами населення. Останній Литовський статут застосовувався як офіційний звід законів у козацькому державі. Певну "конституційну навантаження" на території Литовської держави несли також грамоти про надання українським містам магдебурзького права.

21.Конституція Пилипа Орлика, її значення для розвитку ідей конституціоналізму в Україні.

Цей документ мав форму договору, укладеного між гетьманом, старшиною та Військом Запорізьким з метою запобігання самодержавних намірів гетьманів, що перейняли "деспотичне московське правління" і для відновлення традиційних прав і вольностей козацтва. Документ складається з преамбули і 16 параграфів. За змістом у ньому можна виділити декларативну частину і суспільний договір. Декларативні положення викладені в преамбулі і перших трьох параграфах. У них дана вигадана концепція етнічно-державної історії української нації, в основі якої лежить теорія українського сарматизму (хазарізма). Суть її зводиться до ототожнення козаків з хозарами. Православне християнство проголошувалося офіційною державною релігією. Існування інших релігій не допускалося. Декларувалася недоторканність кордонів. Обгрунтовувалася необхідність союзницьких відносин з Кримським ханством. Визнавалася васальна залежність від шведського короля. Договір фактично фіксував пристрій козацької держави, основою якого повинно було стати загальне для чоловіків виборче право, виборність усіх цивільних і військових посадових осіб. Певною мірою документ передбачав реалізацію принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

За одноголосним схваленню встановлювалися три генеральні ради, які щорічно будуть збиратися в гетьманській резиденції. Перша - на свято Різдва Христового, друга - на свято Пасхи, третя - на Покрову Благословенна богорівний. Рада наділялася законодавчою владою. У її компетенцію входило вирішення справ державного значення. Питання для обговорення формулював і вносив гетьман. Рада мала право вимагати від гетьмана звіт про його діяльність.

Найвищу виконавчу владу уособлював гетьман спільно з генеральною старшиною. У складі генеральної старшини з'явилася нова посада - генеральний скарбник. Йому підпорядковувалися по два скарбника в кожному полку, а їм, у свою чергу, - казначеї міст. Це дозволяло розділити скарбницю Гетьмана з військовою, що раніше не практикувалося. Генеральна старшина була підзвітна Гетьману і Раді. У перервах між роботою Ради Гетьман мав повноваження вирішувати поточні питання спільно зі старшиною. Гетьман не мав права самостійно карати кого-небудь за образу. Навіть у разі замаху на Гетьмана справа повинна була розглядатися в Генеральному Суді.

Місцеву адміністрацію становили полковники з полковими старшинськими радами, куди входили і генеральні радники від полків.

Менше уваги в документі приділялася судової влади. Передбачалося створення Генерального Суду, уповноваженого розглядати справи державного значення. Його рішення були обов'язковими для всіх. Підкреслювався принцип незалежності суду. Договір підтверджував непорушність прав міст на магдебурзьке право, що певною мірою означало реалізацію ідеї поділу державної влади і місцевого самоврядування.

Положення, закріплені в Конституції П. Орлика, частково реалізовувалися в Правобережній Україні до 1714 року.

Цінність даного документа і його відмінність від попередніх гетьманських конституцій полягала в тому, що його автори, спираючись на досягнення європейської політико-правової думки, спробували теоретично обгрунтувати і закріпити модель демократичної козацької державності, що сформувалася і реально існувала в попередні десятиліття.