7.Конституційно-процесуальне право: поняття і предмет. Конституційний процес, конституційна процедура, конституційні провадження.

Конституційно-процесуальне право це система процесу­ально-правових норм, які закріплюють, регулюють та охороняють порядок суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізаці­єю суб’єктами конституційних відносин своїх прав і обов’язків, які складаються в процесі організації і здійснення верховної державної влади.Об’єктивна необхідність існування та функціонування конститу­ційно-процесуального права обумовлюється потребою встановлення певного порядку здійснення у конкретних конституційно-правових відносинах суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків їх учасників. Конституційно-процесуальне право є похід­ним від конституційного права і покликане забезпечувати потреби ефективної реалізації останнього.Предмет правового регулювання є основним знаряддям поділу системи права на відповідні галузі. З одного боку, він безпосередньо впливає на якісно визначений вид суспільних відносин, які вимага­ють відповідного правового регулювання, з іншого — суспільні від­носини є тією об’єктивною основою, яка викликає право до життя і вносить у нього відповідні системотворчі ознаки.Кожна галузь права, в тому числі і галузь конституційно-процесуального права, регламентує певний вид суспільних відносин, які потребують належного правового врегулювання. як відомо, пред­мет правового регулювання — це сукупність якісно однорідних суспіль­них відносин, врегульованих правовими нормами. предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив конкретних норм права. а оскільки конституційно-процесуальні норми спрямовані на регулювання порядку здійснення юридичних прав і обов’язків, визначених нормами конституційного матеріаль­ного права, предметом правового регулювання конституційно-процесуального права можна вважати ті суспільні відносини, які ви­никають у зв’язку з реалізацією суб’єктами конституційних відносин своїх прав і обов’язків, що складаються в процесі організації і здійснен­ня верховної державної влади, реалізації народовладдя, здійснення місцевого самоврядування, реалізації прав, свобод та законних інтер­есів людини і громадянина, взаємодії держави і особи тощо.Конституційно-процесуальне право впливає на суспільні від­носини за допомогою притаманних йому специфічних способів і засобів, які є методами конституційно-процесуального права. слід відзначити, що метод конституційно-процесуального регулю­вання — це сукупність засобів і способів, за допомогою яких упо­рядковуються суспільні відносини, що складають предмет галузі конституційно-процесуального права. Застосування різних методів конституційно-процесуального регулювання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує ре­альне народовладдя, відповідні охорону й захист прав і свобод лю­дини і громадянина. Метод конституційно-процесуального права від­значається такими загальними ознаками:імперативним та універсальним характером;колом суб’єктів, яких держава визнає правоздатними та дієз­датними;порядком (процедурою) формування, встановлення та зако­нодавчого закріплення юридичних прав і обов’язків суб’єктів, їх безпосередньої реалізації;максимально високим юридичним рівнем;значним ступенем визначеності змісту засобів і способів, за допомогою яких має здійснюватися юридична процедура реа­лізації прав і обов’язків суб’єктів.Специфіка методу конституційно-процесуального права полягає в тому, що він становить собою сукупність способів регулювання по­ведінки суб’єктів конституційно-правових відносин в процесі здій­снення ними належних їм на правових засадах суб’єктивних юридич­них прав і суб’єктивних юридичних обов’язків, якими вони володіють як безпосередні або опосередковані учасники цих відносин.Для конституційно-процесуального права, як і для усіх інших галузей публічного права, характерним є домінування імперативно­го методу правового регулювання над диспозитивним, за якого від­носини між суб’єктами права ґрунтуються на засадах субординації. З огляду на це їх поведінка чітко регламентується, способи і засоби реалізації прав та обов’язків визначені процесуальним законом і від волі самих суб’єктів, як правило, не залежать.Система джерел конституційно-процесуального права, яка являє собою організовану сукупність взаємопов’язаних нормативно-правових актів, що містять конституційно-процесуальні норми, включає:Конституцію України, яка як основний Закон держави має вищу юридичну силу і пріоритет перед іншими правовими актами (в тому числі й міжнародними), які приймаються на її основі і повинні їй відповідати. Конституція — це базовий за­конодавчий акт, положення якого є вихідними для усіх інших галузей права, позаяк вона є законом, що визначає принципи регулювання всіх суспільних відносин, які виникають у дер­жаві;акти всеукраїнського та місцевих референдумів як акти без­посередньої влади народу, що виступає її єдиним носієм;закони України, інші нормативні акти Верховної ради Украї­ни;нормативні укази президента України;нормативні постанови Кабінету Міністрів України;накази, інструкції та інші підзаконні акти центральних та міс­цевих органів виконавчої влади;рішення та висновки Конституційного суду України;правові акти Верховної ради автономної республіки Крим і рішення ради міністрів автономної республіки Крим;статути територіальних громад, інші акти органів місцевого самоврядування;нормативно-правові (наприклад, Конституційний договір між Верховною радою України та президентом України “про основні засади організації та функціонування держав­ної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України” від 8 червня 1995 р.) та міжнародно-правові договори України.Суть конституційного процесу полягає в забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання в Україні ускладнювалося відсутністю самостійної національної правової системи; уповільненим формуванням чіткої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного й державного устрою; незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у визначеності та регламентації суспільних відносин. Центральною подією конституційного процесу 1991—2000 pp. стало прийняття нової Конституції України — законодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи та обов'язки громадян. Затвердження основного закону держави створює юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.Діяльність органу конституційної юстиції щодо здійснення спеціалізованого конституційного контролю і офіційного тлумачення Конституції передбачає наявність спеціальної процедури розгляду відповідних справ. Необхідність і зміст такої процедури випливає з правової природи Конституційного Суду як органу конституційного контролю і органу юстиції. Саме через належність Конституційного Суду до судових органів провадження в Конституційному Суді України розглядається як вид судового провадження і називається конституційним провадженням.

Конституційно-правова процедура – це різновид юридичної процедури, який спрямований на досягнення конституційно-правового результату, що виражається у формуванні конституційно-правових норм, утворенні або припиненні існування суб'єктів конституційного права, попередженні правопорушень у конституційно-правовій сфері або у виникненні, реалізації, зміні або припиненні певного конституційного правовідношення.Конституційно-правові процедури характеризуються тим, що всі вони покликані визначити найбільш доцільний порядок здійснення правотворчої, правозастосовної, установчої і контрольної діяльності в конституційній сфері регулювання суспільних відносин, тим самим сприяючи ефективному і справедливому досягненню результату, що передбачений відповідними матеріальними нормами конституційного права; процедурні приписи, як правило, адресуються суб'єктам владних відносин, що багато в чому визначається самою специфікою конституційного права як такого; ці процедури спрямовані на досягнення результату, що має публічний, конституційно-правовий характер. Таким чином, конституційно-правові процедури спрямовані на регулювання відносин, що складаються в процесі організаційно-правових форм діяльності із застосування матеріальних норм конституційного права. Значення конституційно-правових процедур проявляється в наступному: а) конституційні процедури значно зменшують ризик відхилення суб'єктів конституційного права, особливо посадових осіб при реалізації владних повноважень, від досягнення нормативно закріпленої мети конституційних правовідносин; б) є гарантією від суб'єктивізму, знижуючи ступінь розсуду органів державної влади і місцевого самоврядування при прийнятті відповідних рішень; в) створюють умови для здійснення належного контролю за процесом прийняття рішень і при необхідності дозволяють корегувати помилкові рішення, не чекаючи розвитку конфліктної ситуації; г) забезпечують однакове застосування державно-владних повноважень; д) створюють гласну, відкриту модель реалізації конституційних правовідносин; е) виступають ефективним правовим засобом захисту більш слабкої сторони в правовідношенні.. В основу класифікації конституційно-правових процедур повинен бути покладений критерій, відповідно до якого в будь-якому процедурно-процесуальному інституті слід виділяти внутрішню і зовнішню форми (сторони). Внутрішня сторона охоплює глибинні, сутнісні властивості і характеристики того або іншого інституту, зовнішня – відповідні форми об'єктивації цих властивостей у нормативному матеріалі. Залежно від їх внутрішньої форми конституційно-правові процедури можна систематизувати за такими напрямами: а) юридичними діями; б) правовими відносинами; в) правовими формами діяльності, у рамках яких протікає існування суб'єктів конституційного права і на впорядкування ходу яких спрямовані ті або інші конституційні процедури. Залежно від зовнішньої форми їх можна згрупувати за: а) «законодавчою підставою», тобто за юридичною силою тих правових актів, у нормах яких вони закріплені; б) термінами дії; в) видами конституційно-правових норм, у приписах яких вони закріплені; г) територіальними масштабами дії; д) суб'єктами тощо.

Конституційне провадження – це сукупність процесуальних дій щодо розгляду і вирішення справ у Конституційному Суді України. Процедуру вирішення Конституційним Судом справ, віднесених до його компетенції ще називають конституційним судочинством. Так, відповідно до с. 3 ст. 124 Конституції України, а також ч. 2 ст. 1 Закону “Про судоустрій України”, судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Поняття “конституційне провадження” і ”конституційне судочинство” є тотожними за своїм значенням, хоча в принципі, провадженням називають особливу процедуру розгляду певних справ у межах певного виду судочинства. Процедура розгляду справ Конституційним Судом України визначена Законом “Про Конституційний Суд України”, а саме розділом ІІ “Конституційне провадження” і розділом ІІІ “Особливості конституційного провадження”, а також Регламентом Конституційного Суду України. Тривалий час обговорюється пропозиція про прийняття окремого закону про конституційне провадження. Є значна схожість провадження в Конституційному Суді України з іншими видами судового провадження. Поза цим конституційне провадження є самостійним видом провадження, а тому має чимало особливостей, зумовлених природою судового конституційного контролю. Такими особливостями є:- окреме правове регулювання;- предмет розгляду - його складають справи, віднесені до виключної компетенції Конституційного Суду України. При цьому Конституційний Суд не встановлює фактичні обставини справи, а вирішує виключно питання права відповідно до принципів і норм Конституції України;- мета провадження - забезпечення верховенства і прямої дії Конституції України на всій території держави;- склад Суду;- коло суб’єктів звернення до Конституційного Суду України- коло учасників провадження- організаційно-правові форми конституційного провадження;- процедура розгляду справ;- порядок прийняття і природа актів Конституційного Суду України; -  механізм реалізації прийнятих актів та ін.