120. Майно як особливий об’єкт цивільних прав

У широкому розумінні до майна потрібно віднести всі майнові блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини (речі, майнові права, результати робіт, послуги тощо). Іншими словами, майном у цивільному праві є все те, що підлягає грошовій оцінці.

Протилежними за змістом є поняття «нематеріальні» і «немайнові» блага2. До нематеріальних благ належать результа­ти інтелектуальної, творчої діяльності та інформація (ст. 199-200 ЦК України). Особистими немайновими благами, які охоро­няються цивільним законодавством, є: життя і здоров´я; честь, гідність і ділова репутація; ім´я (найменування); свобода літера­турної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються законом (ст. 201 ЦК України).

У вузькому розумінні (ст. 190 ЦК України), майном як особ­ливим об´єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а та­кож майнові права та обов´язки. Саме на такому розумінні майна базується поділ інститутів цивільного права на речово-правові та зобов´язально-правові.

З вищевикладеного можна зробити висновок, що всі об´єкти цивільних правовідносин можуть поділятися на такі, що носять майновий характер - речі, результати робіт та послуг3, майнові права та обов´язки; нематеріальні блага; немайнові блага.

Речі як об´єкти цивільного права фігурують у відносинах власності та інших речових правах, особливо при визначенні: які предмети (речі) можуть бути об´єктом приватної чи держав­ної власності, які є вилученими з обігу, а які обмежені в ньому, які підлягають конфіскації, а які не підлягають.

Послуги є об´єктами зобов´язального права. Наприклад, охо­ронець надає послуги по охороні майна власників, які уклали з ним договір охорони. Об´єктами зобов´язального права можуть бути і результати робіт, а також речі. Різниця між речовим і зобов´язальним правом полягає в тому, що в речовому праві пра­во на річ здійснюється власником чи законним володільцем само­стійно без посередництва іншої особи, тоді як у зобов´язальному праві для задоволення власником свого права недостатньо лише його волі, потрібна також воля іншої особи (наприклад, для ук­ладання договору оренди - згода орендатора, купівлі-продажу -покупця).

121. Виконання заповіту.

Виконання заповіту являє собою ряд дій, учинених з метою реалізації волі заповідача, вираженої в заповіті. Виконання покладається на призначених спадкоємців або особливих осіб, зазначених у заповіті, — виконавців.

Обов’язком виконавця є: розподіл і передача спадкоємцям майна (відповідно до заповіту), продаж у випадку потреби спадкового майна та розподіл грошей між спадкоємцями тощо.

Таким чином, виконання заповіту покладається на призначених у ньому спадкоємців. Однак заповідач може доручити виконання заповіту не їм, а іншій особі, зробивши про це спеціальне застереження у заповіті. Така особа називається «виконавець заповіту» і призначається, наприклад, утих випадках, коли необхідно розшукати спадкоємців, повідомити їх про відкриття спадщини тощо.

При призначенні виконавця заповіту недостатньо одного лише волевиявлення заповідача.

У випадку коли цього вимагають обставини, виконавець заповіту може бути призначений самим нотаріусом за місцем відкриття спадщини.

Виконавець заповіту — фізична або юридична особа як із кола спадкоємців, так із тих, які не є спадкоємцями (ст. 1286 ЦК України).

Виконавець заповіту має певні повноваження (ст. 1290 ЦК України). До основних функцій виконавця заповіту можна віднести такі: 1) уживає заходів щодо охорони спадкового майна; 2)витребує майно спадкодавця від інших осіб; 3) повідомляє спадкоємців, відказоотримувачів про відкриття спадщини; 4) розшукує спадкоємців; 5)вимагає виконання зобов’язань боржниками спадкодавця; б) керує спадщиною; 7) забезпечує одержання спадкоємцями спадкового майна 8) розподіляє спадкове майно між спадкоємцями (наприклад предмети хатнього вжитку); 9) забезпечує виконання спадкоємцями дій, передбачених і встановлених заповітом.

Нотаріус повинен рекомендувати заповідачу призначити виконавця заповіту в таких випадках: майно заповідається юридичній особі, державі; майно заповідається неповнолітнім, у яких немає батьків; заповіт складається з заповідальним відказом або з покладенням обов’язків.

Виконавець заповіту має право відмовитися від виконання своїх зобов’язань, повідомивши про це всіх спадкоємців. Однак законом установлено, що виконавець не може відмовитися від виконання покладених на нього зобов’язань у випадку, якщо йому необхідно вжити негайних заходів, невиконання яких призведе до заподіяння матеріальної шкоди спадкоємцям. Усі витрати, що виконавець може понести, виконуючи волю заповідача чи керуючи спадковим майном, підлягають відшкодуванню спадкоємцями; як правило, дані витрати відшкодовуються за рахунок спадкового майна.

Спадкоємці мають право контролювати дії виконавця. У випадку виконання заповіту відносно неповнолітніх спадкоємців, контроль за виконанням покладається на батьків (усиновителів), опікунів/піклувальників, а також органи опіки й піклування. Дії виконавця можуть бути визнані неправомірними. Ст. 258 ЦК України встановлений термін позовної давності в один рік по даній категорії справи.