115. Спадковий договір

Стаття 1302. Поняття спадкового договору

1. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Стаття 1303. Сторони у спадковому договорі

1. Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа.

2. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.

Стаття 1304. Форма спадкового договору

1. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Стаття 1305. Обов'язки набувача у спадковому договорі

1. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

Стаття 1306. Особливості спадкового договору з участю подружжя

1. Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.

2. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором.

Стаття 1307. Забезпечення виконання спадкового договору

1. На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження.

2. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.

3. Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті.

У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Стаття 1308. Розірвання спадкового договору

1. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.

2. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

116. Момент виникнення права власності. Здійснення права власності.

За загальним правилом, момент набуття права власності за договором пов’язується з переданням майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 334 ЦК).

Переданням майна є його вручення однією особою іншій з наміром перенести право власності. Тобто підставою для цих дій є їх узгодженість, а тому наявність правочину. Самі дії є результатами реалізації правочину.

Правила щодо передачі як умови виникнення права власності свідчать про розмежування зобов’язання (договору) і речового права (власності). Домовленість, що закріплена у договорі, стосується обов’язку продавця в майбутньому передати річ, тобто перенести право власності на неї на іншу особу — набувача. Вони виникають не одномоментно, за консенсуальними право- чинами. Проте ст. 334 ЦК містить і норму, якою закріплюється збіг договору і передачі речей за ним (у випадку нотаріального посвідчення, а також при вчиненні реальних правочинів).

Передачі потребують як рухомі, так і нерухомі речі. Зайвою є передача коли: набувач вже володіє річчю (наприклад, при набутті права власності орендарем, який вже і так тримає цей об’єкт, і тому його передача не потрібна. Схожа ситуація спостерігається при перетворенні юридичної особи, внаслідок чого майно, що належить одній юридичній особі, з її перетворенням на іншу не передається останній, а вважається таким, що їй належить. Наприклад, коли у процесі приватизації державна юридична особа перетворюється на акціонерне товариство); річ, яку відчужує власник, перебуває у іншої особи, і тому фактично власник поступається правом на позов.

Способами передачі є: а) вручення речі як фізичний акт, яким здійснюється перенесення володіння самими речами; б) надходження речі у розпорядження набувача іншим способом — яким без фізичної доторканості до речей надається їх набувачеві можливість вважати їх своїми — вручення складського свідоцтва, коносамента; в) здавання речей на пошту, організації зв’язку перевізникові для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки (ст. 334 ЦК).

Виникнення права власності пов’язується не тільки з пере- данням майна, а й з іншими фактами. Так, право власності на майно за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально (ч.З ст. 334 ЦК). Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (ч. 4 ст. 334 ЦК)

Право власності виникає: за набувальною давністю; зі спли- вом встановленого строку або з моменту державної реєстрації нерухомого майна (абз. З ч. 1 ст. 344 ЦК); при створенні нової речі — у момент її створення, оскільки власника у неї не було, бо не було самого об’єкта права власності до його створення; на но- востворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) — з моменту завершення будівництва (створення майна) (ч. 2 ст. 331 ЦК); з моменту його прийняття до експлуатації, якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації; з моменту державної реєстрації, якщо право власності на нерухоме майно, відповідно до закону, підлягає такій реєстрації; на самочинне будівництво — з моменту набрання законної сили рішенням суду (ст. 376 ЦК).

Набуття права власності пов’язане з його державною реєстрацією.

Ст. 19 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових право на нерухоме майно є правовстановлюючі документи.

При здійсненні права власності особа має дотримуватися меж здійснення права власності.

Загальними засадами меж права власності, що містяться у Конституції (ст. 41), ЦК, інших законах, є наступні: а) встановлення винятково в інтересах загального блага, суспільного інтересу; б) на підставі й у межах закону; в) виходячи з рівності всіх власників перед ними, тобто межі повинні встановлюватися не стосовно окремих власників, а шляхом загального правового регулювання; г) можливості судового заперечування вилучення державою майна; д) справедливої компенсації державою власнику майнових втрат.

Зміст права власносл не виключає наявність у власника й обов’язків. У цьому випадку звичайно говорять про обмеження права власності. Окремим обов’язком власника є тягар утримання майна (ст. 322 ЦК).

Обмеження права власності, право власності як інститут права обмежує волю власника заради інтересів суспільства. З іншого боку — воно надає суб’єкту права власності визначену сферу волі, на яку не повинні зазіхати інші члени суспільства. Обмеження права власності стосуються можливостей мати певні об’єкти на праві власності, здійснювати правомочності власника.

Обмеження щодо об’єктів права власності. Для суб’єктів права приватної власності ст. 325 ЦК передбачає можливість встановлення законом окремих видів майна, які не можуть їм належати. Для суб’єктів публічного права закон також передбачає певні обмеження. Для Українського народу цими обмеженнями є визначення переліку об’єктів, лише на які він має право як суб’єкт права власності (ст. 13 Конституції, ст. 324 ЦК). Обмеження можуть стосуватися й особливостей здійснення права власності на певні об’єкти або особливостей їх використання, що значною мірою є обмеженнями права власності. Зокрема це стосується: національних, культурних та історичних цінностей (ч. 8 ст. 319 ЦК); житлового фонду. Поділ обмежень права власності за підставами їх виникнення: обмеження, що випливають із закону; обмеження, що виникають з договорів; обмеження, встановлені судовим рішенням.