17. Форми та види права власності.

форми власності як:власність Українського народу;приватну власність;державну власність;комунальну власність.

Слід звернути увагу на те, що законодавець не відносить Український народ до учасників цивільних правовідносин, проте визначає його суб’єктом права власності. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Наприклад, бойова зброя, боєприпаси тощо.

Зауважимо, що склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Проте, законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної на юридичної особи.

Суб’єктом права державної власності є держава Україна. Від імені та в інтересах держави України право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Майно, що знаходиться у державній власності, може передаватися юридичним особам публічного права на основі повного господарського відання (державним підприємствам) або оперативного управління (казенні підприємства).

Суб’єктами права комунальної власності визнаються територіальні громади. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Щодо видів права власності, то можна виділити наступні:

право приватної власності:право власності фізичних осіб.право власності юридичних осіб;право державної власності:право повного господарського відання;

право оперативного управління;право комунальної власності:право власності територіальних громад;право спільної власності:право спільної часткової власності;право спільної сумісної власності.

18. Здійснення цивільних прав та виконання цивільних обов’язків.

Цивільне право — це можлива поведінка уповноваженої особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов'язаної особи.

Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти від поняття "цивільне право" у об'єктивному значенні. Суб'єктивне цивільне право належить певній особі, що виступає як суб'єкт цивільних правовідносин. Цивільне право в об'єктивному значенні — це сукупність норм і правил, що діють у сфері функціонування цивільних відносин.

Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти також від правоздатності. Основні відмінності між ними полягають у тому, що правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права і обов'язки; натомість, суб'єктивне цивільне право конкретне і означає наявність точно визначених правомочностей стосовно цілком певних благ. Правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може бути передане іншій особі. Цивільна правоздатність є органічною властивістю суб'єкта цивільних правовідносин, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності певних обставин (юридичних фактів).

Традиційно суб'єктивне цивільне право характеризується через так звану "тріаду" можливостей: 1) можливість поводитися певним чином; 2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб; 3) можливість захисту порушеного права за допомогою суду, державних органів, третейського суду тощо.

Наприклад, власник має можливість здійснювати своє право власності самотужки; при цьому він має право вимагати, щоб інші особи не перешкоджали йому в здійсненні права власності; у випадку порушення його права власності він може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо.

Згідно з ч. 1 ст. 12 ЦК, особа може на власний розсуд як здійснювати своє цивільне право, так і використовувати його частково або не використовувати взагалі.

Під здійсненням цивільного права розуміють реалізацію тих можливостей, які передбачені змістом суб'єктивного цивільного права. Здійснення цивільного права може відбуватися шляхом вчинення як фізичних, так і юридичних дій. Наприклад, власник користується майном (фактична дія), що належить йому, або продає його (юридична дія). Частина 2 ст. 12 ЦК встановлює, що нездійснення особою цивільного права не є підставою для припинення цього права, крім випадків, встановлених законом.

Важливою гарантією здійснення права є презумпція, тобто припущення добросовісності та розумності дій того, хто має це право. Така презумпція діє до того часу, поки інше не буде встановлено рішенням суду. Отже, щодо кожної особи, яка має цивільне право, передбачається, що вона сама здатна визначити призначення цього права, доцільність та характер його здійснення. При цьому "добросовісність" має трактуватися як категорія моральна, що відображає врахування особою інтересів інших учасників цивільних відносин, публічного інтересу тощо, а "розумність" як категорія інтелектуальна, що передбачає адекватність оцінки особою цінності певного цивільного права, доцільності своїх дій, наслідки здійснення або нездійснення цивільного права.

Цивільний обов'язок — це вимога до суб'єкта цивільного права діяти (або не вчиняти дій), забезпечена можливістю правового примусу до належної поведінки. Як цивільне право описують через тріаду можливостей, так і цивільний обов'язок може бути охарактеризований через аналогічну "тріаду вимог". Вона полягає в тому, що: 1) поведінка зобов'язаної особи окреслена вимогами норми права; 2) поведінка зобов'язаної особи окреслена вимогами уповноважених осіб; 3) поведінка зобов'язаної особи у випадку невиконання цивільного обов'язку забезпечується вимогою (присудом) суду виконати цей обов'язок.

Розрізнюють обов'язки активного і пасивного типу. Обов'язок активного типу полягає у вимозі до зобов'язаного суб'єкта здійснити ту чи іншу дію (дії). Невиконання ним цих дій спричиняє застосування санкцій, передбачених законом або договором. Обов'язок пасивного типу ґрунтується на вимозі дотримуватися правової заборони на здійснення певних дій, що забезпечується можливістю застосування правових санкцій. Така заборона може бути прямою або такою, що мається на увазі. Пряма заборона, наприклад, має місце, коли йдеться про обов'язок наймача житлового приміщення не порушувати правила користування приміщенням, правила співжиття і т. п. Заборона, що мається на увазі, випливає з самої суті відносин. Наприклад, з права власності випливає обов'язок пасивного типу для всіх третіх осіб — не порушувати права власника. Пряма заборона звичайно має місце у вже існуючому зобов'язанні (правовідносинах). Заборона, що мається на увазі, може бути як у правовідношенні, що вже існує, так і слугувати правовстановлюючим, правостворюючим тощо юридичним фактом.

Критеріями виконання цивільних обов'язків і підставами звільнення від них слугують умови договору і акти законодавства. Причому договір вказано першим, що свідчить про надання йому переваги (у тих випадках, коли він існує) перед нормами законодавства: спочатку мають бути з'ясовані умови договору, а якщо цього недостатньо, — то слід звернутися до актів цивільного законодавства.

3 Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальності, які встановлені договором або актами цивільного законодавства.Засоби заохочення можуть бути встановлені у договорі у вигляді позитивних стимулів (надбавка до суми платежу за дострокове виконання роботи, виплата премії за високу якість виконаної роботи або наданої послуги тощо). Однак на практиці стимулом до виконання обов'язків частіше слугують міри відповідальності або інші засоби "негативного впливу" на зобов'язану особу, що одночасно мають мету захисту інтересів уповноваженої особи