18. Слово о законі і благодаті митрополита Іларіона – жанрово-стильові ознаки

«СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ», Слово «О законі... і о благодаті... і похвала кагану нашему Владимиру» — визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «С.» стверджує самостійність київської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «С.» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн. Центральну частину «С.» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Автор «С.» не тільки представник політ. прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «С.» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «С.», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона і Саву Сербських

"Слово про закон і благодать" має тричастинну побудову. Торкнувшись спочатку теми вселенського значення християнства, взаємозв'язків Старого та Нового заповітів, "закону" і "благодаті", автор послідовно розвиває основну ідею про рівноправність народів у духовному житті. Він доводить, що народу Русі не потрібна опіка Візантії, це новий народ, якому належить майбутнє. Далі, поступово звужуючи тему, автор переходить до другої частини "Слова" — руського християнства. Він особливо підкреслює, що Русь отримала християнство не від греків, які нібито просвітили "варварський народ", а за власним бажанням свого видатного діяча — "рівноапостольного" князя Володимира. Так автор переходить до третьої частини твору — похвали Володимиру Святославичу і продовжувачу його справ Ярославу Мудрому. Іларіон порівнює справи Володимира з діяннями візантійського Імператора Константина і його матері Олени, за яких християнство стало державною релігією Візантії. На думку Іларіона, однакові діяння вимагають однакового шанування. Цим самим автор підготовляє ґрунт для канонізації Володимира, з ім'ям якого пов'язано введення християнства на Русі. У наявності місцевих "святих" він вбачає одну з умов незалежності і давньоруської церкви, що в період середньовіччя дорівнювало державному суверенітетові. У похвалі "великому кагану" Володимиру патріотичний пафос Іларіона сягає найвищого напруження. Його патріотизм виявляється не тільки стосовно Руської землі, яка "вЂдома и слышима єсть всЂми четырми конци замли" , "славного града Кыєва... величеством сияюща", а й до руських князів-язичників, попередників Володимира. Він називає Святослава та Ігоря — князів, які свого часу уславилися хоробрістю та мудрістю і яких пам'ятають і шанують дотепер 14. Продовжувачем "славних" справ Володимира автор вважає Ярослава Мудрого і складає йому подяку за будівництво та оздоблення Софійського собору, оборонних споруд навколо Києва, зведення Золотих воріт з надбрамною церквою Благовіщення: "иже дом божій великый святый єго премудрости създа.. всякою красотою украси, златом и серебром и каменіємь драгыим и сосуды честными, яже церкви дивна и славна всЂм окружним странам, яко же ина не обрящется во всемъ полунощи земнЂмь от востока до запада и славный град твои Кыєв величеством яко вЂнцем обложил"