9. Анкетування та бесіда як методи наукового пізнання.

Бесіда.

Як допоміжне джерело фактів при проведенні психологічних досліджень використовують групу методів опитування, до якої належать бесіда, анкета, інтерв'ю та ін. Усі вони мають один спільний недолік — значну суб'єктивність одержаних результатів.

Бесіда — метод збирання фактів про психічні явища в процесі безпосереднього спілкування за спеціально розробленою програмою.

Її мета полягає у здобуванні необхідної інформації з відповідей співрозмовника на заздалегідь підготовлені запитання. Характер, повнота і глибина одержаних у процесі бесіди відомостей значно залежать не тільки від змісту та форми запитань, а й від особливостей міжособистісних стосунків, які встановлюються при цьому. Тому співрозмовник повинен відчувати, що його розуміють і доброзичливо ставляться до нього.

Основні вимоги до бесіди як методу:

а) гнучка программа бесіди

б) спеціальний соціальний довірливий контакт психолога з суб'єктом дослідження;

в) бесіда не повинна перетворюватися в усну анкету, питання треба ставити природно, враховуючи контекст спілкування;

ґ) ставити питання в непрямій формі, провокуючи суб'єкта на вільні міркування (наприклад, "Якби ви...?", "Як ви думаєте..?", "Що ви вважаєте за потрібне сказати про вашу професію школярам?" тощо);

е) хід бесіди треба фіксувати, документувати (якщо можна, то записувати на магнітофон; протокольно — мова суб'єкта повинна фіксуватися дослівно, без найменшого редагування — "фотографічно");

Анкета.

Анкета дає змогу зібрати матеріал, що стосується характеру, змісту, спрямованості думок, оцінок, настроїв людини.

Анкетування — метод збирання фактів на основі письмового самозвіту досліджуваних за спеціально розробленою програмою.

Анкети поділяють на закриті та відкриті. У відкритій анкеті досліджуваний сам формулює відповідь на поставлене запитання, у закритій — вибирає одну із запропонованих. Відкриті анкети більш інформативні, але складніші під час оброблення матеріалів. Недоліком анкет є певний суб'єктивізм одержаних відповідей і неможливість перевірити щирість респондентів.

10. Експериментальні методи. Природний (польовий) експеримент. Моделюючий експеримент. Лабораторний експеримент.

Експеримент (лат. experimentum — проба, дослід) — метод збирання фактів у спеціально створених умовах, які забезпечують активний прояв необхідних психічних явищ.

Експериментатор сам моделює ситуацію дослідження, може змінювати її у процесі експерименту, а за необхідності провести його повторно.

Експеримент як метод психологічного дослідження має чотири етапи.

1. Теоретичний етап дослідження (постановка проблеми). Визначаються проблема і тема дослідження; обираються об'єкт і предмет дослідження, а також формулюються експериментальні завдання і гіпотеза дослідження.

2. Методичний етап дослідження. Здійснюється розробка методики експерименту і експериментального плану.

3. Експериментальний етап. Здійснюється безпосереднє створення експериментальної ситуації, спостереження, керування ходом експерименту та вимірювання реакцій досліджуваних.

4. Аналітичний етап. Здійснюється кількісний аналіз результатів (математична обробка), наукова інтерпретація фактів, формулювання нових наукових гіпотез і практичних рекомендацій.

Природний експеримент. Грунтується на керуванні поведінкою досліджуваних за умов повсякденного життя шляхом введення низки чинників, що впливають на їхню поведінку й контролюються дослідником. Самі по собі умови не містять у собі чогось штучного, незвичного для перебігу явищ повсякденного життя. Замість того, щоб переводити досліджуване явище в лабораторні умови, дослідники намагаються врахувати вплив і підібрати природні умови, що відповідають їхнім цілям. Природний експеримент має особливе значення в ситуаціях, коли необхідна повна необізнаність його учасників із тим, що їх вивчають, що створена ситуація є експериментальною, бо результати можуть бути спотворені.

Лабораторний експеримент — це дослідження, проведене у штучно створених умовах (у лабораторії). На відміну від природного експерименту він передбачає організацію досить незвичної для досліджуваних ситуації. В умовах лабораторного експерименту досліджуваний знає, що його вивчають, але, як правило, не має інформації про характер завдань, які розв'язує дослідник в експерименті.

Використання методу лабораторного експерименту дає досліднику чимало переваг, зокрема можливість уникнути побічного впливу, наприклад, шуму; Використання спеціальних приміщень, тренажерів дає також змогу моделювати реальні умови, які у повсякденному житті рідко зустрічаються або недоступні для спостереження (експериментальні, стресові ситуації).

Формуючий експеримент. Його своєрідність полягає в тому, що одночасно він є засобом дослідження і засобом формування досліджуваного явища. Для формуючого експерименту характерне активне втручання дослідника в досліджувані ним психічні процеси.

Цей метод спирається на конструювання і переконструювання нових програм виховання та навчання і способів їх реалізації. Таким чином, формуючий експеримент виступає методом експериментального розвиваючого виховання і навчання дітей.

Загальною вимогою для проведення експерименту є виокремлення експериментальної і контрольної груп, щоб результати дослідження можна було порівняти з певним еталоном.

11. Психологія як наука про душу. Психологія як наука про свідомість. Психологія як наука, що вивчає факти, закономірності, механізми психіки. Психіка як сума елементарних процесів свідомого досвіду.

Розуміння психології як науки про душу охоплює найбільший її період.

Гілозоїст Геракліт душу («психею») вбачав в образі іскри космосу - «вічно живого вогню», тому він говорив: «Пізнай самого себе».  Термін «логос», який увів Геракліт і який вживають донині, має тепер чимало значень. Але для древнього філософа він означав закон, за яким «усе тече», явища переходять одне в одне.  Тому осягати себе (свою Психею) - значить заглиблюватися в закон (Логос), який додає вселенському перебігу речей виткану із суперечностей і катаклізмів динамічної гармонії.

Свій внесок у розуміння психіки зробили філософи, яких називали софістами.  Софісти на перше місце ставили не пошуки природної «матерії» (вогненної, атомної тощо), а мову і мислення, як засіб маніпулювання людьми. У зв´язку з цим було докладно обговорено прийоми логічних міркувань, будову мови, характер відношень між словом, думкою і предметами.

Давньогрецький філософ Сократ радив звернутися до внутрішнього світу людини, її переконань і цінностей, до вміння діяти згідно з розумінням кращого. Сократ довів нероздільність мислення і спілкування (діалогу). Він був майстром усного спілкування. З кожною людиною, яку зустрічав, розпочинав бесіду, щоб змусити її замислитися над тим, як безтурботно вона вживає слова. Згодом почали говорити, що тим самим він став піонером психотерапії, мета якої - за допомогою слова оголити те, що приховано за покривом свідомості.

Подальший розвиток поняття душі відбувався через виокремлення в ній різних «частин» і функцій. Через багато сторіч версія про взаємодію трьох компонентів, які утворюють особистість як динамічну, яку роздирають конфлікти, сповнену суперечностей структуру, відновиться в психоаналізі З. Фройда.

Душа, за Аристотелем, - це не самостійне єство, а форма, спосіб організації живого тіла. 

Психологія як наука про свідомість.

Завдяки Декарту відбувся поворот у понятті про «душу», що став опорним для наступного розділу в історії формування предмета психологи. Відтепер цим предметом стає свідомість.

За Декартом, «началом усіх начал» у філософії та науці є СУМНІВ. Потрібно сумніватися в усьому - природному і надприродному.

Розвиток психіки відбувається завдяки тому, що з простих ідей формуються складні. Усі ідеї постають перед судом свідомості. «Свідомість - це сприйняття людиною того, що відбувається у її власній думці». Вважали, що об´єктом свідомості слугують не зовнішні об´єкти, а ідеї (образи, уявлення, відчуття тощо), якими вони є з «внутрішнього погляду» суб´єкта, який спостерігає.

З цього постулату виникло розуміння предмета психології: відтепер на місце предмета претендували явища свідомості. 

Психологія як наука, що вивчає факти, закономірності, механізми психіки.

Психологічна наука має своїм предметом:

а)      факти психічного життя людини, у яких можна виокремити:

-      психічні процеси. Вони засвідчують, що у внутрішньому світі людини психологічні «події» розгортаються в часі.

-      психічні стани. Засвідчують, що психічні явища можуть бути певний час порівняно стійкими (радість, смуток, утома, хвилювання, стрес тощо);

-      психічні властивості. Виявляють у внутрішньому світі особистості стійкі утворення, що зберігаються тривалий час, можливо, навіть усе життя (темперамент, характер, здібності, нахили тощо);

б)      закони психіки. Вони пояснюють факти, виявляють причинно-наслідкові зв'язки між психічними явищами, психологічну структуру станів, процесів, властивостей, їх становлення та розвиток;

в)      механізми виникнення та функціонування психіки. Ними, наприклад, є константність сприймання, що пояснюється взаємодією осей очей; фізіологічна основа психічних явищ - діяльність кори головного мозку; передавання від людини до людини емоцій шляхом психічного зараження в ситуації паніки; пізнання людини людиною (через уподібнення себе до іншого, співпереживання, стереотипізацію та ін.).

Предмет психології ніколи не був постійним. Він трансформувався шляхом розширення власних меж, діалектично змінюючи свою сутність, навіть до протилежної. Тривалий час психологи вивчали тільки внутрішній стан та душу людини або тільки її свідомість чи поведінку (те, що виражене ззовні). Із позицій феноменології (напряму у філософії), предметом психології є «чиста психіка», чистий досвід, незалежний від умов.

Нині психічне розглядають як внутрішнє, суб'єктивне, ідеальне буття внутрішнього світу людини.

Отже, психологія не тільки пояснює внутрішній світ, а й з'ясовує закономірності і механізми психіки, взаємодії індивіда як суб'єкта зі своєю психікою та іншими людьми.

Психологія недостатньо вивчає досвід конкретного людського буття, в якому проявляються психіка та особистість.

У своєму функціонуванні психологія розв'язує такі проблеми:

-      психофізіологічну (відношення психіки і мозку; відношення мислення і діяльності нервової системи як відношення психічної функції до її органу);

-      психосоціальну (залежність психіки людини від соціальних умов її життя);

-      психопрактичну (становлення, розвиток і прояви психіки людини у процесі її практичної діяльності, спілкування, пізнання світу, самопізнання);

-      психогностичну (адекватність пізнання світу людиною; взаємозв'язки між чуттєвим і раціональним у психічних образах предметної дійсності тощо);

-      психодуховну (взаємозв'язки між духовною та психічною сферами людини).