Висновок до розділу

Творчість Григора Тютюнника була досліджена багатьма критиками, літературознавцями зокрема, В. Шевчуком, А Шевченко, М. Стеблиною, П. Засенко, В. Іваненко, В. Яворівським та ін. Ці науковці намагались проникнути в душу митця, зрозуміти стильові особливості його прози, художню деталь, роль минулого і сучасного в творчості Тютюнника. Варто зауважити, що значну роль в житті митця відіграло тоталітарне суспільство, у якому він жив.

Письменник завжди гуманно ставився до усіх своїх героїв, хоч у його творах немає авторських коментарів, ліричних відступів. Кожен образ він виношував у душі і думках, тож не міг його не любити. На цьому акцентують увагу дослідники.

Валерій Шевчук зазначав, що письменник часто творить образи з реальних людей та використовує автобіографічні моменти. Олесь Гончар відзначав тісний зв’язок письменника з народом, досліджував новелістичну майстерність та мову Тютюнника.

В. Іваненко виділяє новаторство письменника у галузі змісту та акцентує увагу на стислості виражальних засобів, щільності письма. І. Дзюба зосереджує увагу на творчій манері письменника.

Отже, науковці високо оцінюють творчість Григора Тютюнника, майстерність його письма, внаслідок чого українська література поповнюється новими відкриттями у сфері дослідження Тютюнника, як письменника, неперевершеного майстра слова.

Розділ 2. Гуманістичне осягнення світу в повістях та оповіданнях письменника

2.1. Автобіографічні повісті Гр. Тютюнника

В українському письменстві 60-80-х років минулого століття спостерігаємо численні спроби відображення трагічних подій Другої світової війни «дитячими очима», осмислення долі й психології дитини за добу воєнного ли­холіття, адже в літературу прийшло покоління письменників, які самі дітьми пережили війну: Віктор Близнець, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тю­тюнник... Тож цілком природно, що в багатьох їхніх творах утверджується думка про не­сумісність дитинства й війни.

«Для дітей війни, що постають у прозі сімдесятих років, справжнім героїзмом, який потребував напру­ження всіх їхніх душевних сил, була сама здатність відстояти себе як особистість, зберег­ти внутрішню цільність, щедрість на добро, а не зло», – зазначає В. Агєєва.

Чимало творів Гр. Тютюнника перебуває в силовому полі теми дитинства й війни. Про дітей у творчості письменника згадуватиме й Біленко В. [5, с. 87-100]. Про себе та про своїх ровесників, дітей війни розповість письменник у повістях «Климко», «Облога», «Вогник далеко в степу» [24, с.152].

Одним із найбільших художніх досягнень прозаїка в цій темі є повість «Климко», заґрунтована на автобіографічному матеріалі. Письменник ви­користовує зокрема спогади яро «важку одіссею» (Б. Олійник) – своє повернення пішки з Донбасу на Полтавщину по окупованій німцями території 1942 року. Звісна річ, не все пережите тоді «вмістилося» у сюжетний каркас твору, та Тютюнник і не прагнув до цього. Го­ловне для прозаїка – звеличення людського до­бросердя, щирості й сили духу, що її виявляє дитина, осмілившись на мужній вчинок – роз­добути хоча б торбинку солі аж під далеким Слов'янськом. У творі відсутній опис бойових дій. Війна є емоційним тлом, що супроводжує зображення дитини, у долі якої віддзеркалила­ся трагічна доба.

Вразливість до біди ближнього, невідступність у досягненні мети, бажання все зрозуміти – це визначальні риси характеру хлопця. Події війни, несприятливий збіг обставин впливають на зовнішній бік буття, на свідомість, психо­логію дитини, але жодною мірою не можуть переінакшити її високошляхетну «першоосно­ву». Симптоматично, що аналогічну ідею мож­на простежити у творчості Є. Гуцала (оповідання «Образ матері», повість «У гаї сонце зацвіло» тощо).

З психологічною переконливістю Тютюн­ник розкриває внутрішній світ Климка, який по-своєму дивився на людей і природу. Його життєві спостереження характеризуються об­разністю і художньою асоціативністю. Ось як, приміром, підліток сприймає паровоз: «І знову поїзд рушав, помалу, навпомацки долаючи ніч та посвистуючи тоненько хтозна й до кого. Дядьків ФД так не їздив. Він пролітав станцію, як ураган. І Климко, зачувши його потужний лицарський гудок ще за семафором, ледве встигав вискочити з барака, щоб помахати дядькові Кирилові і побачити, як він усміхається йому і махає рукою, а білява хвиляста чуприна в'ється на вітрі. То був веселий і мудрий паровоз... Він міг мчатися, по-молодецьки жбурляючи шапки сивого диму під ва­гонні колеса, а міг нищечком, як довга чорна щука, підкрастися під самісінький барак, по­ставити на землю дядька Кирила із залізною скринькою в руці, потім гучно зачахкати тру­бою, мовби зареготівши, і задки швидко поко­титися на станцію» [48, с. 223].

На своєму важкому, небезпечному шляху головний герой твору зустрічає справді світлих людей. Йдеться про беззахисну дівчину на ба­зарі, яку Климко, рятуючи від поліцаїв, нази­ває сестрою, шевця, що подарував хлопцеві че­ревики, тітку Марину, готову замінити йому матір... Стримана, без зовнішніх ефектів мане­ра повістування значно посилює передчуття невідворотного трагічного зламу долі героя. Климко гине, рятуючи в останні хвилини свого життя іншу людину. Передсмертний зойк хлопця, за словами А. Шевченка, «...громом пролунав на весь світ. Як реквієм по загубле­ному юному життю і як прокляття війні» [38, с. 115].

Повість «Вогник далеко в степу» Гр. Тю­тюнник присвятив одноліткам Климка, яким поталанило вижити у тій страшній війні. «Письменник наче стомився від безперервних страждань своїх юних героїв – разом з ними – од надміру тягаря, кинутого історичною до­лею на їхні слабосилі плечі, на їхні незахищені серця. І він звернувся до тієї сили, що допомог­ла народові витримати найтяжчі випробуван­ня - сили взаємодопомоги, дружби, милосер­дя... тут діти є діти, а дорослі є дорослі; старші, кожен відповідно до своїх можливостей і міри духов­ної щедрості турбується про молодших. Твір намічає, сказати б, перспективу торжества гар­монії в цьому житті»,- читаємо у Л. Мороз [34, с. 73].

Як відомо, характерні ознаки певного істо­ричного періоду зчаста викристалізовуються у, здавалося б, непримітних деталях, які письмен­ник повинен художньо синтезувати, узагальни­ти. Тютюнникові це цілком вдалося: з повісті постає виразна картина життя повоєнного ук­раїнського села, показується процес духовного становлення тогочасного юнацтва – дітей війни. Повість сприймається не як спеціально написаний художній твір, а швидше як сповідь Майстра перед читачем.

Життя повоєнних «ремісників» Тютюнник пізнав на власному досвіді. Тому, очевидно, розповідь про їхні будні, про те нове, що відкрило їм училище, про щирість стосунків з ровесниками й перше юнацьке кохання ведеть­ся ним у своєрідній ліричній тональності. Повість складається ніби з окремих епізодів, об'єднаних постаттю Павлентія – доброго, щи­рого, безпосереднього підлітка-сироти, який, подолавши чималі труднощі, наполегливо здо­буває професію слюсаря-інструментальника. Він один з тих, кому за іграшки були протитан­кові німецькі міни, хто босоніж ходив по льо­ду, бо в сім’ї були одні чоботи на всіх, хто був щасливий, маючи в училищі казенну форму і щоденно сімсот грамів хліба. Проте це не знищило в хлопцеві, у його друзях високої моральності, оптимізму і якогось неповторно поетичного світосприйняття. Тому вони так трепетно до­глядають за могилою загиблого у їхньому селі бійця, вміють веселитися і навіть наділені здатністю помічати, що в неділю місяць світить по-особливому, небуденно... Звучить у повісті й гімн любові – такому знайомому і завжди новому почуттю, якого людина потре­бує все життя.

Тонко відчуваючи поезію першого кохання, відмовившись від спрощеного показу пережи­вань своїх юних героїв, Тютюнник захоп­люється багатством їхніх світлих душ.

З особливою теплотою змальовує прозаїк епізодичний образ мачухи Павлентія Ялосовети, простої селянки. Але у цій звичайній лю­дині є така тепла, така зворушлива людяність, цілий космос душі, що сповнює й нас своїми почуттями. Героїня говорить про те, що всі люди красиві, як добрі. У цьому – вона сама, її життєва позиція, суголосна позиції авторській.

Відомий критик і літературознавець Ана­толій Шевченко, який особисто знав Тютюн­ника, пригадує: «...Григір дуже любив майст­рових людей... Бо й сам був навдивовижу умілим, до всякого діла удатним чоловіком. Міг полагодити автомашину, зварити смачний борщ, одремонтувати квартиру... Я вже не ка­жу, що він знався на всіх сільськогосподарсь­ких роботах – сіяти, косити, молотити, в'язати снопи, скиртувати...». Та все ж головною справою його життя було письменство. І цю справу Майстер робив чесно і відповідально [11, с. 25].

У 1969-му Тютюнник опублікував у збірці з ніжною назвою «Деревій» трагічну повість «Облога», якою гідно вшанував пам'ять безвинно загиблого батька і всіх своїх земляків, чиї долі обірвано там же. І зазирнув на саме денце душі, яка витворювалася серед тих трагедій, що їх збагнути чи навіть до кінця відчути ще не могла, але й не могла не зазнати певної деформації.

Щоденник Тютюнника доносить до нас за­дум 1961 року: «Треба написати повість про хлопчика років 11–12. Війна. Каліцтво і запізнілий розвиток. Писати від «Я». Епіграф із Твардовського». Такий сюжет міг би бути вра­жаючим, але значно меншими були б можли­вості узагальнення, осмислення (тим більш, коли розповідь від першої особи, а особа запізнілого розвитку). А душу ж пекли, мучили спогади з раннього дитинства... Сюжетну осно­ву повісті «Облога» складають мандри двана­дцятирічного Харитона.

«По смерті бабусі, – на перших же сторін­ках повідомляє читачеві хлопчик, – хотіли ме­не в патронат забрати. Вже й хату в колгосп одписали, і образи голова сільради познімав, а тут – війна...» [47, с. 110]. Лаконізм стилю письменни­ка, виразність кожної деталі видно із цих двох фраз, за якими величезний зміст, гірка правда дійсності. Кому й навіщо знадобилося відніма­ти хату в сироти, – хіба колгоспники не мали житла? Скоріше то звичка місцевих чиновни­ків швиденько прибирати до рук усе, що «по­гано лежить»; та й навіщо утруднювати свій законсервований паперами мозок думкою про те, що хлопчина дорослий, не так роками, як характером – це одразу помітив розум­ний чоловік) за кілька років стане повносилим колгоспником, а ці ж кілька років доведеться йому допомагати... Мабуть же, й не для сіль­радівського музею познімано образи – най­більша окраса хати, в якій були ще рушники роменські з червоними начосами, скриня, жерд­ка, піч, сволок жовтий і на ньому хрест, випа­лений дідусем. Бідно, але охайно і з додер­жанням стародавніх традицій жила сім'я, у якій були і дідусь, і мати, й батько (сволок жовтий – видно, свіжий, ще пахнув живицею; про батька-теслю мова окрема).

Щасливе життя з батьком і матір'ю нама­льоване в сонячно-теплих тонах, з усією силою любові й ніжності, на які тільки був здатен письменник, – і вкрай лаконічно. Причому ставлення хлопчика до матері складне, навіть у посмішці її він здатен уловити щось непри­ємне (вона каже батькові: «Живицею від тебе тхне, як від покійника...»). Головна об'єднуюча сила у цій сім'ї – батько, чоловік працьовитий і добрий, урівноважено-розсудливий. Не ви­падково Харитон, аби подолати «почуття не­певності, тривоги, очікування чогось страшно­го», – пригадує «свої давні радощі»: як тато приніс їжака, іншого разу – кавун, як тато всміхався й називав кавун королівською коро­ною, як тато стриг, купав його... Врізалась йо­му у пам'ять і розповідь дядька Марка про художню натуру простого теслі, який міг, зна­йшовши пташину пір'їну, дивуватися її доско­налості.

У повісті «Облога» досягнуто найвищої міри концентраці художнього змісту, за якої бук­вально кожне слово містить у собі так багато, викликає в уяві цілий потік думок, асоціацій. (А є ж і такі художники слова, – і непогані, й високоталановиті, – в котрих такий потік і становить тканину їхніх творів).

Лаконізм твору просто вражає. На кількох сторінках дати уявлення і про характер, і про масштаби воістину всенародної трагедії, і про сприймання її найрізнішими людьми (тут і потерпілі, і вцілілі, і діти, й старі люди, й мо­лодші) – таке по силах лише великому май­строві. До всього цього (рука не підіймається написати слово «тема») Гр. Тютюнник звертав­ся неодноразово у своїй творчості. А тут сказати про загибель репре­сованого Харитонового батька необхідно для того, щоб віднайти наскільки можливо в ме­жах цієї невеличкої книжки, витоки характеру героя, простежити, які життєві враження фор­мували його душу й задавали той тон, на який вона у подальшому й відгукувалась найперше. З'ясувати, зокрема, основи тієї самотності, яка поступово заполонювала все єство хлопця, а згодом, розростаючись під виливом нових ситуацій, стала визначати й емоційний світ йо­го, і кут погляду на життя. Реалізм письмен­ника утримує від аналогій з казкою, та й ску­тість серця його героя зовсім іншого характе­ру, ніж крига у серці Андерсенового Кая, але ж «відтавання» обох почалося від зустрічі з без­оглядною добротою й самовідданістю; сувора дійсність робить неможливим і безхмарний казковий фінал – через розпач Харитона від загибелі Калюжного до радості «із слізьми на очах». А сльози ж не туман, вони приносять певне полегшення й навіть, буває, прояснюють перспективу.

Харитон ще зовсім маленький (дядько Мар­ко біжить за валкою з заарештованими, ухо­пивши його на руки). Зітхання батькових дру­зів – «Струмент добрий, у золотих руках був...», «Хто ж мене тепер підстриже, га?» – украй стримані. Та дитина має настільки чут­ливе серце, що раптом доходить правильного висновку: «Аж тоді я зрозумів, що тато не просто поїхав кудись, що його вже не буде, мабуть, ніколи, уткнувся обличчям у ба­бин (не у материн! — теж не випадково) фартух і заплакав...» [34, с. 75]. Через певний час виникає недовіра до матері, в поведінці якої хлопчик відчув зміни, хоч і раніше не був схильний сприймати її за ідеал, оскільки вона, як здавалося Харитонові, завжди дивилася на людей трохи через плече. (Це вже явно голос не дитини, але вплетене у розповідь про сон, яка імовірно йде від автора й тому сприйма­ється природно). Він не розумів, що трапилося, однак горнутися до мами з тою легкістю й до­вірою, що раніше, перестав. Помічає навіть, як почервоніла мати і як здригнулася її рука на підозріле бабусине запитання, чи не у гості вона йде.

Є, втім, відмінність у зображенні матері в спогадах, де Харитон намагається певним чином витворити чи хоч пом'якшити образ її, – та у його снах, де він імовірно постає більш об’єктивним, («...зав'язали мені світ сво­їм арештантом... Я ще жить хочу...» і т. ін.). Адже сни дитини ближчі до реальності, ніж сни дорослої людини, ускладнені всілякими додатковими враженнями.

Недитячим прозрінням є цей переповнений болем, мукою сон. У ньому є прекрасні реалістичні портрети батькових дру­зів. Сон сповнений багатозначної, символіки: тут і обважнілі від щедрого нектару бджоли, які гинуть, невмовкне тривожне "бамкання" давно онімілих дзвонів, прощальні голоси яких хлопчик чув коли їх поскидувано з дзві­ниць, і підпалені божевільною бабою Палазею копиці, які посунули на село і вже над ни­ми кружляли не лелеки, а червоно-гарячий півень з жариною у дзьобі. Тільки в поета могло такими образами відгукнутися серце на ті трагедії, яких зазнав його народ у 30-і роки і які передували новим трагедіям воєнного часу.

Але найвагоміше художнє передбачення містить образ батька, яким несподівано явився він Харитонові: «Він стояв під берестком посеред нашого двору, притулившись до нього широкими плечима та склавши руки на грудях, і дивився на повінь байдужими напів­заплющеними очима – там слалися чорні над прозорим розливом дими і гоготіло полум'я» [47, с. 115].

«...Тільки пам'ять залишається... пам'ять... як вишневий цвіт», – занотував колись у своєму записнику Григір Тютюнник. Справді, непо­вторним дивоцвітом живуть у нашій пам'яті його правдиво-схвильовані твори, що, мов живі, промовляють до розуму й серця кожного читача [37, с.39].

Проза Тютюнника, що постала з глибин на­родного досвіду, засвідчує оригінальність і непересічність таланту письменника. Через те без вдумливого прочитання і осмислення творчого доробку прозаїка наші уявлення про вітчизня­ну літературну історію другої половини мину­лого століття, наші судження про неї будуть неповними.

Тож варто наголосити на тому, що Григір Тютюнник написав твори, які стосувались його життя, переживань, почуттів в дитинстві. І хоч герої творів – діти, проте з стійкою і загартованою юною душею та життєвою позицією.