Націоналізм

Найбільш досконалою соціологічною типологією націоналізму вважається схема, запропонована К. Симонс-Симоналевичем — американським ученим польського походження. К. Симонс-Симоналевич досить критично оцінив типології націоналізму, представлені істориками, зокрема, К. Гейзом та Г. Коном. Найбільшим недоліком цих типологій він, як і більшість критиків, вважав моралізаторський підтекст та «ідеологічність» їхніх конструкцій, недостатню чіткість запропонованих ними категорій.

Розробляючи власну типологію націоналізму, К. Симонс-Симоналевич зосередив увагу виключно на відповідних рухах, при цьому наголошуючи на ідеологічній нейтральності свого підходу: націоналізм, за Симоналевичем, не може бути ані «гарним» чи «поганим», ані «демократичним» чи «тоталітарним» тощо. Націоналізм для нього — це «дійова солідарність (єдність) групи, яка претендує на те, щоб бути нацією і прагне оформитися в державу» .

Вчений вважав, що треба відрізняти націоналізм більшостей (який фактично представлений державою і політичними партіями і діє як чинник міжнародної політики) і націоналізм меншостей, які виборюють право на культурне і політичне визволення. Останній є реакцією на нерівноправний статус цих меншостей. Саме націоналізм меншостей і варто вважати справжнім націоналістичним (національним) рухом, тоді як перший із них узагалі виключається з самої категорії «націоналізм», оскільки вже не є, власне, рухом.

Націоналістичні рухи, у свою чергу, існують у двох іпостасях: 1) рухи меншин, основною метою яких є самозахист, самозбереження національної спільноти; 2) визвольні рухи — головним завданням яких є досягнення незалежності. Відповідно, кожен із цих двох типів має власні градації, які відображені у такій схемі:

Типологія націоналістичних (національних) рухів за К. Симонс-Симоналевичем ⁹⁴

/

2) Визвольні рухи:

а) Реставраторські (Польща, Угорщина);

б) Рухи за відродження (фінни, фламандці, каталонці);

в) Етнічні (сомалійці, кікую, латиші);

г) Автономістсько-сепаратистські (США, Латинська Америка, сибірські козаки);

д) Антиколоніальні (Конго, Бірма, Індія, Пакистан);

є) Нативістські (ріфи, дагестанці).

У першій категорії традиціоналістські рухи спільні в одному — у прагненні зберегти свою культурну ідентичність, самобутність, зберегти власну спільноту як культурний, етнічний феномен. При цьому ізоляціоністи прагнуть зберегти себе боротьбою за автономний статус, за «права меншин», тоді як плюралісти змагаються за збереження своєї культурної автономії шляхом встановлення рівноправних стосунків із панівною групою, відстоюючи свої загальногромадянські права.

Типи націоналізмів усередині другої категорії ґрунтуються на відмінностях в історичному розвиткові і ступені єдності всередині цих рухів. Реставраторські рухи, наприклад, властиві тим націям, незалежне існування яких було перерване, але які спромоглися зберегти власну соціальну структуру, зокрема, національну еліту.

До категорії рухів за відродження належать рухи тих етнічних спільнот, які втратили свою політичну ідентичність (свідомість) на певному етапі історичного розвитку, а їхня соціальна структура деградувала, внаслідок чого етнічна спільнота соціально та інтелектуально була зведена до становища нижчої соціальної верстви. Вони прагнуть відновити престиж власної культури, привести соціальну структуру у відповідність до вимог часу, і відродитися як нація на політичному рівні. Історичні приклади, що їх наводить автор, також стосуються XIX ст.

До категорії етнічних потрапляють рухи тих спільнот, які взагалі не мають історичної традиції, проте їхня внутрішня єдність провокується зовнішніми чинниками, здебільшого тиском інших націй.

Автономістсько-сепаратистські рухи виникають на основі регіональних відмінностей, коли регіональні спільноти, хоча й споріднені з «материнськими», відчувають свою окремішність, яка оформлюється у вимогах автономії, а згодом — відокремлення. США та латиноамериканські держави — це приклади успішних рухів такого характеру.

Назва антиколоніальних рухів досить промовиста, можна лише виділити елемент опозиційності, спротиву в мотивації цих рухів, надзвичайно важливий для забезпечення їхньої внутрішньої єдності.

Нарешті, нативістські рухи постають у даній класифікації як не зовсім «націоналістичні». Вони побудовані, передусім, на племінній, кровній спорідненості, де одним із головних, інтегруючих чинників є ксенофобія, а також на прагненні зберегти цю єдність у боротьбі із зовнішньою експансією.

Типологія К. Симонс-Симоналевича видається справді досить зручною саме в тих рамках, що встановлені її автором. Водночас привертають увагу деякі внутрішні суперечності цієї схеми. По-перше, автор суперечить власному визначенню націоналізму, ігноруючи таку категорію, як рухи меншин, оскільки вони, принаймні за наведеними автором прикладами, здебільшого не прагнуть ані того, щоб бути нацією, ані власної державності. «Насправді, — зауважує Е. Сміт, — їхні вимоги автономії, безперечно, є лише першим тактичним кроком до основної мети — оформлення в націю і державності, але це потребує чіткішого формулювання» . Мабуть, це пояснення Е. Сміта не зовсім відповідає дійсності, принаймні, воно не аргументоване відповідними історичними прикладами.

Водночас типологія К. Симонс-Симоналевича, незважаючи на те, що автор обмежив її націоналістичними рухами, намагаючись відійти від ідеологічних побудов, має надто метафізичний, статичний характер. Один лише приклад — український націоналізм — доводить, що запропоновані К. Симонс-Симоналевичем категорії можна застосовувати щодо одного й того ж руху одночасно. Український націоналізм, як визвольний рух, наприклад, на певному етапі свого розвитку був одночасно і рухом за відродження, і реставраторським (кінець XIX — початок XX ст.), і автономістсько-сепаратистським (українська революція 1917 — 1921 pp.). У 1920 — 30-ті роки в Західній Україні український націоналізм у деяких своїх проявах був реставраторським, сепаратистським, у деяких — антиколоніальним. Можна навести чимало й інших прикладів.

Утім, типологія К. Симонс-Симоналевича залишається актуальною і корисною хоча б уже тому, що вона пропонує певну систему понять, у рамках якої можна вести дискусію. Вона урізноманітнює наші підходи до розуміння проблеми типології націоналізмів і сприяє систематизації емпіричного матеріалу, який дають нам суто історичні дослідження.

Класифікація Макса Гайдмана (1921), якого Л. Снайдер називає «політологом» (political scientist), визначає такі типи націоналізму:

1) Націоналізм пригноблених народів (євреї, ірландці, поляки в Німеччині та Росії XIX ст., греки і вірмени в Оттоманській імперії).

2) Іредентистський націоналізм народів, які прагнуть відокремлення, визволення з-під влади імперій, іноземних завойовників (румуни, серби, болгари, італійці в XIX ст.).

3) Запобіжний націоналізм. Цей тип націоналізму є породженням конкуренції між модерними національними державами. Одна з його домінантних рис — ототожнення економічних інтересів певної держави (які проголошуються життєвими інтересами нації) з національною безпекою. Цей тип націоналізму часто збігається з імперіалізмом. Цілком очевидно, що його поява призвела до глобальних світових конфліктів, результатом яких стали світові війни.

4) Престижницький націоналізм — в основі його системи цінностей — культ славетного минулого, на основі якого наголошується і культивується винятковість певної нації в порівнянні з іншими. Найяскравіші приклади цього типу націоналізму — Action Française, рух британських фашистів на чолі з О. Мослі.

В основу класифікації, яка фактично була взагалі однією з перших типологій, закладений функціоналістський принцип — тип націоналізму визначається за його функціональними можливостями і виявами у політичній практиці. Оскільки типологія припадає на часи, коли виникла Версальська система і було проголошено право націй на самовизначення (визнане провідними державами, принаймні, формально) — автор велику увагу приділив впливові націоналізмів на міжнародні відносини. Можливо, типологія М. Гайдмана була взагалі однією з перших спроб наукової класифікації націоналізмів.

А це коротко по націоналізму……