3. Теорії земельної ренти

Вперше з’ясувати сутність земельної ренти намагалися фізіократи. Вони вважали, що сільське господарство, на відміну від інших галузей, володіє особливою продуктивністю і служить джерелом зростання багатства. Прибуток включався ними до витрат виробництва, а надлишок над останніми вони називали “чистим продуктом”, який, як дар природи, є рентою. Такий підхід, по-перше, ігнорує найважливіше джерело ренти - працю, по-друге, не розглядає ренту в контексті специфічних відносин економічної власності, тобто ігнорує принцип історизму, по-третє, вони вважали ренту надлишком споживчих вартостей, а отже метафізично розглядали її у відриві від товарної та суспільної форми.

Спробу науково з’ясувати сутність ренти зробив А. Сміт. Рента на його думку, визначається надлишком ціни над сумою заробітної плати і прибутку, а тому не впливає на процес ціноутворення, не формує ціну. У даному випадку він розглядає ренту в цілому, не враховує можливість різноманітного використання землі. Водночас він розглядає ситуацію коли ринкова ціна товару знижується нижче природної ціни і землевласники намагаються вилучити з обороту частину землі та використовувати її для отримання більшої ренти, ніж та, яку дає даний дешевший орендар. Внаслідок цього земельна рента виступає як частина витрат окремого товаровиробника, що бере участь у визначенні ціни.

Певною мірою подібно до концепції ренти А. Сміта є теорія ренти Д. Рікардо. Це виявляється в тому, що земля використовується одним способом, внаслідок чого вона визначається ціною, а не навпаки. Хліб, на думку Д. Рікардо, є дорогим не тому, що виплачується рента, а виплата ренти здійснюється через те, що дорогий хліб.

Водночас Д. Рікардо вперше у світовій літературі дав обґрунтування ренти на основі закону вартості. Так, він розглядав ціну товарів як форму заробітної плати, прибутку та ренти, з одного боку, і як різницю, що залишається після вирахування з ціни інших двох складових. Ренту він характеризував як ціну, яку орендар виплачує землевласнику за користування родючою землею і яка є різницею між ринковою ціною продукту землі та витратами на його виробництво разом із прибутком і капіталом. Такі послідовні витрати капіталу, на його погляд, підпорядковані дії закону знижувальної родючості ґрунту, оскільки через зростання кількості населення потрібно все більше хліба і у господарський обіг залучають все менш родючої землі. Тому рента поступово зменшується і досягає нуля у випадку вирівнювання витрат виробництва на останній з ділянок з ціною хліба. Звідси випливає, що зростання ренти можливе лише в процесі переходу від кращих ділянок землі до гірших та поступовим зменшенням продуктивності послідовних витрат капіталу в сільському господарстві, а отже, з подорожчанням продукції в цій сфері. На найгіршій ділянці землі ренти немає, але найбільші витрати праці на ній визначають ціну сільськогосподарської продукції (зокрема, зерна).

Загалом у теорії ренти Д. Рікардо виділяється диференціальна рента 1 за продуктивністю, родючістю та місцем розташування, але заперечується існування ренти на найгірших ділянках землі, яку К. Маркс назвав абсолютною рентою. Диференціальна рента у його теорії є функцією ціни.

Насправді рента може зростати і тоді, коли відбувається перехід від гірших земель до кращих. Причиною цього було те, що вирощеної на кращих ділянках землі сільськогосподарської продукції не достатньо для задоволення скупних потреб суспільства, а отже, треба включати в сільськогосподарський оборот і гірші землі, внаслідок чого найкращих ділянках виникала диференційна рента. Д. Рікардо заперечував існування ренти на гірших ділянках, бо за умови її визнання нібито виходило, що продукти землеробства продаються за вищою від вартості ціною, що не відповідає вимогам закону вартості. У методологічному аспекті цей висновок випливає із нерозуміння ним різниці між вартістю і ціною виробництва.

Крім того, залучення в господарський обіг гірших ділянок землі не завжди супроводжується послідовним зниженням віддачі землі, якщо береться до уваги науково-технічний прогрес у сільському господарстві.

Незалежно від Д. Рікардо німецький економіст І. Тюнен обґрунтував теорію диференціальної ренти на основі вимог закону вартості. При цьому він намагався зробити кількісну оцінку земельної ренти за продуктивністю і розміщенням, а останній різновид ренти розглядав незалежно від того, чи вона отримана за місцем розкошуванням, чи внаслідок рідкісності продукту.

Англійській економіст Джеймс Мілль, будучи учнем Д. Рікардо і ґрунтуючись на теорії ренти останнього, водночас усвідомив, що рента яку отримують на одній ділянці землі, у випадку іншого використання цієї ділянки перетворюється на витрати, які треба оплачувати. Земельна рента, на його думку, має привласнюватися державою, що на практиці означало вимогу націоналізації земель.

Теорія земельної ренти Д. Рікардо критикував німецький економіст К. Родбертус, який виводив земельну ренту із дарової (неврахованої) частини продукту вигляді насіння, яке отримують у процесі власного виробництва. На цю частину в ціні сільськогосподарського продукту припадає прибуток, який капіталіст - орендатор віддає землевласнику будь якої ділянки землі як надлишковий, привласнюючи при цьому звичайний прибуток. Така аргументація збігається з концепцією чистого продукту фізіократів.

Водночас позитивною стороною теорії земельної ренти К. Родбертуса є твердження про наявність ренти, що привласнюється але тими хто її створює; що монополія на землю сприяє зростанню ціни. У такому контексті (про наявність ренти взагалі) можна стверджувати про наявність постійно отримуваної частки доходу з майна, землі, грошового капіталу, що не вимагає від власника цих цінностей будь якої підприємницької діяльності. Тому у сучасній економічній теорії поняття “економічна рента" розглядається як плата за певний ресурс, пропозиція якого є обмеженою. Зокрема, американський економіст Р. Рамелт обґрунтовує теорію підприємницької ренти. У такому контексті можна говорити про привласнення “квазіренти" як цінності найкращого використання специфічних аспектів у теорії, що розробляється американськими ученими А. Алчіанов, Б. Клейном та ін.

Представники неокласичного напряму економічної теорії виділяють іще категорію квазеренти, тобто доходу, отримуваного власником певного фактора виробництва впродовж відносно короткого часу за умов обмеженості пропозиції цього фактора з боку конкурентів зросте, ціна знизиться, і квазерента зникне.