3. Чартизм.

Характер парламентської реформи, як і прийнятий Закон про бідних, наочно показували лідерам робітничих організацій, що британські правлячі кола далекі від думки про полегшення долі абсолютної більшості населення. Вони дійшли висновку, що становище робітників можна поліпшити лише тоді, коли їх представники у парламенті зможуть проводити необхідні для трудящих закони. Проте для того, щоб потрапити в парламент, робітники повинні були мати виборчі права, а отже, головною метою робітничих організацій має стати проведення нової парламентської реформи.

У 1836 р. Лондонська асоціація робітників, яку очолював столяр Вільям Ловетт, виробила своєріднуполітичну програму англійського робітничого руху, в якій було сформульовано шість головних вимог трудящих.

Усі посадові особи, які керують виборами, обираються шляхом загального голосування.Учасники Лондонської асоціації та інших робітничих організацій вирішили подати до парламенту свої вимоги у петиції про Народну хартію (чартер), тому і весь рух за надання виборчих прав робітникам і полегшення становища трудящих дістав назву чартизму. Більшість чартистів вважали, що за прийняття хартії слід боротися лише мирним шляхом, проте серед учасників чартистських з'їздів були і прибічники силових засобів тиску на уряд і навіть збройного захоплення робітниками політичної влади.

Першу петицію чартистів, внесену до парламенту в 1839 р., було відкинуто. Така ж доля спіткала і другу петицію 1842р., яку підписало 3,3 млн чоловік. Англійський уряд не бентежили ні масова підтримка хартії в країні, ні численні страйки і мітинги робітників. У квітні 1848р. чартисти направили до парламенту третю петицію. На цей час лідери чартистського руху, чекаючи на чергову відмову, готувались провести у Лондоні масову маніфестацію, звернутися із прямим посланням до королеви Вікторії з вимогою розпуску парламенту і прийняття робітничої хартії. Проте нерішучість чартистів та урядові репресії звели нанівець всі їхні сподівання. Третю петицію спіткала ще сумніша доля: палата громад оголосила всі підписи сфальсифікованими і взагалі відмовилася її розглядати.

Чартистський рух занепадав. Проте 20-річна боротьба робітників за свої громадянські права і поліпшення становища не пройшла марно. 1847 р. в Англії, в першій з європейських країн, було встановлено 10-годинний робочий день.

 

Утворення германской империи

Война 1866 г. стала решающимшагом к немецкому единству. В августе 1866 г. немецкие государства объединились вСеверогерманский союз. В его состав вошли 22 государства и три свободные города.Через год избран на основе всеобщего избирательного права рейхстаг утвердилконституцию союза.

Во главе союза находился президент,на должность которого всегда предназначался прусский король. Онсосредоточивал в своих руках исполнительную власть. Союзный совет состоял из министрови представителей отдельных государств. Председательствовал в совете союзный канцлер - председательпрусской Совета министров. Эту должность до 1890 г. занимал Бисмарк. Законодательнуюветвь власти олицетворял рейхстаг, избиравшийся на основании всеобщего избирательногоправа. Он имел право законодательной инициативы, но утверждать или отклонятьзаконы мог только президент союза.

 

Большое значение имело установление в северогерманскомсоюзе единой экономической системы: свободы передвижения, единой системы мер ивесов, единого уголовного законодательства .. Это открыло пространство экономической инициативенемецких предпринимателей.

Вот так вместо безнадежно устаревшего Германского союза вцентре Европы возникла национальная немецкое государство - Северогерманский союз.Вследствие этого существенно изменился баланс сил на континенте. Австрия потерялаположение великой державы, что открыло путь к завершению объединения Италии.Новая ситуация создала угрозу потери Францией ее руководящего положения в Европе.Современники рассматривали события 1866 г. как революцию. Эта "Революция сверху" была прежде революцией "железногоканцлера "Бисмарка, его роль в объединении Германии оказаласьчрезвычайно весомой.

За пределами созданной Бисмаркомгерманской государственности оставались южно государства. их суверенитет ревностнозащищал Наполеон НЕТ, который также претендовал на них. "Железномуканцлеру "пришлось вести с императором Франции длительную и изящную игру завлияние на них. Длительная борьба завершилась франкопрусской войной 1870-1871 pp.В результате победы над Франэтой к "Северогерманского союза были присоединены южные государства. 18 января 1871 вЗеркальном зале Версальского дворца былопровозглашено создание Германской империи. Прусский король сталИмператором, а Бисмарк - имперским канцлером.

 

30.Австро-итало-французская война 1859, война Пьемонта (одного из итальянских королевств) и Франции против Австрии, удерживавшей под своим господством Ломбардо-Венецианскую область и препятствовавшей созданию единого итальянского государства. Для Италии война 1859 была национально-освободительной, она положила начало завершившейся в 1870 борьбе за объединение Италии «сверху» под главенством правившей в Пьемонте Савойской династии. Со стороны Франции война была продиктована стремлением Наполеона III укрепить французское влияние в Северной Италии, расчётами на территориальные захваты и династическими интересами. В июле 1858 между Пьемонтом и Францией было заключено секретное Пломбьерское соглашение 1858 о совместном ведении войны против Австрии. В обмен за оказание помощи Пьемонту в изгнании австрийцев из Ломбардии и Венеции Наполеон III добился согласия главы пьемонтского правительства К. Б. Кавура на присоединение в дальнейшем Ниццы и Савойи к Франции. Французское правительство заключило также 3 марта 1859 в Париже секретное соглашение с Россией, в соответствии с которым Россия обещала Франции дипломатическую поддержку против Австрии, а Франция согласилась содействовать России в пересмотре некоторых статей Парижского мирного договора 1856.

  А.-и.-ф. в. началась 29 апреля 1859. Австрийская армия (170 тыс. человек) под командованием фельдмаршала-лейтенанта Ф. Дьюлаи сосредоточилась между Миланом и Пьяченцей. Союзные войска (56 тыс. пьемонтцев и 116 тыс. французов) под общим командованием Наполеона III развёртывались севернее Алессандрии, куда французские войска могли подойти к середине мая. Австрийское командование проявляло нерешительность и бездействовало, не использовав возможности разбить пьемонтские войска до подхода французов. После ряда мелких стычек австрийские войска потерпели неудачу 20 мая в бою с французами при Монтебелло, а 4 июня были разбиты союзными войсками у г. Мадженты. После этого Дьюлаи отвёл армию за р. Минчо. Он был отстранён, и командование возглавил император Франц Иосиф. 24 июня в решающем сражении при селении Сольферино союзники (120 тыс. человек) нанесли поражение австрийцам (122 тыс. человек). Война вызвала подъём национально-освободительного движения в Италии и привела к народным восстаниям в мае—июне в Тоскане, Парме, Модене и папских владениях. Однако Наполеон III, который не желал превращения Италии в сильное единое государство и был встревожен размахом освободительной борьбы в Италии, а также угрозой со стороны Пруссии, внезапно прекратил военные действия. 11 июля Наполеон III заключил сепаратное Виллафранкское перемирие 1859 с Австрией, по условиям которого, подтверждённым Цюрихскими договорами 1859, последняя отказалась лишь от Ломбардии, Венеция же осталась под австрийским господством. По Туринскому договору 1860 с Пьемонтом Франция получила принадлежавшие Пьемонту Савойю и Ниццу.

Революції 20-30-х pp. XIX ст.в италии

Період від кінця XVIII ст. до 1870 р. в італійській історії називають епохою "Рісорджименто" (Відродження). То був період розгортання національно-визвольного руху, боротьби за відродження Італійської державності. Термін "національне відродження" згодом став використовуватися для характеристики національно-визвольних рухів інших європейських народів. Революції 20-30-х pp. були складовою частиною епохи "Рісорджименто".

У липні 1820 р. першими в Італії підняли повстання неаполітанські карбонарії. Революція тривала тиждень і завершилася перемогою. Повсюдно лунали слова гімну карбонаріїв: "Деспотизм знищено, тиранія загинула і аристократія ніколи не буде вас гнобити!" Король вимушений був підписати конституцію і скликати парламент.

Тим часом європейські монархи на засіданні Священного союзу обговорили становище в Неаполі та доручили Австрії придушити революцію. Австрійська армія завдала поразки неаполітанцям і відновила в Неаполі абсолютну монархію. Усіх учасників революції чекала жорстока розправа.

Тим часом революційний рух спалахнув на Півночі Італії - У П'ємонті. Якщо головною вимогою неаполітанців було запровадження конституційної форми правління, то тут, поряд з австрійськими володіннями, висувалося гасло національної незалежності всієї Північної Італії. Повстання очолили карбонарії - офіцери п'ємонтської армії. Було проголошено конституцію і створено тимчасовий уряд. Але австрійська армія придушила революцію.

Після революційних подій у Неаполі та П'ємонті по всій Італії жорстоко переслідували карбонаріїв. Однак, офіційно ліквідована організація таємно готувалася до продовження   боротьби. Цього разу активно діяли карбонарії Центральної Італії. Під впливом Липневої революції 1830 р. у Франції в лютому 1831 р. спалахнули повстання у Пармі, Модені, Папській області. Попервах повстанці перемагали, але внаслідок інтервенції австрійців у Центральну Італію зазнали поразки.

Ці невдачі змусили італійських патріотів шукати нові форми боротьби. Однією з причин поразки карбонаріїв було те, що вони діяли ізольовано в різних частинах Італії. У 1831 р, в Марселі колишній карбонарій Джузеппе Мадзіні (1805-1872) створив "Молоду Італію" - єдину загальноіталійську національно-революційну організацію. Він сформулював принцип "кожній нації - держава" і розпочав боротьбу за його реалізацію. Створити італійську національну державу Мадзіні вважав за можливе завдяки революції, здійсненій "з народом і для народу". "Молода Італія" мала на меті об'єднання Італії в єдину незалежну демократичну республіку.

Джузеппе Мадзіні

 

Палкий ентузіазм та відданість Мадзіні справі визволення Італії сприяли швидкому поширенню впливу "Молодої Італії". В різних місцях Апеннінського півострова з'являлися її місцеві осередки, які повинні були готувати загальноіталійську революцію. Одначе неодноразові спроби підняти повстання виявилися невдалими. Внаслідок цього Мадзіні дійшов висновку, що найближчим часом здійснити італійську революцію неможливо.З-поміж членів "Молодої Італії" вирізнявся Джузеппе Гарібальді (1807-1882). За участь у революційній змові, організованій Мадзіні 1834 p., його було засуджено до смертної кари, і він емігрував до Південної Америки. Там він знаходився до 1848 p., будучи серед тих, хто виборював незалежність південноамериканських республік

. Діяльність поміркованих лібералів наприкінці 30 - на початку 40-х pp.

Невдала спроба здійснити об'єднання Італії революційним способом спричинила те, що від середини 30-х рр- в італійському національно-визвольному русі на перший план вийшли помірковані ліберали. Серед них були великі землевласники та підприємці, представники інтелігенції. Ліберали вважали, що єдино можливим способом об'єднання Італії є перетворення зверху, за допомогою реформ. їх Ідеолог Вінченцо Джоберті майбутню Італію уявляв як федерацію окремих держав, створену за згодою їхніх монархів "без крові, без хвилювань, без революцій". Свою практичну діяльність ліберали спрямовували на сприяння зростанню національної самосвідомості італійців. Протягом 1839- 1847 pp. вони дев'ять разів збирали загальноіталійські конгреси вчених. Хоча політичні проблеми відкрито на них не обговорювалися, ця форма спілкування сприяла згуртуванню сил поміркованих лібералів та виробленню їхньої програми дій. З часом ставлення лібералів до австрійців ставало більш різким. У 1846- 1847 pp. у багатьох їхніх газетах і журналах з'являлися заклики дозагальноіталійської війни проти Австрії.

РЕВОЛЮЦІЯ 1848 У ФРАНЦІЇ буржуазно-демократичної. революція, що знищила цензовую буржуазну (т. зв. липневу) монархію (1830-48) і що створила Другу республіку (1848-52).Цю революцію породили як посилилися протиріччя всередині франц.буржуазії (між фінанс. аристократією, що зосередила монопольно владу в своїх руках, і торг.-пром. буржуазією, зміцніла в результаті пром. перевороту і добивалася співучасті в держ. справах), так і загострилися класові суперечності між пролетаріатом і буржуазією, викликані розвитком капіталізму . Назрівання революц. ситуації було прискорене лихами, викликаними неврожаями 1845 і 1846, економіч. кризою 1847, а також "кризою верхів", загостреним "банкетної кампанією" ліберально-бурж. опозиції, що вимагала избират. реформи і відставки пр-ва Гізо. Поштовхом до революц. вибуху з'явився заборону призначеного опозицією на 22 берез. 1848 чергового банкету і демонстрації в Парижі прихильників реформи. 22 лютого за демонстрацією студентів, робітників та ін послідували сутички демонстрантів з військами. Скликані пр-вом батальйони Національної гвардії, що складалися в осн. з дрібних і середніх буржуа, ухилялися від боротьби з народним рухом і іноді переходили на його бік. Запізніла поступка короля, який дав відставку Гізо, не припинила боротьби; вночі 23 берез. на вулицях Парижа було побудовано св. 1500 барикад, і бої революц. авангарду переросли в масовий народний повстання, гл. рушійною силою до-якого з'явився пролетаріат, а гол.організуючу роль зіграли діячі таємних респ. товариств. 24 берез., Коли повсталий народ, опанувавши багатьма казармами і урядів. будівлями, рушив до королев. палацу Тюїльрі, Луї Філіп зрікся престолу. У той же день, під тиском барикадних бійців, які ввірвалися в Бурбонский палац, де засідала Палата депутатів, була скинута монархія і утворено Брешемо. пр-во. У перший, т. зв. "Лютневий період" революції (24 берез. - 4 травня 1848) відбулася перегрупування клас. сил, яка підготувала установа бурж.республіки. Брешемо. пр-во стало за своїм складом відображенням компромісу між різними класами, к-які спільними зусиллями скинули липневу монархію, але інтереси яких брало були один одному ворожі. У нього увійшли лідери бурж.республіканців - Ламартін, Кремье, Гарньє-Пажес та ін, мелкобурж.демократи - Ледрю-Роллен і Флокон і в якості представників робітничого класу Луї Блан і Альбер. Керівна роль в уряді належала бурж.республіканцям. Спочатку Брешемо. пр-ву довелося рахуватися з вимогами робочого класу, озброївшись у вуличних боях і проголосив гасло "демократичної і соціальної республіки", к-рий висловлював смутні социалистич. прагнення пролетаріату. 25 берез. була проголошена республіка, прийнято декрет про "право на працю". 28 берез. створена урядів. комісія з праці (див. Люксембурзька комісія). 2 березня був виданий декрет про скорочення робочого дня на 1 годину (з 11 до 10 - у Парижі, з 12 до 11 - у провінції), 4 березня - декрет про введення загального избират. права (для чоловіків). Ідейна незрілість пролетаріату, що знаходився під впливом мелкобурж.соціалізму, верившего у можливість мирного соціальної перебудови суспільства у співпраці з респ. буржуазією, паралізувала революц.активність робітників. Це полегшило буржуазії підготовку умов для переходу в контрнаступ на робочий клас. Вже 25 берез. пр-вом з декласованих і безробітних верств паризького населення були сформовані вооруж. загони, т. зв. мобільного гвардії. Створеним під прапором обіцяного "права на працю" підприємствам для безробітних, т. зв.Національним майстерням було надано полувоен. характер. Буржуазії вдалося знайти опору в селянстві і в дрібній буржуазії. Значить. роль у цьому зіграло введення урядом 16 березня доповнить. податку (обкладення селян підвищувався на 45%), що викликало вороже ставлення селян до паризької демократії, республіці і робітничому класу. Вибори в Заснує. збори (23-24 квіт. 1848) принесли поразку кандидатам робітничого класу, закінчилися перемогою бурж. республіканців, до Зібрання пройшло значить. кількість монархістів і клерикалів. Другий період революції (з 4 травня 1848 до кінця травня 1849) - установа бурж. республіки. З перших днів діяльності Заснує. зборів (відкрився 4 травня 1848) виявилося його вороже робочому класу особа. У нове пр-во - т. зв. Виконавчу комісію - соціалісти не були включені. Збори відхилило пропозицію про створення мін-ва праці. Нар. демонстрація 15 травня, що вилилася в спробу розпуску Зборів, зазнала невдачі і закінчилася арештом революц. вождів паризької демократії - Бланки, Барбеса та ін і закриттям революц. клубів. Розпуском нац. майстерень (22 червня) бурж.республіканці, підбурювані монархістами, спровокували Червневе повстання 1848 (23-26 червня) паризьких робітників. Поразка повстання супроводжувалося жорстоким терором. Придушення Червневого повстання розчистив грунт для зведення будівлі буржуазної республіки, але позбавило її єдино міцного фундаменту, яким була сила робочого класу.Прийнята 4 лист. 1848 Заснує. зборами конституція Другої республіки містила істот. поступки монархістам і засновувала сильну владу президента Республіки. На президентських виборах 10 дек. 1848 перемогу здобув ставленик монархич. груп буржуазії Луї Наполеон Бонапарт (див. Наполеон III), підтриманий голосами відсталого багатомільйонного селянства, який бачив в племіннику Наполеона I "селянського імператора". Перехід урядів. влади в руки монархістів, до-рим вдалося об'єднати в цей час суперничали фракції легітимістів (прихильників династії Бурбонів), орлеаністів (прихильників Орлеанської династії), бонапартистів (прихильників Луї Наполеона Бонапарта) в єдину "партію порядку", породив ряд гострих конфліктів між респ. більшістю Заснує. зборів, з одного боку, і президентом і підтримувала його "партією порядку" - з іншого. У берез.1849 бурж. республіканці, котрі позбулися підтримки більшої частини свого класу, охоплені страхом перед нар. масами, взяли вимога монархістів про достроковий розпуск Заснує. зборів. Вибори в Законодавчі. збори 13 травня 1849 принесли бурж.республіканцям повна поразка, в результаті до-якого вони втратили значення керівної політичне життя. сили в країні. Водночас вибори виявили наростання нового революц. підйому в масах, що висунув мелкобурж.демократію на передній план боротьби з контрреволюцією. Ще до виборів утворився блок мелкобурж. демократів і соціалістів. Керівництво в цьому блоці, що отримав назву Гори 1849, належало мелкобурж. демократам, які розраховували перемогти реакцію легальними засобами, не вдаючись до революц. діям мас.   Третій і останній період революції - час існування парламентської бурж.республіки, як законодав. диктатури об'єднаних монархістів (28 травня 1848 - 2 дек. 1851). У цей період контрреволюція в особі "партії порядку", що склала більшість у Законодавчі. зборах (воно почало засідати 28 травня 1849), розчистила шлях монархич. реставрації. Поразка мелкобурж.демократії (провал організованою депутатами Гори 13 червня 1849 демонстрації протесту проти порушення конституції - посилки франц. військ на придушення революції в Римі) було використано "партією порядку" для подальшої ліквідації завоювань початкового періоду революції. Друк, клуби, нар. зборів, муніципалітети, нар. освіта були віддані під нагляд поліції і духівництва. Ліквідація останнього великого демократич.завоювання 1848 - загального избират. права (31 травня 1850) - показала, що франц. буржуазія в той період визнала неможливим забезпечити своє панування при збереженні основ бурж. демократії і республіки. У 1850-51 розгорнулася гостра боротьба між соперничавшими монархич.угрупованнями; політичне життя. обстановка особливо благо-пріятствовала бонапартистам, ставленик яких брало Луї Наполеон, будучи президентом республіки, мав у своєму розпорядженні величезними засобами впливу на гос. апарат, армію і політично відсталі маси населення (особливо селянство). Держ. переворот 2 дек. 1851, що супроводжувався розпуском Законодавчі. зборів і зосередженням диктаторської влади в руках бонапартистської верхівки, фактично покінчив з існуванням Другої республіки і завершився відновленням у Франції наприкінці 1852 монархії у формі військово-поліцейської Другої імперії. Революція 1848 (на відміну від революції 1789-94) розвивалася по низхідній лінії. Ця лінія відображала осн. риси нової розстановки клас. сил.Гол. рушійною силою революції був пролетаріат, але у нього ще не виробилося ясне класова свідомість і була відсутня революц. партія, здатна об'єднати його і керувати ним. Тому гегемонія в революції належала респ., А потім і монархич. верствам буржуазії. Коливання дрібної буржуазії, ворожнечу між пролетаріатом і селянством дали можливість респ.буржуазії згуртувати всі імущі класи проти пролетаріату, розгромити його і затвердити свою диктатуру. Контрреволюц. політика правого крила бурж.республіканців розчистила шлях до влади монархістам, а міжусобна боротьба ворогували між собою фракцій "партії порядку" призвела до перемоги бонапартистів.