2. Трагедія українського народу в романі Василя Барки «Жовтий князь».

Голодомор 33 року — одна з найстрашніших сторінок історії українського народу. Це історія геноциду проти квітучої нації, що жила на родючій землі. Тоді, у ті роки, весь хліб, який виростили українські селяни, з України було вивезено, і тисячі людей пухли та вмирали з голоду, втрачаючи своїх дітей. Страшнішого, здається, у світі бути просто не може! У той час Василь Барка перебував на Кубані, працював у Краснодарському художньому музеї. Як він згадував, на Кубані в ті роки вимерла третина населення, та й його самого зачепив голод. Ось як згадує про це письменник: "Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних сосудів, із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли, і я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, тем, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії була жахлива . то щось таке, що спалювало всю істоту, і, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в "Жовтому князі" відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті. Ось, значить, як біда часом виходить на добру поправу".

В. Барка показує голодомор як цинічну і прикриту брехнею війну московської влади проти українського народу. На прикладі сім’ї Катранників і багатьох інших родин він відтворює, як влада руйнує народні традиції, вириває родинні корені, вбиває і відбирає віру, змінює демографічну структуру суспільства. З розповідей очевидців, які зустрічаються на шляху пошуку хліба Катраннитками, та баченого ними, постають картини спустошених сіл, що заселяються переселенцями з Росії, викорінення справжніх хліборобів, навмисного створення продовольчої проблеми, жорстокість розправ із голодуючими «тисячників» з північних міст», жахи людоїдства доведених до божевілля людей.

Об’єктом авторської уваги є вимітанням хліба “ до останньої зернини”, привласнення всього їстивного активістами. Він показує, як звезене зерно змішується, гниє на купах, а невивезене і майже не сховане від людських очей збройно охороняється, ніби навмисне дражнячи страждаючих.

Не відступаючи від життєвої правди, автор розкриває зрадницьку суть українців – “ підпомічників”, активістів, просто підлих людей, які в страшному лихолітті зводили особисті рахунки, нищили власний народ. Ми бачимо відірваність керівників усіх рівнів від народу, сліпе виконання ними наказів, ситість верхів, виродження людського в людині, байдужість зрусифікованого міста до страждань селян, масове вмирання людей на міських бруківках. Разом з тим письменник засвідчує, що і серед керівників були люди, які не втрачали совісті й гідності, зрозуміли диявольські замисли вищого керівництва. Це завідувач курортом Зінченко, безіменний секретар райкому, який застрелився, прочитавши телеграму з Москви, голова колгоспу Вартимець.

Повз чіпкий погляд автора не проходить і така важлива деталь: у час голодомору «проявилась доти непрозначима і не охоронювана границя між Україною і Росією», на якій тепер викидалися голодуючі з вагонів [2, с. 38].

Розкриваючи тему твору, В.Барка порушує й вирішує цілу низку важливих проблем, головною з яких, безперечно, є проблема хліба. Вона в романі наскрізна і всебічно розкрита всім ходом розвитку сюжету, групуванням персонажів, показом внутрішнього світу героїв.

Проблема хліба була проблемою життя і смерті людей. Вона постає уже з перших рядків твору: ”А знов лихо; повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? – чіпляються і гризуть: давай! – як не гроші, так хліб”. Ще не знаючи, про що йтиметься далі, читач насторожується. Настрій тривоги створюється як словом ”лихо”, так і використанням дієслівних форм. Хліб розділяє персонажів на дві ворогуючі групи. Цю істину автор майстерно передає в розмові не по літах дорослих Миколи й Андрія Катранників, які влучно визначають сільських трудівників як “хліботрудів”, а нелюдів, що відбирають хліб, як “хліботрусів”. Хліб стає найзаповітнішою мрією голодних людей , ділячи їх, на думку хлопчиків, на “хлібодарів” і ”хлібохапів”, “хлібокусів» і « хліботрусів», «хлібоносів» і «хлібовозів», «хлібокупів» і «хлібокрадів». Це вже не просто найцінніший продукт харчування, а образ-символ, найвища цінність, через яку проходять випробування на міцність людської душі всі персонажі. На нашу думку, у безпосередньому зв’язку з першою постає друга найважливіша проблема роману - совісті й чистоти людської душі. Мирон Катранник, страждаючи намагається підтримувати й боронити інших, ніколи не стоїть осторонь людської біди. Отроходін намагається його підкупити за мішок зерна чи навіть борошна, аби лиш видав, де захована церковна чаша. Та селянин не зламався: «Щоб так , за зерно - продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям…І хто виживе в селі, прокляне Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти». Глибока народна етика і мораль, віра в Бога дають міцну духовну силу вистояти.

Білет № 11