70. Належність і допустимість доказів

Належними є докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Належність доказів визначається 4 групами обставин, що мають значення для справи:

1) фактами предмета доказування;

2) доказовими фактами;

3) процесуальними фактами, наприклад, тими, що впливають на виникнення права на пред'явлення позову, зупинення провадження у справі тощо;

4) фактами, що дають підстави для постановлення окремої ухвали у справі.

Належність доказів — правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Допустимість доказів має загальний та спеціальний характер.

Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах повинна дотримуватися вимога про отримання інформації з визначених законом джерел і засобів доказування з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів. Відповідно, порушення цих вимог призводить до визнання доказів недопустимими.

Спеціальний характер допустимості — це правила, які приписують використання певних доказів для встановлення обставин справи або забороняють використання певних доказів (негативна допустимість). Позитивна допустимість може бути передбачена у випадках, коли закон зобов'язує провести судово-психіатричну експертизу тощо. Докази, одержані з порушенням порядку, встановленого нормами матеріального та процесуального права, є недопустимими.

71. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників

Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

Пояснення сторін і третіх осіб - це повідомлення суду відомих їм відомостей про факти, що мають значення для справи. Цей засіб доказування особливо цінний для суду, тому що сторони і треті особи краще інших учасників знають обставини справи, оскільки вони є учасниками допроцесуальних відносин. Однак при оцінці їх пояснень суд повинен враховувати, що вони особисто зацікавлені у справі чи у результаті справи.

Результатом допиту взагалі і допиту свідків зокрема, є показання, а не пояснення.

Різновидом пояснень сторін є визнання. Визнання сторони - це повідомлення суду тих відомостей про факти справи, які повинна доводити інша сторона. Суб'єктами визнання можуть бути як позивач, так і відповідач, тобто визнання, як засіб доказування треба відрізняти від визнання позову, тобто розпорядчої дії, суб'єктом якого може бути тільки відповідач.

Визнання сторони не є для суду обов'язковим, тобто воно підлягає перевірці й оцінці, як і будь-який інший засіб доказування.

На визнані факти не поширюється правило про допустимість засобів доказування, за винятком випадків, коли факт має підтверджуватися винятково нотаріально посвідченим документом (наприклад, факт купівлі-продажу житлового будинку).