Тема 5. Правове регулювання відносин власності у сфері комерційної діяльності

У теоретичному аспекті майнові права можна розділити на речові і зобов’язальні. Розглядати цю класифікацію доцільно у вигляді схеми. Зважаючи на назву основної теми, доцільно докладніше розглянути речові права суб’єктів підприємницької діяльності. До них, зокрема, належать право власності, право повного госпо­дарського відання, право оперативного управління. Розглядаючи ці повноваження, слід сказати, що у теорії комерційного права іноді до речових прав відносять заставу (в тому числі – іпотеку) та оренду (в тому числі — оренду земельної ділянки та передачу майна у лізинг), що розглядаються окремо від вищенаведених.

Переходячи до об’єктів речових прав потрібно зазначити, що до них може бути віднесено речі, гроші, цінні папери та об’єкти пра­ва інтелектуальної власності. Даючи загальну характеристику цим об’єктам, необхідно звернути увагу на те, що ними можуть бути тільки такі види майна, які вільно обертаються або обертаються із обмеженнями. Причому обмеження можуть бути як за суб’єктним складом (сторонами лізингових правовідносин можуть бути тільки суб’єкти підприємницької діяльності), так і за ознакою об’єкта (реалізація лікарських засобів потребує ліцензії).

Розглядаючи правовий режим речей як об’єктів майнових прав, доцільно першочергово вказати, що речі можуть бути об’єкта­ми як цивільного (купівля будинку), так і комерційного обороту (здача цього будинку в оренду); за цією ознакою можна відповід­ним чином класифікувати речі. Речі також можна класифікувати за ознаками, які розроблені наукою цивільного права: речі рухомі і не­рухомі; подільні і неподільні; вилучені або не вилучені з цивільного обороту, обмежені у цивільному обороті; головні речі та приналеж­ності; плоди та доходи; споживні та неспоживні тощо (докладніше див. Цивільне право України/За ред. Дзери О. В., Кузнєцової Н.С. — К., 1999). Окремо можна класифікувати майно підприємства на основні фонди та оборотні засоби. Враховуючи специфіку таких ре­чей, як гроші та цінні папери, вони виносяться у наступні питання.

Обов’язково потрібно зупинитися на зміні правового статусу майна у разі внесення його засновником до статутного фонду. Не­обхідно підкреслити, що власник при цьому втрачає право влас­ності на таке майно, набуваючи взамін цього корпоративне право. 

Майнова база суб'єктів господарських правовідносин формується за рахунок різних джерел, серед яких (відповідно до ст. 140 ГК):    - грошові та матеріальні внески засновників;    - доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);    - доходи від цінних паперів;    - капітальні вкладення і дотації з бюджетів;    - надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;    - кредити банків та інших кредиторів;    - безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;    - інші джерела, не заборонені законом.    Майно за суб'єктами господарювання може закріплюватися на одному з основних правових титулів майна (праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, праві господарського використання та додаткових правових титулах (праві довірчої власності, праві користування).    Майнова база суб'єктів господарювання - неоднорідна. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, розрізняють: основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари (ст. 139 ГК).

   Основні фонди - це матеріально-речові цінності, що використовуються у виробничій діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів від дати введення в експлуатацію, вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом. До основних фондів належать: будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів. Основні фонди використовуються поступово, перенесення їх вартості на витрати виробництва відбувається за допомогою амортизаційних відрахувань, які здійснюються протягом нормативного строку експлуатації основних фондів.

За цим критерієм основні фонди поділяються на 3 групи: І - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої (строк експлуатації -20 років; норма амортизації - 5% балансової вартості на календарний рік); II - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини до них), меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування, приладдя до них (строк експлуатації - 4 роки, норма амортизації - 25%); III - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2, норма амортизації - 15% балансової вартості на рік). Дозволяється за рішенням підприємства прискорена амортизація основних фондів III групи за диференційованими по роках експлуатації нормами амортизації, що їх встановлено Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” (ст.8). Виняток становлять підприємства, ціни (тарифи) на продукцію (роботи, послуги) яких регулюються державою. 

   Оборотні засоби - це матеріально-речові цінності, які зазвичай споживаються протягом одного виробничого циклу і відразу ж переносять свою вартість на готову продукцію. Це, насамперед, сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.    Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.    Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються: вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.    У майні суб'єктів господарювання вирізняють спеціальні фонди та резерви - грошові кошти підприємства, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, а використовуються за спеціальним призначенням (цілями), передбаченим законодавством або статутом підприємства.

Спеціальні фонди та резерви поділяються на обов'язкові (тобто передбачені як такі законодавством) та необов'язкові, що створюються на розсуд самого підприємства або власника його майна. До перших (обов'язкових) належать: амортизаційний (призначається для відновлення основних фондів, формується та поповнюється за рахунок амортизаційних відрахувань), фонд охорони праці (створюється відповідно до Закону від 14.12.1992 р. “Про охорону праці”; джерелами формування цього фонду є частина прибутку, що визначається колективним договором, та спеціальні відрахування від собівартості продукції). Для деяких категорій підприємств (зокрема тих, що функціонують у формі господарських товариств (за винятком корпоративних інвестиційних фондів) і виробничих кооперативів обов'язковими є страховий або резервний фонд (формується за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства), а у виробничому кооперативі - пайовий, неподільний, резервний, спеціальний фонди; в комерційних банках створюються обов'язкові резерви в порядку, визначеному Національним банком України (Положенням про порядок формування обов'язкових резервів для банків України, затвердженим постановою Правління НБУ від 27.06.2001 р. № 244). Підприємства можуть формувати згідно з положеннями своїх установчих та/або внутрішніх документів й інші (необов'язкові) спеціальні фонди та резерви, в т. ч. фонд виплати дивідендів, фонд сумнівних боргів, фонд матеріального заохочення, інноваційний фонд, який до ліквідації Державного інноваційного фонду належав до обов'язкових (призначається для фінансування науково-дослідних, дослідно-конструкторських, топологічних робіт та фінансування інших заходів щодо освоєння нових технологій; формується зазвичай за рахунок спеціальних відрахувань від вартості реалізованої продукції)

Майнові́ права́ — це права фізичних чи юридичних осіб, які повязані з майном, відмінні від права власності. Поняття майнового права визначено ст. 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні". Відповідно до нього майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності , а також інші специфічні права та права вимоги.

Моментом виникнення майнових прав у їх носія вважається загально прийнятий момент набуття права власності

Моментом набуття права власності на майнові права є момент, визначений відповідним правочином. Правочин, який визначає наявність у набувача відповідних прав, відмінних від права власності .

Термін "промислова власність" — досить умовний і застосовується щодо винаходів, корисних моделей, промислових зразків, знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань, географічних зазначень походження товарів, раціоналізаторських пропозицій тощо, які, на відміну від результатів матеріального виробництва, втілено в описах, розрахунках, кресленнях, послугах тощо і може бути тиражовано та передано в промислове виробництво.

Промислова власність у сучасному розумінні для фахівців, обізнаних щодо сфери інтелектуальної власності, — це складова інтелектуальної власності, яка стосується творінь людського розуму. Цей самий термін "промислова власність" застосовується для позначення рухомої й нерухомої матеріальної власності, яка використовується в процесі промислового виробництва (будівель, споруд, обладнання тощо). За таких умов фахівці й науковці різних галузей, різних спеціальностей по-різному тлумачать поняття "промислова власність", що подеколи призводить до непорозуміння й плутанини.

Оскільки все, що належить промисловості, можна називати промисловою власністю або власністю промисловості, власність, продукована інтелектуальною діяльністю, що відтворюється в промисловому виробництві, мабуть, повинна була б мати більш коректну назву, бо існує і промислова не інтелектуальна власність, але термін "промислова власність", втім, як і термін "інтелектуальна власність", широко застосовується поза рамками закону не лише в побуті, а й у літературі. Вони лаконічні й зручні у застосуванні. Отже, поняття "промислова власність" у сучасному сенсі — це складова інтелектуальної власності, що стосується творінь людського розуму.

Тема 6

‫1. Багатогранні і різноманітні за своєю метою, змістом і формою гос­подарські відносини опосередковуються зобов'язаннями, які є видом юридичного зв'язку, що розглядається і як один із правових механізмів у різних галузях права.

Господарські зобов'язання — це і нормальні відносини між суб'єкта­ми, пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням по­слуг, здійсненням певних управлінсько-господарських дій, створенням спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю та організацією їх професійної підготовки і т. ін. Це і відносини, які вини­кають у результаті вчинення недозволених дій — заподіяння шкоди, привласнення майна тощо.

Суб'єктний склад господарських зобов'язань досить різноманітний. Вони виникають між юридичними особами: державними, комунальни­ми, іншими підприємствами і організаціями, що здійснюють госпо­дарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку; громадянами України, іноземними особами та особами без громадян­ства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 55 ГК України).

Отже, господарські зобов'язання можуть бути різними за характе­ром, цільовим призначенням і суб'єктним складом, проте вони мають певну як економічну, так і юридичну спільність.

Економічною функцією зобов'язань є те, що завдяки їм здійс­нюється переміщення майна та інших результатів праці із сфери вироб­ництва у сферу обігу і через сферу обігу у сферу споживання.

Оскільки вони опосередковують процес переміщення майна або ж інших результатів праці, то ми говоримо про їхній майновий характер (ст. 175 ГК України). За зобов'язанням майно або інші результати праці можуть бути передані тільки певним, а не взагалі третім особам; тож зо­бов'язання виникають між конкретними суб'єктами.

З конкретним суб'єктом виникають і зобов'язання по здійсненню На користь іншої особи певної управлінсько-господарської (орга­нізаційної) дії (або утримання від неї) (ст. 176 ГК України), дії по створенню спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю та організацією їхньої професійної підготовки (ст. 177 ГК України).

Усе це свідчить про те, що вони мають відносний характер.

Саме тому в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивне право називається правом вимоги, а обов'язок — боргом; правомочний суб'єкт — кредитором, а зобов'язаний — боржником. Оскільки ці терміни і характерні риси відображають специфіку юридичного змісту зобов'язальних правовідносин, вони не випадково враховані у форму­люванні поняття «зобов'язання» (ст. 173 ГК України). Згідно з цією стат­тею, господарське зобов'язання — це таке, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) у сфері господарю­вання з підстав, передбачених ГК України, коли один суб'єкт (зо­бов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлшсько-господарського характеру на ко­ристь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимага­ти від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Укладаючи зобов'язання, його учасники ставлять перед собою досяг­нення певних цілей — загальних і безпосередніх. Загальні цілі зобов'язань нічим не відрізняються від загальних цілей правовідносин власності або ж інших господарських правовідносин в умовах ринкової економіки. Проте деякі види правовідносин, в тому числі і окремі види зобов'язань, встановлюються для досягнення безпосередніх цілей. Це свідчить про те, що зобов'язальні правовідносини, окрім загальних рис, мають залежно від законодавства, яким вони регулюються, і свої особливості.

Однією із особливостей господарських зобов'язань є мета, для до­сягнення якої суб'єкти господарювання укладають ці зобов'язання. Безпосередньою метою, для досягнення якої суб'єкти господарювання вступають у зобов'язальні правовідносини, є здійснення ними госпо­дарсько-оперативних дій (виготовлення і реалізація продукції, будівництво промислових, житлових та інших об'єктів, надання транс­портних послуг і т. ін.) або ж господарсько-управлінських функцій (ко­ординація господарських зв'язків у якійсь галузі, наприклад енерге­тичній, створення і перерозподіл фондів тощо).

Ще однією особливістю господарських зобов'язань є те, що при­наймні одним із їх суб'єктів є організації — юридичні особи та підприємці, що здійснюють господарську діяльність.

Як і будь-яке зобов'язання, господарське зобов'язання також має свій зміст.

Зміст господарського зобов'язання — це сукупність суб'єктивних прав і суб'єктивних обов'язків учасників відношення з організації гос­подарської діяльності, безпосередньому її здійсненню.

Суб'єктивне право в господарському зобов'язанні — це можливість вимагати у власних інтересах від зобов'язаної сторони здійснення певних дій в організаційно-правовій або майновій сферах відповідно до вимог управненої сторони з метою задоволення її інтересів.

Суб'єктивний обов'язок — це міра належної поведінки зобов'яза­ної сторони. Ця поведінка може полягати у здійсненні певних дій або утримання від них. Дії можуть полягати у виконанні тієї чи іншої робо­ти, передачі матеріальних цінностей, надання послуг тощо. У цьому разі зобов'язана сторона має активно діяти в інтересах управленої сторони. Утримання від певних дій, навпаки, передбачає ситуацію, коли зо­бов'язана сторона повинна не виконувати будь-яких дій, бо саме вони суперечать інтересам іншої сторони.

Складовим елементом змісту господарського зобов'язання є і його об'єкт — це конкретні дії по виготовленню і реалізації продукції, вико­нанню робіт, наданню послуг, здійсненню управлінсько-господарських (організаційних) дій, чи іншої господарської діяльності.

Зміст окремих зобов'язань визначається законодавством, яке має спеціальний характер. Сторони можуть за взаємною згодою конкрети­зувати або ж розширити зміст суб'єктивних прав та обов'язків у процесі його виконання, якщо інше не передбачено законодавством.

Отже, суб'єктами зобов'язання виконуються не договори, а самі зо­бов'язання.

2. Договори на реалізацію майна є найчисленнішою групою договорів у сфері господарювання. Найдавнішим представником цієї групи договорів є договір купівлі-продажу, від якого походять інші договори цієї групи - договір поставки, договір контрактації сільськогосподарської продукції, договір постачання енергетичними та іншими ресурсами, договір міни та його різновид - договір бартеру.

Правове регулювання відносин, пов'язаних з договорами на реалізацію майна, здійснюється Господарським кодексом України (щодо поставки - ст. 264-271, контрактації сільськогосподарської продукції - ст. 272-274, енергопостачання -ст. 275-277). Цивільним кодексом (щодо купівлі продажу - ст. 655-697, поставки - ст. 712, контрактації сільськогосподарської продукції - ст. 713, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу - ст. 714, міни - ст. 715-716), спеціальними законами (від 15.05.1996 р. "Про трубопровідний транспорт", від 16.10.1997 р. "Про електроенергетику", від 23.12.1998 р. "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності", від 12.07.2001 р. "Про нафту і газ" та ін.), незаконними нормативно-правовими актами (Указ Президента України від 04.10.1994 р. "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів ШКОТЕРМС", постанова Кабінету Міністрів України від 05.07.2006 р. № 938 "Про затвердження Типового договору про надання населенню послуг з газопостачання та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1999 р. № 2246 та ін.).

Договором купівлі-продажу є договір, відповідно до якого одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність, господарське відання або оперативне управління іншій стороні (покупцеві), а покупець зобов'язується прийняти майно (товар) і оплатити за нього певну грошову суму. Загальні вимоги щодо укладення, змісту та форми договору купівлі-продажу визначаються Цивільним кодексом України (глава 54). Господарський кодекс містить лише окремі положення щодо цього договору (ч. 4 ст. 263, ч. 1 ст. 264, ч. 6 ст. 265), визнаючи його менш характерним для сфери господарювання, ніж, скажімо, договір поставки, і обмежуючи сферу застосування договору купівлі-продажу випадками реалізації суб'єктами господарювання товарів негосподарюючим суб'єктам (ч. 6 ст. 265). Попри наявність у ГК зазначених положень, важко пого-

дитися з такою заниженою оцінкою договору купівлі-продажу у сфері господарювання, оскільки реалізація псиних категорій майна навряд чи може опосередковуватися договором поставки (наприклад, продаж нерухомого майна, в тому числі цілісного майнового комплексу підприємства чи його структурного підрозділу в процесі приватизації державного майна, а також продаж акцій відкритого акціонерного товариства в процесі приватизації іншим суб'єктам господарювання).

Договір купівлі-продажу є більш універсальним, ніж інші різновиди договорів на реалізацію майна, оскільки:

• предметом договору можуть бути різні види майна, не виключеного з обороту (товар - ч. 1 ст. 656 ЦК України; майнові права - ч. 2 ст. 656 ЦК; право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру, - ч. З ст. 656 ЦК; нерухомість - ст. 657 ЦК);

• сторонами договору можуть бути будь-які юридичні та фізичні особи за наявності у них відповідного обсягу правосуб'єктності;

• сфера застосування - будь-яка, не заборонена законом (господарювання, культура, наука, охорона здоров'я, благодійництво, задоволення особистих потреб громадян, духовне/релігійне життя та ін.);

порядок укладення - зазвичай з дотриманням вимог ч. З ст. 638 ЦК України, відповідно до якої договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною; проте це не виключає застосування різноманітних процедур укладення договору, в тому числі конкурентних;

форма договору - будь-яка (ст. 205 ЦК України), якщо закон та/або одна із сторін не вимагає застосування певної форми (повної письмової, нотаріальної чи ін.); у сфері господарювання оформлення відносин купівлі-продажу має засвідчуватися відповідними правовими документами, принаймні шляхом отримання від продавця документа, що засвідчує сплату відповідної суми за придбаний товар/майно (якщо це не суперечить приписам законодавства щодо певної категорії майна, певного кола суб'єктів тощо).

Обов'язки продавця:

попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (ст. 659 ЦК України);

вступити у справу на стороні покупця у разі пред'явлення позову третьої особи до покупця про витребування товару та підставах, що виникли до його продажу, про що продавець був повідомлений покупцем (ч. 1 ст. 660 ЦК України);

передати покупцеві обумовлений договором товар (у визначених кількості, асортименті, з дотриманням вимог щодо якості та комплектності, пакування - статті 669, 671, 673, 683, 685 ЦК України) та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом з товаром відповідно до договору та актів законодавства (ст.

ЦК України), з отриманням визначеного договором строку, а за відсутності а договорі відповідних положень щодо строку передання товару (ст.

ЦК України) - відповідно до положень ст. 530 ЦК України щодо строку виконання зобов'язань;

зберігати проданий товар, якщо право власності переходить до покупця раніше бід передання товару (ст. 667 ЦК України);

забрати (вивезти) товар, не прийнятий покупцем (одержувачем), або розпорядитися ним в розумний строк (ч. 2 ст. 690 ЦК України);

нести ризик негативних наслідків передання товару неналежної якості, комплектності, в тому числі у разі встановлення законом та/або договором гарантій якості (гарантійних строків).

Обов'язки покупця:

прийняти товар (ст. 689 ЦК України);

зберігати товар, від прийняття якого він відмовився (ст. 689 ЦК України);

оплатити товар за встановленою ціною, а також вчинити за свій рахунок необхідні для платежу дії (статті 691,692 ЦК України);

повідомити продавця про подання позову про витребування товару третьою особою на підставах, що виникли до продажу товару, та подати клопотання про залучення продавця до справи (ч. 1 ст. 660 ЦК України);

повідомити продавця про порушення умов договору купівлі-продажу щодо кількості, асортименту, якості, комплектності, тари та/або упаковки товару у строк, визначений актами законодавства або договору, а якщо строк не визначений, - в розумний термін після встановлення факту порушення умов договору відповідно до характеру та призначення товару (ч. 1 ст. 688 ЦК України);

та ін.

Відповідальність сторін за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов'язань за цим договором є традиційною для договірних зобов'язань: відшкодування збитків (універсальна форма відповідальності), сплата неустойки (у випадках, передбачених актами законодавства та/або договором), оперативно-господарських санкцій (відмова покупця від прийняття та оплати товару у разі порушення продавцем умов договору щодо якості, комплектності, асортименту товару, його кількості та ін.).

3. Договори на користування чужим майном досить нечисленні. Основними різновидами цих договорів є договір оренди та договір лізингу, хоча елементи оренди є в складних договорах (зокрема, в концесійному договорі).

Правове регулювання відносин, що складаються в процесі укладення та виконання цієї категорії господарських договорів, здійснюється за допомогою таких нормативно-правових актів:

кодексів:

Господарського кодексу України (параграф 5 "Оренда та лізинг" глави ЗО);

Цивільного кодексу України (глава 58 "Найм (оренда)");

законів:

від 10.04.1992 р. (в ред. від 14.03.1995 р.) "Про оренду державного та комунального майна";

від 04.03.1992 р. (в редакції Закону від 19.02.1997 р.) "Про приватизацію державного майна" (серед не конку рентних способів приватизації державного майна передбачає оренду з правом викупу, що застосовується лише за наявності певних умов);

від 21.09.1991 р. "Про господарську діяльність в Збройних Силах України" (передбачає можливість передання та конкурсних засадах та в передбаченому законом порядку військового майна, крім бойового та спеціального, юридичним та фізичним особам за умови, якщо це не шкодить бойовій мобілізаційній готовності);

від 07.02.2002 р. "Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України" (закріплює право НАН України щодо передачі в оренду закріплених за нею цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна з метою одержання коштів та забезпечення своєї статутної діяльності);

декретів Кабінету Міністрів, у тому числі від 31.12.1992 р. "Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається";

постанов Кабінету Міністрів:

від 10.08.1995 р. № 629 "Про затвердження Методики Оцінки вартості об'єктів оренди, Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку падання в кредит орендареві грошових коштів та цінних паперів";

та ін.;

відомчих нормативно-правових актів:

Порядок проведення конкурсу та укладання договору оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства, його структурного підрозділу: затв. наказом ФДМ України від 04.03.1998 р. № 396;

Примірний договір фінансового лізингу та Примірний договір, який передбачає застосування фінансового лізингу: затв. наказом Міністерства у справах науки та техніки від 03.03.1998 р. № 59 (зареєстровано в Міністерстві Юстиції 26.03.1998 р. № 203/2643);

Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу підприємства): затв. наказом ФДМ України від 23.08.2000 р.№ 1774.

Найбільш поширеним у сфері господарювання договором на користування чужим майном є договір оренди.

За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності (ч. 1 ст. 283 ГК). У користування за договором оренди відповідно до ч. 2 ст. 283 ГК України може передаватися індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості.

• Об'єктом оренди можуть бути:

цілісні майнові комплекси підприємств чи їх структурних підрозділів, тобто господарські об'єкти, що забезпечують завершенні! цикл виробництва продукції (робіт, послуг), з відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; проте оренда структурних підрозділів державних і комунальних підприємств не повніша порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного підприємства;

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.

• Умови договору оренди:

істотні умови (відповідно до ч, 1 ст. 284 ГК): об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань," відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

• Сторони договору оренди:

Орендар (основні права та обов'язки визначені ст. 285 ГК):

має переважне право перед іншими суб'єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди;

зобов'язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню; здійснювати поточний ремонт орендованого майна (якщо інше не передбачено договором оренди), своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату, відшкодувати орендодавцю вартість орендованого майна у разі його втрати, знищення чи псування з вини орендаря; може бути зобов'язаний використовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду.

Орендодавець:

має права: на отримання орендних платежів, повернення майна у разі припинення чи розірвання договору оренди, відшкодування збитків за рахунок орендаря у разі втрати, псування чи знищення об'єкта оренди з вини орендаря;

зобов'язаний, передати об'єкт оренди орендарю у встановлений договором строк та у належному стані; здійснювати капітальний ремонт переданого в оренду майна (якщо інше не встановлено законом та договором оренди).

• Орендна плата (фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю, незалежно від наслідків своєї господарської діяльності) встановлюється у грошовій формі (залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря за згодою сторін може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній формі); розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також у передбачених законодавством випадках (зокрема, орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погіршився стан об'єкта оренди); строки внесення орендної плати визначаються в договорі. • Припинення та розірвання договору оренди:

договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу (приватизації) об'єкта оренди; ліквідації суб'єкта господарювання-орендаря; загибелі (зниження) об'єкта оренди.

договір оренди може бути розірваний:

за згодою сторін;

на вимогу однієї зі сторін з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму (статті 783-784), в порядку, встановленому статтею 188 ГК України (загальний порядок зміни та розірвання господарських договорів). Так, відповідно до ст. 783 Цивільного кодексу дострокове розірвання договору на вимогу наймодавця можливе у випадках, якщо наймач:

користується річчю (майном) всупереч договору або призначенню майна;

без дозволу наймодавця передав річ (майно) у користування іншій особі;

своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі (майна);

не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.

Згідно зі ст. 784 Цивільного кодексу, наймач має право вимагати дострокового розірвання договір, якщо наймодавець:

передав у користування річ (майно), якість якої не відповідає умовам договору або призначенню речі (майна);

не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі (майна).

У разі якщо предметом договору оренди є державне або комунальне майно, то такни договір має певні особливості, а саме:

Спеціальне правове регулювання відносин, які складаються в процесі укладення та виконання договору оренди державного та комунального майна: ГК України (статті 287-289), Закон від 10.04.1992 р. (в ред. від 14.03.1995 р.) "Про оренду

державного та комунального майна", Декрет від 31.12.1992 р. "Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів

основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається",

низка підзаконних нормативно-правових актів (Методика оцінки вартості об'єктів

оренди, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р.

№ 629; Порядок проведення конкурсу та укладання договору оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства, його структурного підрозділу, затверджений наказом Фонду державного майна від 04.03.1998 р. № 396, та ін.).

II. Орендодавцями щодо державного та комунального майна є:

Фонд державного майна України, його регіональні відділення - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також іншого манна у випадках, передбачених законом;

органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим або місцевими радами управляти майном, - відповідно щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності;

державні (комунальні) підприємства - щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує 200 кв. м, а з дозволу вищезазначених органів, що виконують функції власника відповідного майна, - також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна.

ПІ. Обмеження щодо об'єкта оренди на підставі закону (такі обмеження встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 р. "Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається").

IV. Спеціальний порядок укладення договору оренди, що передбачає кілька етапів: а) подання претендентами та укладення договору орендодавцеві заяви, проекту договору оренди та комплекту необхідних документів, згідно з Переліком документів, які подаються орендодавцеві для укладання договору оренди державного манна, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 19 квітня 1996 p. № 45S; б) у разі надходження однієї заяви - прийняття орендодавцем за погодженням (у передбачених законом випадках) із заінтересованими органами рішення про укладення договору оренди або про відмову за наявності передбачених законом підстав (прийняття рішення компетентним органом про приватизацію відповідного об'єкта; включення об'єкта до переліку підприємств, що потребують залучення іноземних інвестицій, згідно з рішенням Кабінету Міністрів України чи місцевих органів влади; відсутність згоди органу Антимонопольного комітету України на оренду; відсутність згоди органу, уповноваженого управляти відповідним майном, на виділення структурного підрозділу; інші передбачені закон підстави; в) організації та проведення орендодавцем в установленому порядку конкурсу на визначення орендаря - у разі надходження заяв від двох і більше претендентів і за умови відсутності поданої в установленні! термін заяви господарського товариства, створеного членами трудового колективу підприємства/його структурного підрозділу, якому надається пріоритетне право на укладення договору оренди).

IV. Істотними умовами договору оренди відповідно до ст. 10 Закону "Про оренду державного та комунального майна" є.

об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації). Оцінка об'єкта оренди здійснюється відповідно до порядку, визначеного низкою нормативно-правових актів (Положенням про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються, а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1993 р. № 158; Методикою оцінки вартості об'єктів оренди, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. № 629; Методикою оцінки вартості майна під час приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 15 серпня 1996 р. № 961;

термін, на який укладається договір оренди, що визначається за погодженням сторін; у разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором; після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне право на продовження договору оренди на новий термін;

орендна плата - платіж (зазвичай у грошовій формі), який вносить орендар орендодавцеві, незалежно від наслідків господарської діяльності; розмір визначається відповідно до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 р. № 786;

порядок використання амортизаційних відрахувань: використовуються на відновлення орендованих основних фондів;

відновлення орендованого майна та умови його повернення: у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря останній зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди; якщо орендар допустив погіршення стану орендованого майна або його загибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки, якщо не доведе, що погіршення або загибель майна сталися не з його виші; орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди; якщо орендар за рахунок власних коштів здійснив за згодою орендодавця поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, орендодавець зобов'язаний компенсувати йому зазначені кошти, якщо інше не визначено договором оренди; вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем без згоди орендодавця, які не можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає;

V. Підстави припинення договору оренди, передбачені ст. 26 Закону України

"Про оренду державного та комунального майна":

закінчення строку, на який було укладено договір оренди;

приватизація об'єкта оренди орендарем (за участю орендаря); у разі переходу права власності на орендоване майно до інших осіб договір оренди зберігає чинність для нового власника;

банкрутство орендаря;

загибель об'єкта оренди;

розірвання договору за погодженням сторін;

дострокового розірвання договору на вимогу однієї із сторін (за наявності передбачених законом підстав) відповідно до рішення суду;

Суборенда державного та комунального майна: щодо цілісних майнових комплексів - заборонена, а щодо індивідуально визначеного майна (окремих об'єктів) - допускається, якщо інше не передбачено законом або договором оренди (ст. 288 ГК).

Викуп (приватизація) об'єкта оренди: згідно з ч. 1 ст. 289 ГК орендар має право на викуп об'єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди; умови викупу орендованого державного (комунального) майна (цілісного майнового комплексу) визначаються відповідно до закону (зокрема, Закону "Про приватизацію державного майна", який передбачає оренду з правом викупу як один з неконкурентних способів приватизації); приватизація цілісних майнових комплексів, зданих в оренду, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому цим законом (ст. 17) - шляхом створення на базі орендного підприємства відкритого акціонерного товариства за участю держави та орендного підприємства).

Договір лізингу також спрямований на забезпечення користування чужим майном за відповідну плату, проте за можливої наявності при застосуванні фінансового лізингу ще її ознак договору купівлі-продажу (поставки), технічного обслуговування лізингового майна.

Регулювання відносин, що складаються в процесі укладення та виконання договору лізингу, здійснюється за допомогою відповідних положень ГК України (ст. 292 "Лізинг у сфері господарювання"), ЦК України (статті 806-809), Закон України від 16 грудня 1997 р. (в редакції Закону від 11.12.2003) "Про фінансовий лізинг", Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств"; відомчих нормативно-правових актів, зокрема; Примірного договору фінансового лізингу та Примірного інноваційного договору, який передбачає застосування фінансового лізингу (затв. наказом Міністерства у справах науки та техніки від 03.03.1998 р. № 59).

Договір оренди – це такий договір на користування чужим майном, відповідно до якого одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності (ч. 1 ст. 283 ГК) і

Характерні ознаки

А. Нормативно-правове регулювання:

I. Кодекси: Господарського кодексу України (параграф 5 "Оренда та лізинг" глави ЗО); Цивільного кодексу України ( глава 58 "Найм (оренда)*);

II. Закон під 10.04.1992 р. (в ред. від 14.03.1995 р.). "Про оренду державного та комунального майна"

Б) Об'єктом оренди можуть бути: (1) цілісні майнові комплекси підприємств чи їх структурних підроз­ділів, тобто господарські об'єкти, що забезпечують завершений цикл виробництва продукції (робіт, по­слуг), з відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними _комунікаціями і системою енергопостачання; проте оренда структурних підрозділів державних та кому­нальних підприємств не повинна порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного підприємства; (2) нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); (3) інше окреме індивідуаль­но визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання

В) Сторони договору оренди:

Орендар (основні права та обов'язки визначені ст. 285 ГК): має переважне право перед іншими суб'єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди; зобов'язаний берегти орендо­ване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню; здійснювати поточний ремонт орендованого майна (якщо інше не передбачено договором оренди), своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату, відшкодувати орендодавцю вартість орендованого майна — у разі його втрати, знищення чи псування з вини орендаря; може бути зобов'язаний використовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду.

Орендодавець: має права: на отримання орендних платежів, поверненім майна у разі припинення чи розірвання договору оренди, відшкодування збитків за рахунок орендаря у разі втрати, псування чи знищений об'єкта оренди з вини орендаря; зобов'язаний: передати об'єкт оренди орендарю у встанов­лений договором строк та у належному стані; здійснювати капітальний ремонт переданого п оренду майна (якщо інше не встановлено законом та договором оренди)

Г) Умови договору оренди: істотні умови (відповідно до ч. 1 ст. 284 ГК): об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з ураху­ванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу

Д) Припинення та розірвання договору оренди:

1) договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу (при­ватизації) об'єкта оренди; ліквідації суб'єкта господарювання-орендаря; загибелі (знищення) об'єкта оренди.

2) договір оренди може бути розірваний: за згодою сторін; на вимогу однієї із сторін з підстав, перед­бачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму (статті 783*784), відповідно до ст. 188 ГК України (загальний порядок зміни та розірвання господарських договорів).

Е) Дострокове розірвання договору на вимогу: (І) наймодавця можливе у випадках, якщо наймач: користується річчю (майном) всупереч договору або призначенню майна; без дозволу наймодавця передав річ (майно) у користування іншій особі; своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошко­дження речі (майна); не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо такий обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача (ст. 783 ЦК України); (II) наймача - у разі, якщо наймодавець: передав у користування річ (майно), якість якого не відповідає умовам дого­вору або призначенню речі (майна); не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремон­ту речі (майна) - ст. 784 ЦК України

Поняття договору лізингу закріплене в ч. 1 ст. 292 ГК України та ч. 1 ст. 806 ЦК України:

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингодержувачеві) у виключне користування майно, що належить Лізингодавцю на праві власності чи праві господарського відання та було набуте ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Предметом договорі/ лізингу може бути майно з такими ознаками: неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, що відповідно до законодавства належить до основних фондів, не заборонена законом до вільного обігу на ринку і щодо якої немає обмежень про передачу в лізинг. Так, майно, яке є державною (комунальною) власністю, може бути об'єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, відповідно до закону (ч. 4 ст. 292 ГК); не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів (ч. 5 ст. 292 ГК).

Господарський кодекс (ст. 292) містить положення про види (фінансовий та оперативний) та форми (зворотний, пайовий, міжнародний тощо) лізингу, проте без визначення цих понять.

Цивільний: кодекс (ст. 806) розрізняє два види лізингу - прямий і непрямий; останній має основні (проте не всі) ознаки фінансового лізингу.

Договір фінансового лізингу має значно більше відмінностей від договору оренди, ніж договір прямого лізингу, зокрема:

правове регулювання договірних відносин фінансового лізингу здійснюється за допомогою спеціального закону "Про фінансовий лізинг", ст. І якого містить визначення договору фінансового лізингу. "За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі)".

Суб'єкти фінансового лізингу:

лізингодавець - юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

продавець (постачальник) - фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу;

інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.

• Істотні умови договору фінансового лізингу: предмет лізингу;

строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу);

розмір лізингових платежів (можливість включення до них; а) суми, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платежу як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсації відсотків за кредитом; г) інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу);

інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (наприклад, умови ремонту і технічного обслуговування предмета лізингу, про прискорену амортизацію предмета лізингу та ін.).

Права сторін договору відповідно до Закону "Про фінансовий лізинг" (далі - Закон):

Лізингодавця:

інвестувати на придбання предмета лізингу як власні, так і залучені та позичкові кошти;

здійснювати перевірки дотримання лізингоодержувачем умов користування предметом лізингу та його утримання;

відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом;

А) вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках;

стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса;

вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору;

вимагати повернення предмета лізингу та виконання грошових зобов'язань за договором сублізингу безпосередньо йому (лізингодавцеві) в разі невиконання чи прострочення виконання грошових зобов'язань лізингоодержувачем за договором лізингу.

Лізингоодержувача:

обирати предмет лізингу та продавця або встановити специфікацію предмета лізингу і доручити вибір лізингодавцю;

відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям;

вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом і договором лізингу випадках;

вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу;

інші права відповідно до умов договору лізингу та нормативно-правових актів.

Обов'язки сторін відповідно до Закону:

Лізингоодержувача:

1) прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення та умов договору;

2) відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати

зобов'язання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його у справному стані;

3) своєчасно сплачувати лізингові платежі;

А) надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу і забезпечувати можливість здійснення перевірки умов його використання та утримання;

письмово повідомляти лізинґодавця, а в гарантійний строк і продавця предмета лізингу, про всі випадки виявлення несправностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у роботі;

письмово повідомляти про порушення строків проведення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть негативно позначитися на стані предмета лізингу, - негайно, але у будь-якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено договором;

у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу - повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором;

інші обов'язки відповідно до умов договору лізингу та нормативно-правових актів. Лізингодавця:

у передбачені договором строки падати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору;

попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров'я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним;

відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов'язання щодо утримання предмета лізингу;

А) відшкодовувати лізингоодержувачу витрати на поліпшення предмета лізингу, та його утримання або усунення недоліків у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором;

5) прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу;

інші обов'язки відповідно до умов договору лізингу та нормативно-правових актів.

форма договору фінансового лізингу - повна письмова;

обов'язковість реєстрації предмета лізингу в передбачених законом випадках (ст. 12 Закону);

строк лізингу - відповідно до умов договору, але не менше одного року;

можливість відмови від договору фінансового лізингу:

лізингоодержувачем в односторонньому порядку, якщо має місце значне (зазвичай понад 30 днів) прострочення передачі предмета лізингу, за умови письмового повідомлення про це лізинґодавця;

лізингодавцем, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше ЗО днів;

при цьому лізингодавець має право вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку та підставі виконавчого напису нотаріуса.

• Гаранти майнових прав сторін договорі/ щодо предмета лізингу: у разі переходу права власності на предмет лізингу від лізингодавця до іншої особи відповідні права та обов'язки лізингодавця за договором лізингу переходять до нового власника предмета лізингу;

якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лізингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачене інше;

предмет лізингу не може бути конфісковано, на нього не може бути накладено арешт у зв'язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача.

4. За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язаний прийняти та оплатити виконану роботу. Аналіз цього визначення договору підряду дає достатні підстави для висновку про те, що це консенсуальний, двосторонній і оплатний договір. Предметом договору підряду є індивідуальний результат праці підрядника, який набуває тієї чи іншої матеріалізованої форми, придатної для оцінки. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку або переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовнику. Договірними сторонами можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи. Підрядні роботи виконують спеціально створені для цього організації (будівельні, будівельно-монтажні, у сфері побутового обслуговування тощо), а також інші організації, що займаються виробничо-господарською діяльністю. Звичайно спеціалізовані організації виступають як підрядник. Підрядник має право доручити виконання певної роботи третім особам, несучи відповідальність перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником — як замовник. Підрядник зобов'язаний виконати роботу, обумовлену договором, зі своїх матеріалів і своїми засобами, якщо інше не передбачено договором. Він відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалів і устаткування, а також за надання матеріалу чи устаткування, обтяженого правами третіх осіб. Якщо робота виконується повністю або частково з матеріалу замовника, підрядник несе відповідальність за неправильне використання цього матеріалу. Він зобов'язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок. Ризик випадкового знищення матеріалів або випадкового псування (пошкодження) до настання строку здавання підрядником обумовленої договором роботи несе сторона, що надала матеріали, а після настання цього строку -сторона, що прогаяла строк, якщо інше не встановлено договором. Особливості договору підряду такі: • як на стороні підрядника, так і на стороні замовника можлива участь декілька осіб; • підрядник має право залучати до виконання роботи третю особу без згоди замовника. У цьому разі замовник укладає договір з генеральним підрядником, а підрядник -Договір підряду з субпідрядником; • генеральний підрядник виступає одночасно як підрядник за договором генерального підряду і як замовник за договором субпідряду; • підрядник сам вибирає засоби і способи досягнення обумовленого договором підряду результату; • замовник зобов'язаний сприяти підрядникові у виконанні роботи у випадках, в обсязі та в порядку, встановлених договором підряду; • підрядник має право не розпочинати роботу, а вже розпочату зупинити, якщо замовник не надав матеріал, устаткування або річ, що підлягає переробці, і цим створив неможливість виконання договору підрядником; • якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника; • підрядник не має права вимагати винагороди за роботу, якщо предмет підряду до здавання його замовникові випадково знищений або закінчення роботи стало неможливим без вини сторін; • окрім предмета і ціни істотними умовами договору підряду є строк виконання робіт або строки виконання окремих етапів робіт. Якщо у договорі немає вказівок про строки виконання робіт, підрядник зобов'язаний виконати роботи, а замовник має право вимагати їх виконання в розумні строки, виходячи із суті зобов'язання, характеру та обсягів робіт і звичаїв ділового обігу; • ціна договору визначається кошторисом. Кошторис на виконання робіт може бути приблизним або твердим. Якщо в договорі немає інших вказівок, кошторис визнається твердим. Зміни до твердого кошторису можуть вноситися тільки за погодженням сторін; • для виконання окремих видів робіт, передбачених законом, субпідрядник зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл (ліцензію) на ведення цих робіт; • позовна давність для вимог, спричинених неналежною якістю роботи, виконаної за договором підряду, становить один рік, а щодо будівель і споруд — три роки від дня прийняття роботи замовником. Якщо відповідно до договору підряду робота прийнята замовником частинами, перебіг позовної давності починається від дня прийняття роботи в цілому. Цивільний кодекс України визначає такі різновиди договорів підряду: побутовий підряд; будівельний підряд; підряд на проектні та пошукові роботи.

5. Різновидом договорів за критерієм економічного змісту та правових ознак є транспортні договори.

Транспорт - одна з найважливіших галузей економіки, покликана задовольняти потреби населення та учасників господарського життя у перевезеннях та пов'язаних з ними послуг.

Єдину транспортну систему України становлять:

транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний, авіаційний, міський електротранспорт);

промисловий залізничний транспорт;

відомчий транспорт;

трубопровідний транспорт;

шляхи сполучення загального користування.

За своїм значенням та широким використанням провідне місце в транспортній системі Україні належить транспорту загального користування. Він є складною господарською системою, до якої входять:

органи, що забезпечують організацію певного виду транспорту;

шляхи сполучення;

транспортні підприємства;

спеціалізовані господарські організації, що забезпечують функціонування транспорту (машинобудівні, ремонтні, конструкторські тощо).

Функціонування єдиної транспортної системи та її складових значною мірою забезпечується через транспортні договори.

Транспортні договори - це такі господарські договори, які спрямовані на організацію та/або забезпечення перевезень вантажів та надання інших транспортних послуг учасникам господарських відносин. Транспортні договори укладаються, як правило, за обов'язкової участі транспортних підприємств або (незначною мірою) індивідуальних підприємців, що спеціалізуються та перевезеннях. Транспортні договори класифікуються за різними ознаками:

за видом транспорту, який використовується для надання транспорт-mix послуг на транспортні договори: на залізничному транспорті; морському транспорті; на внутрішньому водному транспорті; на повітряному транспорті; на автомобільному транспорті; на трубопровідному транспорті; і в недалекому майбутньому - транспортні договори на космічному транспорті (ч. З ст. 306 ГК України зазначається космічний транспорт як один з видів транспорту), а також транспортні договори, що передбачають використання кількох видів транспорту (в тому числі змішані перевезення);

за ознакою домінування в договорі організаційних чи майнових елементів на: (а) організаційні (забезпечують організацію перевезень та надання інших транспортних послуг) та (б) договори про надання транспортних послуг;

за характером транспортних послуг, надання яких передбачається договором, на: а) договори перевезення вантажів та організованих груп пасажирів (якщо договір укладається, наприклад, туристичною фірмою); б) договори про надання інших транспортних послуг або комплексу послуг (зазвичай віддзеркалюють специфіку певного виду транспорту).

Організаційні договори у сфері транспорту найчастіше спрямовані на узгодження обсягів перевезень і забезпечення сприятливих умов для перевезень. Такі договори віддзеркалюють планові засади перевезень у сфері господарювання, що зумовлено специфікою транспорту (виробничих можливостей) та необхідністю забезпечення його ефективності (ст. б Закону України "Про транспорт"). В організаційних договорах зазначаються обсяги та умови перевезень, що не передбачаються актами законодавства (кодексами, законами, статутами) та інші умови з урахуванням специфіки транспортування певного виду вантажів, конкретних вантажовідправників, місцевих особливостей тощо.

Організаційним договором є передбачений частинамиЗі4 ст. 307 ГК та ст. 914 ЦК України довгостроковий договір, який укладається між перевізником і вантажовідправником (власником чи володільцем вантажу). За таким договором перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу - передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. В договорі також передбачаються інші умови перевезень, включаючи й порядок розрахунків, умови надання транспортних заходів тощо.

Залежно від виду транспорту, яким передбачається здійснення систематичних перевезень вантажів, довгострокові (організаційні) договори можуть мати інші назви: навігаційний - на річковому транспорті, спеціальний - на повітряному транспорті, річний - на автомобільному транспорті (власне назва "довгостроковий договір" застосовується на залізничному та морському транспорті) - ч. 4 ст. 307 ГК України, ст. 36 Статуту автомобільного транспорту, ст. 128 Кодексу торговельного мореплавства, ст. 60 Статуту внутрішнього водного транспорту). В таких договорах зазначаються обсяги та умови перевезень, їх періодичність, порядок розрахунків, раціональні маршрути, схеми вантажопотоків, взаємна майнова відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань. Відповідно до організаційних транспортних договорів укладаються договори про надання транспортних послуг.

Різновидом організаційних транспортних договорів є так звані вузлові угоди, що укладаються на тривалий термін (зазвичай та 5 років) і визначають умови роботи залізничних станцій та інших транспортних організацій, які беруть участь у прямому змішаному сполученні (перевезенні вантажів кількома видами транспорту за єдиним перевізним документом). Вузлові угоди є обов'язковими до укладення транспортними організаціями, що беруть участь у прямому змішаному сполученій, а відтак будь-яка із заінтересованих сторін може звернутися до господарського суду з заявою про спонукання до укладення такої угоди. Відповідно до цього різновиду транспортного договору організаційного характеру транспортні організації, що беруть участь у прямому змішаному сполученні зобов'язуються за плату переміщувати вантажі з одного виду транспорту та інший з метою забезпечення процесу доставки від вантажовідправників до вантажоодержувачів.

Організаційні договори на транспорті є консенсуальними, а отже вважаються укладеними в момент, коли сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Договори про надання транспортних послуг досить різноманітні, що зумовлено характером таких послуг, специфікою певного виду транспорту, використанням різних їх видів тощо.

Найбільш поширеними транспортними договорами у сфері господарювання є:

договори перевезення вантажів;

договір транспортного експедирування;

договори на подачу і прибирання вагонів;

договори на експлуатацію залізничної під'їзної колії;

договори буксирування;

договір чартеру (фрахтування);

договори каботажу;

та ін.

6. Згідно зі ст. 901 ЦК за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.