Список використаних джерел:

1.Третяк А.М. Закон формування економічних відносин власності на землю.”Землевпорядний вісник” №5,2008.- С.24-27;

2. Друга В.М. Економічне походження власності на землю. ”Землевпорядний вісник” №5,2008.- С. 28-30;

3. .Третяк А.М. Зміна приорітетів земної реформи у зв’язку з удосконаленням економічних відносин власності на землю. “Вісник аграрної науки” №2,2008. – С.5-9.

УДК 332.624

Землю - селянам. Чи потрібна вона їм?

Борис Василь Михайлович, викладач економічних дисциплін Стрийського коледжу Львівського НАУ

Землю селянам – це, напевне, лозунг вчорашнього дня. На сьогодні виникла інша проблема: як зберегти землю, яка на протязі багатьох років не використовується за призначенням і яка вже у великій частині просто втрачена для суспільства. На сьогодні чітко проглядається картина, яку вміло вимальовують різного роду чиновники. Її можна назвати «Як вберегти землю від селян». Як наслідок, твердження про те, що фермери майже одноголосно виступають за надання першочергового права на купівлю землі переду­сім державі, стало ледь не істи­ною в останній інстанції. Хоча в усьому цивілізованому світі, який зазвичай асоціюється з країнами, де провідна роль нале­жить розвиненій ринковій еконо­міці, є одна чи не найголовніша аксіома, — усі учасники ринку, у тім числі держава, є рівними та мають однакові права. І стосуєть­ся це не лише ринкових взаємин, а всіх загалом.

За найголовнішими україн­ськими законами - Конституці­єю та Цивільним кодексом - усі суб'єкти права також є рівними перед законом, а їхні правостосунки повинні бути засновані на юридичній рівності та вільному волевиявленні. Багатостраж­дальний Земельний кодекс України також закріплює, у вся­кому разі поки що, принцип рів­ності земельних прав громадян, підприємств, громад та держави.

Високі чиновники говорять, що на нинішньому етапі зе­мельної реформи, коли постала неминуча потреба консолідувати земельні масиви та створити держав­ний земельний банк. В цьому є доля правди, адже понад 27 млн. гектарів укра­їнських угідь розпайовано між 7 мільйонами влас­ників. Ще близько12 млн. гектарів сільськогосподарських земель має у власності держава. Але й ці угіддя вкрай розпороше­но. «Державна зе­мельна власність — це площа, що сукупно перевищує територію низки розвинених країн Європи, але в умо­вах, що склалися, держава все ще не має інструменту для ефективного використання такого потужного ресурсу. Так, звісно, що парцеляція земель розірвала єдині екологічні комплекси, відокремивши землю від вод­них, лісових ресурсів та від інфраструктурних об'єктів. Усе це стримує розвиток сільського госпо­дарства та аграрного бізнесу, сприяє деградації земель та інших екосистем. Відтак попри колосальний і не­оціненний земельний ресурс українське село, зне­кровлене відсутністю дрібного та середнього агро­бізнесу, деградує і вимирає.

Отже, здавалось би, що настав час створити державний банк для ефективного управ­ління державними масивами та здійснення кон­солідації земель. Створити держав­ний земельний банк можна та де взяти для нього фінансові ресурси, без яких неможливо ані сконсолідувати землі, ані розв'язати земельні проблеми при будівництві об'єктів загальнодержавного значення (доріг, трубопроводів, електромереж тощо). Де взяти кошти, щоб такий банк став фінансовим гарантом продовольчої безпеки країни, зберігаючи в державній власності великі земельні масиви. А в бюджеті держави великий бублик.

Нам говорять, що з появою державного земельного банку дрібні та середні сільськогосподарські виробники мають розрахову­вати на дешеві кредити: 8-9 відсотків річних під заставу землі чи під заставу права оренди. І ,що за прогно­зами фахівців, така можливість дасть змогу вітчизня­ним сільгоспвиробникам за 2-3 роки оновити матеріальне забезпечення, а далі, впродовж 5-ти років збільшити виробництво на 15 відсотків. І консолідація земель, і пільгове кредитування державним земельним банком дрібних та середніх сільгоспвиробників покликані стимулю­вати економічну діяльність на селі, створити нові робочі місця, припинити міграцію селян у міста і загострення проблеми безробіття. Особливо наголошується: консолідація земель має бути добровільною і не втратною для власників ділянок. Більше того, з сторінок друкованих видань вже другий рік підряд говорять, що в.Чер­каській, Донецькій, Івано-Франківській областях та АР Крим реалізовують пілотні проекти консолідації земель: апробовується на практиці методика, яка дасть можливість розширити сільськогосподарський бізнес, створити нові робочі місця. Та поки , що ці ці про­екти пробуксовують. Не так легко домовитися з кожним власни­ком паю, які навчені гірким досвідом, підозрюють чергову аферу. А чи цей проект консолідації в підсумку стане знаковим для України, створивши ефективну модель розвитку сільських територій покаже час. Та вже давно державні мужі всіляко прагнуть законодавчо закріпити переважні права держави на викуп сільськогосподарських земель. Чому б це? Бо з собою значно легше домовитись.

Водночас, за існуючої ситуації, Україні потрібен не декларатив­ний, а ефективно функціоную­чий ринок сільськогосподар­ських земель, основними харак­теристиками якого мають стати конкуренція, прозорість, спра­ведливість.

А щодо права держави на придбання земель, то вона його вже має згідно з чинним земель­ним законодавством, зокрема, і сільськогосподарських для сус­пільних потреб (будівництво доріг чи інших об'єктів інфрас­труктури), а не для ведення товарного сільгоспвиробництва. Як сільгоспвиробник, держава давно і переконливо зарекомен­дувала себе порожніми полиця­ми у продмагах, картковими системами розподілу харчів тощо.

Окрім цього, держава вже і так є найбільшим латифундис­том, оскільки в її власності сьо­годні перебуває до 12 млн. га земель. Щодо придбання нових, то вона може придбавати еродо­вані сільськогосподарські землі для їх віднов­лення чи переведення в інші категорії земель.

За земельними реформами,про яку говорять всі кому не ліньки,твердо забули про сільськогосподарського товаровиробника. Так, їх тішать державним земельним банком. Це, звичайно, добре. Та, щоб не було це ,як із кредитами для придбання нерухомого та рухомого майна, коли значна частина населення потрапили у фінансову залежність від банків. Коли і землю (як заставу) втратиш і в кабалу попадеш.

А, можливо, це така політика далекоглядних олігархів ,щоб за допомогою «пріоритетного розвитку аграрного сектора» абсолютно відбити всяке бажання у хліборобів займатися улюбленою справою. Бо тільки велика любов ще утримує селян біля землі,що приносить не сподіваний дохід а гірке розчарування.

Про це ми вже чули: пільгові кредити ,райдужні перспективи, а що з цього вийшло? Водночас, за існуючої ситуації, Україні потрібен не декларатив­ний, а ефективно функціоную­чий ринок сільськогосподар­ських земель, основними харак­теристиками якого мають стати конкуренція, прозорість, спра­ведливість,

І, навіть, якщо уряд не планує відкривати ринок землі з 1 січня 2013 року (про це на брифінгу повідомив міністр аграрної політики Микола Присяжнюк) , і діючий нині в Україні мораторій на купівлю-продаж землі сільськогосподарського призначення можуть продовжити і, що зняти його можна лише опісля ухвалення відповідного закону (до речі ,парламент відхилив вже не одну пропозиції зняти мораторій на продаж землі до 2014 року), все-таки законопроект про ринок землі буде прийнятий.

Гадаю, нам потрібно безпосередньо «прив’язати» закон «Про ринок земель» до розвитку сільських територій. Ви ж поди­віться: село старішає, вимирає! Обов'язок держави — знайти для землі такого інвестора, який дасть імпульс для розвитку села. Адже саме Україна визна­чена Організацією Об'єднаних Націй як одна з п'яти держав, що рятуватимуть світ від продо­вольчої кризи. Тобто ця неоці­ненна за своїм значенням місія покладається на багато­страждальне українське село. Хіба це не сигнал для його модернізації? Тому, як на мене, потрібно відкрити ринок землі й для іноземних інвесторів: безпе­речно, виписавши для них від­повідні умови. Адже внутрішні інвестиції на село, на превели­кий жаль, не йдуть. Раніше роз­витком сільських територій опі­кувалися сільськогосподарські підприємства: вони будували дороги, школи, дит­садки. А тепер?

Сільськогосподарський товаровиробник завжди перебуває в програшній позиції: збере поганий урожай – отримає збитки; збере хороший урожай – отримає ще більші збитки. Напевно, виробник повинен виростити і зібрати продукцію і його не повинна боліти голова, де її подіти. Зокрема,на сьогодні склалася така ситуація із картоплею: при собівартості 1кг картоплі 1 – 1.20 грн. фермери змушені її продавати по 0.50 грн. Дехто із фермерів говорять , що не буде викопувати картоплю із землі - менше збитків.

Гріх? Так. І в цьому «заслуга» держави. Вірніше тих державних мужів, які за допомогою хитро – мудрих комбінацій створюють несправедливі умови товарного ланцюга: від виробника до споживача. Де з виробником ніхто не рахується.

Та хіба їм потрібна продукція наших виробників, адже за роки незалежної України на наших теренах повністю знищено цукровиробництво, льоновиробництво, виробництво спирту, молока,яловичини та багато інших видів продукції.

Внутрішній ринок України давно вже став звалищем європейського непотребу: генетично модифікована на штучних добавках вирощена продукція успішно «конкурує» з, поки-що, натуральною продукцією вітчизняних с.-г. товаровиробників. Чи буде прощення майбутнім поколінням теперішніх глитаїв? Напевно, що ні.