Список використаних джерел:

1. В.І. Пастернак, З.П. Флекей. Землевпорядне проектування: впорядкування території багаторічних плодоягідних насаджень, Львів, ЛДАУ, 2005

2. В. Ярмолюк. Земелвпорядне проектування: впорядкування території природних кормових угідь, Львів, ЛДАУ, 2006

3. П.Г. Казьмір, Л.П. Казьмір. Земелвпорядне проектування. Організація угідь і сівозмін та впорядкування території сівозмін, Львів, ЛДАУ, 2007

Землевпорядне проектування. Організація угідь і сівозмін та впорядкування території сівозмін. Методичні рекомендації до виконання курсового проекту, ЛДАУ, 2004

УДК 330.1/347.23

Основи економічної теорії право власності на землю та перспективи їх розвитку в Україні

Пилипенко Людмила Орестівна, викладач

Стрийського коледжу Львівського НАУ

Економічні відносини власності на землю - це фактичне розпорядження земельними благами і їх використання в інтересах певного суб'єкта.Отже, власник земельної ділянки не той, хто розпоряджається, земельними благами, а той, в чиїх інтересах, для задоволення чиїх потреб здійснюється розпорядження землею і її використання. Переконливим доказом цього в Україні є власники земельних часток (паїв), які володіють правом власності на земельні ділянки без наявності економічних можливостей його реалізації, що веде до розкрадання і втрати об’єктів власності.

Тому суспільним призначенням юридичних форм власності на землю є правова підтримка, закріплення і державний захист існуючих економічних форм власності.

Досліджуючи теорію власності та теорію капіталу, можна констатувати, що економічна наука в Україні,особливо аграрна, спровокувавши політиків на проведення земельної реформи, так І не спромоглася за 19 років її проведення на вироблення основ економічної теорії прав власності на землю та теорії земельного капіталу. Власність на землю є каменем перепон на шляху українських економічних реформ [2]. Причини цього – помилкова уява політиків, урядовців та окремих вчених економістів про власність на землю як відносини (особливо виробничі), зміна яких визначає зміну усіх інших економічних відносин, а також нерозуміння принципової різниці між економічними і правовими відносинами власності на землю.

На початку здійснення земельної реформи в Україні ринкові реформатори, що прийшли до влади, повернувши політичний курс на 180 градусів (від державної власності до приватної), виявилися такими ж недалекоглядними в розумінні економічної природи власності, як і їх попередники до 1990 року. Дивуватися цьому навряд чи доводиться, оскільки всі вони були випускниками радянських вузів, де було прийнято вивчати політекономію не по працях класиків, а по підручниках, в яких переважав творчий марксизм. Якщо раніше в приватній власності знаходили тільки негативні риси, то прибічники реформ почали прославляти її як «найбільше відкриття» цивілізації.

Було б півбіди, якщо б зусилля прихильників приватної власності були сконцентровані на створення відповідних економічних відносин. Але проблема із самого початку була зміщена з економічної площини в правову, чого більшість прихильників приватної власності навіть не помітили, їм здавалося, що достатньо законодавче ствердити бажану форму власності, і вона стане реальністю. У зв'язку з цим приймається закон про власність на землю на початку 1992 р. Вважалося, що це дозволить селянам уже весною приступити до сільськогосподарських робіт в іпостасі приватних виробників.

Ось чому, для того, щоб здійснювати ефективну економічну політику, потрібно знати, що економічні відносини власності на землю не тільки не залежать від прав власності, але, навпаки, визначають їх, і потрібно розуміти закономірності зв'язку відносин власності на землю з відносинами організації та управління процесом землекористування.

У загальному власність як поняття і як інститут означає формально визнане державною владою право індивідуума або колективу як на виняткове користування своєю земельною ділянкою, так і на будь-який спосіб розпорядження нею. Розрізняють два види власності: виробнича, яка здатна створювати нову власність, (наприклад, земля), та індивідуальна — та, що йде виключно на споживання (наприклад, житло, одяг). Володіти власністю можна індивідуально і колективно. У повсякденному вжитку дуже важко розрізняти правові відмінності між поняттями «володіння» і «власність». Є об'єкти, на які індивідуум має природне право власності (знання, досвід, здібності), а є такі, на які він повинен спочатку отримати право власності в порядку, встановленому законом (позитивне право).

Інститут власності є одним з найстародавніших. Починаючи з IV століття до н.е. (часи Платона і Аристотеля), аж до наших днів, йдуть спори «за» і «проти» власності. Доводи на користь власності зводяться до того, що кожен має право на плоди своєї праці; що власність сприяє демократизації влади держави, є найдієвішим засобом створення багатства, підтримує в людині відчуття особистої гідності і самоповаги. Проти власності наводяться не менш переконливі доводи, які зводяться до того, що вона: породжує через нерівність суспільну напруженість; підхльостує гонитву за прибутком; веде до марнотратства; заражає людину жадібністю; веде до захоплення суспільних ресурсів, порушуючи рівні права інших людей володіти доходами від використання природних ресурсів і суспільного облаштування.

Перше детальне обґрунтування власності, як головної причини соціальної напруженості в суспільстві, викладене великим грецьким філософом Платоном в праці «Держава» і її продовженні «Закони» та далі розвинуте Сократом. Платонівське обґрунтування ідеального суспільства без власності заперечив у «Політиці» Арістотель. Інститут власності він вважав непохитною і позитивною силою. Причину суспільних розбіжностей він бачив не у власності, а в людській природі.

Стоїцизм, як вихваляння суспільної рівності на природній основі, добре описав римський поет Вергілій в своєму представленні золотого віку, коли всіма благами люди володіли спільно.

Римські юристи першими ввели поняття абсолютної приватної власності

Найдокладніше критика власності на землю була викладена в трактаті Жан-Жака Руссо «Роздуми про походження і підстави нерівності між людьми» (1755 р.). Робота відкривалася знаменитими словами: «Перший, хто, обгородивши ділянку землі, заявив: «Це моє!» і знайшов людей досить простодушних, щоб тому повірити, був справжнім засновником цивільного суспільства.

До XIX століття поняття «власність» на практиці означало «земля».

Обмеженість за площею землі і неможливість її відтворення сприяють виникненню двох видів монополії на землю: монополію власності (реалізує власник) і монополію на землю як об'єкт господарювання (реалізує власник, користувач). Монополія власності породжує абсолютну земельну ренту, а монополія господарювання на землі — диференціальну земельну ренту. У сучасній західній літературі замість цього терміну використовують термін «економічна рента».

Економісти класичної школи виходили з того, що ті, хто володіє кращими за якістю земельними ділянками, повинні платити суспільству земельну ренту.

Коротко прослідкуємо рух економічної думки з цієї проблеми. Першим ідею єдиного податку на землю висловив в 1691 р. один з найбільших філософів свого часу Джон Локк. Оголоси землю першим джерелом багатства, Локк запропонував замінити всі податки єдиним земельним податком.

Фізіократи (Кене, Мірабо, де Немур) в середині XVIII століття розвинули ідею уявлень про землю як єдине джерело багатства народу. Продуктивною, на їх думку, є лише та праця, що прикладається до землі.

Одночасно, проти власності на землю висувалися заперечення історичного, морального, демографічного і економічного порядку. Наведемо деякі з них. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс виходили з того, що первинне людство не знало приватної власності на землю.

Таким чином, на порозі XX століття передова наукова думка все частіше підходила до висновку про необхідність обмеження приватної власності на землю. На державу покладався моральний обов'язок урізати право абсолютної власності на користь загального блага.

Що стосується людини, то, як правило, вся діяльність її пов'язана з певним місцем і певним географічним середовищем. Вся земна поверхня у найширшому сенсі стає простором для кожної людини окремо і всіх людей земної кулі в цілому. На погляд російського вченого П. Ф. Лойка, за найвищої грані чисельності населення на земній кулі в 10 млрд чоловік (2050 рік) земля фактично повсюдно буде виведена з приватного користування.

Якщо для сучасної людини власність на землю, відповідно до римського права, допускає можливість продажу земельної ділянки іншим, то для людей стародавнього світу вона означала тільки право не допускати на неї інших. Історична практика свідчить про те, що земля повсюдно вважалася ресурсом, який можна тримати у винятковому користуванні, але не можна продавати.

Отже, приватна земельна власність в її сучасному розумінні була невідома ні в одному стародавньому суспільстві, ні в Європі, ні в Азії, ні в інших частинах земної кулі. Проте, постає питання: коли і чому земля стала товаром?

Ймовірно, знання (інтелектуальний капітал) на історичному просторі держави, як форми організації життєзабезпечення суспільства, постало визначальною причиною появи власності на землю.

При всьому різноманітті економічних та юридичних теорій власності виділяють два основних підходи до її розуміння, які склались на даний час.

Перший підхід представляє собою континентальну традицію. Вона опирається на Цивільний кодекс Наполеона (1804), який в свою чергу опирається на римське право.

Основна ідея континентальної традиції складається з цілісності та неподільності категорії власності. Власність свята і недоторканна.

У другій половині XX століття саме англосаксонська традиція стала основою для неоінституціоналістського трактування категорії власності. Це пов'язано з тим, що в умовах надзвичайного ускладнення соціальних та економічних відносин власність визначається як набір часткових правомочностей, кожна з яких регулює окрему площину, що не пересікається з іншими. У цьому взаємозв'язку між людьми щодо об'єктів власності, вона виявилась більш відповідною до вимог сучасного життя, ніж цілісний погляд на власність, властиву континентальній традиції.

Права стають нематеріальними носіями в конкретних матеріальних благах і обертаються на ринку так само, як звичайні товари.

Всякий обмін (в тому числі купівлю-продаж) необхідно розуміти не просто як перехід земельної ділянки від однієї особи до іншої, але і як обмін правами власності (окремими правомочностями). Наприклад, продаж права оренди, права на розробку і т.п. може стверджувати, що саме передача прав власності, а не фізичне переміщення блага від продавця до покупця складає суть акту купівлі-продажу та інших економічних операцій, тому що при угодах із земельними ділянками взагалі не проходить фізичне переміщення благ.

Виходячи із викладеного, можна стверджувати, що криза реформи власності на землю відповідає сьогодні і буде відповідати в майбутньому її економічним формам. Це відбувається і буде відбуватися в подальшому шляхом звичайного для людей методу проб і помилок. Але, якщо скористатися знаннями, виробленими світовою економічною теорією, то можна досягти економічного прогресу і росту народного благополуччя значно швидше, особливо в сільській місцевості України.