2. Індивідуальний розвиток, або розвиток в онтогенезі, відбувається впродовж усього періоду життя – від запліднення до смерті. В онтогенезі людини виділяють 2 періоди: до народження (внутрішньоутробний, пренатальний – від грецьк. natos - народжений) і після народження (позаутробний, постнатальний).

У внутрішньоутробному періоді, від запліднення і до народження, упродовж 280 діб (9 календарних місяців) зародок (ембріон) знаходиться в організмі матері. Впродовж перших 8 тижнів відбуваються основні процеси формування органів, частин тіла. Цей період одержав назву ембріонального (зародкового), а організм майбутньої людини – ембріон (зародок). З 9-ти тижневого віку, коли починають формуватись основні зовнішні людські риси, організм називається плодом, а період – плідним (фетальним – від грецьк. fetus – плід).

Постембріональний онтогенез людини поділяють на такі періоди: ювенільний (до статевого дозрівання), зрілий (дорослий статевозрілий стан), період старості, який закінчується смертю. Під час вивчення розвитку людини впродовж життєвого циклу після народження, її індивідуальних і вікових особливостей, коли керувалися науковими даними, було запропоновано вікову періодизацію. Кожен віковий період, тобто відрізки часу онтогенезу, характеризується своїми специфічними особливостями організму – функціональними, біохімічними, морфологічними і психологічними. Схема вікової періодизації розвитку людини, яка враховувала анатомічні, фізіологічні фактори з проблем вікової морфології, фізіології і біохімії прийнята 1965 році. Поділ онтогенезу на вікові періоди у дітей відбиває етапи дозрівання ряду систем: кісткової, нервової, статевої тощо. В основу періодизації індивідуального розвитку покладено біологічні ознаки (табл. 1). Вікова періодизація за соціальними ознаками враховує загальні періоди навчання дитини (табл. 2).

Назва вікового періоду	Тривалість (роки)
	хлопчики/ чоловіки	дівчата/ жінки
Період новонародженості	перші 10 днів
Грудний період	10 днів - 1 рік
Раннє дитинство	1-3 роки
Перше дитинство	4-7
Друге дитинство	8-12	8-11
Підлітковий період	13-16	12-15
Юнацький період	17-21	16-20
Зрілий вік, 1-й період	22-35	21-35
Зрілий вік, 2-й період	36-60	36-55
Похилий вік	61-74	56-74
Старечий вік	75-90
Довгожителі	90 і більше
Назва вікового періоду	Тривалість, роки
Переддошкільний (ясельний)	до 3-х років
Дошкільний (молодший, середній, старший)	4-7
Шкільний вік: молодший середній старший	7-10 11-14 15-17

Розвиток - це якісні зміни, що сприяють формуванню дитячого організму чи різних його частин і органів. Розвиток у широкому розумінні – це якісні зміни, що сприяють до підвищенню рівнів складності організації і взаємодії всіх його систем, а також вдосконаленню їх нейрогуморальної регуляції і взаємодії з навколишнім середовищем. Розвиток передбачає три основні процеси: 1) ріст – збільшення числа клітин (у кістках та інших органах), або збільшення розмірів клітин ( у м‘язах і нервовій тканині, тобто кількісний процес); 2) диференціацію органів і тканин; 3)формоутворення, тобто якісні зміни. Ці процеси взаємозалежні та взаємозумовлені. Фізичний розвиток – це комплекс морфологічних і функціональних властивостей організму, який визначає масу, щільність і форму тіла, а у дітей і підлітків процеси росту.

Однією з основних фізіологічних особливостей процесу розвитку дитячого організму є ріст, як кількісний процес, пов’язаний зі збільшенням маси організму за рахунок безперервного зростання кількості клітин або їх розмірів. Ріст проявляється збільшенням кількості клітин, тілесної маси й антропометричних показників.

В одних органах, таких як кістки, легені ріст здійснюється переважно за рахунок збільшення кількості клітин, в інших (м’язи, нервова тканина) переважають процеси збільшення розмірів самих клітин. Таке визначення процесу росту виключають ті зміни маси та розмірів тіла, що можуть бути обумовлені жировідкладенням або затримкою води в організмі.

Більшість антропометричних показників характеризуються значними індивідуальними коливаннями. У таблиці 3 подано деякі середні антропометричні показники в постнатальному онтогенезі.

Найінтенсивніший ріст спостерігається у перший рік життя, коли довжина тіла дитини збільшується приблизно на 23-25 см. На другому році життя темп росту уповільнюється, але залишається ще високим – 10-11 смза рік, на третьому році 8 см. У період від 4 до 7 років ріст дитини збільшується на 5-7 смза рік. У молодшому шкільному віці спостерігається уповільнення темпу росту до 4-5 смна рік. Особливо відзначають період статевого дозрівання (так званий перехідний, або пубертатний період (від грецьк. пубертіс – оперення)), який має передпубертатнийперіод 11-12 років, І фазу пубертата – хлопчики 13-15 років і дівчатка 11-13 років, ІІ фазу пубертата – хлопчики 15-17 років і дівчатка 13-15. У цей період відбувається суттєва гормональна перебудова в організмі, розвиток вторинних статевих ознак, помітне погіршення умовно рефлекторної діяльності рухових навичок, збільшуються вегетативні зміни при навантаженнях, зростає втома. Помітним є пубертатний скачок росту. З 11-12 років у дівчаток і 13-14 років у хлопчиків до 16-17-и річного віку спостерігається значний приріст (до 7-10 см на рік). Крім того, ріст має і свої індивідуальні особливості. Найбільший приріст довжини тіла у дівчаток має місце між 11-12 роками, у хлопчиків найбільший приріст - між 13 і 14 роками.

Особливо велика швидкість росту довжини тіла у хлопчиків і як результат те, що у 13,5-14 років вони випереджають за довжиною тіла (рис. 1). Подібна закономірність спостерігається і в збільшенні ваги тіла. На 5-му місяці життя вона подвоюється, до року – збільшується у тричі, після двох років – уповільнюється. З 11-12 років у дівчаток темп росту маси тіла прискорюється, після 15 років хлопці випереджають дівчат за цими ж показниками і це випереджання зберігається і надалі.

Юнацький вік продовжується у юнаків - від 18 до 21 року, а у дівчат - від 17 до 20 років.У цей період в основному закінчується процес росту та формування організму і всі основні показники досягають дорослої людини.

В юнацькому віці завершується формування статевої системи, дозрівання репродуктивної функції. Кінцево встановлюються овуляційні цикли у дівчат.

Процес росту залежить від впливу багатьох факторів як ендогенного, так і екзогенного походження. Важливе значення мають вітаміни.

Для нормального росту необхідні також мінеральні солі, мікроелементи.

Суттєво впливають на ріст і розвиток такі фактори середовища як кисень, температура, світло, умови життя та праці.

Паралельно з ростом відбувається і розвиток організму, тобто морфологічна диференціація і функціональна спеціалізація певних тканин і частин тіла. Цей якісний фактор визначається змінами структури, складу і функцій організму, він змінюється також нерівномірно до формування дитини як дорослого індивіду.

Розвиток - це якісні зміни, що сприяють формуванню дитячого організму чи різних його частин і органів. Розвиток у широкому розумінні – це якісні зміни, що сприяють до підвищенню рівнів складності організації і взаємодії всіх його систем, а також вдосконаленню їх нейрогуморальної регуляції і взаємодії з навколишнім середовищем. Розвиток передбачає три основні процеси: 1) ріст – збільшення числа клітин (у кістках та інших органах), або збільшення розмірів клітин ( у м‘язах і нервовій тканині, тобто кількісний процес); 2) диференціацію органів і тканин; 3)формоутворення, тобто якісні зміни. Ці процеси взаємозалежні та взаємозумовлені. Фізичний розвиток – це комплекс морфологічних і функціональних властивостей організму, який визначає масу, щільність і форму тіла, а у дітей і підлітків процеси росту.

Однією з основних фізіологічних особливостей процесу розвитку дитячого організму є ріст, як кількісний процес, пов’язаний зі збільшенням маси організму за рахунок безперервного зростання кількості клітин або їх розмірів. Ріст проявляється збільшенням кількості клітин, тілесної маси й антропометричних показників.

В одних органах, таких як кістки, легені ріст здійснюється переважно за рахунок збільшення кількості клітин, в інших (м’язи, нервова тканина) переважають процеси збільшення розмірів самих клітин. Таке визначення процесу росту виключають ті зміни маси та розмірів тіла, що можуть бути обумовлені жировідкладенням або затримкою води в організмі.

Більшість антропометричних показників характеризуються значними індивідуальними коливаннями. У таблиці 3 подано деякі середні антропометричні показники в постнатальному онтогенезі.

Найінтенсивніший ріст спостерігається у перший рік життя, коли довжина тіла дитини збільшується приблизно на 23-25 см. На другому році життя темп росту уповільнюється, але залишається ще високим – 10-11 смза рік, на третьому році 8 см. У період від 4 до 7 років ріст дитини збільшується на 5-7 смза рік. У молодшому шкільному віці спостерігається уповільнення темпу росту до 4-5 смна рік. Особливо відзначають період статевого дозрівання (так званий перехідний, або пубертатний період (від грецьк. пубертіс – оперення)), який має передпубертатнийперіод 11-12 років, І фазу пубертата – хлопчики 13-15 років і дівчатка 11-13 років, ІІ фазу пубертата – хлопчики 15-17 років і дівчатка 13-15. У цей період відбувається суттєва гормональна перебудова в організмі, розвиток вторинних статевих ознак, помітне погіршення умовно рефлекторної діяльності рухових навичок, збільшуються вегетативні зміни при навантаженнях, зростає втома. Помітним є пубертатний скачок росту. З 11-12 років у дівчаток і 13-14 років у хлопчиків до 16-17-и річного віку спостерігається значний приріст (до 7-10 см на рік). Крім того, ріст має і свої індивідуальні особливості. Найбільший приріст довжини тіла у дівчаток має місце між 11-12 роками, у хлопчиків найбільший приріст - між 13 і 14 роками.

Особливо велика швидкість росту довжини тіла у хлопчиків і як результат те, що у 13,5-14 років вони випереджають за довжиною тіла (рис. 1). Подібна закономірність спостерігається і в збільшенні ваги тіла. На 5-му місяці життя вона подвоюється, до року – збільшується у тричі, після двох років – уповільнюється. З 11-12 років у дівчаток темп росту маси тіла прискорюється, після 15 років хлопці випереджають дівчат за цими ж показниками і це випереджання зберігається і надалі.

Юнацький вік продовжується у юнаків - від 18 до 21 року, а у дівчат - від 17 до 20 років.У цей період в основному закінчується процес росту та формування організму і всі основні показники досягають дорослої людини.

В юнацькому віці завершується формування статевої системи, дозрівання репродуктивної функції. Кінцево встановлюються овуляційні цикли у дівчат.

Процес росту залежить від впливу багатьох факторів як ендогенного, так і екзогенного походження. Важливе значення мають вітаміни.

Для нормального росту необхідні також мінеральні солі, мікроелементи.

Суттєво впливають на ріст і розвиток такі фактори середовища як кисень, температура, світло, умови життя та праці.

Паралельно з ростом відбувається і розвиток організму, тобто морфологічна диференціація і функціональна спеціалізація певних тканин і частин тіла. Цей якісний фактор визначається змінами структури, складу і функцій організму, він змінюється також нерівномірно до формування дитини як дорослого індивіду.

3. Загальний план будови нервової системи.

Нервова система у функціональному і структурному відношенні поділяється на

периферичну, центральну та автономну (вегетативну) нервові системи. Центральна

нервова система складається з головного і спинного мозку. Головний мозок міститься

всередині черепа, а спинний мозок – у хребетному каналі. На розрізі головного і спинного

мозку видно ділянки більш темного кольору – сіра речовина і ділянки білого кольору –

біла речовина мозку. Сіра речовина утворена тілами нервових клітин; біла складається із

скупчень нервових волокон, вкритих мієліновою оболонкою. 4. Нейрон – основна структурна і функціональна одиниця нервової системи. Нейрон – це складно побудована високодиференційована нервова клітина, яка сприймає подразнення, переробляє їх і передає до різних органів тіла.

Спинний мозок бере участь у здійсненні складних рухових реакцій організму. Це рефлекторна функція спинного мозку. Прикладом цієї функції спинного мозку є колінний рефлекс. Спинний мозок здійснює і провідникову функцію. Діяльність спинного мозку у людини значною мірою підпорядкована

координуючим впливам відділів центральної нервової системи, що лежать вище.

Відділи нервової системи:  Центральна (ЦНС) (головний мозок, спинний мозок, які захищені мозковими оболонками, що складаються з сполучної тканини)  Периферична (ПНС) (нерви, нервові вузли): соматична (довільна регуляція) і автономна (мимовільна). Автономна - управляє роботою внутрішніх органів, не підкоряється волі людини, складається з двох відділів: симпатичного та парасимпатичного. Симпатичний - підсилює і прискорює роботу серця, звужує просвіти артерій, а просвіти бронхів розширює, посилює секрецію потових залоз.  Парасимпатичний - уповільнює і послаблює скорочення серця.  Найважливіша функція нервової системи - проведення нервових імпульсів.  Нервова система складається з нервової тканини, яка утворена нейронами.  Нейрони бувають трьох типів: чутливі, рухові і вставні.  Чутливі передають імпульси від органів чуття і внутрішніх органів у мозок. Інтернейрони утворюють білу речовину спинного мозку, рухові проводять імпульс від мозку до робочих органів. Велика частина нейронів відноситься до типу Інтернейрони.  Нервові клітини утворюють постійні контакти з іншими клітинами. Функція таких контактів - передача впливу від однієї нервової клітини до іншої. Нервова система - найважливіша система організму, яка об'єднує діяльність усіх органів і забезпечує його взаємодію з навколишнім середовищем.   Центральна, периферична і вегетативна нервові системи.  (ЦНС) - основна частина нервової системи тварин і людини, що складається зі скупчення нервових клітин (нейронів) і їх відростків; представлена ​​у безхребетних системою тісно зв'язаних між собою нервових вузлів (гангліїв), у хребетних тварин і людини - спинним і головним мозком.  Головна і специфічна функція ЦНС - здійснення простих і складних високодиференційованих відбивних реакцій, що отримали назву рефлексів. У вищих тварин і людини нижчі і середні відділи ЦНС - спинний мозок, довгастий мозок, середній мозок, проміжний мозок і мозочок - регулюють діяльність окремих органів і систем високорозвиненого організму, здійснюють зв'язок і взаємодію між ними, забезпечують єдність організму і цілісність його діяльності. Вищий відділ ЦНС - кора великих півкуль головного мозку і найближчі підкіркові утворення - в основному регулює зв'язок і взаємини організму як єдиного цілого з навколишнім середовищем.  ^

Основні риси будови і функції

ЦНС пов'язана з усіма органами і тканинами через периферичну нервову систему, яка у хребетних включає черепно-мозкові нерви, що відходять від головного мозку, і спинномозкові нерви - від спинного мозку, міжхребцеві нервові вузли, а також периферичний відділ вегетативної нервової системи - нервові вузли, з підходящими до них (прегангліонарними) і відходять від них (постгангліонарними) нервовими волокнами. Чутливі, або аферентні, нервові призводять волокна несуть збудження в ЦНС від периферичних рецепторів; по відвідним еферентних (руховим і вегетативним) нервових волокнах збудження з ЦНС направляється до клітин виконавчих робочих апаратів (м'язи, залози, судини і т. д.). У всіх відділах ЦНС є аферентні нейрони, що сприймають приходять з периферії роздратування, і еферентні нейрони, що посилають нервові імпульси на периферію до різних виконавчим ефекторним органам. Аферентні і еферентні клітини своїми відростками можуть контактувати між собою і складати двухнейронний рефлекторну дугу, що здійснює елементарні рефлекси (наприклад, сухожильні рефлекси спинного мозку). Але, як правило, в рефлекторній дузі між аферентних і еферентних нейронами розташовані вставні нервові клітини, або інтернейрони. Зв'язок між різними відділами ЦНС здійснюється також за допомогою безлічі відростків аферентних, еферентних і вставних нейронів цих відділів, створюючих внутрішньоцентральні короткі і довгі провідні шляхи. До складу ЦНС входять також клітини нейроглії, які виконують в ній опорну функцію, а також беруть участь у метаболізмі нервових клітин.  ^

Периферичної нервової системи

Являє собою частину нервової системи, яка з'єднує центральну нервову систему з органами почуттів і з довільними м'язами. У ній виділяють дві різні групи нервів: черепномозкові і спинномозкові.  Черепномозкові нерви - це 12 пар нервів, що відходять від головного мозку і прямують до різних органів голови, за винятком одного, що йде до серця і в черевну порожнину. Ці нерви виконують чутливі і (або) рухові функції.  • I napa. Нюховий нерв: передає в головний мозок нюхові відчуття від слизової оболонки носової порожнини.  • II пара. Зоровий нерв: іде до сітківки очей і передає зорові відчуття.  • III пара. Окоруховий нерв: забезпечує деякі рухи очного яблука.  • IV пара. Блоковий нерв: забезпечує рух одного з м'язів ока.  • V napa. Трійчастий нерв: надає чутливість всьому обличчю та забезпечує рух жувальних м'язів.  • VI пара. Відвідний нерв: змушує повертатися очне яблуко в зовнішню сторону.  • VII пара. Особовий нерв: іннервує: мімічні м'язи обличчя та забезпечує чутливість нижньої частини язика.  • VIII пара. Переддверно-улітковий нерв: передає сигнали, уловлювані середнім вухом (звуки) і внутрішнім вухом (рівновага).  • IX пара. Язикоглоткового нерв: впливає на м'язи стравоходу та передає відчуття нижньої частини язика.  • Х пара. Блукаючий нерв: іде до внутрішніх органів грудної та черевної порожнини та регулює травні, обмінні і дихальні функції.  • XI пара. Додатковий нерв: забезпечує рух деяких м'язів шиї.  • XII пара. Під'язиковий нерв: Полегшує руху речепроізношенія, ковтання і жування.  Спинномозкові нерви - це 31 пара нервів, що відходять від спинного мозку і керуючих решті нервової периферичної системою, а також частиною вегетативної нервової системи. Ці змішані нерви беруть початок у сірій речовині спинного мозку, яке знаходиться у внутрішній частині мозку і оточене білим речовиною.  Нерви утворюють два добре диференційованих відростка - передній, або вентральний, отростоксостоіт з рухових волокон, а задній, ілідорсальний, складається з чутливих волокон. Потім в області міжхребцевого отвору вони з'єднуються в один стовбур, а потім знову гілкуються.  Одна вентральна гілка, яка ділиться на тисячі відгалужень, іде до шиї, рук, передньої частини грудей і ногам. Дорсальна ветвьзаворачівает за хребетний стовп і направляється до спини. Кілька спинномозкових нервів можуть іти разом до місця призначення, утворюючи щільні мережі, звані сплетеннями. 

5.,9. Рефле́кс — автоматична цілісна стереотипна реакція організму на певний подразник, на зміни зовнішнього середовища або внутрішнього стану, яка здійснюється при обов'язковій участі центральної нервової системи. Рефлекс забезпечується об'єднанням аферентних, вставних іеферентних нейронів, що складають рефлекторну дугу. Іншими словами, для виникнення рефлексу необхідна наявність чутливого нервового закінчення; нервових волокон для передачі повідомлення, яке несе подразник; органа, що перетворить інформацію в реакцію; і, нарешті, м'язіві залоз для здійснення самої реакції — зазвичай, якого-небудь механічного руху.

В залежності від того, залучається в рефлекторну дугу кора головного мозку чи ні виділяють:

• Умовний рефлекс

Рефлекс називають умовним, якщо він викликається стимулом, відмінним від первісного (або від уродженого). Це відбувається, коли другий подразник неодноразово повторюється разом із природнім стимулом.

Цей вид рефлексу вперше був описаний видатним російським фізіологом Іваном Павловим, який помітив, що якщо щораз під час годівлісобаки дзвонити в дзвіночок, то за якийсь час у нього починає виділятися слина як відповідь на дзенькіт дзвіночка — спочатку цю рефлекторну реакцію викликала тільки їжа. Саме описаний різновид умовного рефлексу лежить в основі багатьох сучасних методів, використовуваних для дресирування тварин.

• Безумовний рефлекс

Безумовний рефлекс (від латів. reflexus — віддзеркалення) — це спадково закріплена форма реагування на біологічно значущі дії зовнішнього світу або зміни внутрішнього середовища організму.

Після відкриття безумовного рефлексу була визначена рефлекторна дуга. На відміну від умовних рефлексів, що діють таким же чином, безумовні рефлекси забезпечують пристосування до відносно постійним умовам. Проте в чистому вигляді|виді| безумовні рефлекси практично не існують. У онтогенезі на їх основі надбудовуються складні системи умовних рефлексів. Загальноприйнятій класифікації безумовних рефлексів немає, проте виділяють найважливіші з них — харчовий, оборонний, статевий, орієнтувальний.

Збудження — це біологічний процес, який складається з нервових імпульсів і приводить в дію той чи інший орган або елемент. Процес збудження виникає в усіх органах, які складаються з нервової і м’язової тканини, та в залозах. Специфічною ознакою збудження м’яза є його скорочення. У нервових клітинах під час збудження генеруються нервові імпульси, залозові клітини виділяють секрет.

Специфічною властивістю збудження є здатність передаватися по нервових волокнах, що забезпечує фізіологічний зв’язок між усіма системами та елементами організму, їх функціональну єдність.

Процес збудження супроводжується витратами енергетичних ресурсів клітин. Тому неспецифічні ознаки збудження такі:

• прискорення обміну речовин у клітині;

• посилення теплопродукції;

• зміни електричного стану.

Чим більше навантаження у вигляді процесу збудження здатні витримати елементи мозку або нервова тканина, тим вищою є їх працездатність.

Для виникнення збудження мають значення сила подразника, швидкість наростання подразнення і час дії. За силою подразники поділяються на підпорогові, порогові і надпорогові. Підпорогові подразники характеризуються силою, якої недостатньо для збудження. Пороговою називається мінімальна сила подразника, достатня для виникнення збудження. Надпорогові подразники мають велику силу і призводять до значніших функціональних змін.

Між силою подразника і тривалістю його дії існує обернено пропорційна залежність: чим більша сила подразника, тим меншою є тривалість його дії, що необхідна для виникнення збудження, і навпаки.

Діяльність нервової системи, за висловом І. П. Павлова, характеризується процесами збудження і гальмування.

Гальмування — складний біологічний процес, який послаблює або припиняє діяльність того чи іншого органа, знижує рівень активності фізіологічних систем. На відміну від збудження, гальмування відбувається переважно всередині клітин і не поширюється по нервових провідниках до інших органів.

У фізіологічних системах, які працюють, процеси збудження і гальмування тісно пов’язані з процесами виснаження і відновлення. Під виснаженням розуміють витрати матеріальних ресурсів клітин, насамперед клітин центральної нервової системи, під час їх активного стану, тобто під час збудження. Гальмування забезпечує відновлення нормального стану протоплазми клітини та її функціональних ресурсів. Коли виснаження матеріальних ресурсів клітини досягає певного кількісного значення, включається процес гальмування, який припиняє подальше використання функціональних ресурсів. Отже, виснаження є подразником гальмівного процесу, а гальмування — подразником відновлювальних процесів у клітинах.

У стані гальмування нервова клітина не відповідає на імпульси, що надходять, і активно відновлює свої ресурси.

У кожній нервовій клітині процеси збудження і гальмування закономірно змінюються, являючи собою різні фази її діяльності. При дії подразника надмірної сили або багаторазового його повторення у нервових клітинах замість збудження виникає процес гальмування. Таке гальмування отримало назву охоронного, біологічного за суттю і безумовного за походженням.

Закономірності взаємодії процесів збудження і гальмування такі:

• іррадіація;

• індукція.

Іррадіація — це поширення нервового процесу з місця, де він виник, на навколишні нервові центри.

Індукція — це наведення протилежного процесу на навколишні нервові центри за умови концентрації збудження чи гальмування на місці свого виникнення.

Концентрація збудження в нервових клітинах, що працюють, та індукція гальмування на навколишні нервові центри у процесі праці виключають непотрібні дії та зайві рухи працівника.

Отже, гальмування у процесі праці:

• виключає реакції працівника на побічні подразники;

• захищає нервову систему від перенапруження та функціонального виснаження.

Основними властивостями нервових процесів є їх сила, врівноваженість і рухливість.

Силою нервових процесів називають здатність нервових клітин розвивати і тривалий час витримувати значні напруження збудження і гальмування. Врівноваженість нервових процесів — це їх співвідношення за силою. Рухливість нервових процесів — це швидкість переходу збудження у гальмування, і навпаки.

6. Відділи

Автономна (вегетативна) нервова система поділяється на центральний і периферичний відділи.  ^

Центральний відділ

• парасимпатичні ядра 3, 7, 9 і 10 пар черепних нервів, що лежать в мозковому стовбурі 

• вегетативне (симпатическое) ядро, що утворить бічній проміжний стовп 8 шийного, всіх грудних і двох верхніх поперекових сегментів спинного мозку; 

• крижові парасимпатичні ядра, що залягають в сірій речовині трьох крижових сегментів спинного мозку; 

^

Периферичний відділ

• вегетативні (автономні) нерви, гілки і нервові волокна, що виходять з головного і спинного мозку; 

• вегетативні (автономні, вісцеральні) сплетення); 

• вузли вегетативних (автономних, вісцеральних) сплетінь; 

• симпатичний стовбур (правий і лівий), з його вузлами, міжвузловими і сполучними гілками і симпатичними нервами; 

• кінцеві вузли парасимпатичної частини вегетативної нервової системи. 

Опис

Нейрони ядер центрального відділу вегетативної нервової системи є першими еферентних нейронами на шляху від ЦВС (спинний і головний мозок) до  іннервіруемих органу. Нервові волокна, утворені відростками цих нейронів, носять назву предузлових (прегангліонарних) волокон, так як вони йдуть до вузлів периферичної частини вегетативної нервової системи і закінчуються синапсами на клітинах цих вузлів. Вегетативні вузли входять до складу симпатичних стовбурів, великих вегетативних сплетень черевної порожнини і тазу, розташовуються в області голови і в товщі або біля органів травної та дихальної систем, а також сечостатевого апарату, які іннервуються вегетативною нервовою системою. Прегангліонарних волокна мають мієлінових оболонку, завдяки чому відрізняються білуватим кольором. Вони виходять з мозку в складі корінців відповідних черепних нервів і передніх корінців спинномозкових нервів. Вузли периферичної частини вегетативної нервової системи містять тіла других (ефекторних) нейронів, що лежать на шляху до іннервіруемих органам. Відростки цих других нейронів еферентної шляху, несучих нервовий імпульс із вегетативних вузлів до робочих органів (гладка мускулатура, залози, тканини), є послеузелковимі (постгангліонарними) нервовими волокнами. Через відсутність мієлінової оболонки вони мають сірий колір. Будова рефлекторної вегетативної дуги відрізняється від будови рефлекторної дуги соматичної частини нервової системи. У рефлекторної дузі вегетативної частини нервової системи еферентної ланка складається не з одного нейрона, а з двох. В цілому проста вегетативна рефлекторна дуга представлена ​​трьома нейронами. Перша ланка рефлекторної дуги - це чутливий нейрон, тіло якого розташовується в спинномозкових вузлах і в чутливих вузлах черепних нервів. Периферичний відросток такого нейрона, що має чутливе закінчення - рецептор, бере початок в органах і тканинах. Центральний відросток у складі задніх корінців спинномозкових нервів або чутливих корінців черепних нервів направляється до відповідних ядер у спинний чи головний мозок. Друга ланка рефлекторної дуги є еферентних, оскільки несе імпульси з спинного або головного мозку до робочого органу. Цей еферентної шлях вегетативної рефлекторної дуги представлений двома нейронами. Перший з цих нейронів, другий за рахунком в простій вегетативної рефлекторної дузі, розташовується у вегетативних ядрах ЦВС. Його можна називати Інтернейрони, так як він знаходиться між чутливим (аферентні) ланкою рефлекторної дуги і другим (еферентних) нейроном еферентної шляху. Ефекторних нейрон являє собою третій нейрон вегетативної рефлекторної дуги. Тіла ефекторних (третіх) нейронів лежать в периферичних вузлах вегетативної нервової системи (симпатичний стовбур, вегетативні вузли черепних нервів, вузли внеорганного і внутріорганних вегетативних сплетень). Відростки цих нейронів направляються до органів і тканин у складі органних вегетативних або змішаних нервів. Закінчуються постгангліонарні нервові волокна на гладких м'язах, залозах і в інших тканинах відповідними кінцевими нервовими апаратами. На підставі топографії вегетативних ядер і вузлів, відмінностей в довжині першого і другого нейронів еферентної шляху, а також особливостей функції вегетативна нервова система поділяється на дві частини: симпатичну і парасимпатичну.

7. Автономна нервова система (вегетативна) – це частина нервової системи,

що інервує внутрішні органи, а саме: органи серцево-судинної системи,

травного, дихального та сечостатевого апаратів, непосмуговані м’язи та

всі залози внутрішньої секреції, де б вони не знаходились. Таким чином

вегетативна нервова система інервує ті органи та тканини, функції яких

майже не залежать від нашої свідомості.

До автономної нервової системи відносять відділи головного мозку і нерви

з їхніми розгалуженнями, які іннервують переважно внутрішні органи:

серце, судини, залози внутрішньої секреції та ін. Автономна нервова

система, в свою чергу, поділяється на симпатичну і парасимпатичну

Вегетативна нервова система регулює діяльність внутрішніх органів і пов'язана з центральною системою.

8. Слід зазначити, що в реальному житті, умовні та більшість безумовних рефлексів включаються у складну цілісну діяльність Мозку — інтегративну діяльність, що базується на корково-підкоркових процесах. В кінцевому підсумку, саме це забезпечує пристосувальний характер поведінки кожної людини до зовнішніх умов, в тому числі до суспільства інших людей.

В основі інтегративної діяльності знаходиться домінантна ділянка збудження, яка, за вченням А. А. Ухтомського, і забезпечує динамічну констеляцію (об'єднання) широкого кола різних відділів центральної нервової системи" тимчасово здійснюючих конкретну діяльність. З віку трьох років домінантна констеляція поступово набуває все більшої сталості та пластичності. При цьому сталість полегшує можливість навчання, протистоїть відвертанню уваги, тоді як пластичність характеризує можливості переключення з однієї діяльності на іншу. Співвідношення цих явищ визначає біологічні та пізнавальні потреби і мотивації. Інтегративні процеси центральної нервової системи лежать в основі психічних функцій, у тому числі таких як сприйняття, увага та пам'ять.

Сприйняття об'єднує складні процеси аналізу та синтезу інформації з метою впізнання стимулу та визначення його значимості. 

Інтегративні процеси в ЦНС

Пам´ять – це властивість будь-якої системи, нервової включно, зберігати в закодованому вигляді інформацію, що за певних умов може бути виведена з системи без порушення запису. Вона допомагає тварині та людині використовувати свій минулий досвід (видовий та індивідуальний) і пристосовуватися до умов існування. Одним із механізмів пам´яті є умовні рефлекси, головним чином сліди. Термін «пам´ять» широко застосовують у біології (біологічна пам´ять) і в техніці (електронна пам´ять кібернетичних машин).

У складі пам’яті виділяють процеси запам’ятовування, збереження і відтворення, включно з пізнанням, спогадом, пригадуванням.

За тривалістю зберігання інформації пам’ять поділяють на короткочасну і довготривалу. До короткочасної належить сенсорна і первинна пам´ять, до довготривалої – вторинна і третинна пам´ять. У залежності від аналізаторів, через які в ЦНС надходить початкова інформація, розрізняють зорову, слухову, нюхову, тактильну, рухову та інші типи сенсорної пам’яті. У людей фізичної праці, спортсменів добре розвинута рухова пам’ять, у сліпих – тактильна.

Короткочасна пам´ять виникає у дітей у віці 3-4 місяців, а довготривала – в 3-4 роки, з 7 років запам’ятовування з підсвідомого переходить у свідоме. Недостатнє спілкування з людьми негативно позначається як на короткочасній, так і на довготривалій пам’яті.

Основу сенсорної пам’яті складають слідові процеси, що тривають деякий час після припинення дії подразника на рецептори відповідного аналізатора. Так, якщо махнути рукою перед очима, можна побачити слабкий слід, що залишився після того, як руку опущено. Сенсорні сліди відіграють важливу роль у житті людини під час читання, сприйняття чужої та своєї мови, зображень на кіно- та телеекранах. У деяких людей сенсорна пам’ять може тривати десятки хвилин.

Первинна пам’ять триває кілька секунд. Вона відповідає за зберігання інформації, закодованої словесно. Первинна пам’ять приблизно відповідає короткочасній пам’яті, але ці поняття не ідентичні.

Для тривалішого зберігання інформації в первинній пам’яті необхідне багаторазове її повторення. Перехід інформації із первинної пам’яті у вторинну також залежить від повторення інформації. Вторинна пам’ять характеризується великою ємністю і тривалістю (від декількох хвилин до декількох років).

Третинна пам’ять забезпечує найтриваліше зберігання інформації, одержаної з професійних навичок. Інформація «третинної пам’яті» практично не забувається протягом усього життя людини.

За характером запам’ятовування розрізняють образну, умовно-рефлекторну, емоційну і словесно-логічну види пам’яті. Всі вони можуть існувати і в короткочасній, і в довгочасній пам’яті.

Образна пам’ять – збереження в пам’яті та репродукція одноразового сприйняття життєво важливого образу (певного подразнення).Умовно-рефлекторна пам’ять проявляється у вигляді утворення умовних рухових реакцій через тривалий час після утворення умовних рухових рефлексів.

Емоційна пам’ять – здатність нервової системи відтворювати пережитий раніше стан у комплексі з елементами минулої ситуації та суб’єктивного ставлення до неї.

Словесно-логічна пам’ять – це пам’ять на словесні сигнали, які позначають як зовнішні об’єкти і події, так і внутрішні переживання і свої власні дії. Проявом особливої людської пам’яті є внутрішня мова – можливість у спогадах подумки вести розмову у словесній формі.

Забування. Важливою властивістю пам’яті є забування – неможливість відтворити набуту в минулому інформацію. Забування не є дефектом пам’яті, а фізіологічно необхідний процес. Без відбору інформації і стирання її в пам’яті мозок людини був би захаращеним надто великою кількістю даних. Результати були б такими катастрофічними, як і відсутність здатності до навчання і запам’ятовування. Забування – це не просте стирання пам’ятного сліду (енграми), а перехід його у несвідому форму зберігання. Інформація забувається по-різному. Це залежить від того, в якій вона пам’яті зафіксована. Швидко забувається подія, записана у первинній пам’яті (пам’ятний слід стирається або замінюється новою інформацією).

Поведінкові реакції людини можуть бути викликані впливом на організм фізіологічно значимих подразників із внутрішнього та зовнішнього середовища. Тобто у кожний конкретний момент організм має певний фізіологічний статус, який називають «мотиваційним станом». Основною причиною виникнення цього стану є формування внутрішньої потреби, на задоволення якої і спрямована поведінка.

Мотивація – це поштовх до цілеспрямованої дії, викликаний потребою.

Згідно з класифікацією П.В. Симонова мотивації (вихідні потреби) поділяються на три основні групи. Перш за все це вітальні («біологічні»)потреби в їжі, воді, сні, температурному комфорті, захисті від шкідливих впливів тощо. Вони необхідні для забезпечення індивідуального та видового існування людини.

Соціальні потреби характерні для людини і полягають у прагненні належати до певної соціальної групи і посідати в цій групі значне місце. Соціальні потреби бувають двох різновидів – егоїстичні («для себе») й альтруїстичні («для інших»). Серед соціальних потреб особливо важливі ті норми, які культивуються в зазначеному суспільстві («а що скажуть люди?»). Добре засвоєні норми стають звичкою, «другою натурою». У певний момент вони не контролюються свідомістю і переходять у сферу підсвідомості.

Ідеальні потреби – потреби людини в пізнанні навколишнього світу і свого місця в ньому, потреба набуття знань.

Біологічні потреби являються переважно вродженими, в той час як соціальні й ідеальні набуваються у процесі індивідуального розвитку на ґрунті біологічних потреб.

Всяка мотивація супроводжується напруженням, потребує поведінкових реакцій, досягнення результатів, які усунуть мотивацію. Зникає мотивація тільки тоді, коли організм досягає корисного результату, що задовольняє його вихідну потребу.

Емоції. Емоції виникають у тісному зв’язку з мотиваціями, між ними нема суттєвої різниці. Мотивації і емоції розглядаються як прояв функціонального стану мозку у зв’язку з дією будь-яких подразників.

Емоції – це реакції людини на дію внутрішніх і зовнішніх подразників, що мають яскраво виражене суб’єктивне забарвлення і охоплюють усі види чутливості та переживань – від глибокого страждання до високих форм радості людини, від тривоги і страху до почуття любові і щастя. Через емоції реалізуються задоволення (позитивні емоції) або незадоволення (негативні емоції) різних потреб організму. Реалізація емоцій здійснюється лімбічною системою мозку, всі структури якої пов’язані між собою численними прямими та зворотними зв’язками.

Емоції дітей формуються паралельно з розвитком нервової системи і загальної психічної діяльності. У новонародженої дитини переважають негативні емоції. На третьому місяці у дитини з’являється посмішка, на шостому – радість, переляк.

Із 3-4 річного віку у дітей формуються вищі емоції. У підлітковому віці вони набувають провідного значення. Це моральні й інтелектуальні емоції, естетичні почуття і переживання.

Емоційне сприйняття інформації залежить від індивідуальних особливостей особистості. Втома і захворювання можуть викликати суттєві зміни динаміки емоційного сприйняття інформації, можуть бути причиною нервово-психічних розладів. Індивідуальні відмінності у вияві емоцій у значній мірі залежать від вольових якостей людини. Оскільки емоції підвладні регулюванню з боку нервової системи, то вольова людина здатна спрямовано уникати негативних емоцій і зосереджуватись на позитивних.

Шкідливими для людини є не лише надмірні за величиною емоційні навантаження, але й однотипні емоції. Тривала дія таких емоцій виснажує захисні сили організму, знижує його загальний опір і створює передумови для виникнення патологічних порушень функцій окремих органів і систем.

Сон. Вегетативна нервова система нестійка в підлітковому періоді, тому в цей період часто виникають розлади серцево-судинної і шлунково-кишкової систем. Для дітей цього віку особливо необхідно чергувати діяльність із відпочинком. Велике значення має сон.

Сон – це фізіологічний стан організму, який характеризується зниженням рухової активності, втратою активних психічних зв’язків суб’єкта з навколишнім середовищем, більш-менш повним відключенням свідомості. Тривалий час вважали, що сон – це відпочинок, який необхідний для відтворення клітин мозку після активної напруженої роботи, але, пізніше було встановлено, що активність мозку під час сну вища, ніж у період активної діяльності, тобто сон – це активний фізіологічний процес.

Сон є фізіологічною потребою організму. Людина одну третину життя проводить у сні. Тривалість добового сну залежить від віку. Новонароджені (до 4-5 міс.) сплять 16-17 годин на добу. З віком тривалість сну зменшується. У 5-6 років життя тривалість сну становить 9-11 годин, в юнацькому віці – 8-10 годин, а у людей понад 20 років – 6-8 годин. У дорослої людини сон триває від 5 до 7-8 годин на добу.

Під час сну відбувається ряд змін в організмі. Обмежується зв´язок з навколишнім середовищем, тому що знижується сприйняття органами чуття зовнішніх подразнень. Відбувається зниження тонусу і послаблення скелетних м’язів, звужуються зіниці. Знижується активність сльозових і слинних залоз, як наслідок, виникає сухість слизових оболонок очей і ротової порожнини. Виділення поту навпаки посилюється, особливо у дітей.

Виділяють декілька форм сну: фізіологічний, гіпнотичний, наркотичний і патологічний.

Фізіологічний сон, який носить періодичний характер, може бути добовим і сезонним; монофазним (один раз на добу , найчастіше у ночі) і поліфазним (денний і нічний), характерний для дітей перших семи років.

Виділяють п’ять стадій повільного сну:

I стадія – перехід від розслабленого стану неспання до дрімоти; II стадія – дрімота; III стадія – поверхневий сон; IV стадія – сон середньої глибини; V стадія – глибокий сон.

Сновидіння – це складні психічні явища, що формуються у мозку людини в результаті його контактів із навколишнім середовищем. Уважається, що сновидіння з’являються через хаотичну активність коркових слідів різної давності, які витягнені із пам’яті і поєднані в дивовижну картину.

І.М. Сеченов називав сновидіння небувалими комбінаціями колишніх вражень.

10. Поняття про тип вищої нервової діяльності. Умовнорефлекторна діяльність залежить від індивідуальних властивостей нервової системи. Індивідуальні властивості нервової системи зумовлені спадковими особливостями індивіда і його життєвим досвідом. Сукупність цих властивостей називають типом вищої нервової діяльності. Властивості нервових процесів. І. П. Павлов на підставі багаторічного вивчення особливостей утворення і перебігу умовних рефлексів у тварин виділив 4 основних типи вищої нервової діяльності. В основу поділу на типи він поклав три основних показники: 1) силу процесів збудження і гальмування; 2) взаємну врівноваженість, тобто співвідношення сили процесів збудження і гальмування; 3) рухливість процесів збудження і гальмування, тобто швидкість, з якою збудження може змінюватися гальмуванням, і навпаки. Класифікація типів вищої нервової діяльності. На підставі виявлення цих трьох властивостей І. П. Павлов виділив: 1) тип сильний, але неврівноважений з переважанням збудження над гальмуванням («нестримний» тип); 2) тип сильний, врівноважений, з великою рухливістю нервових процесів («живий», рухливий тип); 3) тип сильний, врівноважений, з малою рухливістю нервових процесів («спокійний», малорухливий, інертний тип); 4) тип слабкий, який характеризується швидкою виснажуваністю нервових клітин, що приводить до втрати працездатності. І. П. Павлов вважав, що основні типи вищої нервової діяльності, виявлені на тваринах, збігаються з чотирма темпераментами, встановленими у людей грецьким лікарем Гіппократом, який жив у IV ст. до н. е. Слабкий тип відповідає меланхолічному темпераменту; сильний неврівноважений тип — холеричному темпераменту; сильний врівноважений, рухливий тип — сангвінічному темпераменту; сильний врівноважений, з малою рухливістю нервових процесів —флегматичному темпераменту.

Проте треба мати на увазі, що півкулям великого мозку людини як істоти соціальної властива досконаліша синтетична діяльність, ніж мозку тварин. Людині властива якісно особлива нервова діяльність, пов'язана з наявністю у неї мовної функції. Залежно від взаємодії, врівноваженості сигнальних систем І. П. Павлов поряд з чотирма спільними для людини і тварин типами виділив спеціально людські типи вищої нервової діяльності: 1. Художній тип. Характеризується перевагою першої сигнальної системи над другою. До цього типу належать люди, які безпосередньо сприймають дійсність, широко користуються

почуттєвими образами. 2. Розумовий тип. Це люди з переважанням другої сигнальної системи, «мислителі», з вираженою здатністю до абстрактного мислення. 3. Більшість людей належать до середнього типу з врівноваженою діяльністю двох сигнальних систем, їм властиві як образні враження, так і умоглядні висновки.

11. Сенсорна система, або Органи чуття — спеціалізовані органи, через які нервова система отримує подразнення із зовнішнього і внутрішнього середовищ і сприймає ці подразнення у вигляді відчуттів. Показники органів чуття є джерелом наших уявлень про оточуючий світ. Діяльність сенсорної системи відображає зовнішній матеріальний світ, що дає змогу людині не тільки пристосуватися донавколишнього середовища, а й пізнавати закони природи та активно змінювати це середовище.

За визначенням І. П. Павлова, органи чуття є периферійними частинами аналізаторів. Аналізатори — це складні нейродинамічні системи, аферентні відділи рефлекторних дуг, які здійснюють зв'язок центральної нервової системи із зовнішнім і внутрішнім середовищем. Кожен аналізатор має периферійну частину, де сприймаються подразнення (органи чуття); проміжну (провідні шляхи і підкіркові утвори, що передають нервові імпульси); центральну (кора головного мозку, де відбувається остаточний аналіз і синтез сприйнятого відчуття). Кожний аналізатор складається із сприймаючих рецепторів, нервів, що відходять від рецепторів, і відповідних ділянок кори і підкірки головного мозку, де й відбувається остаточний аналіз і синтез збудження і формування наших відчуттів.

12. Орган зору людини складається з очного яблука і допоміжного апарату. Очне яблуко розміщене в очній ямці черепа. Має кулясту форму і складається з трьох оболонок:

• зовнішньої — щільної білкової, яка захищає очне яблуко від пошкоджень та проникнення сторонніх тіл ззовні (спереду вона переходить у прозору і проникну для світла рогівку), до неї прикріплюються м'язи, які рухають око;

• середньої — судинної (пронизаною густою сіткою кровоносних судин, що постачають кров очному яблуку);

• внутрішньої — сітчастої (в ній розміщені рецептори ока — палички і колбочки), де під дією світла виникають нервові збудження, які по зоровому нерву передаються в зорову зону кори головного мозку.

13. Вухо як орган слуху забезпечує сприйняття звукових коливань. Завдяки слуху розрізняють звуки навколишнього середовища. Людина спроможна визначити напрямок звуку з джерела, що дає змогу орієнтування в навколишньому середовищі, а також висоту, тембр, силу звуку. Слух є одним із чуттів людини, які сприяють психічному розвитку повноцінної особистості. З слухом пов'язані звукові, мовні спілкування. Орган слуху розташований в отворі слухового проходу скроневої кістки черепа. Він складається з трьох основних відділів:

• зовнішнього вуха,

• середнього вуха,

• внутрішнього вуха.

Перші два беруть участь тільки в проведенні звукових коливань, а третій відділ містить звукосприймальний і вестибулярний апарат.

14. Режим дня - це раціональний розподіл часу активної діяльності та відпочинку людини протягом дня. Дотримання режиму дня необхід­не передусім для того, щоб зберегти і зміцнити здоров'я та забезпечити високу працездатність, особливо в дитячому та підлітковому віці.

Основними елементами режиму дня є різні види розумової ї фізичної діяльності, відпочинок з максимальним перебуванням на свіжому повітрі, регулярне харчування, повноцінний сон та вільний час, що призначений для задоволення індивідуальних нахилів та інтересів. Загальна тривалість та особливості чергування основних режимних елементів залежать від віку дітей та підлітків.

Важливе значення мають режим та організація навчання у школі. Гігієнічні вимоги до режиму навчання в школі передбачають забезпечення оптимального розкладу уроків і перерв, раціональне поєднання розумової і фізичної праці, організацію підготовки до­машніх завдань тощо (табл 1).

Розподіл уроків протягом тижня повинен узгоджуватися з особ­ливостями динаміки змін працездатності учнів. Так, найбільший рівень працездатності спостерігається в школярів у вівторок, сере­ду та четвер, в ці дні й необхідно давати найбільше навчальне на­вантаження, значно менший - у понеділок, п'ятницю та суботу. Першими уроками повинні бути предмети, які не вимагають вели­кого розумового навантаження та напруження (література, історія, географія). Такі предмети, як математика та іноземна мова, що є найбільш важкими, належить планувати на 2-3-4-у уроках. 5-й і 6-й уроки, коли рівень працездатності суттєво знижується, слід відво­дити для предметів, які характеризуються середнім і незначним рівнем розумового напруження (біологія, валеологія, малювання), та уроків праці та фізичного виховання.

Перерви між уроками є необхідним і дуже ефективним видом активного відпочинку, що забезпечує збільшення рухової активності учнів під час перерви, перебування їх на відкритому повітрі, організоване приймання їжі тощо. Тривалість звичайних перерв у школі повинна становити 10 хвилин, великих - 20-30 хвилин.

Серед підходів щодо впорядкування позаурочної діяльності учнів найбільш адекватним, доцільним та простим є запровадження у повсякденне життя школярів комплексної системи оптимізації вільно­го часу, складовими частинами якої є наукові принципи раціональ­ної організації позанавчальної роботи (підвищення рухової активності у вільний час до гігієнічно обгрунтованих величин; урахуван­ня стану здоров'я, особливостей особистості та хронобіологічних характеристик, а також тенденцій формування психофізіологічних функцій організму), концептуальної моделі ефективного викорис­тання вільного часу (впровадження оптимального рухового режи­му, застосування традиційних та нетрадиційних форм фізичного виховання, а також психофізіологічного впливу на організм, прове­дення самостійних занять у вільний час), методів та засобів ціле­спрямованого впливу на функціональний стан організму (психо­фізичне тренування, психотехнічні Ігри тощо).

Розглядаючи особливості канікулярного відпочинку дітей та підлітків, зокрема гігієнічні аспекти забезпечення ефективної діяль­ності літніх оздоровчих таборів, слід відзначити, найбільш раціо­нальною є павільйонна система їх забудови з розміщенням в окре­мих будинках-павільйонах таких приміщень, як спальні павільйони (кожна спальна кімната повинна бути розрахована не більше ніж на 10 чоловік), блок харчування, клубні та адміністративно-госпо­дарські приміщення, медичний пункт з аптекою, процедурною та ізолятором. У павільйонах для сну на відкритому повітрі бажано мати веранди або криті тераси, надвірні умивальні з устаткуванням для миття ніг тощо. Для школярів старшого віку допустимим є розміщення спалень оздоровчих таборів у наметах табірного типу, місткість яких не перевищує 10 чоловік.

15) залози внутрішньої секреції. Поняття про гормони.

Ендокринна система. Залози внутрішньої секреції.

Це залози, які не мають вивідних протоків і виділяють свої продукти – секрети в кров, що їх омиває. Кількість цих секретів незначна і називаються вони – гормонами.

Гормони мають гуморальний вплив на обмін речовин, ріст, розвиток, функції різноманітних органів тіла.

Гормони – складні органічні речовини різної хімічної природи: білки. Видозмінені амінокислоти, стероїди.

Гормони – біологічно активні речовини. Які в незначних кількостях здатні здійснювати значний вплив на організм.

Особливості гормонів:

1.Утворюються в організмі в дуже малих кількостях, але ефективно діють на фізіологічні процеси.

2.Поступаються нервовій системі в швидкості настання ефекту (відповіді).

3.Для гормонів специфічна, тобто кожен гормон виконує певну функцію, регулює один якийсь процес, але впливають на нього в усіх клітинах і тканинах.

4.Гормони після попадання в кров виконують своє призначення далеко від місця синтезу.

5.Гормони регулюють переважно процеси обміну речовин, які відбуваються всередині клітини.

Погоджена функція З.В.С. може порушуватися:

1.Залози можуть виділяти гормони в надлишку – гіперфункція (більше норми).

2.В інших випадках залози можуть утворювати мало гормонів – гіпофункція (менше норми).

Гіпер і гіпофункції приводять до порушень життєдіяльності організму.

До залоз внутрішньої секреції відносять:

1.Гіпофіз.

2.Епіфіз (шишкоподібна залоза)

3.Тимус (вилочкова, загрудинна).

4.Щитовидна.

5.Наднирникові.

Підшлункові і статеві залози належать до залоз змішаної секреції, бо виконують і зовнішньосекреторну і внутрішньосекреторну функції.

Розташовані в різних ділянках тіла. З.В.С. взаємодіють між собою, утворюючи ендокринну систему. Провідна роль в об’єднанні залоз належить гіпофізові.

Гіпофіз – невеликих розмірів, важить – 0,5 г, розміщується в основі мозку з яким з’єднаний за допомогою ніжки. У ньому виділяють три долі: передню, середню, задню. 

16)Гіпоталамо-гіпофізарна система та її місце в регуляції діяльності залоз внутрішньої секреції.

Гіпоталамо-гіпофізарна система - об'єднання структур гіпофіза і гіпоталамуса, що виконує функції як нервової системи, так і ендокринної. Цей нейроендокринний комплекс є прикладом того, наскільки тісно пов'язані в організмі ссавців нервовий і гуморальний способи регуляції

Гіпотала́мус (гіп… + грец. thalamos — кімната) — відділ проміжного мозку, що виконує функцію мозкового контролю над внутрішніми органами. Є вищим центром регуляції вегетативних функцій організму, місцем взаємодії нервової та ендокринної систем.

Гіпоталамус розглядається як центр, що інтегрує діяльність вісцеральної системи, іннервує органи й тканини, а також відповідає за сталість внутрішнього середовища. Його головною функцією є підтримка гомеостазу в організмі.

Гіпоталамус повинен відповідати на багато різноманітних сигналів, які мають внутрішнє або зовнішнє походження. Тому він пов'язаний з багатьма відділами ЦНС, включаючи ретикулярну формацію стовбуру головного мозку та автономні зони, лімбічну долю переднього мозку (зокрема, мозочковий мигдалик, перегородка, нюхова цибулина, кора головного мозку).

Гіпо́фіз (лат. hypophysis, синонім — нижній придаток мозку) — залоза внутрішньої секреції, масою всього 0.5-0.6 г, розміщена вголовному мозку в гіпофізарній ямці турецького сідла клиновидної кістки черепа. Гіпофіз відноситься до центральних органів ендокринної системи і до проміжного мозку.

Діяльність гіпоталамуса регулює гіпофіз. Гіпоталамус і гіпофіз утворюють єдину гіпоталамо-гіпофізарну систему — типовий приклад тісного взаємозв'язку нервового і гуморальногоспособів регуляції функцій організму.

17) Щитовидна залоза - Непарна залоза внутрішньої секреції, розташована в передній області шиї і по обидва боки трахеї нижче щитовидного хряща. Вона має подковообразную форму, складається з двох неоднакових часткою, права з яких більше. Ліва і права частки з'єднані перешийком, що лежить нижче перстневидного хряща. При відсутності перешийка частки щільно прилягають одна до одної. У частини людей є пірамідальна частка, що йде від перешийка вгору. Вона може доходити до верхньої вирізки щитовидного хряща і навіть під'язикової кістки.

Передньо-бічні поверхні залози покриті м'язами - грудінопод'язичнимі, грудінощітовіднимі, лопаточнопод'язичнимі. На кордоні переднебоковой і заднемедіальноі поверхні залози з кожного боку до неї прилягає судинно-нервовий пучок шиї, а по заднемедіальноі поверхні проходить поворотний гортанний нерв. Заднемедіальной поверхні залози прилягають до бічних поверхнях верхніх кілець трахеї, до глотки і стравоходу. Нижні краю обох часток щитовидної залози знаходяться на рівні V або VI кільця трахеї, перешийок залози лежить на рівні I - III або II-IV кілець трахеї.

Щитовидна залоза дуже добре забезпечується кров'ю і за ступенем кровопостачання займає одне з перших місць в організмі. Кров до неї притікає з верхніх щитовидних артерій, що відходять від зовнішніх сонних артерій, і нижніх щитовидних артерій, що відходять від щітошейних стовбурів. На передній поверхні залози ці артерії анастомозируют. Венозна кров відтікає по однойменних венах у внутрішню яремну вену.

Лімфообіг залози забезпечується через судини, що впадають в паратрахеальние, глибокі шийні і середостіння лімфовузли. Симпатична іннервація щитоподібної залози здійснюється волокнами, що йдуть до неї від середнього шийного симпатичного вузла, парасимпатична - гілками блукаючого нерва (верхній гортанний і поворотний гортанний).

Щитовидна залоза має будову. Структурною її одиницею є фолікул - округлий або овальний замкнутий бульбашка, стінки якого вистелені секреторним епітелієм. Порожнина фолікула заповнена однорідною масою жовтого кольору, званої колоїдом, в якому знаходиться йодовмісний білок тиреоглобулін.

Функції щитовидної залози. Значення залози для організму велике. Вроджена недорозвинення її обумовлює мікседему і кретинізм. Від гормону залози залежать правильний розвиток тканин, зокрема кісткової системи, обмін речовин, функціонування нервової системи і т. д. В деяких місцевостях порушення функції щитовидної залози викликає так званий ендемічний зоб. Виробляється залозою гормон тироксин прискорює процеси окислення в організмі, а Тірокальцітонін регулює вміст кальцію. При гіперсекреції щитовидної залози спостерігається симптомокомплекс, званий базедової хворобою.

18) Наднирник - Надпочечник, glandula suprarendlis s. adrenalis, - Парний орган, лежить в забрюшинной клітковині над верхнім кінцем відповідноїнирки. Маса наднирника близько 4 г; з віком значного збільшення наднирника не спостерігається.

Будову. Наднирник покритий фіброзною капсулою, яка посилає в глиб органу окремі трабекул. Наднирник складається з двох шарів: коркового, жовтуватого кольору,і мозкового, більш м'якого і більш темною бурою фарбування. За своїм розвитком, структуру і функції ці два шари різко відрізняються один від одного. Коркова речовина складається з трьох зон, які виробляють різні гормони.

Мозкова речовина складається зклітин, що виробляють адреналін і норадреналін. Ці клітини інтенсивно фарбуються хромовими солями в жовто-бурий колір (хромафиіних). Воно містить також велику кількість безміелінових нервових волокон і гангліозних (симпатичних) нервових клітин. озвиток. Коркова речовина відноситься до так званої інтерренальной системі, що походить з мезодерми, між первинними нирками (звідки і назва системи). Мозкова ж речовина походить з ектодерми, з симпатичних елементів (які потім розділяються на симпатичні нервові клітини і хромафиіних клітини). Це так звана адреналовая, або хромаффинная, система. Інтерренальная і хромаффинная системи в нижчих хребетних незалежні один від одного, у вищих ссавців і людини вони поєднуються в один анатомічний орган - наднирник.

Функція. Відповідно будові з двох різнорідних речовин - коркового і мозкового - надпочечник як би поєднує в собі функції двох залоз. Мозкова речовина виділяє в кров норадреналін і адреналін (отриманий в даний час і синтетичним шляхом), що підтримує тонус симпатичної системи та володіє судинозвужувальними властивостями. Коркова речовина є головним місцем виробництва ліпідів (особливо лецитину і холестерину) і, мабуть, бере участь в нейтралізації токсинів, які утворюються в результаті м'язової роботи і втоми.

Є вказівки також, що кіркова речовина надниркових залоз виділяє гормони (стероїди), що впливають на водно-сольовий, білковий і вуглеводний обмін, і особливі гормони, близькі чоловічим (андрогени) та жіночим (естрогени) статевих гормонів. Спільної дії обох частин наднирника сприяють їх загальні кровопостачання і іннервація. Зокрема, розслаблення сфінктерів, наявних в надниркових венах, призводить до одночасного вступу в загальну циркуляцію як мозкових, так і кортикальних гормонів.

19) Підшлункова залоза — це залоза внутрішньої та зовнішньої секреції, розташована позаду шлунка, складається з частини (головки), тіла і хвоста. Це змішана залоза, яка виробляє як травний сік (екзокринна функція), і гормони (ендокринна функція), зокрема, інсулін, глюкагон, соматостатин, панкреатичний поліпептид, ліпокаїн і ін. Вона виділяє всі без винятку ферменти, потрібні для процесу травлення. Протягом доби вона виробляє понад 800 мл панкреатичного соку. Підшлункова залоза має вигляд видовженої пірамідки завдовжки 20 см і розташована за шлунком (якщо людина стоїть) або під шлунком (якщо лежить на спині). «Характер» у цього органа панський. Не любить, коли її навантажують зайвою роботою (тому будь-яке переїдання, навіть вживання надмірної кількості дієтичних продуктів, їй не до вподоби).

Містить острівці ендокринної тканини, які секретують вже згаданий гормон інсулін, глюкагон та соматостатин.

Підвищення секреції інсуліну веде до збільшення поглинання глюкози клітинами тканин і відкладання в печінці та м'язах глікогену, зниженню концентрацію глюкози в крові.

Підшлункова також виробляє гормон глюкагон. Він діє протилежно інсуліну-сприяє розчепленню глікогену до глюкози. Підшлункова залоза відкриває свої протоки у дванадцятипалу кишку.

20) Статевий розвиток, процес формування статевих ознак людини, що визначають його статеву належність. Невід'ємно пов'язан з фізичним, психічним, духовним і іншим аспектами індивідуального розвитку. Головні первинні ознаки статі – статеві залози (яєчка і яєчники), проводящі шляхи (сім'япроводи - сім’явиводящі шляхи) і яйцепроводи (маткові труби)), матка й копулятивні органи (половий член у чоловіків, піхва, клітор, полові губи в жінок). Всі інші ознаки, як одна стать відрізняється від іншої (особливості пропорцій тіла, ступінь розвитку молочних залоз, характер оволосіння, тембр голосу й т.п.), є вторинними статевими ознаками. Статевий розвиток людини здійснюється у двох тісно зв'язаних між собою напрямках - психосексуальном і соматосексуальном. Психосексуальний розвиток чоловіків і жінок має деякі особливості, обумовлені статевими розходженнями й поляризацією чоловічої й жіночої ролей.

Статеві залози - це частина статевих органів. Статеві залози виконують всі змішані функції в організмі, тому що статеві залози займаються виробництвом як внутрішньої секреції (потрапляючи в кров, забезпечує нормальну життєдіяльність організму і статеву функцію) і зовнішні (потенційне потомство). Протягом перших 28 днів ембріогенезу відбувається закладка статевих органів і статевих залоз. Процес протікає однаково у ембріонів з набором хромосом 46, XY, 46, ХХ і 45, Х, оскільки забезпечується однією хромосомою Х. Цей етап повністю залежить від Y-хромосоми (другий статевої хромосоми), яка контролює розвиток статевих органів. Буває так, що в одного зародка можуть почати розвиватися статеві органи обох статей. Це явище називається істинним гермафродитизмом. Або ж у індивіда при утворенні статевих залоз однієї статі можуть бути яскраво виражені ознаки іншої статі, що називається помилковим гермафродитизмом. У період від дитинства до зрілого віку відбувається активація статевих залоз.

21) Стате́ве дозріва́ння — процес досягнення організмом такого анатомічного та фізіологічного розвитку, що робить його здатним до розмноження. Основною біологічною ознакою статевого дозрівання є вироблення дозрілих статевих клітин — яйцеклітин у особин жіночої статі (дівчат) і сперматозоїдів у хлопців.

Статеве дозрівання у дівчат

Відбувається від 9 до 16 років. У цей час збільшується виділення гормонів гіпофізу, які стимулюють ріст яєчників. У яєчниках починають вироблятися статеві гормони. Вони зумовлюють розвиток жіночих вторинних статевих ознак: збільшуються молочні залози, з'являється волосся на лобку і під пахвами (пубератні ознаки), інтенсивно росте і розвивається скелет. У дівчаток розширюються тазові кістки, а плечі залишаються вузькими. Приблизно через 2 роки (у 12—14 років) у дівчаток починаються перші менструації — ознака того, що у фолікулах яєчників почали дозрівати яйцеклітини. Спочатку менструації можуть бути нерегулярними з перервами до кількох місяців. Однак через 2—3 роки менструальний цикл стає регулярним. Волосяний покрив поширюється на лобку, ногах та під пахвами. Ретельно, тобто щоденно, слід мити всю ділянку геніталій.

Статеве дозрівання у юнаків

Починається від 11 і завершується в середньому до 18 років. Перші його ознаки — збільшення розмірів яєчок і статевого члена. В яєчках починають утворюватися сперматозоїди і виробляється чоловічий статевий гормон. Він надходить у кров і зумовлює формування вторинних статевих ознак. У хлопчиків з'являються волосся знизу живота (на лобку), під пахвами і на обличчі, швидко ростуть скелет та м'язи. Плечі розширюються, а таз залишається вузьким. Це надає фігурі хлопчика чоловічої статури. Збільшуються і змінюються хрящі гортані, голос стає нижчим. Такі зміни називаються мутацією.

Під впливом статевого гормону посилюється секреція шкірних залоз, особливо на обличчі й спині. Якщо не дотримуватися особистої гігієни, вони можуть запалюватися, утворюючи вугрі, які звичайно зникають до 21—23 років. Росте волосся на лобку, під пахвами і на обличчі. У старших юнаків спостерігається ріст волосся на ногах та на грудях. Все це є ознаками статевої зрілості.

41) Дозуючи фізичні навантаження необхідно враховувати вікові особливості опорно-рухового апарату. Діти дошкільного віку не можуть виконувати навіть короткотермінову динамічну чи статичну роботу. Здатність до виконання тривалих фізичних навантажень дещо збільшується у молодшому шкільному віці. Особливо виражене зростання працездатності спостерігається в 11-12 років. Цьому значно сприяють регулярні фізичні тренування, заняття спортом. Проте працездатність 16-річних порівняно з 18-річними школярами становить 66-70%, тоді як у 18-річних об’єм роботи лише наближається до мінімальної межі аналогічних показників дорослих.

42) Час на відпочинок школярів повинен бути достатнім для повного відновлення їх сил, і, як правило, повинен бути значно більшим ніж час, затрачений на роботу. Наприклад, 17-річному фізично тренованому юнаку необхідно в 4 рази більше часу на відпочинок ніж ним було затрачено на виконання роботи.

Робота середньої важкості та важка фізична робота викликають у дівчат значно більші і різкіші фізіологічні зміни, ніж у хлопців (особливо це стосується змін, зв’язаних із статевим дозріванням). Слід пам’ятати, що надмірні навантаження, які не відповідають віковим особливостям, можуть завдати великої шкоди дитині.

Отже, щоб забезпечити нормальний розвиток дітей, школярів необхідно залучати їх до помірних гімнастичних вправ і посильної, правильно дозованої фізичної праці у садку, на городі, на пришкільній ділянці тощо.

22)Загальні відомості про опорно-рухову систему.

До опорно-рухового апарату відносять скелет і м’язи, об’єднані в одну систему. Ця система забезпечує рух — необхідний фактор фізичного, психічного розвитку організму, розвитку мови, мислення, праці. Немає ні однієї форми людської діяльності, яка не відбувалася б без рухів. Обмеження рухливості або перевантаження м’язів порушують розвиток дітей, сприяють розвитку багатьох захворювань.

Скелет і м’язи є опорними структурами організму. Вони також обмежують порожнини, в яких розміщені головний і спинний мозок, усі внутрішні органи. Деякі кістки і м’язи беруть участь у виконанні дихальних рухів.

Знання вікових особливостей органів руху і умов, що сприяють їх нормальному розвитку, необхідні для розробки ефективних засобів і методів фізичного виховання, трудового навчання, організації режиму дня учнів.

23) Особливості росту та розвитку кісток. Будова і функції суглобів.

Кістки людини, маючи міцність сталі, а масу алюмінію, є достатньо міцними, щоб підтримувати масу тіла, і досить легкі для виконання рухів. Вони також забезпечують захист внутрішніх органів і є місцем зберігання важливих для організму мінеральних речовин: кальцію, магнію, фосфору тощо. В кістках відбувається активний обмін речовин. Кісткова тканина перебуває у стані постійної перебудови, змінюючи свою форму і пропорції у процесі росту або після ушкодження. У кістковому мозку продукуються еритроцити і деякі види лейкоцитів.

Ріст кістки

1 — епіфіз; 2 — діафіз; 3 —кістка; 4 — хрящ; 5 — епіфізарна пластинка; 6 — окостеніння хряща; 7 — кістково-мозкова порожнина; 8 — вторинні центри окостеніння; 9 — артерія; 10 — вторинний центр окостеніння; 11 — окістя; 12 — епіфізарна лінія; 13 — кістково-мозкова порожнина; 14 — артерія; 15 — суглобовий хрящ.

В міру росту змінюються розміри, форма, анатомічний склад та механічні властивості кісток. Кістки і зв’язки дітей гнучкіші та еластичніші ніж у дорослих, тому в дітей значно рідше трапляються переломи і вивихи кісток. Однак такі кістки швидко деформуються і легко викривляються, можуть набувати неправильної форми під впливом тісного одягу, вузького взуття, внаслідок систематичного неправильного положення тіла. Форма, об’єм і міцність кісток прямо залежать від здоров’я людини в молодому віці.

Кількість кісток у скелеті дорослої людини може бути різною, але в середньому налічується 206 кісток, які мають різну форму і розміри.

Форми кісток

Різноманітні форми кісток зумовлені різним їх призначенням в організмі. Довгі кістки виконують функції важелів, короткі є містками, плоскі кістки — ефективні захисні пластини. Малі округлі сесамоподібні кістки розміщені в товщі сухожилків або суглобових капсул. До неправильних кісток належать клубова кістка, хребці та деякі кістки черепа.

Суглоб (лат. articulatio) — рухоме з'єднання кісток скелета, розділених щілиною. Переривисте з'єднання дозволяє кісткам, що зчленовуються, здійснювати рухи один до одного за допомогою м'язів. Суглоби розташовуються в скелеті там, де відбуваються виразно виражені рухи: згинання і розгинання, відведення і приведення, обертання. Як цілісний орган, суглоб бере важливу участь в здійсненні опорної і рухової функцій. Всі суглоби діляться на прості, утворені двома кістками, і складні, такі, що є зчленуванням три і більш за кістки.

Суглоби утворені сполучною тканиною.

Будова суглобів людини (при наймні, більшості з них) не обмежується обов'язковими елементами і включає різні диски, меніски, зв'язки і інші «технічні удосконалення», які природа створила в процесі еволюції. У колінному суглобі, наприклад, два меніска: зовнішній і внутрішній. Завдяки цим серповидним хрящам відбуваються обертальні і згинально-розгинальні рухи в суглобі, вони слугують також буферами, що захищають суглобові поверхні від різких поштовхів. Роль їх у фізіології і механіці колінного суглоба настільки велика, що меніски іноді називають суглобом у суглобі.

Функція, покладена на суглоб, диктує конструкцію. Переконливий тому доказ - суглоби кисті. В процесі трудової діяльності людини суглобовий і зв'язковий апарат кисті досяг конструктивної досконалості. Різноманітні поєднання суглобів - а їх у кисті налічується більше двадцяти, включаючи блоковідні, еліпсоїдні, кулясті, сідлоподібні, - дозволяють робити диференційовані рухи.

Або, наприклад, такі суглоби людини, як плечовий і тазостегновий. Обидва вони кулясті, обидва прості, так як кожен складений двома кістками.

24)Вікові особливості розвитку скелету.

Скелет складає 18% від загального тіла у дорослих. 14% від загального тіла у новонароджених. Початок його формування на 5-му тижні ембріогенезу, закінчення формування – у 20-25 років.

Міцність кістки переважає свинець 69 раз. Стегнова кістка витримує навантаження по вертикалі у 1,5 тонни, велика гомілкова – 1,8 тонни.

Новонароджені мають у скелеті багато хрящів, мало солей, багато білків. Ріст товщини та міцності до 6-7 р. У 8 – 14 р. товщина майже не змінюється; з 14-18 р. – ріст міцності. Процеси окостеніння проходять неодночасно (гетерохронно). Наприклад окостеніння кісток зап’ястя починається в 6-7 років.

Голова:

У плода кості голови з’єднуються сполучною тканиною, що забезпечує зміну форми і об’єму черепа при пологах. Джерельця (тім’ячка) поступово замінюються хрящем мале до 2-3 міс, а велике – до 1,5 р. Кісткові шви формуються до 20-30 р

До 7 р спостерігається активний ріст кісток черепа: на 2-3 році – ріст кісток лиця. З 7 до 12-13 р. – ріст основи черепа.

Об’єм мозкового черепа у новонароджених, більший від лицевого черепа у 8 раз.

У дорослих тільки в 2-2,5 рази. Статеві особливості: у хлопчиків лицевий череп більше росте у довжину. Хребет. Кількість кісткової і хрящової тканини в 1-і роки життя майже однакова. Періоди інтенсивного росту хребта: 1) до 2-х років, 2) у 7-9 р. 3) у пубертатному періоді. Сповільнення росту хребців з 1,5 до 3-х р.

З 10 р інтенсивно ростуть нижні грудні і поперекові хребці, зростаються крижові.

Формування вигинів: шийний лордоз – у 3 міс, грудний. кіфоз – у 6 міс, поперековий лордоз – у 8-10 міс, крижовий кіфоз – у 12 міс.

Грудна клітина - конусовидна до 3-4 міс., з 12-13 р. стає такою, як у дорослих неправильне сидіння призводить до деформацій та порушення функціонування внутрішніх органів.

Статеві відмінності тулуба:

У жінок маса окремих хребців менша, відростки більші, відхилені назад, крижові й куприкові зростаються пізніше

Верхні кінцівки: кістки зап’ястя при рентгенологічному дослідженні видно з 7 років, закінчується окостеніння до 10-12 р. Перевантаження призводить до видовження кисті, затримки окостеніння. Іноді буває різна кількість кісток зап’ястя, полідактилія

Лопатки: в дітей – плоскі, у дорослих – різної форми краї та випуклості.

Таз: у 5-6 р. починає зростатись, закінчується окостеніння до 18 р. Статеві відмінності: після 8-9 р. у хлопчиків таз вужчий і вищий.

Нижні кінцівки: стегнові кості у дітей прямолінійні, шийки – слабо виражені; надколінники можуть бути подвійні, потрійні або відсутні; великогомілкові кістки у дітей як правило більш зігнуті; кістки стопи (26) буває більша кількість до 30, полідактилія.

Склепіння стопи утримується м’язами і зв’язками, що забезпечує амортизацію при ходьбі. Порушення нормальної висоти склепіння називається плоскостопістю. Її причиною можуть бути тривале стояння, неправильний підбір взуття, великі навантаження. Призводить до порушення постави, кровопостачання внутрішніх органів, швидкої втоми. Профілактичні заходи: фізичні вправи, правильно підібране взуття і дозовані навантаження

25) М’язова система. Особливості розвитку рухових навичок.

М’язова система є джерелом численної сенсорної імпульсації. До складу нервів, що іннервують м’язи, вхо­дить від 30 до 50% аферентних волокон. Рецепторний апарат м’я­зів і суглобів сигналізує в нервову систему про ступінь напружен­ня м’язових волокон, положення суглобів і різних частин тіла однієї відносно інших. Ця зворотна інформація необхідна для автоматич­ної регуляції постави і рухових актів. При порушеннях рухового аналізатора людина не може ні ходити, ні стояти. Імпульси від рухового аналізатора необхідні також для підтримання тонусу м’я­зів і тонкого пристосування вегетативних функцій до умов м’язо­вої роботи.

Будова периферичної частини рухового аналізатора. Рецептор­на частина аналізатора представлена нервово-м’язовими веретена­ми, пластинчастими тільцями (тільцями Фатера — Пачіні) і віль­ними чутливими закінченнями, які розташовані у зв’язках, сумках суглобів і фасціях м’язів.

Сухожилкові та інші рецептори рухового аналізатора збуджу­ються при рухах у суглобах, скороченнях м’язів. Таким чином, афе­рентні імпульси від рецепторів рухового аналізатора надходять у центральну нервову систему постійно при будь-якому положенні м’язів. Ця імпульсація є відповіддю м’язів на вплив мотонейронів, тому рецептори м’язової системи назвали пропріорецепторами (власними рецепторами) рухового апарату.

Вищий відділ рухового аналізатора знаходиться в передній центральній звивині кори великого мозку.

Вплив фізичних вправ на розвиток пропріорецептивної чутли­вості. Різні параметри руху м’язова сенсорна система сприймає з різним ступенем точності. Людина чіткіше сприймає різницю в про­сторових переміщеннях тіла, ніж різницю в напруженні м’язів.

У результаті багаторазового виконання вправ поліпшується м’язово-сенсорна чутливість, тобто знижуються абсолютні і дифе­ренціальні пороги подразнення. Людина починає відчувати пере­міщення частин тіла на мінімальні кути, точно оцінювати масу утримання тягарів та інтервали між послідовними подразниками.

В цьому полягає одна з причин покращення координації рухів при заняттях спортом.

Вікові особливості рухового аналізатора. Руховий аналізатор структурно повністю формується ще до народження. Але його морфологічне і функціональне удосконалення закінчується в 12… 15 ро­ків. У цей період збільшуються діаметр м’язових веретен, довжина інтрафузальних волокон, кількість ядер у них. В інших рецепторах рухового аналізатора після народження відбувається в основному розширення сітки розгалужень нервових волокон.

У шкільному віці функціонально удосконалюється центральна частина аналізатора — встановлюються численні умовнорефле­кторні зв’язки як у межах зони самого рухового аналізатора, так і з іншими сенсорними системами. Це проявляється в утворенні великої кількості рухових навичок і встановленні тонкої координа­ції між роботою рухового апарату і внутрішніми органами, діяль­ність яких забезпечує постачання м’язів всіма необхідними пожи­вними речовинами, киснем і видалення продуктів обміну. Період дитинства певною мірою є особливим періодом розвитку рухового аналізатора. В цей період умовнорефлекторні зв’язки рухового аналізатора з іншими сенсорними системами встановлюються легко і міцно, тоді як після завершення цього періоду утворення зв’язків відбувається важко.

Звідси зрозуміло, яке важливе значення має правильна систе­ма фізичного виховання, що зумовлює формування рухових нави­чок і розвиток вегетативних сис­тем організму.

26) Профілактика порушень опорно-рухового апарату у дітей.

з метою та завданнями процесу профілактики порушень ОДА дітей контроль повинен проводиться за трьома напрямками:

- за теоретичними знаннями та методичними вміннями з формування правильної постави і склепінь стоп;

- за станом постави і склепінь стоп;

- за розвитком статичної витривалості основних груп м'язів (спини, черевного преса, бічних м'язів тулуба і гомілки).

Таким чином, основними принципами профілактики порушень опорно-рухового апарату дітей в процесі обов'язкових занять фізичною культурою поряд з усіма общедідактіческімі є:

1. Комплексність формування знань, умінь і навичок у дітей, як загального характеру, так і спрямованих на вирішення індивідуальних проблем профілактики порушень ОДА в процесі обов'язкових занять фізичною культурою.