75. Український національно-визвольний рух 1940-х – 1950-х рр. У вітчизняній історіографії

Нацистський окупаційний режим і його репресивний характер породили рух опору в Україні. У ньому чітко виділились два крила: комуністичне і націоналістичне. Однак поширення його відбулось не одразу.

Воєнна доктрина Радянського Союзу, яка передбачала тільки наступальні дії, вважала партизанську війну недоцільною. Але з початком війни ситуація змінилася. Організація підпільної та партизанської боротьби в тилу ворога була покладена на місцеві партійні органи, які мали діяти в тісному контакті з військовими та НКВС. Але ця робота велась поспішно, неквапіфіковано, часто для звіту перед вищими інстанціями. Не сприяла розгортанню радянського партизанського руху на початковому етапі і відсутність належної підтримки населення через дії самих партизанських і диверсійних груп, які за наказом командування проводили в тилу німців тактику випаленої землі, завдаючи цим шкоду не тільки німцям, але й кинутим напризволяще місцевим жителям, позбавляючи їх всіх засобів існування. В такому разі місцеве населення часто само допомагало німцям у боротьбі з партизанами. Внаслідок цих причин з 3500 підпільних, партизанських і диверсійних груп, що були організовані в Україні, до червня 1942 р. залишилося тільки 22.

Терористичний німецький режим сам підштовхував українців до опору, оскільки він загрожував самому існуванню української нації, для якої ця війна перетворювалась на війну за етнічне виживання. Часто базою для створення партизанських загонів ставали радянські військові частини, що опинялися в оточенні, які згуртовували навколо себе місцевих жителів. 1942 р. почався процес об'єднання окремих партизанських загонів у з'єднання, які були очолені С. Ковпаком, О. Федоровим, О. Сабуровим, М. Наумовим. Головним чином ці з'єднання базувались у лісовій смузі Лівобережної України (Сумщина, Чернігівщина). Радянський партизанський рух в Україні керувався з Москви. У 1942 р. були створені Центральний штаб партизанського руху на чолі з П. Пономаренком та Український штаб партизанського руху, очолений Т. Спірокачем. Радянські партизани активізували свою діяльність 1943 р. У період Курської битви ними була проведена операція «Рейкова війна» — підрив ешелонів і залізничних мостів, що значно ускладнив німцям доставку підкріплень на фронт.

По-іншому відбувалося становлення націоналістичного руху опору. ОУН намагалась зіграти у радянсько-німецькій війні роль третьої сили. Після смерті Є. Коновальця 1938 р. в ОУН відбувся розколена радикальне крило, очолюване С. Бандерою (ОУН(б)), та помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН(м)). Обидві фракції, хоч і в різній мірі, орієнтувались на фінансову підтримку Німеччини, отримуючи до 1941 р. по 2,5 млн. марок щорічно від німецьких спецслужб. Лідери ОУН слідували формулі Д. Донцова, висунутій ще напередодні Першої світової війни (Україна визволиться в тіні німецького походу), вважаючи німців 1914-—1918 і 1939— 1941 рр. ідентичними за світоглядом і культурою поведінки. Тому і Мельник, і Бандера обіцяли Гітлеру надати Німеччині допомогу в боротьбі з більшовизмом.

Вже у перші дні війни на боці німців виступили сформовані за їх згодою прибічниками ОУН(б) розвідувально-диверсійні батальйони «Роланд» і «Нахтігаль», які розглядалися бандерівцями як ядро майбутньої української армії. Одразу ж після залишення Львова радянськими військами ЗО червня 1941 р. керівники ОУН(б) оприлюднили «Акт проголошення відновлення Української держави» на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Але відбудова української державності не входила в плани німців, що вбачали в Україні «завойовану російсько-радянську територію». Я. Стецько і С. Бандера були заарештовані і відправлені у концтабір, а територія Галичини і Волині була передана під юрисдикцію німецького тилового командування.

На відміну від радянської влади, ОУН заздалегідь потурбувалася про організацію підпілля. Ще до початку війни на територіях, окупованих гітлерівцями, буяй сформовані так звані «похідні групи», що складалися як з мельниківців, так і з бандерівців. З початком війни вони просувалися слідом за німцями. Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська армія» створив у Поліссі представник уряду УНР в еміграції Т. Боровець (псевдонім Бульба), перекинутий на радянську територію у Одночасно протягом 1942 р. під егідою місцевих лідерів ОУН(м) і ОУН(б) також почали виникати збройні загони, що у жовтні 1942 р. утворили Українську повстанську армію. Але 1942 р. оунівці вважали, що СРСР безнадійно програв війну і тому зосереджували свої зусилля на боротьбі проти радянських партизанів і парашутистів і утримувались вступати в бої з німцями (крім захисту місцевого населення). Лише у лютому 1943 р., щоб не залишитись осторонь антифашистського руху, було прийнято рішення розпочати боротьбу з окупантами. Але вже у серпні 1943 р. на Надзвичайних зборах ОУН—УПА йшлося про збройне протистояння радянській владі на західноукраїнських землях. Поєднати й ефективно використати обидва рішення було неможливо, тому віддавалася перевага чомусь од¬ному, залежно від ситуації на фронтах.

Антибільшовицький опір у Західній Україні в 1944-1945 рр.

З наближенням до території Західної України радянських військ ОУН—УПА розгорнули проти них збройну боротьбу, спираючись на німецьку підтримку, якою заручились ще у січні 1944 р. За домовленістю німці надали допомогу УПА зброєю, боєприпасами, спеціальним спорядженням. Керівництво УПА погодилося вести ар'єргардні бої з Червоною армією, щоб прикрити відступаючі частини вермахту в Карпатах. Тому взимку 1944—1945 рр. тут розгорнулися кровопролитні бої. На хвилі цього співробітництва з німецьких концтаборів були випущені С. Бандера, Я. Стецько і А. Мельник.

Починаючи з січня 1944 р., сили УПА стали чинити напади на військові підрозділи Червоної Армії. Під час одного з них 29 лютого 1944 р. був смертельно поранений командувач 1-м Українським фронтом М. Ватутін. Оунівцями була зірвана мобілізація до Червоної армії місцевої Молоді. Так, в Рівненській області з 15 березня по 20 квітня з 66 110 призовників на збірні пункти з'явилось 2620 осіб, а в Дрогобицькій з 88 979 осіб прибуло в військкомати всього 3867 і т. д. Але при цьому частина цих дезертирів не йшла в ряди УПА. а ставала мародерами і бандитами, які дискредитували своїми діями національно-визвольний рух.

З 1945 р. основний тягар боротьби УПА припав на УПА -Захід, а бойові дії перенеслися з Волині й Полісся в Галичину і на Буковину, де діяла Буковинська українська самооборонна армія. Більшість політичних і збройних акцій УПА було спрямовано проти дій радянських органів.

На початку 1946 р. з метою ліквідації УПА в західні області України були перекинені частини Червоної армії, прикордонних і внутрішніх військ з танками, артилерією і літаками. Під час бойових дій, що продовжувалися близько 6 місяців, відбулося більше 1,5 тис. боїв і сутичок. Утрати були великими з обох боків: за націоналістичними джерелами, УПА втратила 5 тис. бійців, радянські війська — близько 15 тис.

31 січня 1949 р. у Львові загинув шеф Головного військового штабу полковник О. Гасин («Лицар»), 14 квітня 1949 р. — командир УПА-Схід полковник В. Сидор. Після загибелі 5 березня 1950 р. у бою під Львовом головнокомандувача УПА генерала-хорунжого X'. Шухевича УПА як єдина військова формація припинила своє існування.

Протягом 1944—1948 рр. окремі частини УПА діяли на українських землях в складі Польщі. Після закінчення Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.05.1946 р.) з Армією Крайовою, а згодом з повстанською структурою «Воля і Незалежність» про встановлення демаркаційної лінії і взаємне співробітництво. Навесні 1947 р. у бою із загоном УПА під командуванням С. Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі генерал К. Свєрчевський, що стало приводом для розгортання ак¬ції депортації українського населення з етнічних українських земель (операція «Вісла»).