28. Особливості розвитку українських земель у складі Речі Посполитої (до сер. 17 ст.)

Після Люблінської унії 1569 року Велике князівство Литовське втратило не лише свої землі, а й державне значення. Рівноправна унія двох самостійних держав не злагодилась.

Але найбільших втрат зазнали національне життя та традиції українського народу. Останню надію на своє відродження поховала українська державність: польський адміністративно-територіальний поділ, мова, католицька віра були поширені на всю Україну.

Майже відразу ж після Люблінської унії починається інтенсивна роздача земель магнатам та шляхті на Київщині, Брацлавшині, Переяславщині. До кінця XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою магнатів Вишневецьких, Замойських та ін. Найбільше отримали Вишневецькі: їхні володіння охоплювали майже всю Полтавщину та частину Чернігівщини. Оскільки ці землі були малозаселені, в них для заохочення переселенців встановлювались "пільгові роки" (від 20 до 40), протягом яких селяни не сплачували податків і не відробляли панщини.

Після Люблінської унії литовські політики все ще плекали надію на повернення українських земель, але війна з Московською державою змушувала Литву дотримуватись унії з Польщею. У1576 році королем Польщі було обрано Стефана Баторія. Його рішучість у боротьбі з Москвою, тактовне поводження з Литвою згуртували Річ Посполиту.

У1598 році зі смертю царя Федора припиняє існування династія Рюриковичів. Почалися затяжні московсько-польські війни, активну участь у яких брали українські сили.

У1634 році між Річчю Посполитою та Московською державою було підписано "вічний мир", за яким Смоленська та Чернігово-Сіверська земля остаточно закріплялися за Польсько-Литовською державою.

У польсько-московських війнах значну роль відігравало українське козацтво. У війську Сигізмунда НІ було 30 000 козаків. У битві під Смоленськом у 1632 році польське військо складалося з 9090 поляків і 20 000 українських козаків.

На початку XVIІ ст. козаки стають силою, яка починає відігравати суттєву роль в історії Речі Посполитої.

З початку формування запорізького козацтва в ньому виділяється дві течії:

- радикальна, до якої належали незаможні козаки з безземельних селян та міських ремісників, які намагалися через перемогу над польською шляхтою покращити своє правове становище;

-поміркована, яка складалася із заможного козацтва, шляхетства, міщанства і прагнула через домовленості з польським урядом досягти привілеїв та вольностей.

Перше велике козацько-селянське повстання вибухнуло у 1591 році і тривало до 1593 року. В повстанні, яке очолив Криштоф Косинський, брало участь і міське населення. Спочатку на боці запорожців воювали і реєстрові козаки, але після переговорів з поляками у 1593 році вони пообіцяли вірно служити королю, скинути Косинського з гетьманства, не робити походів на "волость".

Поляки розгромили рештки повстанських загонів. Соціальний гніт посилився: було збільшено панщину, натуральні та грошові повинності населення.

Ці події підготували грунт для повстання під проводом Северина Наливайка та Григорія Лободи.

Повстання, яке розпочалося в Брацлаві, згодом перекинулося майже на все Південне Подніпров'я і навіть Білорусію. Восени 1595 року все українське Правобережжя і Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців.

На землях, охоплених заворушенням, селяни у міщани звільнялися від влади польської адміністрації і оголошували себе вільними козаками. Боротьба проти шляхетської влади відбувалася під релігійними знаменами, за православ'я. У виступах брало участь як селянство, так і міщанство.

У травні 1596 року повстання було жорстоко придушене. Після придушення повстання Наливайка в Україні посилюється соціальний, національний та релігійний гніт.

У 20-х—першій половині 30-х років XVIІ ст. розпочався народний рух на Київщині, який незабаром переріс у велике повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила). У1630 році його було обрано гетьманом нереєстрового козацтва.

Повстанці ставили за мету визволення України від польсько-шляхетського панування, затвердження особливого правового стану козацтва, збереження української народності. Але і це повстання не було доведене до кінця. Згідно зі статтями Переяславської угоди від 29 травня 1630 року козаки визнавали свою провину, однак не підлягали покаранню за участь в повстанні. Навпаки, реєстр збільшувався до 8 тис. Всі інші повстанці, які не ввійшли в козацький реєстр, мали повернутися до панських маєтків.

Компромісна угода викликала невдоволення народних мас. У1630 році стихійні виступи мали місце на Чернігівщині, Полтавщині, Брацлавщині.

У лютому 1635 року сейм Речі Посполитої затвердив постанову "Про припинення козацького свавілля", в якій під загрозою суворого покарання була підтверджена заборона втеч на Запоріжжя.

Придушуючи народні виступи, польські магнати намагалися ліквідувати і реєстрове військо, яке в критичних ситуаціях часто підтримувало повстанців.

Своєрідною формою боротьби проти соціального гноблення на західноукраїнських землях було опришківство. Протягом 1639—1647 років загони опришків здійснювали напади на шляхетські маєтки, знищували інвентарі (записи феодальних повинностей). Місцева влада та шляхта жорстоко розправлялися з рухом народних месників.

У цей період дві частини України—Буковина та Закарпаття—на кілька століть відриваються від України.