26.Реформація та Контрреформація в Європі.

Католицька церква у середні віки стала головною опорою феодального ладу. Вищий прошарок духовенства на чолі з папою римським прагнув і в но-вих умовах зберегти свій вплив. Папсь-ких дипломатів, збирачів податків, продавців індульгенцій можна було по-бачити в усіх країнах Європи, але в роздробленій Німеччині вони себе почували особливо затишно й привільне.

На берегах Рейну розкинулись найбагатші церковні володіння з десятками міст і сіл. Архієпископи і багато єпископів були незалежними князями; із семи князів, котрі обирали імпера-тора «Священної Римської імперії», було три архієпископи. Із Німеччини папа римський одержував найбільші прибутки.

Політика вибивання грошей викли-кала у Німеччині зростання всезагального незадоволення, що переростало в обурення. У такому становищі потрібний був лише привід, щоб розпочалась боротьба із засиллям католицької церкви. Приводом, поштовхом для такої боротьби стала пожвавлена торгівля індульгенціями.

Індульгенція (від лат. - милість) -документ про повне або часткове відпущення (прощення) «гріхів», який видає (продає) церква віруючому. Ще з XII ст. католицька церква розпочала торгівлю індульгенціями, що набрала характеру безсоромної наживи. Нерідко на ринковій площі якого-небудь міста можна було почути гучний голос ченця: «Киньте монетку! Рятуйте ваших рідних і близьких! Як тільки на дні мого кухля задзвенить монетка, душа грішника опиниться в раю!».

Питання про звільнення Німеччини від папського свавілля переросло в загальнонаціональне завдання. Вимога церковної реформи (звідси - «Реформація») йшла від різних верств суспільства. Звичайно, кожне соціальне угруповання розуміло реформу посвоєму.

Також, Реформацію пов’язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною.

Лютер рішуче виступав проти католицької церкви і при цьому не обмежувавсь критикою її зловживань. Всупереч ученню католицької церкви Лютер зазначив, що церква і духовенство не є посередником між людиною й Богом. Він проголосив помилковими претензії римської церкви на те, що вона може давати людям за допомогою таїнств «відпущення гріхів» і «спасіння душі».

В основному положенні, яке висунув Лютер, зазначалося, що людина досягає «спасіння душі» не через церкву і її обряди, а за допомогою віри, подарованої їй безпосередньо Богом. Цим самим заперечувались претензії духовенства на пануюче становище у світі.

Проголосивши віру людини єдиним засобом її спілкування з богом, Лютер стверджував, що і життя людини, і його порядок становлять важливий елемент християнської релігії, оскіль-ки забезпечують їй можливість віддаватися вірі. Цим самим Лютер висловив бажання бюргерства позбавитись засилля католицької церкви.

Лютер вибухає критикою ролі церкви в порятунку, яка виражається 31 жовтня 1517 року в 95 тезах прибитих до дверей Віттенберзької Замкової церкви. Тези були також відправлені єпископу Бранденбурзькому і архієпископу Майнцському. Варто додати, що виступи проти папства були і раніше. Однак вони носили дещо інший характер. Очолені гуманістами виступи проти індульгенції розглядали проблему з точки зору людяності. Лютер же критикував догми, тобто християнський аспект вчення. Чутки про тези поширюються блискавично і Лютера викликають в 1519 році на суд і на Лейпцизький диспут, куди він з'являється, незважаючи на долю Яна Гуса, і в диспуті висловлює сумнів у справедливості й непогрішності католицького папства. Тоді Папа Римський Лев X піддає Лютера анафемі, в 1520 році буллу прокляття склав Пієтро з дому Аккольті (в даний час католицька церква планує його «реабілітувати»). Лютер публічно спалює у дворі Віттенберзького університету папську буллу Exsurge Domine про відлучення його від церкви і в зверненні «До християнського дворянства німецької нації» оголошує, що боротьба з папським засиллям є справою всієї німецької нації.

Історичне значення виступу Лютера полягало в тому, що на першому етапі Реформації різні суспільні верстви об'єднались навколо нього. Значна части-на простих німців-трудящих сприй-няла Реформацію як заклик до звіль-нення. Сам же Лютер навіть не задумувався про якісь політичні та соціальні перетворення.

Імператор Карл V вимагав від Лютера відмовитись від свого вчення, але той твердо відстоював свою позицію. Він заявив: «На цьому я стою і не можу інакше!».

Наступ феодалів на права селян викликав різке загострення обстановки на селі. Феодали бажали повернути всі вигоди від піднесення сільського гос-подарства і розвитку товарного вироб-ництва на свою користь. Тому Рефор-мація була сприйнята селянами не тільки як вимога реформи церкви, а й як засіб захисту своїх прав.

Виразником народного революційного розуміння Реформації став Томас Мюнцер.

У вченні Мюнцера немає згадок про якесь інше життя, крім земного. Він стверджував, що «земне життя повин-но бути підвищене до небес», тобто очищене від зла. Саме так Мюнцер ро-зумів мрію про встановлення «царства Божого на землі».

Свою активну і самовіддану діяль-ність, вважав Мюнцер, людина повинна спрямовувати служінню Богу для спіль-ного блага. І навпаки, всяка дія про-ти загального інтересу є «безбожжям». «Вся влада, - писав Мюнцер, - повинна бути віддана простому народу».

Дворянські замки й монастирі по-винні бути знищені. Німеччина не по-винна бути княжою і дворянською, тому що, вкрита княжими гніздами, вона являє собою «розбійницьке вог-нище». Такою була політична програма Мюнцера.

Мюнцер пішов значно далі вимог селян і плебеїв, що організували селянську війну 1524-1525 рр.. Його мрії про майбутнє суспільство були фантастичні. Однак, не сприймаючи власність, Мюнцер мав на увазі саме ту «шкуроздирчу» влас-ність крупних землевласників, що при-гнічувала народні маси. І навпаки, зміцнення трудової дрібноселянської власності, вважав Мюнцер, є необхід-ною умовою звільнення бідної люди-ни від феодального підкорення і підне-сення її до «істинної» віри.

Тісний зв'язок Мюнцера з широки-ми народними масами у їхній боротьбі за свої права дав йому змогу стати вождем селянсько-плебейського табо-ру й побачити у Реформації шлях до революційного перевлаштування су-спільства на буржуазній основі.

Контрреформація - католицька реакція, церковно-політичний рух в Європі середина 16—17 вв., очолене папством і направлене проти Реформації з метою відновлення позицій, втрачених католицизмом у ряді країн в 1-ій половині 16 в. По суті то була одним з проявів феодальної реакції (що охопила не тільки економічну і політичну, але і ідеологічну сферу), релігійною формою «контрнаступу» феодальних сил, що намагалися зміцнити феодальний лад в епоху його розкладання, що почалося.

Головними знаряддями якої були інквізиція, чернечі ордени, римська курія. Інквізиція, реорганізована в 1542 в одну з конгрегацій римської курії і підпорядкована безпосередньо папі, розвернула в католицьких країнах боротьбу з передовими ідеями, вільнодумством, наукою, всіма проявами думки реформації (особливо наполегливо переслідувалися народні напрями Реформації). На вогнищі були спалені Дж. Бруно, Дж. Ваніні, піддані переслідуванням Т. Кампанелла, Г. Галілей і багато інших передових мислителів. Найактивніша участь в Контрреформації прийняв створений в 1534—40 орден єзуїтів. За допомогою єзуїтів і ін. сил католицької реакції папству вдалося на Трідентськом соборі (1545—63) добитися, зокрема, визнання безумовного авторитету папи в справах віри, введення строгої церковної цензури, видання «Індексу заборонених книг» і ін. Вирішення собору стали свого роду програмою К. Було прийнято т.з. Трідентськоє сповідання віри, яке повинні були підписати всі духовні особи; всяке відхилення від нього розглядалося як єресь і переслідувалося. У ході До. у Римі були створені ряд учбових закладів для спецмальной підготовки католицького духівництва, що прямувало перш за все в країни, які були ареною найбільш гострої боротьби між силами Реформації и К. (Німеччина, Нідерланди і ін.). У ході До. єзуїти захопили в свої руки багато університетів, що у свою чергу ставали знаряддям католицької реакції. У числі церковних діячів, що найзавзятіше проводили До., — римські тата Павло III, Павло IV (до обрання татом — кардинал Карафа), Пій IV і ін., кардинал Карло Борромео, єзуїт П. Канізій і багато ін.

Контрреформація не обмежувалася діяльністю установ католицької церкви. Вона активно проводилася також державною владою низки країн: Габсбургамі в Іспанії і в «Священній Римській імперії», Максиміліаном Баварським, Сигизмундом III Ваза в Польщі і ін. Прихильники Реформації піддавалися переслідуванням держави; видавалися спеціальні державні укази, що вимагали від протестантів повернення в «лоно католицької церкви» під загрозою високих штрафів, вигнання з країни або навіть страт. Одним з проявів До. була боротьба за повернення католикам земель, втрачених ними в ході проведення Реформації (видання Едикту реституції 1629 імператором «Священної Римської імперії» Фердинандом II). Під прапором К. Іспанія вела боротьбу проти Нідерландської буржуазної революції 16 в., Габсбурги пригнічували визвольний рух скорених ними народів, боролися за здійснення ідеї створення «світової християнської імперії» (під час Тридцятирічної війни 1618—1648 і ін.).

Згуртувавши сили феодальної реакції, До. певною мірою укріпила положення папства і католицької церкви (відновивши католицизм і подавивши рухи реформацій у ряді країн), тимчасово затримала натиск сил нового, буржуазного суспільства.